На плакаті експонується фотографія похорону Сергія Кірова, якого вбили 1 грудня в Ленінграді - це була надзвичайна подія, бо тоді ж, 1 грудня 1934 року, було ухвалено постанову ЦВК про спрощений порядок ведення кримінальних справ і про те, що смертні вироки засуджених слід було виконувати протягом 24 годин. Цей документ був фактичною "хартією терору", яка діяла в СССР, і який було відмінено лише в 1953 році.

Саме з 1934 року починаються масові репресії проти українських письменників, літераторів, викладачів. В 1933-1934 роках серйозно постраждала сфера педагогіки оскільки жорстко критикувалась так звана "скрипниківщина" (від імені Миколи Скрипника, наркома освіти) і тому сфера освіти була дуже ретельно "почищена". Багато педагогів, літераторів почали "українізувати" Сибір, Соловки, Казахстан.

Однак, найдраматичніше було попереду. В 1936 році НКВД очолив Микола Єжов - колишній секретар ЦК ВКП(б), голова Комісії партійного контролю. Саме Єжову Сталін доручив найбільш огидну каральну акцію, яка проводилася в СССР. Настала так звана "доба єжовщини", яка тривала з 1936 по 1938 рік. В першу чергу Єжов винищив усіх колишніх опозиціонерів. Було проведено кілька показових процесів - проти троцькістів і правих ухильників. Проте Єжов особливу увагу приділив тодішній табірно-тюремній системі. Після його приходу в 1937 році було заарештовано, за попередніми даними, 700-800 тисяч осіб. Постало питання, що з цими людьми робити? Табори не витримували такої напруги, хоча вже було створено ГУ-ЛАГ, в якому люди працювали й виробляли матеріальні цінності. Було вирішено створити нові табори, розформувати великі на дрібні. Займались в'язні лісоповалом і деревообробними роботами, які не вимагали високої кваліфікації.

Також було вирішено розстріляти найбільш "закоренілих ворогів радянської влади". Влітку 1937 року розстріляли близько ЗО тисяч в'язнів. Але найбільші розстріли були ще попереду, оскільки кількість в'язнів невпинно зростала (в країні була створена атмосфера істерії, коли популярними були доноси). Було здійснено кілька великих каральних акцій, одна з яких представлена в документах на плакаті № 22. На першому документі підпис Сталіна, яким він схвалює утворення так званих трійок. У цьому документі репресованих розподіляють на категорії (1-ша категорія означає "разетрел немедлен-но"). Як на будівельні матеріали (цеглу, дошки, цемент...), так і на людські життя Москва "вьще-ляет" "ліміти, план на розстріли". Поряд з цим знаходиться другий документ, яким політбюро ЦК ВКП(б) розписує крайовим та обласним партійним організаціям оці "ліміти", а Єжов централізовано із Москви направляв їх за призначенням. На місцях пошук "ворогів народу" зайшов так далеко, що партійне керівництво республік, обкоми партії та чекістське керівництво вже самі просять про збільшення цих "лімітів" на 6, 10, ЗО тисяч, оскільки їм було вже замало раніше наданого "ліміту", аби якомога більше знищити "ворогів народу". Україні, за цими документами, Москва надавала найбільший "ліміт", але НКВД УРСР просило його збільшити ще у 5 разів. На цьому ж плакаті, як приклад, подаються 4 таких прохання про збільшення "лімітів" на репресії.

Масовий розстріл "ворогів народу" відбувся в жовтні-листопаді 1937 року на острові Соловки, де розташовувався один із найстрашніших концентраційних таборів. Тут було "почищено" соловецьку в'язницю. Керував цими заходоми чекіст Леонід Заковський, який починав свою кар'єру в Україні. Саме він очолив трійку, яка "чистила" зазначені табори. 1111 в'язнів засудили до розстрілу. їх вивезли в урочище Сан-дормох (Карелія) і впродовж кількох днів капітан М.Матвєєв особисто розстрілював по 250 в'язнів на день. На плакаті № 22 представлені документи цього Матвєєва, "який звітує рапортом про тих, кого він розстріляв". Соловецькі табори були здебільшого заповнені українцями. В нижній частині цього плакату подані роз-стрільні протоколи, особові справи, ордери на арешти та вироки. Там були страчені відомі українські діячі - Лесь Курбас, Микола Куліш та ін. Але детальна історія Соловецьких таборів відображена в окремій експозиції, яка експонується у приміщенні київського "Меморіалу" на 15 окремих стендах і висвітлює більш повну історію Соловецьких розстрілів.

На плакаті № 24 представлено документи та світлини ще одного місця масових розстрілів, що здійснювались комуністичним режимом. Вінницька трагедія - окрема сторінка в історії України. Коли нацисти окупували Україну, то вони створили комісію, котра розпочала у Вінниці розкопки. Книга "Злочин без кари", в основу якої покладені документи цієї комісії, детально розповідає про злочин. На зазначеному плакаті можна ознайомитись зі складом міжнародної комісії експертів, яка працювала на цих розкоп-ках. Комісія встановила, що розстріли у Вінниці здійснювались протягом 1937-1939 рр. У ході розслідування було розкопано 91 поховання, у яких виявлено 9432 останки людей з кульовими отворами в потиличній частині черепів та слідами катувань. На плакаті також представлено план Вінницьких поховань та дати перезахо-ронень, які проходили під час розкопок у 1943 році. У повоєнний час комуністична влада заклала на цій території "Парк культури та відпочинку", а на могилах розмістили танцювальний майданчик, кімнату сміху та інші розважальні заклади, які функціонують і по-сьогодні. Щоб приховати сліди злочину чекісти після війни ретельно обшукали Вінницю та навколишні села й арештували та знищили тих, хто давав свідчення міжнародній комісії у 1943 р.

1938 рік характеризувався тим, що Сталін вирішив "поміняти рибок в партійному акваріумі" - розпрощатися з М.Єжовим і списати всі злочини на нього. Експонується навіть два фото, на одному - Сталін, Ворошилов, Молотов і Єжов на каналі Москва-Волга. На другій (такій самій) вже Єжова немає - його відмонтували, оскільки у 1939 році він вже був заарештований, а в лютому 1940 року розстріляний, як шпигун і як лідер контрреволюційної організації в органах НКВД.

На плакаті № 27 представлено ще одне з двох найбільших місць масових захоронень жертв розстрілів у Києві - це Лук'янівське кладовище. В 1918-1919 роках на ньому ховали киян, страчених більшовицькими військами Му-равйова, а також вбитих денікінцями.

Починаючи з грудня 1934 року і протягом великого терору тут ховали розстріляних більшовицькою владою людей. Оскільки кладовище вже було вщент заповнене, то свої жертви більшовики закопували на його доріжках і клумбах. Тривалий час ці факти приховувались, одначе знайшлися свідки, які показали, що саме тут комуністичний режим ховав сліди своїх злочинів.

Факти цих поховань були також підтверджені архівними документами. Про це згадував і останній київський міський голова часів нацистської окупації Леонтій Форостівський: "...До перенесення столиці з М.Харкова (у 1934 р.) всіх розстріляних (в НКВС) закопували переважно на Лук'янівському кладовищі: головна і бічні алеї, всі дороги на цьому кладовищі - це великі братські могили замордованих. Місця поховання старанно зрівняні, земля добре утрамбована. Цілі поляни є також місцями масових могил, їх старанно вирівняно, заорано та посіяно на них траву. На цьому кладовищі лежить замордованих не менше 25-30 тисяч".