Фонд імени Івана Багряного (США)

Українське товариство репресованих

Попередні зауваги

Поява цієї книжки завершує довгорічні зусилля багатьох людей, що берегли пам'ять, свідчення і документи про большевицькі вбивства у Вінниці 1937-1938 років та розкриття масових братських могил під час німецької окупації 1943 р.

Перші матеріяли книжки вийшли англійською мовою 1989 року в США*.

У цьому збірнику поміщено переважно ті публікації, що з'явилися в пресі української діяспори, а також публікації з чужомовних джерел про згадані події.

З огляду на брак місця упорядники не мали можливости подати тут багато інших уже зібраних матеріялів. Зацікавлені зможуть відшукати їх, користуючись бібліографією, наведеною в кінці книжки.

Підготовляючи книгу, ми виправили очевидні авторські описки та друкарські помилки. У перекладах з інших мов ставилося завдання якомога точнішого відтворення оригіналів. Редактори воліють користуватися давнім «харківським» правописом, тож ортографію всіх публікованих матеріялів увідповіджено з нормами «Правописного словника» Г. Голоскевича (1930).

Уніфікацію написання назв і прізвищ зроблено лише в без­сумнівних випадках. Наявні подекуди невідповідності в транскрипції зумовлені подвійним, а то й потрійним перекладом текстів. Не коментуємо розбіжностей у фактах, авторських оцінках подій, залишаючи це майбутнім дослідникам.

* * *

Глибока подяка Лідії та Вікторові Лівай (США) за відшукання матеріялів з архіву автора першої джерельної книжки про масові братські могили у Вінниці - «Злочин у Вінниці» (1943), - Аполона Трембовецького. Щира подяка також Миколі Мамонтову (США), авторові статтей про вінницькі могили, одному з ініціяторів та учасників розкопів. Це йому вдалося зберегти німецьке видання книжки під назвою «Amtliches Material zum Massenmord von Winniza».

Дякуємо за допомогу документами та порадами керівникові Українського Історичного Товариства в США проф., д-ру Любомирові Винару. За практичну допомогу в підготовці цього збірника, опрацювання й дослідну роботу, а також за переклади складаємо щиру подяку Вірі Скоп, д-ру Василеві Гришку, Дмитрові Кислиці, Зеновієві Книшеві, Анатолієві Юриняку, д-ру Анатолієві Лисому, д-ру Василієві Одарченку, д-ру Андрієві Сверстюку, Петрові Балею, які проживають у США та Канаді.

Вдячність Фундації ім. Івана Багряного в США за оплату видання цієї книжки.

Редактори

* The Tragedy of Vinnytsia/Materials on Stalin's policy of extermination in Ukraine during the Great Purge 1936-1938. - Toronto-New York, 1989. - 265 p.

Євген Сверстюк

Влада вбивць

Вони зійшлися на Українській землі, вони тут зчепилися і чотири роки мірялися силами, використовуючи нас, як безсло­весний матеріял. Це була найкривавіша година нашої історії. Мільйони наших довірливих і замріяних юнаків чергові «визво­лителі» зганяли в батальйони. Заґрадотрядники гнали їх на німецькі кулемети. Олександер Довженко, тоді ще в офіцерській формі, здіймав тривогу, коли бачив тотальне нищення української нації. Сотні тисяч полонених мерли з голоду, тисячі молодих людей гнали до Німеччини. А потім приходили «свої» - і домолочували...

Мільйони наших дівчат довіку залишились дівчатами, тягли ярмо совєтської панщини, старілись у 30 років і згасали в 50, у супроводі пісні -

Буряки рядочками

Стеляться листочками.

Від них одібрали Бога наших батьків, від них одібрали історію і честь, від них одібрали пам'ять. Вони не сміли розповідати дітям про те, що бачили на власні очі. Наша дійсність перевершила страшні фантазії Орвелла про соціялізм, де «всі свині рівні, але є рівніші», і про телескрин, який усе підглядає і підслуховує.

І все ж таки вже у війну наш нарід знав, що Сталін і Гітлер - два чоботи пара, і що ці грубі чоботи топчуть нас, як траву, і особливо люто топчуть наш цвіт. І не тільки знав - він виповів нещадну війну одночасно обом окупантам!

Перед нами документальна книга про передвоєнні розстріли у Вінниці. Вони досліджені міжнародньою комісією криміналістів так само, як жертви Катині. Опитані свідки дають повну картину пекла, де за диявола правив енкаведист. Книга справляє моторо­шне враження предметністю й доказовістю.

Та спробуймо поставити її в контекст історії комуністичного періоду - і вона стає тільки піщиною в морі злочинів. Вони розпочалися декретом Леніна про червоний терор. Большевики перші запровадили легалізований бандитизм як «революційну законність» - розстріли без суду просто на вулицях. Вони перші легалізували, ба навіть звеличили, образ ката в шкуратянці, з мавзером... Вони були тією аморальною силою, за якою потягся весь інтернаціональний криміногенний елемент із зухвалою піснею -

"Весь мир насилья мы разрушим,

До основанья, а затем

Мы наш, мы новый мир построим,

Кто был ничем, тот станет всем".

Хто був нічим, той став зі зброєю і, певна річ, на боці сильного, почав грабувати. Він ставав під будь-який прапор, аби бути зверху. Звідси і українські, і жидівські погроми. Кримінальний елемент завжди був національно індиферентним і чужим виз­вольній ідеї. Він мав переконання, що «все золото в жидів». Большевики грабували і українське село, і жидів - і легально, і в погромах, і жаден комісар жидівського походження не міг цього зупинити. Потім, звичайно, злочин списували на «контрре­волюцію», і ненависть тих комісарів падала на подоланих українців, бо все діялося в Україні. Ці комісари з усім своїм штатом були чекістами, потім ґепеушниками, потім енкаведистами...

Важко сказати, коли душогубство досягло апогею. Мабуть, усе ж таки в роки організованого геноциду над українським селом. В 1932-33 роках було успішно проведено безкровну війну проти народу - з ефективністю 7 мільйонів за два роки. Нечувану війну партійної опричини проти цілої нації! Картина війни динамічна: то наступ на петлюрівців, а одночасно на національно свідому інтелігенцію, то наступ на заможного господаря і духовенство, то одразу на все селянство, то на всіх, хто хоч трішки підіймав голову - в 1937 році

Отже, Вінниця і Катань - це та невелика частина злочинів, які було викрито й зафіксовано міжнародними комісіями. Насправді тюрми в СРСР були завжди переповнені в усіх містах, і скрізь діяв той самий секретний душогубний указ, що мав силу закону. Більше того - тотальну силу, яка давала право ловити і вбивати навіть тих, хто випадково підглянув місце злочину... Неважко помітити, що це одвічний закон кримінального світу: вбити свідків, а також ненадійних чи не досить запеклих, чи занадто обізнаних своїх.

Отже, нічого особливо нового не було в тому, що 1937 року вони почали нищити і своїх, тих самих учорашніх катів. У тюрмах опинились і слідчі, і донощики, і навіть головні режисери душогубства, такі, як Балицький, Єжов...

Врешті вдарила війна, і треба було спішно замітати сліди - донищувати недомучених. Перед відступом вони залишили своїх в'язнів, замордованих і постріляних, просто в камерах. Це вже була злість, яка відбирає розум.

Після повернення, уже з погонами, у результаті «визволення» почався новий акт знову секретної кривавої драми. Та під прикриттям війни, яка сама по собі узаконює большевицькі методи, можливості душогубства колосально зросли. Небажаний елемент можна було кидати на німецькі міни й танки, можна було косити з тилу, можна було провокувати фашистські розстріли, можна було діяти, переодягнувшись у чужий однострій...

Річ у тому, що фашисти перевершили всякі можливі злочини. Жидівського геноциду вони навіть не приховували перед світом, а українців і білорусів тисячами розстрілювали й живцем спалювали демонстративно - для постраху. Отже, фашисти дали можливість усе списувати на них - і давні розстріли, і грабунки, і навіть підривання храмів... І світова опінія готова була взяти все оте на віру.

Тимто навіть свідчення міжнародніх комісій за окупаційної німецької адміністрації тратять силу. В московській газеті «Аргументы и факты» розповідалось, як після війни в Катині з черепів польських офіцерів витягали російські кулі, вкладали на­томість німецькі, а потім міжнародна комісія в супроводі слухняних церковних діячів засвідчувала «факт» фашистських звірств.

Подібна імітація правди тривала і тоді, коли товариство «Меморіял», засноване ще покійним академіком А.Д. Сахаровим, започаткувало дослідження місць масових розстрілів. «Гласність» нібито не забороняє, але КҐБ (це вже п'ята кличка колишнього ЧК) наспіх поставило в лісі під Биківнею за Києвом навіть пам'ятника... «жертвам фашизму». Розуміється, нинішні прокурори й представники поліційних служб узяли участь в експертизі, щоб замести сліди своїх попередників.

Тим часом Биківня, як і Куропати в Білорусі, - це секрет полішинеля: люди бачили, що НКВД тим самим способом споруд­жувало триметрову огорожу і ночами возило туди страшно таємно свої жертви... Уже за Хрущова, на початку 60-х років, туди до цієї знесеної огорожі їздила Алла Горська з Василем Симоненком.

- Ти подивись, чим вони граються! - вигукнув Симоненко, і взяв від дітей прострелений череп. Це там зародились строфи його вірша:

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,

Життя не наліза на ваш копил!

Ви чуєте? - На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил.

Уже народ - одна суцільна рана,

Уже від крови хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля...

Проте убивці носять свої ордени і не тремтять. Якби зараз допитати найбільш інформованих активістів і тисячі дрібніших - вони б нам видали і генеральний плян, і типові проєкти геноциду, і показали б усі парки, танцювальні майданчики й місця розваг, де під асфальтом лежать тіла замучених людей. Знаючи закон криміналістики - розслідування починається від знайдення трупа - вони ховали й ховають сліди.

- Хто знає, чиї кості? Може, то собачі кості, - сказав один харківський апаратний комуніст, коли до нього звернулись у зв'язку з відкриттям місця масових поховань. І в цих словах - рівень їхньої моральної свідомости!

Один з членів київської колегії «Меморіял» відповів нинішнім представникам правосуддя:

- Ну, добре. Припустимо, що під Биківнею - жертви фашистів. Тоді покажіть, де ви заховали свої жертви. Адже відомо, що в тридцяті роки розстрілювали сотні тисяч!

І це питання історія ніколи не зніме з порядку денного. На початку 60-х років узагалі в пресі стояло питання не про замордований нарід, а про «тисячі чесних комуністів», яких розстріляли в 1937-му. І тільки про них ішла мова. Нині ця блюзнірська форма оплакування самоїдства комуністів уже не звучить. Наближаємося до головної правди, і тут не конче треба показувати місце поховань. Так само, як не роблять розкопок жертв жидівського ґеноциду: всім усе ясно.

Та все таки книга про трагедію Вінниці має виняткову цінність - так само, як вивезений німцями смоленський архів, що його большевики не встигли знищити. Передусім це цінність дослідженого фрагменту, який допомагає відтворити цілісну картину комуністичного терору в Україні в порівняно короткий проміжок передвоєнних років.

Нинішня преса, особливо на Західній Україні і в Прибалтиці, дає значне доповнення до цієї книги. Численні свідчення, фотографії розкопок, документи... Як шило з мішка, правда вилазить на поверхню, хоч би скільки її ховали від нас.

Вітер часу покинув комуністичну імперію зла, і вона прире­чена оголювати і видавати свої страшні таємниці. Для нинішнього морально ослабленого світу це повчальний урок повернення до євангельських істин, в основі яких лежить головна сила життя - любов і правда, що йде від божественної істини. Не втечете і не сховаєтесь - усюди Вас знайде правда-мста. (Шевченко)

Але помста в пекельному колі XX віку теж вичерпалась і дійшла краю. Нині стоїмо перед пошуком інших альтернатив. Саме правда підіймається, як мста. Вона говорить голосом вічности.

В книзі матеріялів про розстріли у Вінниці, зокрема в допитах свідків, проведених слідчими фашистської адміністрації, не­приємно вражає акцентування національності більшости енкаведистів. Це факт загальновідомий: сталінські опричники використовували міжнаціональні незгоди задля підвищення і загострення «класової пильности», тобто терору. Тому в Україні більше довіряли неукраїнцям. Однак спробуймо стати над фашистськими антисемітськими стереотипами, а також над теперішніми антиукраїнськими стереотипами, створеними прой­дисвітами для дурнів. Спробуймо піднятись морально над тими, що приписують жидам злочини комунізму, і над тими, що в Освєнцімі «забули» згадати серед жертв українців, бо за їхнім стереотипом «українці були прислужниками німців».

Спробуймо і поставмо собі декілька запитань для роздумів.

Якби перелічених тут енкаведистів жидівської національности перекинули кудись на Схід і замінили їх українцями, то чи щось істотно змінилося б у картині Вінницьких розстрілів?

Якби з юрби погромників під час громадянської війни відібрати найактивніших, то чи не вийшло б з них цілком готових на все енкаведистів?

Нема сумніву, що якби фашисти не розстріляли жидів у 1941 році, то збагатилися б істотно дані про Вінницьку трагедію за рахунок свідчень жидівського населення.

До речі, ті розстріляні у Вінниці 161 чоловік невстановленої національности (деякі з українськими прізвищами) були таки, мабуть, жидами. Але розстріляний енкаведистами жид псував фашистам усталений стереотип «жида-комуніста», і тому національність їх приховали.

Ті самі фашисти, які перед своєю поразкою нарешті зацікавились викриттям злочинств свого ворога, розстрілювали українців не менше, ніж НКВД...

Важка й велика робота міжнародної комісії, що дослідила моторошну картину розстрілів у Вінниці, не викликає сумніву. У нас немає підстав запідозрювати німецьких учасників цієї комісії в якійсь фальсифікації.

Чесна й розумна людина XX віку повинна шукати істину нашої людської трагедії. Якщо ми хочемо кращого життя, то мусимо самі ставати кращими й пізнавати себе у своїй історії. Вистраждана дорога правди вимагає нині ковтати гіркий лік. Та мусимо йти вгору. І порятунок наш, і порятунок усіх людей землі - в поверненні на дорогу, освітлену Заповідями Господніми.

Християнське прощення не означає забуття. Ми повинні пам'ятати, досліджувати й знати свою історію. Але віра наших батьків світиться біблійним нагадуванням: «Мені належить по­мста і відплата, коли нога в них похитнеться; бо день загибелі їхньої близько, недоля незабаром їх уразить» (Второзак. 32.35).

Сан-Дієго, 1991

Перший дослідник
Аполон Трембовецький

Злочин у Вінниці

Ще восени 1942 року деякі громадяни міста Вінниці намага­лись звернути увагу представників місцевої влади на можливість знахідки в районі так званих Долинок (околиця міста Вінниці по Літинському шляху) масових могил замордованих жертв НКВД. Однак прийшла зима, і з нею всі спроби перевірити правдивість цих припущень були тимчасово припинені. Тільки навесні 1943 р. спеціяльна комісія за участю лікарів судової медицини, створена за наказом німецької адміністрації, почала розкопувати могили цих невинних жертв большевицького терору у нашому місті.

24 травня 1943 року було розкрито першу велику могилу. І це зразу ж переконало в цілковитій правдивості чуток, які вже давно кружляли серед людей.

(Перше і єдине видання книжки вінницького педагога й журналіста Аполона Трембовецького «Злочин у Вінниці» випущено під німецькою окупацією у вересні 1943 року у Вінниці. Один з ініціаторів та постійних учасників розкопів масових могил жертв НКВД, автор виявив особливу наполегливість у збиранні та оприлюдненні відомостей, пов'язаних з трагедією Вінниці. Потрапивши на Захід, він став одним з найактивніших викривачів большевицьких злочинів. Автор численних статтей (деякі з них опубліковані на еміграції під псевдонімом Петро Павлович), співредактор двотомової «Білої книги про чорні діла Кремля», виданої англійською мовою українцями США й Канади в 1953-1954 рр, багаторічний керівник ДОБРУСу (Демократичне Об'єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами) в США, головний свідок на розслідуваннях комуністичних злочинів американським Конгресом, він залишив тривкий слід у виявленні підсовєтського лихоліття. Помер А.Трембовецький на 55 році життя 1 березня 1968 року. Написана по свіжих слідах, його книжка «Злочин у Вінниці» - унікальне свідчення описаних подій. Подаються фрагменти цієї книжки.)

ФРУКТОВИЙ САД

На площі розміром коло одного гектара по Літинському шляху, на Підлісній вулиці № 1, простелився красивий фруктовий сад. Несподівано у цей садок наприкінці березня 1938 року почали звозити дошки, цеглу, вапно, цемент. Згодом цей сад був обнесений високим дощаним парканом. З'явився там, ліворуч від воріт, і невеличкий мурований будинок, якого майже і не видно було з-за пишної зелені. Паркан збудували дуже старанно, не лишивши жадної шпарини. Навіть дітвора і та не знаходила способів хоча б одним оком зазирнути у сад і довідатись, що ж там діється. За місяць паркан уже був обтягнутий нагорі кількома рядами колючого дроту, з'явилась варта. Було заборонено навіть підходити близько. Люди, що жили поблизу, зрозуміли, що тут будується щось секретне, і, за тодішнім звичаєм, називали це «воєнная стройка».

Із слів очевидців встановлено, що сюди дуже часто заїжджали машини НКВД, особливо вночі було чути гул моторів. До цього надокучливого гулу так звикли мешканці цієї околиці, що вже просто не реагували на нього. Іноді чути було гомін людей, але й на думку нікому не спадало те страшне, що діялось там.

Риття могил, як це вже встановлено, відбувалось за принципом траншеї. Могилу у формі квадрата копали так, що землею з наступної ями закопувалися трупи попередньої могили. Потім ця могила закопувалась землею нової і т. д. Траншеї розміщені одна біля одно! між деревами саду, наче доріжки. Могили рили дуже глибоко. На глибині півтора-двох метрів вдається лише доходити до одягу загиблих, під яким приблизно ще на метр лежать самі трупи. В окремих могилах трупи та одяг пересипані вапном. У тих могилах, де вапна було замало, одяг зберігся настільки добре, що його досі ще можна розпізнати.

Страшним видовищем є розкриття такої могили. Серед одягу ми знаходимо полотняні сорочки з українською вишив­кою, селянські гуньки, жіночі з вишивкою комбінезони, блюзки, плаття, кожухи, військові шинелі, ковдри, селянські рядна, пальта, жіночі спідниці, селянські торбинки, в яких ще досить добре збереглося сало, чашка з маслом, кілька пачок махорки і цигарковий папір, грубі полотняні кальсони, вишиті хустинки, рушники тощо.

За два тижні розкопано вже 19 могил площею 228 кв. метрів і на глибину понад два метри (лише до шару трупів) і вилучено велику кількість різноманітного одягу загиблих. Чимало людей уже побувало тут, на цих страшних розкопах. Немало сліз пролито вже над трупами безвинних мучеників. Жах огортає людей, коли вони на власні очі бачать сотні мертвих людських тіл із зв'язаними руками.

Ось біля трупів зібрався великий гурт жінок. Громадянка м. Вінниці Ольховська Олена Юхимівна розпізнала труп свого чоловіка. Нещасна, знедолена більшовиками жінка у грудні 1937 року втратила назавжди свого чоловіка, Ольховського Петра Дмитровича, який працював робітником у вінницькій пекарні. Працював віддано, не шкодуючи сил, і у подяку за працю став «ворогом народу». За кілька років нужда і горе поклали в могилу п'ятеро їх дітей. Бідна жінка залишилась сама-одна...

7 червня на місце розкопів прийшла молода жінка Тамара Вансецька. Розглядаючи численні речі, вона знайшла хатній капець свого чоловіка, Джеванецького Бориса Костянтиновича, а згодом серед трупів, які лежали на поверхні біля ями, вона знайшла й тіло свого чоловіка Бідолашну жінку намагались втішати, що, мовляв, вона помилилась, і що тіло може належати й іншій людині. Ридаючи, жінка розказала нам про одяг, в якому був заарештований її чоловік; оксамитова верхня сорочка і помітки на кальсонах були для нас достатнім доказом, що її слова є страшною правдою.

ПРАВОСЛАВНИЙ ЦВИНТАР

Окремі громадяни нашого міста, особливо ті, що жили поблизу кладовища і парку, ще добре пам'ятають страшний 1937 рік з частими заїздами вантажних машин в нічний час. Однак в той час і думати про це було лячно. Кожен мав свою сім'ю, своїх дітей і рідних. Надмірна цікавість і «зайві» розмови були небезпечними. Краще мовчати і не обговорювати це навіть з близькими.

Розкопи могил жертв, розстріляних Вінницьким НКВД, які розпочато 24 травня ц. р. в саду на Підлісній вулиці № 1, пробили камінну стіну мовчання вінничан. Люди почали говорити... І от 29 червня 1943 року у лівій частині кладовища у районі лікарні ім. Пирогова були розпочаті пошуки нових могил з трупами замордованих. За 5 років ці місця поросли високими бур'янами і кущами. Коли розпочинали розкопи, дехто, можливо, вважав, що це даремна праця. Але вже другого дня, 30 червня, було розкрито шість могил розміром 3x3 метри і завглибшки понад 2 метри. Дійшли до людського одягу, а потім до трупів. Страшна картина Підлісної вулиці відкрилася очам і на православному кладовищі, яке брутально було перетворене енкаведистами на місце укриття страшних злочинів. У цих могилах (а їх нині вже розкопано 15) лежать закатовані мученики, зі зв'язаними руками, розстріляні в потилицю.

ПАРК ім. ГОРЬКОГО

Парк культури і відпочинку ім. Горького у Вінниці. Пишна зелень, великі пано «вождів» і геніяльних «п'ятисотенниць», на головній алеї - кільканадцять гербів совєтських республік, великий портрет Сталіна, море квітів. В кінці алеї велика статуя Леніна і Сталіна, які, сидячи на лавочці, ведуть розмову... Так виглядало це місце п'ять років тому.

30 червня розпочато розкопи могил замордованих у катівнях Вінницького НКВД у цьому паркові «культури і відпочинку». Розкопано вже 14 могил. Сотні предметів людського одягу та взуття видобуто з цих страшних ям і повивішувано на дроті для розпізнання. Знайдено велику кількість жіночого одягу - сорочок, платтів, хусток, а також жіночих гребінців тощо. Це дає підставу думати, що тут лежить чимала кількість закатованих жінок. Багато одягу селянок. Можливо, що серед них є ті «п'ятисотенниці», які так красиво були намальовані на пано в кількох кроках від цих ям.

Люди з усіх кінців Вінничини відвідують ці розкопи, шукаючи своїх близьких. Вже ми маємо факти, коли окремі громадяни і в «паркові культури» знайшли одяг своїх рідних.

Ось дружина розпізнала носову хустку свого чоловіка Явлецького Тимофія Івановича, який працював теслею у м. Вінниці Робітник «Водоканалу» у м. Вінниці Стігарецький Микола Іванович, заарештований 15 червня 1937 р., знайшов собі тут вічний спочинок. Дружина його розпізнала піджак. Піджак і пальто розпізнано рідними розстріляного колгоспника з села Щітки Луся Івана Петровича, заарештованого 23 грудня 1937 р. Корнієнко Катерина, обливаючись сльозами, розпізнала вишиту сорочку свого батька, Корнієнка Івана, колгоспника с. Кордишівка Погре-бищенського району.

Ми оглядаємо ці «стандартні» могили, вщерть заповнені людськими тілами, а в нашій пам'яті проходять картини: поруч, в кількох метрах від них, п'ять років тому під грім баяна чи оркестри на танцювальному майданчику танцювала весела молодь; з кімнати сміху з розчервонілими від сміху обличчями виходили піонери... Автор цих рядків не раз приводив своїх школярів у цей парк для розваг, заводив дітей у цю кімнату сміху, і сміявся разом з ними, не знаючи про те, що поблизу, у страшній ямі - дорога йому і рідна людина1.

30 липня. Сьогодні о 6 годині ранку ми прийшли сюди, щоб на самоті розглянути страшне видовище розкопів, проте ми застали тут уже вісім жінок, які вже майже годину розшукували речі своїх близьких. Ця група жінок приїхала до Вінниці з Брацлавського району. Вони всі втратили своїх близьких і прибули до Вінниці розшукати хоча б їхні залишки. Ось громадянка Малаховська з с. Чернишівка-Укр.2 знайшла накидку, гуньку, піджак і наволочку свого чоловіка, Малаховського Венедикта Степановича. Обливаючись слізьми, вона розповідає нам деталі свого життя. У жовтні 1937 року її чоловік, голова колгоспу, був заарештований. Через деякий час її повідомили, що він помер від дизентерії. Проте сумнів завжди непокоїв знедолену жінку. Не вірила вона в правдивість енкаведистських слів. Через деякий час з родини було заарештовано п'ятеро її братів. Шість років нічого не було відомо про їх долю. І ось сьогодні, тут, у паркові «культури і відпочинку», поблизу гойдалок, дружина брата цієї громадянки Франя Тушевська знайшла гуньку свого чоловіка Тушевського Андрія, який працював ковалем МТС, заарештованого в 1937 році як «ворог народу».

Обходимо місце розкопів. Страшне видовище відкривається перед нашими очима 295 трупів лежать на поверхні у районі гойдалок, з них 8 жінок. Усі трупи чоловіків - із зв'язаними руками. Один чоловічий труп лежить із зв'язаними руками і ногами.

Розкрито 14 великих ям. Лише з кількох із них вийнято трупи. Ці останки загиблих перевозяться на Підлісну вулицю для похорону на братському кладовищі. Несприятлива дощова погода довгий час утруднювала переведення робіт по вийманню з ям тіл розстріляних. Проте понад три місяці невпинно ідуть розкопи страшних ям. В саду на Підлісній вулиці розкопано вже 36 великих ям з трупами і 3 ями, де був лише одяг і речі загиблих.

ЗНАЙДЕНІ ДОКУМЕНТИ

Енкаведистські кати старанно приховували свої криваві злочини. Це видно хоча б з того, що, переглянувши велику кількість речей, знайдено в одягові порівняно невелику кількість документів, які вказують нам на особу тих, що загинули тут від рук кривавих енкаведистів. Подаємо опис деяких з цих доку­ментів:

1. Протокол обшуку 14 квітня 1938 року. Обшук проведено в квартирі гр-на с. Савинець Тростянецького району Синявського Івана Романовича. При обшукові був присутній гр. Лужанський. Вилучено пашпорт серія ЕО № 647075.

2. Протокол обшуку. Квітень 1938 р. (дата нерозбірлива). Обшук проведено в квартирі гр-на села Пляхова Козятинського району Римши Михайла Петровича. При обшукові присутні: Котик Василь.

3. Квитанція № 945 на прийом речей, датована 21 квітня 1938 р., та забірна книжка №А 5023 власних коштів в'язня. Ці два документи виписані на ім'я Молодиченка Василя Михайло­вича.

4. Забірна книжка власних коштів 1938 р. (дата розмита), виписана на ім'я Манявського Людвига Сіґізмундовича.

5. Протокол обшуку 2 квітня 1938 р. Мельника Феодосія Володимировича, 1907 р. народження, с. Ольшана Крижопільського району.

6. Протокол обшуку 10 квітня 1938 р. Подлісний Альбін Олександрович, с. Розсоше Тиврівського району. Також знайдено на його ім'я протокол особистого обшуку.

7. Квитанція на одержання в'язнем грошей, виписана на ім'я Дубнюка Василя Кириловича 13 березня 1938 р.

8. Медичне заключення. Бевз Григорій Павлович, 33 років, село Шкуринці, 31 травня (рік не встановлено). Медичне заклю­чення робилось лікарем для встановлення фізичного стану після перенесення побоїв по дорозі в село Бохоники.

9. Протокол обшуку 14 квітня 1938 р. Обшук проведено в квартирі громадянина с. Савинець Тростянецького району Денисюка Семена Трохимовича. Вилучено пашпорт ЕО № 647017 та військовий квиток.

10. Протокол обшуку, м. Шпиків, 12 березня 1938 р. Обшук проведено в квартирі гр. Бабулевича Олександра Йосиповича. Вилучено документи: пашпорт ЕУ № 383256, військовий квиток, царський пашпорт і різні особисті документи про службу в царській армії (12 документів).

11. Протокол обшуку, м. Тростянець, 6 квітня 1938 р. Обшук проведено в квартирі гр. Силавського Самуїла Федоровича. Вилучено при обшукові: пашпорт ЕС № 710866, мисливську рушницю двоствольну № 19379 та мисливський квиток № 191.

12. Знайдено в одній кишені 42 документи (довідки про сплату податків та інші квитанції). Усі ці документи виписані на ім'я Маковського Лукаша Андрійовича, колгоспника с. Олександрівка Тростянецького району. Серед цих документів є листівка - повістка на суд за № 77, яку надіслав йому Тростянецький суд 3.IV.1938 р. Громадянин Маковський викликається як свідок у справі Лисогора та інших Звертає на себе увагу невеликий аркушик із шкільного щоденника, в якому були загорнуті дві поштові марки. На аркушику дитячою рукою написано розклад уроків.

13. Довідка зі штампом Савинецької с.-г. артілі імени Косіора Тростянецького району Вінницької области, 1.VI.1936 року № 1. Із клаптика цієї довідки видно лише такий текст, написаний рукою (чорнилом): Довідка... дана... ім. Ко... в тім, що... рахівник дано... голова колгоспу (підпис), секретар (підпис), печатка колгоспу. Очевидно, що цей документ належить рахівникові цього колгоспу (прізвища не знаємо), який став жертвою катів НКВД.

14. Також знайдено довідку із штампом Тростянецької ма­шинно-тракторної станції, з якої також не вдалося нам довідатись, хто зберігав цей документ у себе. Текст її майже повністю нами розшифрований, і ми його подаємо: Савинецький колгосп їм. Косіора здав в р-к (рахунок) натуроплати рапсу 9 цн. (дев'ять центнерів) 20 кгр. на суму 396 крб. 98 коп. (сума прописом), яка перерахована МТС Тростянеиьким пунктом «Заготзерно» по полученому наказу № 507 від 27 (нерозб.) 1937 року через Тульчинську... (нерозб.) підпис.

15. Витяг з протоколу засідання президії Тиврівського райви­конкому від 4 грудня 1935 року про звільнення від м'ясоподатку гр-на с. Вітави Угляниці Дмитра.

16. Довідка, датована 16.X.1937 року, видана молодшому ветеринарному лікареві Поташкову Захарові Васильовичу про те, що він працює у Гайсинській ветеринарній лікарні.

17. Протокол обшуку від 23.III.1938 р., с. Нова Ободівка Ободівського району; обшук проведено в квартирі гр-на Кучера Петра Мироновича.

18. Протокол обшуку від 10.ІII.1938 р., с. Демівка Оль­гопільського району; обшук проведено в квартирі гр-на Янішевського Дмитра Семеновича.

19. Протокол обшуку від 29.III.1938 р., с. Нова Ободівка Ободівського району; обшук проведено в квартирі гр-на Оримченка Андрія Кіндратовича.

20. Копія квитанції № 18 на одержання в'язнем грошей 8.III.1938 р., Лукіянчук С.Г. (м. Тульчин).

21. Розписка, датована 25.IV.1937 р., на ім'я Клопоцького (Погребищенський район).

22. Повідомлення № 56 від 7.IX.1933 р. про сплату податку гр-ном Яворським Севастіяном, Дорогощанська сільрада Заславського району.

23. Посвідчення № 374, 1936 р., видане директорові Ободівської МТС Гавіловському Костянтину Павловичу. Знайдено також окремі шматки заяви-скарги на ім'я генерального прокурора в Москву за його власноручним підписом.

Наведений нижче документ знайдено при трупі під час розкопів однієї з могил в саду на Підлісній вул. № 1.

Копия

ВЫПИСКА ИЗ ПРИГОВОРА

Именем Союза Советских Социалистических Республик

1940 года июня 8 дня, выездная Сессия Военного Трибунала Киевского Особого Военного Округа в закрытом судебном заседании в г. Виннице в составе: Председатель­ствующего - члена Коллегии ВТ КОЮ - военного юриста 3 ранга Гегечкори и членов: военного юриста т. Коваля и политрука т. Кондратюка, при секретаре технике-интендан­те 2 ранга тов. Гардашнике без участия Военного Прокурора и защиты, рассмотрев дело по обвинению - Чернявского Амвросия Ивановича 1912 года рождения, уроженца села Шиловцы Хотинского уезда, Бессарабия, прожив в с. Липники Сорокинского уезда, по национальности русского, румын­ского подданного, образование 6 классов гимназии, состоявшего 1935-1936 гг. в партии «Кузистов», холостого, работавшего в качестве бухгалтера германского общества «Соя», служившего в румынской армии в 4 жандармском батальоне в 1932-1934 году, с 1936 по 1938 год сержант-ин­структор, пом. шефа жандармского поста, обучавшегося в 1938 году в школе агентов полиции, в преступлении, предусмотренном ст. 54-6 ч. 1 УК УССР,

УСТАНОВИЛ:

На основании изложенного Военный Трибунал признал подсудимого Чернявского виновным в преступлении, пре­дусмотренном ст. 54-6 ч. 1 УК УССР.

Руководствуясь п. 3 ст. 302 УПК УССР,

ПРИГОВОРИЛ:

Чернявского Амвросия Ивановича в силу ст. 54-6 ч. 1 УК УССР подвергнуть высшей мере уголовного наказа­ния - расстрелу, без конфискации имущества за отсутстви­ем такового.

Приговор может быть обжалован в военную коллегию Верховного суда СССР по истечении пяти дней с момента вручения копии его осужденному.

Подлинный за надлежащими подписями.

Выписка верна:

Судебный секретарь ВТ КОВО техник-интендант 2 ранга

(Гардашник).

ОСОБИ ЖЕРТВ

Знайдені численні документи, речі з помітками, розпізнавання трупів та одягу близькими дали можливість встановити прізвища 580 осіб3.

Ось ким були ці «вороги народу»:

Селян 212, робітників 82, службовців 51, фахівців 26, військових 16, священиків 4. З цієї кількости спеціяльність 109 осіб не встановлена.

За окремими категоріями вони розподіляються так:

Селяни:

Колгоспників

163

Лісник

1

Одноосібників

33

Обліковець

1

Бриґадирів

6

Завгосп

1

Сторожів

3

Конюх

1

Городників

2

Пасічник

1

Робітники та ремісники:

Чорноробів

40

Столярів

2

Залізничників

10

Кравців

2

Ковалів

4

Перукар

1

Шоферів

3

Кухар

1

Телеграфіст

1

Машиніст

1

Залізничник-слюсар

1

Млинарник

1

Пекар

1

Колодій

1

Муляр

1

Механік

1

Слюсарів

3

Дроворуб

1

Шевців

3

Шахтмайстер

1

Дорожніх майстрів

2

Нач. цеху кондфабрики

1

Службовці:

Без особливої професії

27

Інспектор банку

1

Бухгальтерів

13

Нач. станції

1

Директорів МТС

3

Горінспектор

1

Ревізорів

2

Директор цукроварні

1

Торгівців

2

Спеціялісти:

Учителів

8

Акушерка

1

Військ. ветерин. лікарів

6

Пом. землеміра

1

Інженерів

3

Військтехнік

1

Ветеринарних лікарів

3

Нач. баклябораторії

1

Директор школи

1

Суддя

1

Священиків

4

Військових

16

З РОЗПОВІДІ ОЧЕВИДЦЯ4

Пригадується мені осінній вечір 1937 року (це було коло сьомої години вечора). Поспішаючи додому, я йду найкоротшим шляхом. Вийшовши на головну алею цвинтаря, я помітив автомашину, яка наближалася до воріт. Спершу промайнула думка, що це машина з гаражу лікарні ім. Пирогова, але якесь чуття підказало мені, що це не так (того ранку було викопано велику яму). Я став за тінь одного з дерев і, як мінявся кут освітлення, міняв своє положення, стараючись бути в тіні. І що ж? Я став мимовільним свідком незабутньої картини. Я на власні очі бачив, як біля мене пройшла машина, крита брезентом, на якому сиділи якісь люди, як машина наблизилась до ями, і як під брутальну лайку кидали трупи, про що я догадався, чуючи їх падіння. Нашвидку прикидавши трупи землею, люди знову під лайку посідали на машину і виїхали з цвинтаря. Залишившися в темряві, мене охопив жах (під час скидання трупів світло у машині було виключене, вся робота провадилась в темряві). Спотикаючись та чіпляючись за пеньки огорожі, я побіг додому. Вже дома я зрозумів, що люди, які закопували до себе подібних, були в'язні. Що вони пережили, знаючи, що як не сьогодні, то завтра спіткає їх така сама доля, як і тих, яких вони примушені були закопувати?

Після цього я почав обходити цвинтар, обравши собі напрямок по Літинському шляху. На початку березня 1938 року я повертався з міста коло 8 години вечора. Нижче від воріт цвинтаря, проти кузні, я помітив вартового у формі НКВД. Не зрозумівши, в чім річ, я зупинився, оглядаючись навкруги. Помітивши це, вартовий почав кричати до мене: «Чего встал, иди своей дорогой». Відійшовши на таку віддаль, щоб вартовий не міг мене бачити, я зупинився біля липи, прислухаючись, чи не наближається він до мене. В цей час на розі вулиці, що звалася тоді 1 Травня, та Літинського шляху з'явилась одна вантажна машина, потім друга і через декілька хвилин - третя. Всі три машини їхали в напрямку міста. На горбі, біля другої школи (тепер будинок 109 куреня) з'явились вогні легкової машини, які то загасали, то засвічувались кілька разів. Те саме проробила перша вантажна машина, яка наблизилась до воріт міського парку біля кузні по Літинському шляху. Я гадав, що це сиґнали про необхідність розминутись, але ж віддалення було між ними таке, що в сигналах не було потреби. Все стало зрозумілим, коли три машини заїхали на терен міського парку (біля гойдалок), а легкова машина зупинилась на шляху. З легкової машини кілька чоловік пішли вслід за вантажними машинами. Через деякий час я почув брутальну лайку, вигуки «ближе, ближе», які супровод­жувались також лайкою, і через невелику павзу - падіння чогось такого, що нагадало мені падіння мертвої людини, яке я чув на цвинтарі. Вантажні машини затримались у паркові довший час, а легкова зі своїми «хазяями» пішла в напрямкові до міста. Через деякий час за нею послідували всі три вантажні машини. Бачучи це все, я прийшов до висновку, що на цвинтарі вже не стало місця для ям або не було зручно провадити «заселення цвинтаря» з яких небудь інших міркувань.

Навесні 1938 року мені довелось виїхати до м. Києва, де я пробув більше як три місяці (тієї самої весни заарештували мого брата). Повернувшися в кінці літа до Вінниці, проти своєї установи (вона була в будинку, де тепер міститься лікарня для психічно хворих), я побачив триметрову огорожу з дощок, котрі було щільно прибиті одна до одної, а поверх шва була накладена третя.

На всі мої розпити, що це та для чого, мені відповідали різно. Більшість сходилась на думці, що там щось має бути збудоване для НКВД. Через деякий час почали циркулювати чутки, що там ховають розстріляних. Я довго не міг цьому повірити, гадавши, що звірства вже припинено. Але одного дня, йдучи до лісу, я почув сильний трупний сморід, який вітрець виносив із-за огорожі. Оглянувшись навкруги і не помітивши нікого, я глянув у дірку від сучка, якого випхали діти. Скрізь було видно глину, а близько паркана лежала купа почорнілих людей, яких, напевно, не встигли поховати. Після цього я зрозумів призначення цієї площі і кожного разу, коли бачив машину, з болем дивився на неї доти, доки вона не зникала за ворітьми цього кладовища для замучених, щоразу думаючи: напевно в цій машині лежить і мій ні в чому не винний брат. Мені довелось з вікон своєї установи бачити багато машин, які майже щоденно смерком заїжджали в ці ворота, а вдень вивозили землю на шосе в напрямку Літина. А скільки жаху зазнали навколишні мешканці та перехожі, чуючи постріли, які час від часу лунали за огорожею? Що вони значили? Характерно те, що вдень їх майже не було чути. Найчастіше вони лунали у вечірні години. Чи не розстрілювали тих засуджених, які були примушені ховати своїх одноплемінців? А може дострілювали тих, що оживали?

СВІДЧЕННЯ РОДИЧІВ ЗАГИБЛИХ

25 травня 1943 р. на місці розкопів жительки міста Вінниці Гаштелян Льонгина Самійлівна та Гарлінська Юлія Миколаївна знайшли речі своїх чоловіків. Громадянка Гаштелян знайшла брюки свого чоловіка Гаштеляна Франца Брониславовича, інженера Вінницького дорожнього управління. Він був заарешто­ваний 10.Х.1937 року. Її повідомили в НКВД, що чоловік висланий у далекі табори з суворою ізоляцією і без права листування. Гр-ка Гарлінська розпізнала рушник і наволочку свого чоловіка Гарлінського Казіміра Антоновича, який теж загинув тут від рук більшовицьких душогубів. Він працював поваром ресторану «Савой» і був заарештований у квітні 1938 року. З прийомом останньої передачі їй теж сказали: ваш чоловік висланий як ворог народу у далекі табори без права листування.

Отаку відповідь одержували сім'ї заарештованих, які замість відправлення в далекі табори потрапили сюди, в ці страшні могили. Таку саму відповідь вони одержували всюди - і в НКВД, і в обласного прокурора.

Місце розкопів відвідують щоденно багато жінок та дітей, у яких енкаведисти забрали рідних. Вони переглядають цілі гори одягу, шукаючи речей дорогих їм людей. Багато вже речей розпізнано.

Ось громадянка м. Вінниці Соломон Євдокія Кирилівна. Вона розпізнала піджак-спецівку її чоловіка, Соломона Станислава Йосиповича. Він був заарештований 19.XI.1937 року. До арешту працював майстром на взуттєвій фабриці «Ястреб». Був забраний і «висланий» як ворог народу, без права листування.

«Висланий без права листування» також і громадянин Коцю­бинський Іван. Він був колгоспником с. Писарівки Вінницького району. Ще зовсім молодим скінчив він військову школу і був ляйтенантом совєтської армії. У грудні того самого року, як розповідає нам його брат Леонтій Павлович, який знайшов тут військові брюки і гімнастерку свого брата, Коцюбинський Іван був «висланий» у далекі табори.

Таку саму відповідь одержали в НКВД і громадянка Косовська Любов Олександрівна (с. Медвеже Ушко), Добрянська Явдоха (с. Пултовці Браїлівського району), Коновальчук Марія Семенівна (с. Телепеньки Вінницького району), і Наруцька Тетяна Павлівна (м. Вінниця). Усім їм повідомили про те, що їх рідні вислані в далекі табори без права листування. Однак знайдені ними в цих могилах речі свідчать зовсім про інше.

Громадянка Косовська розпізнала кальсони і сорочку свого чоловіка Косовського Кіндрата Кириловича. Він працював у колгоспі і в грудні 1937 року був заарештований як ворог народу. Гр-ка Добрянська розпізнала брезентовий плащ-піджак і військового зразка гімнастерку свого чоловіка Добрянського Володимира - теж колгоспника.

Коновальчук Марія знайшла брюки свого батька Коновальчука Семена. Розпізнала їх по тих латках, які робила своїми руками. «Ворог народу» працював у стельмашні в колгоспі с. Телепеньок. Наруцька Тетяна розпізнала нижню сорочку і кальсони свого чоловіка Наруцького Антона Францовича. Він працював робітником Вінницького м'ясокомбінату протягом по­над 15 років. На день арешту його минуло 55 років. П. Наруцькій довелося також побувати 6 місяців у в'язниці НКВД за те, що мала чоловіка «ворога».

6 червня ми мали розмову з учителькою Яніцькою Ольгою Василівною (м. Браїлів). Вона приїхала до Вінниці розшукувати серед речей загиблих жертв речі свого чоловіка. Через деякий час вона знайшла кашкет свого чоловіка Яніцького Віктора Івановича. Він працював до арешту в м. Жмеринці на пошті. 1933 року, працюючи в радгоспі, він був засуджений «як шкідник» в справах кінського поголів'я. Після повороту з заслання у березні 1938 року його знову заарештовують - уже як «ворога народу» - і «висилають» у далекі табори «з суворою ізоляцією». Оббива­ючи пороги Жмеринського НКВД, жінка нарешті довідалась, що її чоловік перевезений у Вінницю. Приїхавши сюди, вона наполегливо домагалася дізнатися про долю свого чоловіка. Якось одного разу вона підійшла до віконця чергового енкаведиста, запитуючи про долю свого чоловіка. Скинувши суворим оком на громадянку, енкаведист узяв якусь книгу і, знайшовши прізвище її чоловіка, прочитав: «Яніцький Віктор Іванович, Жмеринка, поляк, засуджений як ворог народу до далеких таборів без права листування з суворою ізоляцією». Поляк? - перепитала жінка, - який же поляк, коли він українець, у мене ж метрика є, це ж прикра помилка. «Не волнуйся, мамаша, - відповів енкаведист, - уже поздно исправлять ошибки...» Лише тепер зрозуміла жінка ці слова, якими було сказано все...

Громадянка с. Стрижавки Пшекляс Юзефа Францівна серед речей загиблих знайшла спідню сорочку свого чоловіка Хархути Івана Даниловича. Громадянин Хархута працював у Вінницькому шляховому управлінні і 17 лютого 1938 року був заарештований. Очевидно, діставши запевнення від слідчого, що йому подарують життя і тільки зашлють, він мав змогу з дозволу слідчого передати лист до дружини. Ось скорочений текст цієї записки:

«Юзя! Пишу тобі вдруге... Зготов передачу з хліба, сала і ще дещо, прийди в комендатуру, попроси, щоб визвали тобі слідчого кімнати № 17, якому даси, а від його одержу я. Про мене не турбуйся, я жив і здоров. Надіюсь скоро писати більше. Живи, як зможеш, а далі буде видно. Як маєш змогу, пришли трохи грошей. Ну все. Цілую. Будь здорова. Ваня. 4-VIII-38 року».

15 червня ц.р. нас відвідала родина загиблого від руки катів НКВД громадянина села Розсоше Тиврівського району Подлісного Альбіна Олександровича. Батько його, Ксендзук-Подлісний Олександр Гнатович, мати - Ксендзук Кароліна Степанівна та дружина - Подлісна Бронислава Іванівна довідалися з газети про загибель їх сина та чоловіка.

10 квітня 1938 року Подлісного Альбіна Олександровича заарештувало НКВД. Пройшов рік. Родину після її наполегливої вимоги нарешті прокуратура повідомила про те, що Подлісний засланий у далекий табір на 10 років. Прочитавши у газеті страшні рядки про Подлісного Альбіна, вони спершу не повірили і вирішили, кинувши все, приїхати в м. Вінницю.

Зустріч з цими людьми назавжди залишиться в нашій пам'яті; перед нами вони розкрили страшну картину своїх особистих страждань, які переживали тисячі до них подібних.

Працював Подлісний в колгоспі на скотофермі. Своєю працею був прикладом для всіх. 600-800 трудоднів мав на рік. Усе йшло начебто гаразд, однак несподівано почались тертя між ним і активом села. Той «актив» знав про те, що батьки його були в свій час розкуркулені і вислані з району, що він католицького віросповідання.

Сільське начальство намагалось відібрати у Подлісного поло­вину батьківської хати. Він це оскаржив до газети «Трібуна Радзєцка», яка видавалася в Москві. Представник цієї газети, розслідувавши на місці його скаргу, розв'язав справу на користь Подлісного. Довго сільське начальство чекало моменту відплатити Подлісному і сквиталось у страшну весну 1938 року, коли хвиля терору НКВД прокотилась і по їхньому селу.

Так передчасно перервалося життя «ударника соціялістичних полів». Підтвердженням слів цих знедолених людей був протокол обшуку, вилучений з одягу їх сина. Пожовклий, зім'ятий, з трупним запахом папірець тремтячими руками пригортали вони до грудей, вкриваючи слізьми останню пам'ятку про замученого сина.

Громадянин села Пагурець Уланівського району Кузьмук Максим Корнійович упав жертвою лише за те, що був віруючою людиною - «істинним православним християнином» (так самі себе називають ці винятково тверді в релігійних переконаннях люди).

В останніх числах квітня 1937 року в одну ніч в різних селах 8 районів Вінницької области було заарештовано коло 200 осіб з кола цих істинних християн. Ці віруючі нашили на верхньому одязі в різний час на грудях білі полотняні хрестики. Перестали вони з ними ховатися хто сім, хто десять, а хто і дванадцять років тому. Хрестом також позначили вони двері своїх хат.

Така «дерзость» була вже підставою чинити репресії над цими людьми, а факт одержання ними листів від їхнього духовного наставника дав слідчим НКВД «юридичну підставу» обвинувачу­вати цих людей (а це можемо твердити, базуючись на опиті жінок цього кола, які побували в тюрмі і яким пощастило вийти на волю), що вони, мовляв, діставали листи з «фашистської Німеччини» і були шпигунами. «Вивчаючи» хрест на одних дверях, енкаведисти гукали, що він має конфігурацію «фашист­ського знака». Одну з цих жінок, від якої слідчий НКВД вимагав назвати прізвище духовного наставника і яка відповіла, що єдиним наставником для них, віруючих, є Бог, слідчий ударив по щоці так, що вибив їй зуб і вона залилась кров'ю.

Ми показали цим жінкам численні церковні книги, ікони, хрести та хрестики, які комісія знайшла 16 червня в одній з ям на місці розкопів. Три книги були розпізнані цими жінками як їхня власність. Вони були вилучені під час обшуку при арешті їхніх чоловіків в 1937 році

Громадянка с. Пагурець Кузьмук Галина Филимонівна розпізнала Євангеліє та книгу релігійно-етичного змісту, забрані у її чоловіка Кузьмука Максима. Громадянка Бобик Килина Трифонівна також розпізнала Біблію батька свого чоловіка Бобика Федора Трофимовича, 62-літнього старика, сторожа Янушпільської цегельні, також розстріляного енкаведистами.

ПОХОРОНИ5

12 червня 1943 р. вінничани вперше проводжали в останню путь своїх близьких, рідних і знайомих, розстріляних Вінницьким НКВД За християнським звичаєм, з співом церковним та ладаном, під акорди жалобних маршів і хоралу «Коль славен наш Господь», під ридання присутніх на вічний спокій було передано землі 230 тіл безвинно замучених людей.

Ранок. На місці розкопів могил уже зібралося чимало людей. Сьогодні ховатимуть лише тих нещасних, яких встигли відкопати з перших трьох ям, а таких ям ще багато, вони укривають від людського ока тисячі жертв.

Ідуть люди Латинським шляхом до Підлісної вулиці, ідуть востаннє побачити тіла нещасних, востаннє проститися з ними.

Серед пишної зелені сусіднього саду, ліворуч від цих страшних ям, у спеціяльно викопаних двох довжелезних могилах, щільно один біля одного лежать трупи замордованих. Усім їм розв'язано руки, приладнано одяг. Серед них - два жіночі трупи. Одна жінка з довгими косами, у вишитій сорочці, друга - в міському вбранні

Щоб убити трупний запах, останки посипано хльорним вапном. Проте часто від могил підноситься тяжкий запах тління і вапна, мішаючися з ароматом букетів жасмину в руках присутніх, який розливає свій міцний аромат під гарячим промінням червневого сонця.

Люди невеликими групами обходять те місце, де зберігається одяг загиблих. За дротяною огорожею бачимо величезну купу одягу нещасних, який разом з ними був кинутий у могилу. На дроті порозвішувані численні речі: рушники, вишиті сорочки, торбинки, костюми тощо. Люди розглядають їх, шукаючи серед них речі своїх близьких, що їх забрало НКВД і про долю яких нічого не відомо.

Трохи осторонь лежить самотній труп, прикритий рядном. Дружина розпізнала замордованого чоловіка. Розстріляний був кооператором. Цю жертву не ховатимуть у братських могилах. Дружині дозволено взяти тіло свого чоловіка у рідне село і поховати його там.

Взагалі розпізнано тільки чотири трупи. По одягу, що лежав в ямах окремо, накиданий на трупи, та по документах, які зрідка знаходили в цих речах, встановлені імена ще коло сорока осіб (тіла їх, зрозуміла річ, розпізнати було неможливо). Щодо решти, то їх імена відомі тільки одному Господу.

Третя година дня. На місце похорону прибув з священиками Високопреосвященний єпископ Євлогій. Прибули також на похо­рони представники німецької влади та українських установ міста. Люди тісним квадратом обступили могили. Сотні і сотні людей складають сьогодні свою останню шану загиблим.

Розпочалась панахида. Єпископ і священики вознесли молитви за душі замучених катами людей. Не піддається описові ця панахида. Вперше Вінниця ховала заразом таку велику кількість людей. З слізьми на очах священики молились за спокій душ загиблих, проголошуючи для них вічну і непроминущу пам'ять. Кілька присутніх жінок зомліли.

Після панахиди звернувся до народу із словом єпископ Євлогій: «Сьогодні ми вознесли свої молитви до престолу Всевишнього за тих, хто при розлуці з життям був позбавлений молитви Божої, хто терпів муки і кинутий у страшні могили. Ці жертви були убиті в таємний спосіб. Кати думали, що їхні лиходійства залишаться навіки таємницею. Ці мученики лежать безмовно тут у могилі своїми тілами, але у них є безсмертна душа. Пам'ять про них житиме у серцях наших завжди...»

Після слова єпископа звернувся до присутніх голова міста професор Севастянов. Він стисло розповів про розкриття страшних злочинів, які вчинили більшовики. «Ми, вінничани, - сказав голова міста, - повинні тут, на цьому місці, спорудити у недалекому майбутньому монументальний пам'ятник жертвам, який завжди нагадуватиме нам і нашим поколінням про них. Киньмо ж востаннє за християнським звичаєм по жмені землі в могилу безчасно загиблих».

Руками присутніх бралась земля і нею вкривались дорогі нерухомі останки. Букети квітів вкрили тіла тих, яким не судилося радісно жити на своїй землі. Вінки озеленили могили. Звуками жалобного маршу і плачем послали вінничани останнє прощання своїм землякам.

Від 12 червня до 7 вересня разом відбулось п'ятнадцять похоронів, подібних до описаного вище. На багатьох похоронах були присутні делегації з різних міст України та з-за кордону, представники німецької влади. Панахиди відправлялись як місцевим духовенством, так і численними духовними особами, які прибували звідусіль, щоб за християнським звичаєм передати землі скорботні залишки. Всього вінничани віддали останню шану 64196 тілам жертв більшовицького терору.

КАЛЕНДАР ПОХОРОНІВ

Перший похорон, 12 червня 1943 р. Поховано 230 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Другий похорон, 24 червня 1943 р. Поховано 600 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Третій похорон, 6 липня 1943 р. Поховано 260 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Четвертий похорон, 14 липня 1943 р. Поховано 232 тіла Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

П'ятий похорон, 16 липня 1943 р. Поховано 292 тіла. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій та єпископ Рівенський та Острозький Федір.

Шостий похорон, 21 липня 1943 р. Поховано 275 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Сьомий похорон, 23 липня 1943 р. Поховано 250 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Восьмий похорон, 28 липня 1943 р. Поховано 255 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Дев'ятий похорон, 31 липня 1943 р. Поховано 350 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Григорій.

Десятий похорон, 6 серпня 1943 р. Поховано 515 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Одинадцятий похорон, 12 серпня 1943 р. Поховано 600 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій та єпископ Мелітопольський Серафим.

Дванадцятий похорон, 19 серпня 1943 р. Поховано 600 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Гри­горій.

Тринадцятий похорон, 24 серпня 1943 р. Поховано 750 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.

Чотирнадцятий похорон, 31 серпня 1943 р. Поховано 700 тіл. Панахиду правив єпископ Житомирський та Вінницький Гри­горій.

П'ятнадцятий похорон, 7 вересня 1943 р. Поховано 510 тіл. Панахиду правив єпископ Вінницький Євлогій.



ПРИМІТКИ

1 Автор має на увазі батька своєї дружини Ірини.

5 Всього відбулось 19 похоронів. Автор описує перші п'ятнадцять які відбулись до видання книжки. Після того було ще чотири:

16-й похорон 17 вересня 1943 р. - 500 трупів;

17-й похорон 23 вересня 1943 р. - 1000 трупів;

18-й похорон 30 вересня 1943 р. - 560 трупів;

19-й похорон 3 жовтня 1943 р. - 960 трупів.

Всього поховано було 9439 тіл.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ