ПЕРЕДМОВА

На рахунку большевицького режиму в Україні є сот­ні тисяч і мільйони жертв зліквідованих і знищених НКВД. HKBД-івські опричним допустилися безлічі кошмарних масових вбивств, що на завжди заплямували режим і його можновладців тавром жахливого злочину. Одним із таких масових душогубств, що їх заподіяло НKBД на ти­сячах українців є масакрування українських політичних в'язнів по тюрмах в Україні, напередодні вступу туди німців, влітку 1941 р.

Довго відмовчувались большевицькі опричники про ці нелюдські злочини вичікуючи, щоб притупилась людська пам'ять. Щойно на вісімнадцятому році, починаючи з осе­ні 1959 р. і аж по наші дні, потоки большевицької про­паганди пустили в світ підлу провокацію, ніби масакру українських в'язнів у містах Західної України вчинили... українські націоналісти а зокрема український батальйон пpи німецькому війську т. зв. Нахтігаль.

Щоб підтримати цю провокацію якимись доказами, пи­шуться статті, надаються радіоавдиції, організуються пресові конференції на яких виступають з самооскарженнями вчорашні нібито члени українського підпілля чи батальйону Нахтігаль, і з наказу своїх MBД-івських опричників брешуть без кінця і міри навіть не дивлячись на те, чи їх зізнання взагалі покриваються з загальновідомими подіями.

День в день втовкає совєтська пропаганда мільйонам населення СРСР підлу брехню про "злочини" націоналі­стів, пробує знеславити їх перед українським народом і очорнити кращих синів української визвольної боротьби. Большевицька брехня така безмежна і наївна, а пам'ять про большевицькі звірства сорокперших років живе ще страшним кошмарем серед населення, що спростовувати наклеп чи полемізувати з опричниками не приходиться. Все ж треба відсвіжити в пам'яті події і факти, від яких в сорокпершому році здрігалась ціла країна, лились потоки сліз і на віки закарбувався в десятках тисяч українців невтішимий біль по мученицькій смерті з рук НКВД-івських катів тисяч синів, мужів і дочок України.

Наш огляд тогочасних подій пічнемо від висвітлення історії батальйону Нахтігаль, його постання і цілей для яких був зорганізований, далі перейдемо до свідчень офі­цера цього батальйону і учасника його походу. З черги подамо свідчення мешканця Львова, який був очевидцем всту­пу батальйону Нахтігаль до Львова.

Про те ж, як виглядав кривавий танок HKBД напе­редодні вступу німців до Західної України, свідчать зі­брані в цьому збірнику свідчення десятків колишніх в'яз­нів большевицьких тюрем, тих нечисленних, що їх недостріляли HKBД-івські кати, які чудом спаслись в метушні посталій під час втечі HKBД з міст України. Фотознятки постріляних HKBД жертв і розкопаних могил та пре­сові звіти вміщені в українській й чужинецькій пресі тих часів - доповняють доказовий матеріял, про нелюдські злочини НКВД в Україні. Врешті - головним свідком правди запропонованих в цій брошурі матеріялів - є мі­льйони живих ще мешканців України, які, коли будуть чи­тати ці рядки, самі найкраще ствердять, що за кожним нашим словом, за кожним прізвищем, за кожною описаною тортурою криється страшна правда, - правда ПРО КОШ­МАРНІ МАСОВІ ДУШОГУБСТВА ВЧИНЕНІ В УСІЙ УКРАЇНІ ОПРИЧНИКАМИ HKBД - ось цим злочиним ра­м'ям набільше людоненависницької, забріханої системи - російсько-большевицького колоніялізму.

ПРАВДА ПРО "НАХТІГАЛЬ"

І.

Виїмки з доповіді М. Лебедя п. н. "3 діяльности референтури зовнішних зв'язків ОУН і Генерального Секретаріяту Закордонних справ УГВР", виголошеної в Нью Йорку, дня 7 травня 1960 року.

"Цього року комуністична Москва повела широку клеветницьку акцію довкола куреня "Нахтігаль". Во­на намагається переконати, що цей український ку­рінь займався ніби то погромами польського населен­ня у Львові в липні 1941 року. Я хочу ствердити на­ступне: Курінь не мав жодного відношення до будь яких терористичних актів у Львові, чи денебудь ін­де в місцях його постою. Курінь прибув до Львова раннім ранком дня 30 червня 1941 року, як складова одиниця німецької армії. Вечором того ж дня відбу­лися в домі "Просвіти" у Львові Українські Народні Збори, на яких проголошено відновлення української державної самостійности та утворено Тимчасове Кра­йове Правління.

Вже наступного дня приїхало з Кракова до Льво­ва т. зв. Зондеркомандо СД, з метою анулювати акт проголошення і перевести арешти. Воно, поза інди­відуальними актами терору, зліквідувало 36 поль­ських професорів і науковців, подібно, як це робило Гестапо попередньо по всіх більших містах Польщі.

Уряди в Бонні і в Москві повинні докладно знати повний склад того "Зондеркомандо СД", його злочини, як і те, що це воно зліквідувало польських професорів.

"Зондеркомандо СД" існувало принайменше до жовтня-листопада 1941 року, про що свідчить гончий лист за мною, датований: жовтень 1941 р. Воно перевело, між іншим, арешт Ярослава Стецька і Романа Ільницького у Львові, як і масові арешти 15-го вересня 1941 року.

В основному курінь був призначений ОУН на те, щоб частина його членів мала змогу дістатися цим шляхом в Україну, взяти участь у війні і заманіфестувати українські цілі, а при тому посередньо вияснити фактичне становище гітлерівської Німеччини до виз­вольної боротьби українського народу. Члени куреня мали виразні вказівки, що їх участь в боротьбі в ні­мецькій армії можлива виключно на теренах України і за відновлення української незалежности чи, як тоді означувалося, за Українську Самостійну Соборну Дер­жаву. Сьогодні можна тільки ствердити, що всі чле­ни куреня з честю виконали ці завдання і велика біль­шість їх упали в боротьбі, як члени та командири УПА. Не відходячи від теми, хочу підкреслити, що українські націоналісти, зорганізовані в ОУН, єдині з усіх націоналістичних рухів у тодішній Європі стали на пряму боротьбу з гітлерівською Німеччиною та її системою, як тільки виявилося наявне її становище".

II.

Виїмки з доповіді Ю. Лопатинського п. к. "Група північ т. зв. Нахтігаль", виголошеної в Нью Йорку, дня 7 травня 1960 року.

"Організація куреня, що одержав кодовану назву Нахтігаль, почалася в квітні 1941 року в Кракові. Її пе­реводила з доручення проводу ОУН-Бандери, Військо­ва референтура ОУН під керівництвом сот. Р. Шухевича. В склад референтури входив м. ін. і я.

Місцева організаційна сітка висипала кандидатів до Кракова, де їх перевіряла спеціяльна комісія, по­кликана ОУН, і де вони переходили лікарські огляди­ни. Щойно пройшовши успішно згадані комісії, кан­дидат був висиланий на вишкільний табір до Нойгаммеру на Шлезьку.

У Нойгаммері зорганізовано три сотні, що їх на доручення проводу ОУН очолив сотник Р. Шухевич. На вишколі курінь перебував від початку травня до 17-го червня 1941 р. Перед від'їздом на фронт курінь склав присягу на спільну боротьбу з большевизмом і за визволення українського народу. При присязі бу­ли присутні делегати проводу ОУН пп. Микола Ле­бедь і сот. Олекса Гасин.

Присягу куреня відлежено з одного дня на другий, бо, як ми згодом довідались, в першому тексті присяги говорилось про боротьбу в рямках німецького війська за німецький Райх. Внаслідок протесту деле­гата ОУН п. М. Лебедя проти такого тексту присяги, справу передано до Берліну і щойно після того, як змінено текст в сенсі, вимаганому делегатом ОУН, курінь наступного дня виступив до присяги.

18-го червня 1941 року курінь завантажився на поїзд і переїхав до Ряшева, звідкіля маршем перейшов в околиці Радимна. З 22-го на 23-го червня, по півночі, курінь перейшов совєтський кордон через Сян в око­лиці Перемишля і помаршував в напрямі Львів.

Курінь Нахтігаль мав коло 330 людей, був умундурований в німецькі мундури з синьо-жовтими стріч­ками на барчиках. Озброєння було легкої піхотної частини. До куреня були приділені німецькі старши­ни, які під час вишколу в Нойгаммері були інструк­торами, а опісля виконували дорадчу ролю.

До Львова курінь увійшов 30 червня 1941 року в год. 4.30 вранці. При вході до міста курінь поділено: частина першої сотні пішла до св. Юра, частина на вул. Лонцкого і Пелчинську, друга і третя сотня пі­шли на Замарстинів, де обсадили тюрму та газівню. До церкви св. Юра ми прибули о год. 5.30. Не буду тут описувати, з яким ентузіязмом зустрічало нас укра­їнське населення.

Коло год. 8-ої прийшла до нас вістка про жахливо помордованих людей на Лонцкого. Деякі з нас пі­шли туди. Між ними був і сот. Р. Шухевич, який уже вспів довідатися, що між жертвами є і його рідний брат Юрко. Образ на Лонцкого був жахливий. Келії були набиті жахливо помордованими людьми і, щоб дістатися з одної келії до другої, треба було пе­релазити через гору трупів. Тіла помордованих вже розкладались, і сопух був неймовірний. Щоб пере­бути хоч короткий час в будинку, треба було накла­дати газову маску.

Біля год. 10.30 наш відділ, що був у св. Юра, відмаршував до будинку управи міста на Ринку, де були наші кухні і де ми одержали обід. Частина пер­шої сотні, що пішла на Лонцкого і на Пелчинську, пильнувала тюрем, не допускаючи всередину цивіль­ного населення, і була звільнена німецьким відділом поліції наступного дня 1-го липня о год. 10 вранці. Опісля курінь зайняв будинок 2-ої гімназії на Валах - т. зв. німецької.

На зборах у "Просвіті", де проголошено Акт Від­новлення Самостійности і де створено Тимчасове Кра­йове Управління, курінь репрезентував сот. Р. Шу­хевич. Проголошення Акту настрашило німців. Хо­дили навіть чутки, що курінь мають роззброїти, бо німці побоюються, що члени цього куреня можуть повторити це проголошення в Києві. Але вже 7-го липня курінь від'їхав далі на Схід в напрямі Терно­поля.

Я хочу спростувати брехливі наклепи большевицької пропаганди про цей курінь, які мають на меті очорнити український визвольний рух за часів-дру­гої світової війни. Я стверджую, що:

1. Курінь прибув до Львова вранці 30 червня і вже застав жахливо змасакровані жертви большевицького терору по всіх в'язницях Львова. Ці жертви больше­вицького терору бачили шведські і швейцарські жур­налісти, яких німці пустили до Львова в перших днях липня 1941 року.

2. Неправдою є, що 30-го червня і 1-го липня роз­стрілювано кого-небудь в тюрмі на вул. Лонцкого. Поручник Мартинець виконував там охоронну служ­бу з частиною першої сотні, не допускаючи до змасакрованих большевиками трупів цивільного населен­ня. 1-го липня о год. 10 вранці він був звільнений з служби відділом німецької поліції. За час його пере­бування в тюрмі при вул. Лонцкого та в будинках ко­лишнього НКВД на Пелчинського не розстрілювано ні одного чоловіка.

3. Польських учених розстріляло у Львові "СС Зондеркомандо Ґаліцієн", яке прибуло до Львова лі­квідувати акт 30 червня і мало свої власні пляни лі­квідації місцевого населення згідно з напрямними, опрацьованими нацистським проводом. Курінь "Нах­тігаль", що підлягав Вермахтові, не міг мати нічого спільного із виконанням цих плянів. Про знищення польських професорів "Зондеркомандом" свідчать та­кож польські свідки, як наприклад пані Хомсова, при­ятелька родини проф. Бартля, на сторінках "Дзєнніка Польського" і Дзєнніка Жолнєжа" в Лондоні, проф. львівської політехніки - Сокольніцкий, а також "Нью Йорк Тайме" у своєму повідомленні з 27 серпня 1941 року, в якому читаємо:

"Проф. Казимир Бартель, бувший прем'єр в Польщі та визначний учений був розстріляний Ґестапом у Львові - згідно з інформаціями одержаними польським урядом в Лондоні. 60 професорів Львівського університету та Політехніки, де викладав проф. Бартель, були заарештовані і про їх дальшу долю нічого невідомо..."

На закінчення хочу ствердити, що Москва добре знає, хто помордував у Львові в'язнів у тюрмах і хто замордував польських професорів, як знає також, що курінь "Нахтігаль" створено українською стороною виключно для визвольної боротьби і що цей курінь, поза виконуванням своїх обов'язків на фронті, не за­плямував себе будь-яким вислужницьким вчинком. Москві відомо, що велика більшість старшин і бійців куреня "Нахтігаль" впали в боротьбі УПА проти німецьких і совєтських окупантів за визволення укра­їнського народу. Щоб протидіяти в боротьбі УПА про­ти большевицького загарбника України та знеславлю­вати пам. Головного Командира Р. Шухевича-Чупринки, Москва приступила до фальшування найновішого періоду історії України, подібно як це вона робить з усім нашим історичним минулим. Наклепи і знеслав­лювання куреня "Нахтігаль" власне служать цій меті".

III.

В. Петришин "Батальйон Нахтігаль", у Львові", із статті друкованої в журналі "Вільна Україна", збірник ч. 26, Дітройт, США, 1960.

Від 20 років загально відомо й історично стверджено, що з відходом совєтської окупації в червні-липні 1941 р. зі західньо-українських земель совєтське НКВД вимордувало на цілій території тисячі в'язнів і нев'язнів, поки вступив на західно-українсь­кі землі новий німецький окупант. В останній хвилині перед відходом переводило НКВД додаткові арешти цивільного населення і гнало їх, пішки на схід, а по дорозі їх в більшості знищувало.

Я був свідком цих мордувань, раннім ран­ком 30 червня 1941 p., коли я довідався, що вже нема большевиків у Львові та що через Львів вже перехо­дять німецькі патрулі, я, що жив недалеко тюрми, на вулиці Лонцкого та будинку НКВД, вийшов коло 6-тої години ранку, по тижні бомбардування Львова, на світ. Я ствердив, що тюрма на вул. Лонцкого не була вже ніким бережена, і я заглянув до середини. На ме­не вдарив труп'ячий сопух, а далі я побачив маси людських трупів, що були вже в стані розкладу. Це бу­ло таке страшне видовище, що я його не забуду ніко­ли в житті. Впродовж дня я довідався, що і в інших тюрмах Львова НКВД доконало таких самих звірств. Від людей по дорозі я довідався, що на подвір'ї Катедри св. Юра є вже українські стрільці. Отже, я пішов з тюрми до Катедри св. Юра. Дійсно я застав на подвір'ї св. Юра стрільців, які побожно, прислу­халися відправі богослужби. По богослужбі я впер­ше довідався від молоденьких хлопців, що вони пер­ші вдосвіта ввійшли до Львова і що вони з т. в. ба­тальйону "Нахтігаль", який створено за почином ОУН (Організації Українських Націоналістів) та що вони є частиною німецької армії.

Я більше їх не бачив у Львові, а тільки згодом довідався, що вони по короткім відпочинку у Львові відійшли на схід з німецькою армією.

В "Радянській Україні" від 5 вересня 1959 р., я про­читав, що ті "соловейки" були тими бандитами, що вночі з 29 на 30 червня 1941 р. вимордували сотки комуністів у Львові на основі наперед уложеної листи. По майже 20 роках здогадалися обманці, спотворити історію, щоб свій очевидний злочин перед людсь­кістю перекинути на українців-стрільців з батальйону "Нахтігаль".

До цього часу навіть совєтське "Звідомлення Дер­жавної Надзвичайної Комісії в справі злочинів доконаних німцями на території Львова" з 1944 р. не ва­жилося приписувати мордів у львівських тюрмах батальйонові "Нахтігаль", бож з цього звідомлення, що було зроблене, так сказати б, ще свіжої пам'яті, совєтський обвинувач Смірнов в процесі проти німець­ких воєнних злочинців перед Міжнародним Військо­вим Трибуналом в Нюринберзі на розправі 15 лютого 1946 зачитав розділ, що торкається злочинів, докона­них німцями у Львові і його околиці, а зміст цього звідомлення, що носить назву "документ СССР ч. 6", увіковічнено в протоколах розправи, в яких, одначе, нема ніякого натяку про те, щоб совєтський обвину­вач приписував "Нахтігалеві" морди в львівських тюрмах (гляди: три офіційні видання протоколів і документів згаданої розправи в англійській, фран­цузькій і німецькій мовах, а в англійській мові під заголовком: Trial of the major War Criminals before the International Military Tribunal, Nuremberg 1947, v. VII p. 491).

На яких крихких підставах є побудована ця оче­видна брехня совєтської преси, видно з того, що на пресовій конференції в дні 5 квітня 1960 р. в Москві енкаведівських мордів у львівських тюрмах вже не приписується батальйонові "Нахтігаль", про що буде ще мова. Зараз по пресконференції в Москві - оче­видно на наказ з Москви - мешканці Львова "засу­дили злодіяння буржуазних націоналістів" в часі від 30 червня 1941 до 6 липня 1941 в листах до Львівських часописів "Вільна Україна" в українській мові і "Львов­ская Правда" в російській мові (гл. "Радянська Укра­їна" від 9 квітня 1960 p.). Очевидно, що ті листи, на­писані в львівських редакціях згідно з пресконференцією, вже не згадують про морди у львівських тюр­мах.

З приходом німецьких військ до Львова в дні 30 червня 1941 р. прибули до Львова і спеціяльні поліційні сили з подібними завданнями, які попередньо мало НКВД. Та спеціяльна одиниця мала назву: Einsatzgruppe der Sicherheitspolizei.

Ця поліція зайняла той самий будинок, що його мало НКВД, тобто будинок управи міських трамваїв при вул. Пелчинській і Кадетській. Німецька поліційна частина працювала так само законспіровано, як НКВД. Все таки одної речі не могла німецька поліція закри­ти, тобто арештувань, але дальшу долю ув'язнених закривала вона вповні бодай на якийсь час.

По 3-тім липні 1941 я довідався про те, що німецька поліція виарештувала визначних польських учених, професорів і т. д. Між тими ученими заарештовано і мойого знайомого по праці, з яким я працював у Львові за часів совєтської окупації. Я заінтересувався долею мойого товариша по праці, але, на жаль, я ні­чого не міг довідатися поза тим, що його арештувала німецька поліція.

Поза тим вже від 30 червня 1941 р. у Львові був спокій. Догоряли збомбовані доми, не було електрич­ного струму і трамваї не ходили, а всі склепи були замкнені. З тої причини і за браком праці я ходив по місті і майже цілий день перебував в центрі мі­ста, де містилися наші українські інституції, і там я стрічався з львівськими знайомими та прибулими з Генерал-Губернаторства українськими націоналістами. Стверджую, що ані я, ані мої знайомі з різних діль­ниць міста не замітили в тих перших днях окупації трупів на вулицях, ані повішених людей на бальконах. Всі ми знали, що виарештовано понад 30 най­визначніших поляків, в тім зовсім неполітичних лю­дей, як, напр., мій товариш по праці, але ми, включно з українськими націоналістами; які прибули з ґенерального Губернаторства, не знали нічого про їх даль­шу долю. Ми були переконані, що їх вивезли або ви­везуть до концентраційних таборів.

Совєтський обвинувач Смірнов оскаржував на ос­нові вищезгаданого "Звідомлення Надзвичайної Дер­жавної Комісії" перед Міжнароднім Військовим Три­буналом і наводив з нього ось що: "Ґрер, професор медичного відділу Львівського університету, якому щасливим випадком вдалося уйти смерти, зізнав перед комісією (розумій перед вищезгаданою совєт­ською комісією - В. П ) ось що: "Коли мене арештували опівночі 3 липня 1941 р. і примістили у вантаж­ній машині, я застав там також проф. Грека, Бой-Желєнського і других. Нас забрали до гуртожитку ім. Абрагамовича Теологічної Семинарії. Копи нас вели через коритарі, гестапівці насміхалися над нами че­рез голови..." (В англійськім офіційнім звідомленні є точки, як бачимо, але в німецькім офіційнім звідом­ленні є ще слова: "побивали прикладами карабінів, тягнули за волосся і били по головах". Гл. німецький урядовий текст, том ВII, ст. 493). "Пізніше я побачив в гуртожитку німців, що вели п'ятьох професорів під ескортою, з яких чотири несли закривавлене тіло си­на визначного хірурга Руффа, якого німці заморду­вали в часі його переслухання. Молодий Руф був та­кож спеціялістом. Цілу групу професорів повели під сторожею на Кадетську гору. По 15-20 мінутах я по­чув карабінові стріли зі сторони, в яку поведено про­фесорів" (гл. VII том протоколів, ст. 491 там же). Це є зізнання, зложені перед згаданою комісією, які об­винувач СССР відчитав Міжнародному Військовому Трибуналові в Нюринберзі на розправі. Той же сам Смірнов на основі повищого звідомлення твердив, що німецька поліція мала ще перед зайняттям Львова список визначних польських учених, які мали бути замордовані у Львові. Це було самозрозумілим, бож якісь там підрядні органи німецької поліції не могли без згоди найвищих чинників доконувати масового корду вчених, які в більшості не належали до політич­ного світу.

З того документу, тобто зізнань професора Ґрера, виходить понад всякий сумнів одна річ, а саме, що його товаришів арештували і замордували геста­півці, бо професор Ґрер, який врятувався від смерти, бачив їх пізніше нераз в одностроях, а далі як про­фесор, що студіював за границею, знав по вимові докладно, що до нього говорили німці, а не якісь молодики-"соловейки", одягнені у військові однострої, та які напевно ледве могли вимовити ламаною мо­вою німецьке слово, і то без німецького акценту".

ПРАВДА ПРО МАСОВІ ВБИВСТВА УКРАЇНСЬКИХ В'ЯЗНІВ ОПРИЧНИКАМИ НКВД ВЛІТКУ 1941 РОКУ

Відступаючи перед німецькою армією влітку 1941 року, московське НКВД проявило нечувану жорсто­кість супроти українського населення. З садистичною кровожерністю НКВД вимордувало у Львові, Дрого­бичі, Рівному, Луцьку, Вінниці, Умані і в інших мі­стах України тисячі українських політичних в'язнів. Звідомлення про ці масакри і зізнання очевидців, в тому і в'язнів, які врятувалися з цієї м'ясорубки, бу­ли друковані літом 1941 року м. ін. в газеті "Укра­їнські щоденні вісті" у Львові та в газеті "Краків­ські вісті". Про вбивства НКВД писала тоді також американська газета "Нью Йорк Поуст" від 7 липня 1941 року і "Нью-Йорк Гералд Трибюн", з того ж чи­сла, що одержали інформації від кореспондентів "Ассошієйтед Прес", які в тому часі прибули у Львів. Про большевицькі злочини на українських землях в літі 1941 року писали останньо, себто весною 1960 ро­ку, очевидці тодішніх подій, в українських газетах, що появляються на еміграції ("Гомін України", "Шлях перемоги" і ін.). З усіх цих першоджерел ми пере­друковуємо понижче вийнятки, що недвозначно роз­кривають правду про безчинства НКВД над україн­ським народом. Ми поазбучно перераховуємо пооди­нокі місцевості, де були вчинені ці злочини.

Крім того ми цитуємо тут ще такі документи: 1) Частину зізнань колишнього українського політич­ного в'язня Б. Казанівського, що їх він склав перед дослідною комісією американської Палати Репрезен­тантів - Investigation of Communist take over and Occupation of the Non-Russian nations of the USSR. Washington 1954.

2) Описи свідчень терору НКВД, що їх беремо з брошури О. Романівського п. н. "Розділ з хроніки од­ного галицького села", Торонто, Канада 1960. 3) Свід­чення української монахині О. В. з книжки Мілєни Рудницької п. н. "Західня Україна під більшовиками 1939 - 1941", Нью Йорк, 1958. Видавці.

БЕРЕЖАНИ

І.

"Вже в перших днях після вибуху німецько-совєтської війни в червні 1941 p., старенький чоловік з с. Тинович повідомив, що біля лісу т. зв. Кушнірка енкаведисти вивезли й розстріляли якихось людей. Я з друзями пішов туди. І справді, на краю лісу біля дороги ми побачили страшну картину: 12 чоловік, прострілених кулеметною чергою, конали в перед­смертних судорогах. Постріляні лежали там кілька днів, бо ніхто не відважився їх похоронити.

Другого дня подібне повторилося в іншому місці, біля лісничівки в ліску т. зв. Писарка, поблизу с. Баранівка, чотири кілометри від Бережан. Туди енкаведисти вивезли вантажним автом 6 чоловік, роз­стріляли і так залишили. Опісля мешканці з хуто­рів похоронили розстріляних. Це було майже тиждень перед приходом німців.

Два дні до приходу німців місто пережило жах­ливе страхіття. По вулицях вещталися розбещені енкаведисти і міліціонери, ловили кожного підозрілого і розстрілювали десь у поблизькому ліску.

Як член ОУН, я одержав доручення відійти з дру­зями до с. Вербова, а звідси ще перед приходом ні­мецьких військ дістатися до Бережан і там зайняти важливіші об'єкти, між іншим, комісаріят НКВД, приміщення Райпарткому, суд і тюрму. Вже по до­розі до Бережан ми стрінули дівчину з с. Вербова, якій удалося щасливо втекти з тюрми в Тернополі під час німецьких налетів. Вона розповіла нам про жахливі масакри, вчинені большевиками в терно­пільській тюрмі.

Біля 10-ої години ми разом з німецькими передо­вими частинами чекали на передмісті, бо з південно-західнього боку міста було чути страшну стріля­нину, а втікаючі на схід большевицькі війська забили кіньми, возами і людьми дорогу Бережани-Тернопіль.

О 10,30 год. ми були вже на призначених місцях. Вскочивши в приміщення комісаріату НКВД, перше що я побачив: на столі лежав альбом УСС, а на стіні висіла рушниця. Всі документи в найкращому по­рядку опинилися в наших руках.

Через кілька хвилин я одержав від сл. п. Івана Королишина, який пізніше перебрав адміністрацію цілого повіту, доручення дістатися до тюрми і не впускати туди нікого аж до проведення повної перевірки. Ми подалися туди з другом Б. з Нараєва.

Від тюрми заносило неприємним запахом і не було помітно жодного життя всередині. Через пів години прибули І. Королишин, С. Б. і трьох німець­ких старшин і всі ми разом ввійшли до тюрми.

В сторожевій кімнаті ми знайшли майже всі клю­чі, що, зрештою, були нам непотрібні, бо камери не були замкнені. Переглядаючи камеру за камерою, ми знаходили лише людські трупи і більш нічого.

В одній з камер у підвалі я почув якийсь рух і зараз про це зголосив. Майже всі ми кинулися туди і в "сутінках знайшли трьох напівживих людей. Це були жиди - два чоловіки й одна жінка. Вони були дуже виснажені і один з них помер зараз при ви­ході, а другий упав трохи далі на подвір'ї. Жінку взяли німці на руки і кудись понесли; що з нею ста­лося, не знаю.

Того ж таки дня ціле подвір'я тюрми було всте­лене людськими трупами, що їх винесено з камер. Хто мав когось арештованого з родини, той одержу­вав дозвіл розпізнавати його між замордованими.

Поблизу річки Золота Липа, що пропливає поп­ри місто, стоїть серед невеликого парку старовин­ний замок Винявських. Копи розбито замуровані льо­хи цього замку, то в них теж знайдено людські тру­пи.

А скільки замордованих большевиками і зв'яза­них по кілька разом понесла вода Золотої Липи, про це можуть розповісти мешканці сіл Посухів, Потутори і Саранчуки.

("Шлях перемоги", 10 липня 1960 р. М. Л. (Англія)

II.

"Мене арештовано в селі М. і вивезено до тюрми в повітовому місті Підгайці, де була також стани­ця НКВД. На протязі мого перебування у Підгаєцькій тюрмі відбувалися слідства кожної ночі, під час яких НКВД-исти важко побивали людей. Це, одначе, довго не тривало, бо скоро почалася німецько-большевицька війна, нас постригли і перевезли вантаж­ними автами до тюрми в Бережанах. Як нас інфор­мували старі в'язні, в тюрмі було біля 1500 укра­їнців.

У Бережанах нас не допитували, бо не було вже часу, наступали німці. Але кожної ночі НКВД-исти викликали поіменно в'язнів, які вже ніколи не верталися до камер. Чекав і я своєї черги, переконаний, що треба буде померти, і я просив Бога, щоб перед смертю московські душогуби не дуже мене мучили.

Одного ранку нас на камері розділили, мене вкинено до камери ч. 14, а моїх друзів до іншої. В камері ч. 14 були самі "старі" в'язні, себто люди, які просиділи в тюрмі майже на протязі всього часу большевицької окупації Західньої України. В'язні ви­глядали страшно, вони мали довге волосся і бороди, а їхні обличчя були блідо-жовтаві, немов би кож­ний з них хворів на туберкульозу.

Пройшов день і надходила остання ніч, яку я провів у камері ч. 14. Цієї ночі московські людомори вже нікого не викликали з камер, бо їх не було - вони повтікали. Але всю ніч німці кидали бомби на Бережани і ціла тюрма здригалася до основ. Вран­ці ми почули на коридорі крик: "Розбивайте двері, наша охорона втекла !"

Не знаю, звідкіля взялася сила у тих зморених голодом і тюрмою людей. Не тривало довго й двері вже були виламані і ми вийшли на тюремне подвір'я. Тут виявилося, що нас, щасливців, які уникнули смерти, було не більше 100, а всіх ін. перебито".

Б. С. Англія. ("Шлях перемоги", 8 травня 1960).

БІБРКА

"Ось що розповідає В. P., сільський хлопець:

"Приїхали в середу рано до Романова енкаведисти і позабирали, крім мене, ще: Богдана Довбуша, Василя Орлевича ("Вурлєвського"), Миколу Дучія, Івана Цвігуна (сина "Безносого" Сеня) і фірою відставили нас до Бібрки. Ми зразу думали, що то нас до війська кличуть. Але нас у Бібрці замкнули під ключ в тюрмі, де за Польщі був суд.

Несподівано для нас усіх у тюрму привели й голову сільради Івана Королика. Його того дня ви­кликали разом з Олексою Чехом. Чеха відпустили, а Королика арештували. За большевиків тюрму обвели високим парканом з дощок із трьома рядами колю­чого дроту зверху.

До камер приводили все нових арештантів з сіл Бібреччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір коло 6-ої години той міліціонер ска­зав нам: "Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали зно­ву!" А ми йому кажемо: "То відімкни нам двері і випусти!" А він відповів: "Але я не маю ключів: вони забрали ключі з собою, можу вам хіба якусь штабу подати, рятуйтеся!" І ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати нею ґрати та втікати крізь вікно. З нами сидів арештований адво­кат з Бібрки, Кульчицький. Він говорив: "Люди добрі, то так не можна! Ану ж це підступ з їх боку й вони вернуться, ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то во­ни, як вернуться, переконаються, що ми невинні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас певно забрали як закладників, а таких ніхто не має права стріляти. Таж без суду нас навіть большевики не мають права ка­рати: я якийсь адвокат і знаю їх кодекс!"

Так ми чекали. Енкаведисти вернулися за дві години. Потім хтось розповідав, що вони їздили в ліси під Бібркою ловити парашутистів. Повернувшися, вони викликали поодинці арештованих з камер і водили їх до пивниці стріляти. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика - він дуже плакав, як його вели. Найбільше просився Микола Дучій: товариші, та я ваш, я бідняк, я маю жінку й дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!" Ті лиш сміялися, а один йому відповів: "Нічєво, ето точно как зуб вир­вать: заболіт раз і по всьом!" Потім чути було з пивниці лиш тріск вистрілів.

Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів йшла на "дижурку", правдоподібно пити горілку, бо як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Сво­єї смерти я був певний, як мене викликали. Двох узяло мене під пахи, а третій з револьвером ішов позаду мене. І мене завели до пивниці. Уже за по­рогом, у темній пивниці, мене пустили ті два, що вели попід рамена; в тій хвилі поклав мені руку на плече - задній. В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку, мені здавалося, що йому навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голо­ву, щоб побачити, що він хоче робити. Гримнув по­стріл, і нині пам'ятаю, що я впав на якісь теплі люд­ські тіла і втратив притомність. Як довго я лежав непритомний, не знаю. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здавалося, що я хіба на другому сві­ті, бо пригадав собі, що мене розстрілювали. Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука і дуже боліли, аж пекли, щоки, в роті було пов­но солоної теплої крови. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув з себе. Це був труп розстріляного бібрецького адвоката, Кульчицького, що то нас під вечір переконував не втікати, бо він знає большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі ще харчав. Двері до пивниці були напів відхилені. Енкаведисти, певно, робили горілчану передишку в себе, бо жодних кроків не було чути.

Визволившися з-під трупів (впоперек на моїх но­гах лежав ще хтось інший), я на пальцях, уважно надслухуючи, вийшов коридором аж на подвір'я. Двері туди були відчинені. Я вмить видряпався біля сусіднього стовпа на паркан, не зважаючи на те, що руки подер собі до колючок дроту. Зразу перескочив на другу сторону. Недалеко починалося кукурудзяне поле. Околицю я знав ще з польських часів. Я ще ли­ше чув, як на подвір'ї тюрми піднявся крик "Стой! Стой!" і чути було постріли.

О. Романівський "Розділ з хроніки..." стр. 23-25).

БУСЬК

"Невеличке містечко Буськ коло Львова теж втра­тило найвидатніших своїх громадян, що впали жерт­вою терору НКВД. Серед закатованих 40 осіб розпіз­нано д-ра Миколу Ваня, молодого 38-річного лікаря, громадського діяча. Згинув як мученик, на що вказує проломаний череп голови, виламана долішня щока а на плечах різані рани, що їх зроблено сокирою, яку знайдено в камері. Замордовано Миколу Чучмана, відомого кооперативного діяча, що його тіло, про­бите в околиці шлунка гострим знаряддям, знайдено в камері. Крім трупів у в'язниці знайдено ще 50 тіл помордованих, переважно сільських дівчат, в капли­ці в парку".

("Українські Щоденні Вісті", 16 липня 1941 p.).

ВІННИЦЯ

"Спершу я сидів у львівській тюрмі, де НКВД-исти, не зважаючи на мій старий вік, били мене й знущалися. Кожної ночі забирали мене до підвалу й заодно питали, хто переховує мого сина. Не добившись від мене ніяких зізнань, НКВД-исти перевели мене до великої спільної камери. Але камера була така переповнена, що я не мав місця, щоб денебудь при­лягти на підлозі. Щойно якийсь старший в'язень до­поміг мені приміститися у кутку біля дверей. З цієї камери кожної ночі виводили в'язнів за списком і вони вже не поверталися до нас. Між в'язнями ходи­ли вістки, що їх висилають на Сибір, а інших роз­стрілюють у Львові.

Весною 1941 року мене ще раз викликали до слідчого й перевели до тюрми у Вінниці. Тюрма в цьому місті теж була переповнена. В нашій камері ми мусіли весь час мінятися ролями, щоб трохи спочити: на команду старшого камери одні з нас сіда­ли на землю, інші стояли, збившись густо один біля одного. За якийсь час сідали ті, що були на ногах, а другі ставали, і так тривало протягом днів і но­чей. Настрій у в'язниці був пригнічений, як і в тих, з якими я сидів у Львові.

Коли большевики тікали перед німецькою армією, тоді НКВД почало мордувати в'язнів у пивни­цях і на подвір'ї. На крик розстрілюваних всі в'язні у тюрмі збунтувалися, виламали двері камер і ки­нулися на вбивців. Невелика кількість НКВД-истів, які були в тюрмі, мусіла відступити перед тисячни­ми масами в'язнів, і нам здавалося, що ми вже вільні. Тисячі в'язнів вибігли на подвір'я і подалися до го­ловної брами. Несподівано, одначе, появився відділ НКВД, який почав до нас стріляти. В'язні відступили до камер, ховаючись від куль і гранат. Але порятунку і пощади не було. НКВД-исти, немов божевільні, стріляли і кидали ручні гранати до камер, винищуючи всіх, хто жив. Я лежав на підлозі однієї камери і не мав сили підвестися, щоб рятуватися, аби мене не задушили самі співтовариші неволі. Постріляні в'язні падали на мене й прикрили мене так, що я не міг ворухнутися. Я чув у камері постріли, зриви гранат і крики та стогони поранених і вмираючих. Багато в'язнів божеволіло. Кров текла по підлозі струмками й підступила так високо, що сягала моїх уст. Тоді я зомлів. .

Коли я прийшов до свідомости, мені розказали люди з Вінниці, що мене витягнено з-під купи тру­пів і я не давав знаку життя. Тому мене й покладено біля мертвих, але коли мені обмили обличчя, щоб розпізнати, я віджив. Мій вигляд був жахливий, як розказували мені. Не голений, худий, облитий кров'ю, я не був схожий на людину. Але Бог врятував мені життя, щоб я міг розказати правду українському на­родові, як на моїх очах гинули в 1941 році нещасні жертви московсько-большевицьких катів у Вінниць­кій тюрмі".

Т. П., Німеччина ("Шлях перемоги" 6 березня 1960)

"Дня 24 червня 1941 р. вдосвіта вчителька Ольга Цап бачила як до в'язниці в Городку ввійшов началь­ник міліції Шай і прокурор Літвішко. По якомусь часі чути було у в'язниці стріли. Дня 27 червня 1941 p., після панічної втечі большевиків з містечка, 29 в'язнів виломилось з в'язниці на волю. Бракувало між ними трьох в'язнів: Мельник Евстахій, студент пра­ва з Городка, Марутяк Михайло, кооператор з с. Мавковичі, селянин Козак Петро з с. Завидовичі. Спершу розшуки за тими особами не дали успіху і щойно на підставі зізнань кол. міліціянта Антонова, який подав місце закопаних трупів в шопі, на в'язничному подвір'ї відшукано розложені вже тіла жертв і при масовому здвизі народу поховано на вічний спочи­нок".

("Краківські Вісті", ч. 173, 9 серпня 1941).

ДОБРОМИЛЬ

I.

"В суботу 26 червня 1941 p. мешканці містечка Добромиль відкрили на саліні за містом, поблизу се­ла Ляцьке, яму, повну трупів. Яма-шиб, глибока на яких 36 метрів, скривала в собі 77 трупів. Теж знай­дено 51 трупів помордованих НКВД в'язнів в двох провізоричних могилах на подвір'ї в'язниці, рештки спалених трупів в будинку дирекції лісів. Тіла страдальників були так побиті, що багатьох з них не можна було вже розпізнати. Пізнати вдалось: о. Кебуза з с. Макова. Він мав поломані руки і відтятий язик. Далі ще знайдено Миколу Возьного з Ляцького, якого тіло було подіравлене штиками. Як вдалось устійнити, екзекуція большевицьких опричників від­булася в четвер 26 червня, а її виконавцями були: голова міськради Петровський, секретар райпарткому Бубнов і місцевий міліціянт Кремер. Стверджено теж, що відступаючі відділи совєтської армії забили в селі Княжполі о. Петра Дутка і п'ятьох селян".

("Українські Щоденні Вісті", З серпня 1960).

II.

Село Княжпіль, Добромильського району, не від­різнялося нічим від інших місцевостей України, де шалів терор московських горлорізів.

У селі арештовано Шефрена Антона та заслано його на Сибір за невиконання норми, Кравець Ва­силь дорого заплатив за свій жарт про те, як курка не виконала "поставок яєць", що його він розказав між непевними осібняками. Про цих людей і досі не­має ніякої вістки.

Останнього дня большевицького панування під­ступні кулі двох НКВД-истів несподівано перервали життя шістьох Княжипільців разом з їхнім священиком, отцем Василем Дудкою, які спокійно розмовляли між собою.

Кілька днів до приходу німців, місцеві мешканці затривожилися, бо большевики заборонили перехід коло Добромильської саліни. Після появи в нашому районі німецького війська у ній відкрито 50 трупів, змасакрованих до непізнання, з заламаними черепа­ми. Лише одній жертві позволила доля вирватися з московсько-большевицьких кривавих рук і заховати­ся серед трупів, постріляних у підземеллях Добро­мильської тюрми. Він переждав під трупами три­надцяти чоловіків і жінок, яких постріляли больше­вики, аж до того часу, поки прийшли німці й на­селення міста витягнуло його з-поміж неживих співтоваришів неволі.

А. О., Англія. ("Шлях перемоги", 20 березня 1960).

III.

"Я живий свідок, бачив, як НКВД-исти арештували в селі Конів коло Добромиля Миколу Антоха й Ва­силя Сича третього дня війни з німцями, в середу, і завезли їх до тюрми в місті Добромилі, де закату­вали їх в нелюдський спосіб. Микола Антох залишив жінку й 5 дітей. Василь Сич - жінку і 6 дітей. Їхні тіла знайдено опісля в Добромилі після втечі большевиків. Обидва мали обличчя такі змасакровані, що пізнати трупи можна було лише по одежі. Майстром мордування був москаль Ліборців.

В., Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня,1960).

ДРОГОБИЧ

І.

"По втечі большевиків з Дрогобича наприкінці м. червня 1941 p., зараз же наступного дня вранці поба­чив я, що багато людей спішить на жидівське кладо­вище, яке було положене за містом у напрямі на с. Грушів. Пішов туди і я, а за деякий мас туди приїха­ло теж декілька німецьких вояків.

За брамою кладовища, у віддалі біля 10 метрів, побачив я шість великих розкопаних ям, виповнених трупами жахливо змасакрованих людей. Кожна яма була біля 6 м. довга, 2 м. широка і 2 м. глибока. В кожній з цих ям було приблизно по 50 трупів. Це були тіла українських патріотів, що їх замордували большевики перед своєю втечею з Дрогобича.

Жертви московського садизму були постріляні в потилицю, мали повиколювані очі, поламані руки й ноги, були пов'язані колючим дротом.

Між замордованими було теж двоє німецьких лі­тунів, що їхній літак зістрілили большевики над Дрогобичем.

Таких масових могил з трупами українців, що їх замордували московські кати, було в Дрогобичі та в його околицях багато.

А. О., (Німеччина). ("Шлях перемоги", 3 липня 1960).

II.

В селі Нагуєвичі, пов. Дрогобич, арештувало НКВД в 1941 р. Корнеля Камінського (директора школи), Михайла Дрогобицького (директора школи), Миколу Хрущика, Івана Добжанського та Івана Чаплю. Всіх арештованих, за виїмком Івана Чаплі, якому пощастило врятуватися, знайдено пізніше постріляними. Тіла їх знайдено разом з 12 іншими трупами в'язнів. Всі 16 були постріляні в потилицю, а на ногах та всьому тілі були сліди багнетних поколень. Чи ті рани від баґнетів були задані перед застріленням, чи після того, не можна було ствердити.

В. Ґ., Англія. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960).

III.

Серед помордованих в'язнів дрогобицької тюр­ми зідентифіковано таких визначних українських діячів: 1. Антін Максимович, шкільний інспектор, 2. сот. Бурко, 3. ігумен оо. Василіян о. Барвник, 4. інж. Осип Левицький, кол. старшина Січових Стрільців, 5. Іван Чаповський, гімн. вчитель, 6. Іван Чмола, гімн. вчитель, 7. Осип Когут, інвалід, кооперативний діяч, 8. родина Кобринів, 9. І. Оґроднік, учитель з Нагуєвич, 10. І. Німелович, 11. М. Лисовець. Жертв терору НКВД в дрогобицькому повіті обраховують на дві тисячі осіб.

("Краківські Вісті", ч. 169, 5 серпня 1941 p.).

ДУБНО

Вночі з 24 на 25 червня 1941 р. НКВД у в'язниці в Дубні на Волині вистріляло або по-звірськи зака­тувало 527 безборонних мужчин і жінок і позаколю­вало кілька немовлят, що вродились були у в'язни­ці жінкам-в'язням. Безліч жителів Дубна зворушені до глибини, проходили кілька днів підряд з одного поверху на другий, з одної покровавпеної келії до другої, щоб між жахливо помасакрованими трупами знайти своїх найближчих. Кореспондент газети, що був присутній при цих трагічних відвідинах писав: "У безконечній черзі йдуть мужчини, жінки й діти до дому жаху, що обіймає кількасот келій розміщених на п'ятьох поверхах. Повітря важке переповнене жах­ливим запахом тіл у розкладі. Мусимо притискати хустини до носа, щоб витримати в тій атмосфері жа­ху. З жахом помічаємо перші трупи за виваженими дверима келії. Якийсь старець лежить з руками схре­щеними на скорченому тілі, його лице обезформлене серією куль зі скоростріла. За ним стіна подіравлена кулями. На право, в куті молода, ясноволоса лю­дина глядить на нас шкляними очима. Перед його ногами лежить на животі у скровавленій сорочці, український селянин. Йдемо з келії до келії всюди мертві кличуть до неба про пімсту. Мертві, які не були ніякими злочинцями тільки любили свою укра­їнську батьківщину й ненавиділи большевицький режим. На другому поверсі в'язниці лежать тіла знасилуваних матерів і доньок. На землі валяються ві­дірвані від грудей немовлята з порозпорюваними жи­вотиками. Безперервно посувається ряд людей в жалобі повз жертви большевицького терору. Жінки плачуть, кидаються на тіла їхніх найближчих. Гли­боко зворушені, стаємо перед дверима келії: у півсумерку світяться дві свічки при голові та ногах мужчини, що лежить зі затисненими кулаками, зі шкляними очима у калюжі крови, побіч інших 11 трупів".

Про звірства НКВД в Дубні оповідав колишній в'язень Антін Ланків з Дубна таке: 25 червня його забрали агенти НКВД ніби до армії. Разом з кількома іншими українцями його завезли до в'язниці, забрали все за вийнятком сорочки і замкнули до переповне­ної келії. Тої самої ночі він почув стріли. Нечайно отворились двері келії і ввійшло 4-х мужчин, які стали стріляти зі скоростріла і револьверів. Так ро­били душогуби в кожній келії, вистрілюючи в'язнів, з яких остали при житті тільки нечисленні, і ті важ­ко ранені.

("Краківські Вісті", ч. 147, 9 липня 1941).

ЖОВКВА

"Я - колишній в'язень німецько-нацистських концентраційних таборів: Авшвіц, Бухенвальд, Дора і Берген-Бельзен. Копи пишу ці рядки, хочу підкрес­лити, що я ніколи з німцями не співпрацював, трак­туючи їх від 1941 р. до 1945 р. як окупантів України. Останньо німецька преса й телевізія з Східньої Ні­меччини пишуть та висвітлюють пропагандивні фі­льми, намагаючись доказати, що українських і поль­ських в'язнів у Львові й інших містах України в червні 1941 року вимордували німці та українські націоналісти. Тому я хочу написати правду про те, що я власними очима бачив у Жовківській тюрмі та чув від врятованого в'язня.

Коли в червні 1941 р. большевицькі війська па­нічно втікали з міста Жовкви (тепер Нестеров), на­селення негайно кинулося рятувати в'язнів, замкне­них у міській тюрмі. Я один з перших, разом з сво­їми друзями, прийшов до тюрми. Вона була вже розбита, двері розкриті. На коридорі стояв гурт лю­дей, які слухали розповіді врятованого в'язня, Степа­на Макара. Він народився в селі Скварява Стара, був членом ОУН і його арештували большевики. Вряту­вавшись чудом з тюрми в Жовкві, Макар був 1943 року арештований німецьким Ґештапом і запроторе­ний до концентраційного табору Бухенвальд, де й загинув.

Степан Макар розказував, що він врятувався від смерти лише тому, що не відзивався, коли НКВД-исти приходили до камери й відчитували його прізвище. Його товариші неволі не знали його прізвища, бо він був у камері новаком. Ніч перед утечею большевиків з Жовкви була страшна, ствердив Макар. НКВД-исти викликали в'язнів з камер і мордували їх, за­глушуючи їхні крики гудінням мотору трактора на подвір'ї тюрми. В'язні з камери Макара намагалися втекти, виламали двері, але на коридорі зустрілися з чекістами, які почали до них стріляти. Кілька з в'язнів, між ними і Макар, врятувалися, одначе, за­ховавшись знову в камері.

Вранці Макар вийшов з тюрми й побачив, що НКВД-истів вже не було.

Мешканці Жовкви, які говорили з Макаром, по­чали за його вказівками шукати на подвір'ї тюрми й знайшли під купою дров свіжу могилу. Таких мо­гил було кілька. Знайдені в них тіла помордованих свідчили, що в'язнів забито не в один час. В одній могилі автор цього свідчення пізнав своїх друзів. Вони були жахливо покалічені, мали поламані руки, повиривано волосся на голові та покрите синяками тіло. НКВД-исти мордували в'язнів тупою лопатою і джаганом, що їх теж знайдено в одній могилі. По-мордовані лежали в ямах скинені, як попало.

Населення Жовкви повідомило про відкриття большевицьких звірств німецькі війська, які якраз вступили були в місто. Вояки помогли виймати з мо­гил трупів та дали нам дезинфекційні речовини.

Я нарахував усіх помордованих, разом з жінка­ми, 36 осіб. Між ними я пізнав: Студентку Салівну, члена ОУН, з Жовкви, Миколаєвича, учителя з села Крехів, робітника Онишка, члена ОУН, з села Фіня, Гр. Кирика, селянина з села Мацошин, студента Малиновського, члена ОУН, купця Кочута з Жовкви, теж члена ОУН. Прізвищ інших помордованих вже не пригадую собі. Багато трупів не можна було пі­знати, бо їхні обличчя були змасакровані. Між цими українцями було теж кілька польських інтелігентів.

Після кількох днів відбувся величний похорон жертв московсько-большевицького терору. Всіх - українців і поляків - поховано в спільній могилі в центрі міста, між гімназією і костелом. Ховали й промовляли над могилою українські й польські свя­щеники. Були вінці квітів від німецької армії".

Т. П., Німеччина. ("Шлях перемоги", 7 лютого 1960).

II.

Список частини українських політичних в'язнів закатованих НКВД в жовківській тюрмі в перших днях німецько-совєтської війни має такі прізвища: 1. Марія Сало, 2. Корнило Сало, 3. Олександер Хиляк, 4. Петро Когут, 5. Олександер Завадка, 6. Тарас Галапац, 7. Євген Світин, 8. Степан Красіцький, 9. Гри­горій Чернюх, 10. Іван Сторожук, 11. Григорій Кирик, 12. Іван Грабовець, 13. Василь Стопницькнй, 14. Володимир Хомин, 15. Григорій Гаргіль, 16. Іван Рак, 17. Осип Миколаєвич, 18. Павло Цепало, 19. Євген Градюк, 20. Степан Завада, 21. Михайло Онишко, 21. Іван Бісик.

("Українські Щоденні Вісті", 13 липня 1941).

ЗАЛІЩИКИ

В перші дні після вибуху німецько-большевицької війни в 1941 році, до м. Заліщик над Дністром приїхав ешелон з 60-ти вантажних вагонів, напов­нених самими в'язнями. Звідки їх привезено, мені не відомо. Всі вагони були вщерть набиті стоячими в'яз­нями, що від сильного стиску просто душилися. Ва­гони були запльомбовані та пильно стережені енкаведистами. Проте, люди знали, що там діється, бо з вагонів було чути страшні крики в'язнів. Насилу втиснено у вагони ще одну групу в'язнів, що їх при­гнали енкаведисти з місцевої в'язниці. Руки в'язнів були пов'язані дротом.

Після того енкаведисти облили ввесь ешелон якоюсь рідиною, вагони загорілися, а крики в'язнів зчинилися ще більші. Тоді під'їхали ззаду дві льокомотиви і штовхнули вагони на залізничний міст на ріці Дністер, що сполучував Заліщики з Буковиною. Цей міст був підмінований і як тільки вагони в'їхали на нього, сталася страшна експльозія. За хвилину міст з вагонами звалився на дно глибокого Дністра

Московські кати виконавши свою злочинну ро­боту, реготалися мов ті скажені звірі та викрикували на все горло: "Вот там ваша самостоятельная Укра­їна. Всем вам туда дорога, с... сини!"..

Н. К. (Німеччина). ("Шлях перемоги", 3 липня 1960).

ЗОЛОЧІВ

І.

"В золочівській тюрмі знайдено по-звірськи за­катованих 649 осіб. В ямі перед в'язницею відкопано 432 особи. Вони були залиті бензиною й опалені і тому тільки частину трупів можна було розпізнати. В другій ямі на подвір'ї відкопано 217 осіб. Це жерт­ви тільки останніх днів перед втечею большевиків з Золочева.

Сліди страшних катувань можна знайти в келіях і на коридорах, де залишилось багато крови. Див­лячись на змасакровані трупи з повідрізуваними ча­стинами тіла, повиколюваними очима, повирізува­ними язиками можна собі уявити, якою жахливою смертю згинули ці мученики. Лікарська комісія, що оглянула трупи знайдені в другій ямі (217 осіб) ствердила, що частина жертв була живцем закопа­на до ями".

(."Українські Щоденні Вісті", 18 липня 1941).

II.

Улаштовуючи недавно нікчемну комедію "суду" над західньонімецьким міністром Оберлендером, мос­ковські наймити з східньої зони Німеччини твердили через своїх брехливих "свідків", мовляв, у місті Золочеві на західноукраїнських землях знищили тю­ремних в'язнів українці. Як наочний свідок московсько-большевицьких звірств у Золочеві, подаю фак­ти, хто знищив в'язнів.

Восени 1940 р. московське НКВД заарештувало мого діда і посадило до тієї тюрми. Коли ж 22-го червня 1941 року вибухла війна, я, як малий ще хлоп­чика, майже незамітний для НКВД-истів, частенько навідувався в околиці тюрми, щоб довідатись про долю свого дідуся.

В ніч з 4-го на 5-го липня місто Золочів дуже збомбардували німецькі літаки, знищуючи багато до­мів. Наступного дня був спокій, а вранці 6-го липня передні з'єднання німецьких армій перейшли Золочів. Одна їх частина подалася на південний схід в напрямі Тернополя, а друга - на північний схід, в напрямі Бродів. Біля 11-ої години того дня я був вже під замком, де зібралося дуже багато людей. Добив­шись з трудом до мурів замку, я став перед довгими рядами напів розкладених трупів. Незабаром до тюр­ми прийшли мої батьки. Кількість трупів, що їх скла­дали рядами на траві у саді, постійно збільшувалася. Їх витягали з кількох великих могил, обчищували від землі та крови і складали в саді. Запах гниючого тіла просто звалював людей з ніг, але багато чоло­віків, жінок і дітей, позакривавши уста і носи хус­точками, ходили між рядами трупів, стараючись розпізнати рідних. Ми теж шукали нашого дідуся, але надаремно.

Трупи чоловіків були з неголеними обличчями, деякі у подертій брудній білизні, інші напів або ці­лком голі. Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повирива­ними нігтями на пальцях, пошкодженими статтевими органами. Між трупами знаходилися теж жінки в подібному стані. Всі знаки вказували, що їх закато­вано щонайменше два-три тижні до приходу німців. Свіжих трупів я не бачив. Наступного дня винесено в сад трупів з в'язничних камер, де їх живцем за­мурували НКВД-исти. Вигляд цих трупів був ще страшніший.

Усіх трупів нараховано 752. З цього числа розпіз­нано тільки 21. Їх поховано окремо, а всіх інших ра­зом на кладовищі у спільній могилі, на якій постав­лено великий дерев'яний хрест. На похоронах було дуже багато людей.

Після похорону ми знову зайшли до тюрми та оглянули забудування, де були сліди катувань. Ми ввійшли брамою від заходу, яка стояла в центрі го­ловного будинку, де були канцелярії, приміщення для вартових, залі переслухань тощо. По лівому боці брами була простора заля, схожа на велику різню. Долівка і стіни її були обризкані кров'ю, на стінах видніли сліди від куль, повбивані гаки, серед кім­нати були закривавлені столи і т. д. В кутку видні­ла діра, крізь яку кидали закатованих людей просто до могил, що знаходилися за мурами в саду. Як ми завважили раніше, кожний в'язень мав прострілену потилицю, частина з них мала зв'язані позаду руки. Всі вони мусіли пройти крізь цю залю, де НКВД-исти мучили їх тортурами й опісля вбивали.

І. Рубіжний, Англія.

("Шлях перемоги", 29 травня, 1960.)

КАЛУШ

Я, нижче підписаний, з села Піло, повіту Калуш, свідчу про те, що я бачив сам у тюрмі в Калуші, де московські кати помордували багато в'язнів перед своєю втечею від німців.

В камерах тюрми були трупи в'язнів, змасакрованих, з спаленим на голові волоссям. На тілах ле­жав попіл з спалених газет. Стіни тюрми були об­ризкані кров'ю, а тіла жертв уже в розкладі так, що злочину доконали москалі, а не німецькі війська, які прийшли до нас три дні пізніше, як утекли больше­вики.

Крім того я був присутній при тому, як больше­вики арештували Миколу Шинкаря та вивезли його з родиною, 3-ма дітьми, на Сибір. Перед відступом з мого села НКВД-идти застрілили на полі ні в чому неповинного 30-літнього Павла Стасюка.

Н. С, Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня 1960).

KOMAPHO

Большевицькі бандити з НКВД не поминули і малого містечка Комарна справляючи і там криваву купіль українським політичним в'язням. Замучено і по-варварськи закатовано: 1. Микола Здерко, вчитель середньої школи в Комарні, 2. Дмитро Радович, абсольвент середньої школи, 3. Андрій Сороківський, швець) 4. Михайло Ленець, 5. Гринько Ленець, 6. Ми­хайло Губич.

КРЕМЯНЕЦЬ

Холм, 4.8. 1941.

Тепер виявились подробиці про морди україн­ців на Волині.

Окрім масакри в Луцьку та Дубні, большевики не поминули й Кремянця. Вживаючи тих самих садистично-звірських метод, що в інших містах Укра­їни, вимордували там червоні кати 1500 українців у Кремянці. Серед помордованих було 8-ох священиків та владика Симон. Один із змучених священиків це о. Олексій Дубицький. Згідно з оповіданнями очевид­ців найстрашнішу смерть мав владика Симон. Про­вівши його голого, під ударами крісових прикладів, через вулиці Кремянця до тюрми, змасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі. Триденні розшуки, після приходу німців до Кремянця, за тілом владики не мали успіхів.

("Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941 р.)

ЛОПАТИН

В тюрмі в Лопатит замордували большевики 12 молодих хлопців, яких спершу забрали були до чер­воної армії до міста Сокаля. З війська їх перевезено до Лопатина, підозріваючи, що вони належать до ОУН. Не зважаючи на страшні знущання над ними московських душогубів, хлопці не призналися ні до чого й їх постріляли в потилицю у льоху тюрми. Я був у тюрмі після втечі большевиків і власними очи­ма бачив трупи помордованих, бо ми виносили їх на подвір'я. Між ними я пізнав своїх друзів, з якими я приятелював. Тіла помордованих були сині від по­боїв, що декого не можна було пізнати.

Німецькі війська прийшли до нас щойно 24-го червня 1941 року.

В. Л., Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня 1960).

ЛУЦЬК

Большевики заарештували мене і мою 19-річну донечку Зіну у місяці жовтні 1940 р. Нас кинули до Луцької тюрми, де слідство проти нас вели сержант державної безпеки, москаль Берузін та Поляков, з походження поляк. Це були два жорстокі садисти, які своїми нелюдськими тортурами приневолювали нас признатися, будьто ми належали до націоналіс­тичної організації. Вони вели слідство майже три місяці; як вдень так вніч нас возили "чорним воро­ном" до НКВД, де витягали з нас рештки нервів. Не раз доводилося сидіти на стільці по 24 години без сну, не раз доводилося теж відчути цього стільця у себе на голові. До моєї донечки застосували подібні тортури, не дивлячись на її молоденький вік.

На початку січня 1941 р. нам зробили комедіянт­ський суд, засуджуючи мене на підставі 54 статті, точки 2/11/20 на десять років тюрми та двадцять років заслання, а мою доню Зіну на підставі 2/11 то­чок цієї ж статті - на 8 років тюрми і 20 років за­слання.

Після "суду" ми сиділи далі в Луцькій тюрмі і чекали на транспорт, але чи завдяки большевицькій незорганізованості, чи з інших причин ми залиши­лися сидіти аж до вибуху війни.

Коли німці дійшли до села Забороль, ми довіда­лися від рознощика "баланди" (в'язничної юшки), Міщука (сидів за розтрату кооперативних грошей), що в цю ніч НКВД-исти покололи багнетами в тюрем­них стайнях 120 людей - в'язнів. Про це ми довіда­лися у середу 24 червня 1941 р. Більше ми довідалися тоді, як прийшли німці. Згаданої ночі большевики забрали з підвальних камер тюрми засуджених на смерть і стратили їх на стайнях. Там же їх і закопано і, щоб скрити сліди цього злочину, забетоновано. Але тому, що земля була свіжа, не втоптана, вона осіла, а разом з нею осів і бетон. Це позволило пізніше від­найти тіла побитих.

На дворі ще були сутінки, як двері численних камер з грюкотом відкрилися і московські садисти, з лайкою в Бога, Христа і т. п., почали кричати:

- На етап - вихаді!

Скупчені юрбою, як худоба, ми радше вивали­лися, ніж вийшли на тюремне подвір'я, де чекісти почали розділювати нас:

- Стаття 54, пункти 2/11/12 - влево, 10/20 - вправо!

Несподівано на тих, що уставилися ліворуч, по­сипалися кулі з тюремних вишок. Піднявся крик і зойк тисячної маси. Не маючи порятунку, в'язні ки­нулися до виламу у мурі, що його розбили пару днів тому німецькі бомби і який був тимчасово загороджений колючим дротом. Під напором людської маси, попиваної ззаду шаленим вогнем скорострілів, дріт не витримав, порвався і в'язні кинулися у річку Стир, шукаючи собі порятунку у воді. Але урятува­тися нікому не довелось, бо "народна міліція" (скла­далася виключно з жидів), яка вже заздалегідь була розташована понад Стиром, вистріляла всіх в'язнів у воді. Хоч дехто і прорвав цю жидівську загороду та поплив далі, то їх наздогнали човнами і теж пере­стріляли.

Праве ж крило в'язнів, якого ще не заторкнула НКВД-івська масакра, з самого жаху почало дряпатися на мури. По цій групі, куди і я попав випадко­во, большевики відкрили скорострільний вогонь та закидали її гранатами. Я впав, чуючи, що мене звер­ху придавили полеглі. Раптом скорострільний во­гонь замовк.

- Кто жівой, паднімайсь! Стрелять больше нє будєм! - закричали московські душогуби.

Я виліз з тяжкою бідою, увесь закривавлений чу­жою кров'ю, був неушкоджений. Як я виліз з-під трупів, і чому я виліз на крики цих убивців - того ще й досі збагнути не можу. Таких недостріляних, як я, піднялося 29.

- Ну, вот відєлі? Так будєм стрєлять всєх вра­гов родіни! Хотітє служіть Сталіну? Сейчас бєрітє носілкі і сносітє в еті ями бандітов!

Знеможені тим, що бачили, ми тремтячими рука­ми почали зносити побитих до ям, які вирили рані­ше німецькі бомби. Нам додали для допомоги 50 "битовиків" - кримінальних злочинців.

Ми закидали вже дві ями, як несподівано увір­валися на подвір'я німецькі вояки. В той час це був наш порятунок.

С. Д., Німеччина. ("Шлях перемоги", 5 червня 1960)

ЛЬВІВ

І.

"Письмо не в силі зобразити тих страхіть і тор­тур, що їх перетерпіли загинувші тисячі жертв большевицького терору у львівських тюрмах. Це можна тільки пережити або бачити. Точно числа і прізвищ закатованих не знаємо. Покищо подаємо тільки пер­ші, на швидку руку зібрані відомості про тих, що згинули в казематах львівських тюрем НКВД.

У тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в камерах кількасот постріляних і змасакрованих мужчин, жінок і дітей. Частину помордованих пізна­ли їхні родини й поховали, незідентифікованих по­ховано в спільній братській могилі. Ці жертви львів'яни оглядали вже в суботу 28 і в неділю 29 червня, тобто ще до приходу німецького війська. Теж знай­дено на подвір'ї тюрми при вул. Сапіги і Лонцького закопані свіжі трупи. Число їх, покищо, ще не устійнено.

Нижче подаємо прізвища розстріляних НКВД у Львові, що їх родини впізнали і про смерть яких по­явились на мурах міста Львова жалібні повідомлення: 1. Юрій Шухевич, відомий співак-тенор, брат сл. п. Романа Шухевича-Чупринки, командира УПА, Юрій Ш. згинув 27 червня 1941 p., 2. Василь Бень, 55 літ, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича у Львові, арештований 26 червня 1941 р. і то­го ж дня розстріляний, 3. Григорій Кухар, магістер прав, 29 л., кол. ревізор Ревізійного Союзу Україн­ських Кооператив, головний бухгалтер Медінсти­туту, 4. Євстахій Струк, 32 p., директор Медінституту, 5. Михайло Лизунець, 43 p., старшина Української Галицької Армії, бухгалтер Медінституту, 6. інж. Василь Ґеник-Березовський, науковий працівник Етнографічного Інституту, 7. Данило Костецький, 35 л., л., урядничка, 11. Теодор Мацько, студ. мед., 12. Сте­пан Масний студ. мед., 19 л., 13. о. д-р Микола Кон­рад, проф. Богословської Академії у Львові, 14. Во­лодимир Прийма, дяк, 15. Михайло Козляток, 16. Ва­силь Климчук, господар з Подзимира, пов. Сокаль, 17. Іван Мивальчук, учитель з Мервич, пов. Львів, 18. Юрій Брей, селянин з с. Вороцова, пов. Львів, 19. Гнатович, сторож банку, уродженець села Парипси, 20 л., 20. Михайло Верхола, 27 л., 21. Степан Маркусь, 21. Іван Маркусь, 23. д-р Михайло Звір, 24. Ярослав Галапац, 25. Зиновій Сачик, 26. Мирон Пеленський, 27. Юрій Малиновський, 28. Іван Кушнір, секретар проф. спілки міста Львова, діяч Української Соціял-Демократичної Партії, 29. д-р Богдан Чайковський, син відомого письменника Андрія Чайковського, ад­вокат в Сокалі, співробітник етнографічного музею Академії Наук УРСР, 30. Лонгин Сторожук, нар. 1912 p., студент Богословії, урядовець, 31. Іван Свірський, інженер".

("Українські Щоденні Вісті", 5 і 10 липня 1941).

II.

"Мене арештувало НКВД у Старих Бродах 21. 12. 1940 року звідки я діставсь почерез золочівську та замарстинівську тюрми до тюрми при вул. Лонцкого. 6 червня 1941 року мене перевезено до тюрми при вул. Казимирівській так званих "Бриґідок". У каме­рі ч. 84 сиділо багато українських та польських в'яз­нів. Коли 22 червня вибухла війна ми ще все сиділи на Бриґідках. Розстрілювати в'язнів почало НКВД у вівторок 24 червня. Стріляли в'язнів в камерах ви­крикуючи при тому "ложісь ліцом к зємлє". На на­шій камері вбито тоді двох в'язнів а трьох поранено. Двох поранених викликано в ночі і вони вже не по­вернулися назад на камеру. Щоб заглушити постріли енкаведисти пустили на подвір'ї в рух мотори авт та тракторів. Масакри в'язнів тривали цілими ночами аж до суботи ранку 28 червня 1941 року. В день викликувано в'язнів з камери, мовляв "Сталін видав маніфест" і їх звільняється додому. Як пізні­ше показалось ніхто з в'язнів додому не повернув­ся. Коли мене викликано в суботу дня 28 червня на камері із 115-ти в'язнів залишилось лише двох. Ви­кликавши мене з камери чотирьох енкаведистів за­вело мене на вартівню де вже чекало 16 в'язнів, що мали повикручувані в зад руки та пов'язані дротом. Те саме зроблено і зі мною. За кілька хвилин нас всіх виведено на подвір'я а опісля сходами у підвали тюрми. Там я побачив страшну сцену: багато трупів, яких розстріляно та змасакровано різними способа­ми. Нам наказали обернутись лицем до стіни. На вид цієї гори трупів з порозбиваними головами я втратив свідомість і впав на мертвих. Опритомнів аж у неділю 29 червня 1941 року коло години 8 ран­ку"".

Т. Д., Франція. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960).

III.

Тюрма при вул. Яховича у Львові мала за большевиків назву "тюрма ч. 4" і в ній було напередодні війни коло 1000 в'язнів. Були це в'язні засуджені на короткі і довгі реченці - від кількох місяців до де­сять років, переважно за прогули і "політичні злочи­ни". Було теж багато ще незасуджених, яких слід­ство вже було закінчилось і вони мали бути відправ­лені на заслання.

В понеділок вранці, вже після втечі большевиків з міста, члени родин арештованих увійшли до в'яз­ниці з якої ще в неділю вечером було втікло коло 80 в'язнів. Увійшовши люди побачили таку картину: тут же біля входу від вул. Яховича, на загородже­ному місці подвір'я була свіжо присипана могила 5 на 6 метрів. З могили стирчав лікоть у синій со­рочці, розносився тяжкий сопух людських тіл. У в'язничному корпусі знайдено всі камери відкрити­ми й закидані одежею та всякими речами. По цих горах білизни, штанів, плащів, коців ходили жінки й чоловіки голосно ридаючи над кожним розпізна­ним предметом своїх близьких. Зідентифіковано такі жертви: 1. Яків Цьвірінькало, 2. Степан Хомин, 3. Дмитро Бедрій, 4. Ізидор Ціцяла, 5. Осип Шинаровський, 6. Петро Мельник, 7. Семен Футь, 8. Микола Гарапа, 9. Мирослав Вендиш, 10. Степан Пельц, 11. Володимир Бебела, 12. Юрій Кіт, 13. Павло Кобрин, 14. Стефанія Дулеба, 18 л., 15. Марія Яркма, 19 л., 16. Текля Бідула, 20 л., (останні три жертви-дівчата з с. Ланшин, пов. Бережани).

("Українські Щоденні Вісті", 12 -липня 1941 і "Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941).

IV.

У місяці червні 1941 року ми приїхали з села.... до Львова на похорон тих тисяч жертв, що їх помор­дували по-звірячому московські людомори. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір'ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики, вико­лені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагіт­ним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпо­реного живота чоловіків. Я побачив трупи двох мо­їх односельчан, яких зварили в кітлі живцем.

Опісля я пішов до так зв. Бриґідок, тюрми, в якій були замуровані пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого небудь з обличчя, пізнавали тільки по одежі й інших речах. Повітря було таке важке від труп'ячого запаху, що німецькі вояки закладали на обличчя протигазові маски.

Зі Львова я поїхав до містечка Щирця, розташо­ваного на південь від столиці Західньої України і тут теж побачив двісті помордованих людей.

В'язнів зігнали НКВД-исти й місцеві жиди на подвір'я і до стодоли та стайні польського священи­ка і тут їх повбивали в нелюдський спосіб. Довкола стодоли був викопаний глибокий рів, в який скида­ли трупів. У стодолі я бачив трупи з повідрубува­ними ногами й руками з здертою шкірою, повідрізу­ваними носами, язиками й вухами, деяким вирізано на плечах хрести, або здерто шкіру з голови разом з волоссям. Інші мали позабивані в п'яти довгі цвя­хи, якими прибивають крокви. Стіни, дах і долівка стодоли були зляті й збризкані кров'ю. На долівці кров застигла на височині десять сантиметрів.

На стовпах у стайні, де слуги священика вішали кінську збрую, були прибиті поперечки й на них розіп'яті, поприбивані цвяхами тіла людей. Одні з них мали на голові ніби корону з колючого дроту, одного бачив я у ямі з гашеним вапном, де він за­гинув від його жари.

Врятувався в Щирці один чоловік, німий, який розказав нам знаками, як большевики замордували його батька й чотирьох братів. Він сам був зв'язаний колючим дротом і чекав на свою чергу, але москов­ські кати вже не встигли його замучити, бо над'їха­ла німецька стежа. Біля стодоли стояли трактори, що їх большевицькі катюги пустили в рух і вони своїм гудінням заглушували крики мучених.

П. С., США. ("Шлях перемоги", 20 березня 1960).

V.

"В травні 1941 р. мене перенесли до іншої тюр­ми в цьому самому місті. Ця тюрма називалась Бриґідки і в ній було ув'язнених коло 13 тисяч людей. В неділю 22 червня 1941 р. ми почули стріли проти-летунської артилерії. Спершу ми думали, що це протилетунські вправи, але кілька годин згодом по­чали падати бомби на місто і ми знали, що це вій­на. Замість дотеперішнього одного стражника на ко­ридорах розставлено п'ятьох. В обід цього ж самого дня сторожа почала викликати з келій в'язнів, заво­дила їх до пивниць і ми почули стріли, знак, що відбувається масовий розстріл. Ми могли дуже точ­но слідкувати за тим, що діється в пивницях, бо вікна моєї келії були тут же коло входу до пивниці. Весь день і ніч випроваджувано людей з келій.

Вночі на понеділок НКВД покинуло в'язницю. То­ді ми почали виломлювати замки і двері. Декому вдалося видобутись з келій і приблизно яких сто людей опинились у вівторок рано на подвір'ї в'язниці. З вікна моєї келії я бачив, як відділ сторожі НКВД увійшов головним в'язничним входом на подвір'я і почав стріляти до людей, що зібрались були там, вбиваючи відразу кілька десятків осіб. Решту, що залишилась на подвір'ї спрямували до келій і їм ка­зали покластись лицем до підлоги. В середу мене теж викликали на розстріл. Щоб в останній хвилині рятуватись я сказав сторожі, ще нема в келії людини з таким прізвищем. Коли ж вони прийшли вдруге я сказав, що в'язня з таким прізвищем вже було ви­кликано попереднього дня, а що мої документи за­брав якийсь НКВД-ист. В цей спосіб я спасся до су­боти. В суботу в нашій келії із початкового числа 100 в'язнів осталось всього дванадцять.

Десь в середині критичного тижня я був свід­ком такої сцени. У в'язниці перебувала родина, що складалась з батька, матері і двоє дітей. Коли їх ви­кликали на розстріл мати просила, щоб принаймні пощадили дітей, але вже вкоротці ціла родина була розстріляна.

Коли не стало місця в пивниці для переховуван­ня трупів, на подвір'ї в'язниці викопали яму і там скидали трупів. В'язнів уставляли над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями.

Під час згаданого тижня ми не діставали ніякої їжі і немало людей збожеволіло. В суботу ран­ком коли вже чути було німецьку артилерію з поб­лизу, НКВД покинуло тюрму. За якої пів години до в'язниці прийшли групи озброєних в коротку зброю людей, як ми згодом довідались - члени україн­ської націоналістичної організації, які визволили нас з тюрми. Я переховувався в пивниці катедри св. Юра. Покидаючи тюрму я побачив позабивані вікна пивниць і хотів туди заглянути. Але озброєний ук­раїнський партизан, що стояв на сторожі сказав мені: "Не дивись там, нема на це часу. Там повно трупів". На подвір'ї була засипана яма, десять метрів вширш і 15 вздовж. Йдучи по свіжому насипі можна було чути, що під тонкою верствою землі є людські тіла. Стіни навколо подвір'я були обризґані кров'ю.

(Зізнання Б. Казанівського перед дослідною ко­місією Палати Репрезентантів США (Investigation of communist takeover and occupation of the Non-Russian nation of the U. S. S. R., Washington 1954, pp. 110 - 114).

VI.

Арештованих у Романові обвинувачували у при­належності до ОУН, але доказів не пред'являли.

Для прикладу треба сказати, що громадянина Б. Ш., 26 років, сина бідної вдови, чоловік якої помер ще в 1920 р. на тиф як вояк УГА десь під Жмеринкою, арештовано на весні 1941 р. і незабаром з Бібрки відставлено до слідчої тюрми (колишньої "поліційної") у Львові при вул. Яховича, де його й застав вибух війни. Урятувався він чудом: у 1947 р. його вивезли з ріднею в Сибір (Тюменська об­ласть). Він розказував мені:

"В нашій камері було жарко як у печі: у камері, де за Польщі сиділо яких 25 чоловік, тепер було їх від 90-100. Всі куняли на долівці лише в спідній бі­лизні.

Німецькі літаки вже десь другий день бомбили місто. Кожного журило: "що з нами зроблять тепер?" Бо ж усі тут були лише у слідстві. Враз у полудне нам сказали "бєз вєщєй" вийти. Вели нас коридорами і сходами в підвал. Тут нас замкнули, пригнавши ще людей з двох інших камер. Можна було вже лиш стояти. Ми думали, що тут зібрали нас, щоб охо­ронити перед німецькими бомбами. Ще навіть хтось із львівських інтелігентів сказав: "Бачите, больше­вики не такі то звірі, як про них думають. Таж во­ни навіть про в'язнів подбали, щоб ті не гинули не­винно від бомбардування..." Одначе незабаром вия­вилася страшна правда. Один з надслухувачів біля дверей враз заверещав несамовито: "Друзі, нас за­муровують!" Стало тихо, мов маком сій. За дверима чути було справді глухі удари молотка та шарудіння кельні з вапном об цеглини. Я пропхався ближче дверей, щоб і собі послухати: надслухувачі не поми­лилися. Стало ясно, що цей підвал - це наш гріб. Хтось знайшов кусень хемічного олівця: кожен по черзі брав і писав мовчки собі на сорочці своє ім'я-прізвище, дату народження, адресу і таку ж адре­су своїх рідних - при скупому світлі лямпочки над дверима. Потім затих стукіт молотка за дверима і електрична лампочка погасла. Минали хвилини, що видавалися годинами. Серце розривалося, як проща­лися перед смертю добрі друзі. Чути було здушуване чоловіче ридання. Хтось збожеволів і став неса­мовито верещати. Інші до безтями гримали голими п'ястуками об двері. Повітря ставало все важче. Мо­єму сусідові пустилася з носа кров, він оперся об мене. Мені чогось так обридли всі довкруги, що я лиш сердито воркнув на нього. Інші теж стали такі самі неприязні. Тоді мені закрутилося в голові і я зісунувся біля стіни на долівку. Потім пам'ятаю ли­ше, що я на хвилину прочуняв, як мене хтось, взяв­ши попід пахи, волік сходами догори, а мої п'яти билися при тому об кам'яні сходи. Коли я опритом­нів вдруге, то, розплющивши очі, помітив, що лежу на в'язничному подвір'ї під високим муром. Лежало тут вже близько півтора десятка таких в'язнів, як я. Декотрі сиділи вже оперті плечима об мур. Якісь чоловіки в уніформах совєтської міліції приволіка­ли все нових в'язнів з підвалів під мур. Деякі вже зовсім не приходили до свідомости. Тими вже ніхто не турбувався. Інші розплющували очі і знову не­притомніли. Двох чи трьох "міліціонерів" спішно пе­ребігали від одного в'язня до другого, вливали з по­льової пляшки воду в рот, збризкували обличчя. У всіх їх рухах був помітний виразний поспіх. Хто з в'язнів міг піднестися вже на ноги, тому допомага­ли вдягти щось на себе з купи лахміття та виводили з подвір'я кудись за браму. З міста чути було по­стріли й час до часу лоскіт гусениць танків. "Мілі­ціонери" говорили по-українському і зверталися до в'язнів словами "друже!" По деякому часі допомогли й мені вийти за браму. Мені сказали при тому: "Дру­же, тікайте звідси якнайскоріше, бо совєти ще в мі­сті. Як вас зустрінуть, кажіть, що вас звільнило НКВД якраз із тюрми". Це були перебрані в міліцій­ні уніформи наші люди з Винник і зі Львова".

О. Романівський, "Розділ з хроніки...", ст. 20-21)

VII.

Мене арештували 11 червня 1940 р. До нашого манастиря зайшли з витягненими револьверами аґенти НКВД, 8 чоловіків і одна жінка. Я вийшла їм на­зустріч і в першій хвилині подумала, що це бандити. Я поспитала: - "Що це таке?" - "Ми шукаємо за Оленою Вітер" - сказали енкаведисти. Вони мали з собою мою фотографію і зараз мене пізнали. Я була в чернечій одежі. Аґенти кинулися на мене, почали мене шарпати, здирати з мене рясу й лаяти: - "Скинь це, ти сволоч митрополича, сволоч петлю­рівська!" Я пішла до моєї кімнати й переодяглася у чорну сукню. Заявили мені, що поїду з ними, але не дозволили мені нічого з собою взяти, навіть пла­ща. - "Ми тебе переодягнемо й пересвятимо" - ка­зали. Також не дозволили мені видати Сестрам жад­ного розпорядження. Поки мене випровадили з дому, агентка (її називали Зіна) пішла до каплиці, збез­честила її та вкрала з престолу літургічну золоту ложечку. Мені казали сідати в авто. Коло мене сіла Зіна, тримаючи ввесь час звернений в мою сторону револьвер. Я сказала: - "Сховайте револьвер, я вам не втечу". - "Мовчи, бо як скажеш ще слово, пора­хуєш усі зуби" - почула я відповідь.

Мене завезли до будинку НКВД при Пелчинській вулиці, запровадили до якоїсь кімнати і там я про­сиділа більш-менш 3-4 години. До кімнати входили різні люди, оглядали мене та глумились надо мною. - "Монашка, монашка" - насміхалися. В 8-ій годи­ні ввечорі взяли мене на допит, що тривав до 4-ої години ранку. Мені казали сидіти непорушно на стільці. Слідчі змінялися тричі й кожен з них вима­гав, щоб я "призналася". Ставили мені три запити: 1. Чим ти провинилася супроти совєтської влади? 2. Відколи належиш до Організації Українських На­ціоналістів та які маєш зв'язки з закордоном? 3. Де ти сховала зброю?" Я, очевидячки, заперечувала всі ці закиди. Коло 2-ої вночі казали мені скинути верх­ню одежу, - я залишилася в білизні. Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, дру­гий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. - "Маєш, це твоє святе Причастя" - казали. Вранці відвезли мене до в'язниці при Замарстинівській вулиці.

Коли мене впустили до камери, моїм очам пред­ставився жахливий вид. В маленькій кімнаті лежали одна побіч одної жінки, збиті в одну масу. Сім з них примістилися на двох ліжках, десять на голій долів­ці, без матраців, без сінників, навіть без коців. Їх об­личчя були несамовито бліді. Повітря було густе-прегусте, просто годі було дихати. В камері було не­ймовірно брудно. Проте жінки, які находилися в та­ких страшних обставинах, виявилися напрочуд зрів­новажені й благородні. Всі прийняли мене дуже сердечко, почали мене потішати, хоч я їм не казала, що зо мною робили.

Наступного дня мене сфотографували і зробили відтиски моїх пальців. На переслухання взяли мене по 4 днях, вночі. Слідчий питав мене про мої ро­динні обставини: чому я не вийшла заміж, чому вступила до манастиря. Потім слідчий поклався на канапу й почав поводитися дуже непристойно. Гово­рив безсоромні речі про Митрополита Шептицького та його брата, ігумена Студитів. Я обурилася і спи­тала: - "Чи ви знаєте Отця Митрополита?", а коли він заперечив, тоді я завважила: - "Якщо ви куль­турна людина, то не говоріть того, чого не знаєте". Слідчий сказав, що я "хитра морда", і на цьому скінчився цей допит.

Дня 29 червня мене знов викликали вночі. Пере­слухував інший слідчий. Прийняв мене буцімто чем­но: - "Як вам спалося? Чи ви молилися?" Згодом змінив тон і вимагав, щоб я призналася, що належу до Організації Українських Націоналістів. Коли я заперечила, мене сконфронтували з одним в'язнем який мене при зізнаннях "всипав". В'язень твердив мені до очей, що те, що він про мене сказав, - прав­да, а я категорично заперечувала. При конфронтації били мене в лице й по голові, а копи в'язня випро­вадили, тоді кинули мене на землю і двоє енкаведистів били мене гумовими палицями. При тому кричали, що я мушу признатися, бо НКВД не має по­щади для нікого.

Два тижні пізніше мене знову викликали і від­тоді допити відбувалися щодругу, або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били гумовою то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали мене шнуром на гак, викручували руки. Од­ного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала ко­ло сплювачки, і попхав мені її до уст. Раз при переслуханні трапився такий інцидент. Слідчий спитав, чи я знаю, що НКВД славне на ввесь світ. - "Знаю, але з чого?" - "НКВД твоя найвища влада". - "Для мене найвища влада Бог і св. Церква". Тоді слідчий силою відкрив мені уста і сплюнув до них своє харкотіння.

Слідство продовжувалося впродовж усього літа, аж до дня 1 вересня 1940 року. Від дня арештування в червні мене допитували 47 разів і при кожному допиті тортурували, вимагаючи, щоб я "призналася". Примушували мене підписати протокол, що нібито Митрополит належав до Організації Українських На­ціоналістів та що я косила до нього зброю.

Після закінчення слідства мене перевезли до тюр­ми "Бригідки". Я чекала терміну судової розправи. В травні 1941 р. відновили проти мене слідство й ме­ні довелось переживати знов не одну тяжку годину. Раз завезли мене з Бриґідок до тюрми при вулиці Лонцького на допит. Питалися, чи я хочу самостійної України. Я сказала, що так. Мене кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім взяли мене знов до кім­нати до слідчого, скинули з мене сорочку і дротом пустили електричний струм по тілі. Допит тривав увесь день. Раз-у-раз мене переконували, що я маю ще останню нагоду рятуватися, бо інакше буду за­суджена на смерть. Пропонували, щоб я погодилася працювати для НКВД, себто стати донощицею, тоді мене випустять на волю. Заповнювали, що про це ніхто не буде знати. Я відповіла, що чесно жила й чесно хочу вмерти.

29 червня 1941 р. мав бути суд надо мною. Але дня 22 червня почалася війна між Советами й Ні­меччиною, а дня 26 червня в'язні розбили двері на­шої камери і я вийшла на волю. Аж до приходу ні­мецької армії до Львова я скривалася в льохах мит­рополичої палати на горі св. Юра. Я сиділа в тюрмі рік і два тижні.

(Свідчення української монахині О. В., надруко­вані в книжці Мілени Рудницької п. н. "Західна Ук­раїна...", ст. 399-403).

VIII.

СОТНІ РОЗСТРІЛЯНИХ У ЛЬВОВІ

написав Альвін Й. Штайнкопф

"Львів, окупована німцями Польща, 7 липня (АП). Вчора Львів було містом похоронів в наслідок ма­сових вбивств, що супроводжали відступ росіян з тієї частини, яку Червона армія окупувала півтора року. Ціла ця потрясаюча сцена являє собою ситу­ацію, яку досвідчений кореспондент розглядає з най­більшим підозрінням. Це є кошмарний епізод, що йо­го може використати пропаганда з тої і цієї сторони. Але тут маємо брутальні факти, які не підлягають сумнівові. Сотні, правдоподібно кілька тисяч осіб були помордовані в цій і сусідніх околицях поки ще вступила німецька армія. Я бачив гори трупів. Вій­ськові лікарі-патологи ствердили, що в більшості ви­падків екзекуції відбувались через постріл в поти­лицю. В цьому місті найбільше трупів знайдено по­скиданих до пивниць трьох в'язниць. Німецька влада повідомила, що подібну криваву купіль стверджено в інших місцевостях цієї країни.

Хто ж є ці жертви? Звичайна відповідь яку ді­стаємо на це питання є, що це українці, яких або пі­дозрівали або, які були діячами українського виз­вольного руху".

(Це є виїмки статті А. Штайнкопфа, кореспонта агенства "Асошієйтед Прес", надрукованої в аме­риканській газеті "Нью-Йорк Поуст" в числі від 7 липня 1941 року.)

МИКОЛАЇВ НАД ДНІСТРОМ

Серед численних жертв червоних варварів, звірськи замордованих за містом у ліску біля с. Демня, люди розпізнали серед забитих: д-ра Володимира Здевського, адвоката й організатора Миколаївщини, д-ра Гриня Гонтарського, нотаря, Володимира Сподара, управителя школи в Розвадові, Степана Заневича, кол. старшину УГА, Степана Саварина, теле­фоніста, Івана Гольдербавма з Дроговижа, Івана Харчишина, кооператора з Роздолу, Фика Данила, коопе­ратора з Пісочної.

НАДВІРНА

І.

В південній частині містечка Надвірна, коло ліса "Буковинка" знайдено могилу помордованих боль­шевиками в'язнів. 26 липня 1941 р. косарі, що косили там траву натрапили на свіжий горбок, що показав­ся братською могилою. Повідомлена лікарська комі­сія приїхала наступного дня і після розкриття могили ствердила, що в ній було закопаних 82 трупи. Тіла були покалічені, руки поламані та пов'язані колючим дротом за спину. З документів, що їх було знайдено при жертвах виходило, що були це в'язні з тюрми в Станиславові зліквідовані коротко перед втечею большевиків.

("Українські Щоденні Вісті", 3 серпня 1960}

В гайку при залізничному шляху міста Надвірна в Західній Україні знайдено в пам'ятні дні червня 1941 року 82 тіла помордованих московсько-большевицькими людоморами українських людей, в'язнів з Надвірнянської тюрми. Могилу знайшов випадково один селянин, який вийшов косити траву. Сильний запах трупів викликав у нього підозріння якогось не­щастя і він зайшов на поляну проміром 12 метрів, де побачив непоросле травою місце. З землі стирчав вказівний палець людини, яка ніби з гробу кликала небо на свідка страшного московського злочину.

Повідомлені мадярські військові чинники, які стояли в Надвірній, наказали розкрити могилу та вийняти похованих і обмити їх. До ексгумації покликано спеціяльну судово-лікарську комісію, але похованих не можна було розпізнати, бо тіла розпухли й були змінені до непізнання. Тоді комісія ка­зала випрати рештки одежі, в якій були поховані московські жертви, й розвісити їх на дротах вздовж залізничної колії. Ця комісія повідомила населенні повітів: Коломийського, Снятинського та Косівського з проханням, щоб воно приїжджало і пізнавало сво­їх рідних між жертвами. Наступного дня з'їхалося багато людей і по одежі пізнавали своїх батьків, ма­мів, братів, що їх помордували большевики. Потрясаючою була сцена, яку я бачив власними очима, коли двоє недолітків, хлопчик та дівчинка, пізнали хустку своєї мами, яка теж була між трупами й, ридаючи, цілували цю хустку.

На підставі одежі можна було ствердити, що по­мордовані походили з сіл Заболотівщнни, Снятинщини та Коломийщини. Були це самі селяни, члени українських кооператив, читалень "Просвіти" та спортових товариств "Сокіл" і "Луг". Трупів пізна­вано по сердаках, киптарях та дзьобеньках, які вони мали під час свого арештування чекістами.

82 жертви московського садизму Сталіна й Хру­щова поховано у спільній могилі при вході на кла­довище в Надвірній. Ховали їх 25 священиків, які плакали разом, з тисячами людей, що з'їхались на похорон, просячи в Бога кари для московських убивців.

о. М. К., Аргентина ("Шпях перемоги", 3 квітня 1960).

ПЕРЕМИШЛЯНИ

В районовому місті Перемишляни вимордували большевики серед приходом німців в 1941 р. Багато українських політичних в'язнів. Мешканці цього мі­ста чули, як напередодні приходу німців большевики запускали мотори машин, щоб не було чути пострі­лів та зойків.

В багатьох випадках в'язнів перед тим мучили нелюдським способом: відрізували різні частини ті­ла - язики, вуха, носи. Очі часто випалювали. Де­яких в'язнів проколювали наскрізь розпаленим дро­том, обливали кип'ячою водою, а навіть живцем ва­рили.

Н. Н., Англія. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960).

ПЕРЕМИШЛЬ

В одній тільки Перемиській Єпархії НКВД злік­відувало двадцять двох українських католиць­ких священиків, що їх прізвища подаємо нижче:

1. о. Андрейчик Петро, парох Залужа, 2. о. Боровець Володимир, парох Серків, 3. о. Буґера Кость, парох Грозьової, 4. о. Гошка Юрій, парох Гордині, 5. о. Гриник Микола, парох Горохівців, 6. о. Ґуль Петро, парох Шоломинич, 7. о. Данилків Іван, парох Стрілок, 8. о. Добрянський Микола, парох Крецева, 9. о. Дороцький Михайло, парох Потелич, 10. о. Дутко Петро, парох Княжополя, 11. о. Зрада Теодор, парох Журавців, 12. о. Кебуз Іван, парох Макової, 13. о. Коліда Софрон, парох Михнівців, 14. о. Крупський Зенон, па­рох Тиряви Вол., 15. о. Миколайчик Мартин, парох Лучиць, 16. о. Макар Степан, парох Місткович, 17. о. Осідач Роман, парох Верхрати, 18. о. Плужик Олексій, парох Добрус, 19. о. Лах Павло, Перемишль, 20. о. Телеп Михайло, парох Рогізна, 21. о. Тис Прокіп, па­рох Торчикович, 22. о. Пулик Олексій, парох Добрус.

("Краківські Вісті", ч. 241, 1941 p.).

ПІДБУЖ

Втікаючи з Підбужжя, енкаведисти не встигли вимордувати всіх заарештованих. Населення Підбужжя збіглося в той момент, коли енкаведисти багне­тами підганяли ув'язнених сісти до спеціяльного авта. Большевицькі кати розігнали людей стрілами й від'їхали в напрямі Дрогобича. Ранком 26 червня під селом Нагуєвичами знайшли жертви їхньої звірської розправи. Нижче моста, над потічком лежало 14 скривавлених трупів, а трохи далі, в житі, ще один. Поміж трупами розпізнано тіла таких осіб: Камінський, директор школи в Нагуєвичах, Юринець, ди­ректор школи з Підбужжя, Дрогобицький, учитель школи в с. Нагуєвичах, Смоляник Антін з Кропивни­ка Нижнього, брати Онацькі з Підбужжя, Цуцуряк Іван, селянин-бідняк, голова сільради в Кропивнику, Чапля, громадянин с. Нагуєвичі.

("Краківські Вісті", ч. 163/318/ з 1941 р., с.. 2.)

САМБІР

"Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю, 22 червня 1941 року, о год. 4-ій рано. У чет­вер, 26 червня, десь так коло год. 7-ої ввечері біля складів з деревом при вул. Мазницькій на Бліху, Новому світі та вул. Дрогобицькій почув я з моїми сусідами стріли машинової зброї. Ці стріли не вга­вали до год. 8-ої вечора, а пізніше нагальні Стріли втихли, а було тільки чути поодинокі крісові стріли десь так до год. 9-ої вечора.

Нас кількох стояло тоді на городі Квінтовського, у якого я мешкав. Ми пояснювали собі ці стріли тим, що певно десь недалеко є вже німці, які наближа­ються до Самбора і правдоподібно між ними і большевицькими сильними патрулями мусіла вив'язатися така стрілянина.

У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (3 км. від Самбора), які носили кожного дня молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дро­гобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештують коло Суду, відводять до тюрми і там розстрілюють.

На вулицях: Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій і ін. лежать по вулицях і ровах постріляні люди. Що це були за люди, ніхто собі того не вмів пояснити.

Щойно в суботу, 28 червня, десь так коло год. 2-ої по полудні прийшов до мене знайомий робіт­ник механічних верстатів Ожеховіча (прізвища не пам'ятаю) і сказав, що большевики втікають перед німцями на стрімголов. У місті вже большевиків немає. Він казав, що большевики, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід подав, що люди йдуть до тюр­ми, щоб між розстріляними розпізнати своїх най­ближчих і знайомих.

Там у тюрмі - каже мій знайомий - діються дантейські сцени. Багато людей пізнали між розстрі­ляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок то­що. Мій знайомий радив, щоб я, разом з ним, пішов подивитися до тюрми, але моя дружина не радила нам цього робити і ми врешті вирішили не йти. Не проминуло й пів години по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в сторону тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, що прий­шли до тюрми розпізнавати трупів, після чого по­вернулися назад до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі. Зі суботи на неділю ніч була спо­кійна. У місті не видно ані німців, ні большевиків. У цю ніч майже ніхто не залишався у хаті, кожний скривався де міг перед большевицькими бандами.

У неділю, 29 червня, о год. 11-ій перед полуднем прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там заста­ли ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. Перед нашими очима відкрився жах­ливий вид. Я цього ніколи не забуду.

По кімнатах і коридорах Суду лежали постріляні старики, жінки і діти, багато між ними молоді обох полів. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80. Дальше - у пивницях Суду і в'язниці, де місти­лися склади з вугіллям, деревом, старими меблями та судовим архівом, лежить повно змасакрованих людей. Між ними багато жінок і дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ган­чірки. Всі дістали стріл у потилицю. Перед розстрі­лом кожний перейшов страшні тортури, як вказува­ли на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, головно молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів тяжко їх було зідентифікувати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Вони, ма­буть, були розстріляні в перших днях німецько-большевицької війни, а може й скорше, бо трупи були в повному розкладі. Всі вони були розстріляні у той самий спосіб, що й в підвалах Суду і в'язниці. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величавому похороні взяло участь 5-6 тисяч людей.

З тих, що були закопані між корчами, лише час­тину вдалося перевезти на цвинтар до братської мо­гили. Більшість трупів була в стані сильного розкла­ду і тому їх закопано глибше на тому місці, де їх знайдено.

Коли ми ввійшли на подвір'я в'язниці першого дня по приході німців до Самбора, то почулися слабі зойки з каналу. Один з міліціянтів зараз спустився по линві в канал і побачив там чоловіка з хлопчиком. З голоду і виснаження вони не могли говорити. Обох їх міліціянти витягнули нагору і їх віддано під опіку нашого лікаря д-ра Перфецького, а пані з Союзу Українок опікувалася ними у міській лікарні. Після видужання вони розповіли нам про своє арештування. Це були Юрко Комарницький з Комарник, пов. Турка, літ 38, лісовий робітник і його син Микола, літ 14. Оба вони вийшли до лісу нару­бати хворосту, а там їх приловив большевицький лісничий і віддав до арешту в Турці. Опісля пере­везли їх до Самбора, закидаючи їм шпигунство. До каналу пощастило їм обом вскочити, коли больше­вики виводили з камер людей на розстріл. Це було в понеділок, 23 червня, десь коло 9-ої години вечора.

Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нарахова­но близько 720 людей. Ще не закінчили звозити трупів з в'язниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь "Сташек", колишній шофер НКВД в Самборі розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а навіть помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозив трупи постріляних в'язнів.

Коли ми пішли з кількома німецькими жандар­мами на Дністер, Сташек вказав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, - казав Сташек, бо німці вже були зайняли Турку... Коли ми присту­пили до розкопок, то показалось, що трупів не мож­на буде перевезти на цвинтар, бо вони вже були в повному розкладі, тому їх перенесено на інше місце - близько 20 метрів подальше від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большеви­ками не знайдено ані в живих, ані мертвих. Їх боль­шевики вивезли і розстріляли в інших місцях.

По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис:

"Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами".

Євген Рудий.

("Гомін України", 20 лютого 1960, зізнання п. Є. Рудого перед комісією Палати Репрезентантів США, складені під присягою в червні 1954 року).

СТАНИСЛАВІВ

І.

"Про тисячі жертв помордованих НКВД в'язнів свідчить величезна стирта закривавлених сорочок і штанів під стіною будинку де приміщувалось НКВД в Станиславові. З побіжного обчислення виходить, що НКВД розстріляло понад 1500 осіб. В станіславській тюрмі НКВД мало спеціяльну залю тортур. Ко­місія, що в коротці після втечі большевиків з міста оглянула цю залю ствердила: вицементована з від­пливом посередині підлога цілком закривавлена. Кров заціпеніла, почорніла. По стінах сліди струмків крови. У залі безліч різнородного "приладдя" тор­тур: щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвя­хами, що їх вдягали тортурованим на груди, "кафтан безпеки", що вложений на в'язня не дозволяв йому ворухнутися, електричне крісло з різними дротами, електричні лямпи, що поражували очі і голо­ву тортурованого.

Усі помордовані лежали на долівках уже кіль­ка днів: кати не мали навіть часу їх сховати. Жер­тви давніших екзекуцій були поскидані в велику яму на подвір'ї тюрми. У пивницях тюрми відкрито три великі камери, де були поскладені трупи аж під саму стелю. Тіла вже були розложені, облич вже не можна було впізнати. Сопух був такий силь­ний, що робітники не могли перевести розпізнання трупів. По кількох хвилинах вони мліли і не мог­ли працювати. Довелось ці три камери повні трупів замурувати. Годі тепер точно сказати, скільки наших мучеників загинуло в станиславських тюрмах. Число 2500 осіб ледве чи буде близьке до правди. Коли ж додати відомі факти катувань і розстрілів НКВД в Отинії (повні три пивниці трупів), в Пасічній (близько 300 осіб), тоді число закатованих у Станиславівщині дійде до жахливого числа п'ять тисяч осіб".

("Українські Щоденні Вісті", 16 липня 190).

II.

"Коли в червні 1941 року на військові об'єкти міста Станиславова почали падати перші німецькі бомби, в мойому селі Ч. недалеко міста невелика група людей подалась до Станиславова, щоб визво­лити в'язнів із міської тюрми. По місті ще швендались окремі большевицькі вояки, але вони нас не за­чіпали. Ми підійшли до тюрми та почали розбивати браму та двері до окремих камер сподіваючись за­стати в'язнів живими. На жаль, була лише одна чи дві камери, в яких мої друзі знайшли кілька жи­вих людей, в інших камерах - я бачив це сам влас­ними очима - лежали лише трупи. Трупи, що їх я бачив у камерах тюрми мали почвірного роду сліди тортур ламання костей на руках і ногах, виколені очі, вбиті через ніс аж до мозку цвяхи, перерізані і засипані якимсь порошком горла. Жінки мали по­відрізувані груди. Я бачив тіло одної жінки, яка ле­жала горілиць, а на ній, лицем до грудей, лежала маленька дитина - обидвоє вони були обв'язані кі­лька разів колючим дротом. Дитина могла мати 3-4 місяці життя.

Майже в кожній камері можна було знайти ма­ленькі пляшечки з якимись таблетками, схожими на сахарину.

На дворі біля тюрми були свіжі знаки поритої землі й ми відкопали тіла трьох чоловіків, які були грубі немов бочки. Нам сказано, що людина так на­пухає тоді, коли її живцем закопати в землю.

М. К., Австрія. ("Шлях перемоги", 31 січня 1960).

СТРИЙ

"Восени 1940 року всім у Стриї та його околиці стало відомо, що большевики винищують в'язнів, яких звозили до тюрми кожного дня. Де-далі появилися переконливі докази, що це потверджували. Ще в літку НКВД наказало поширити канали біля судових і тюремних будинків і після того почало кидати тру­пи помордованих в'язнів до каналу на тюремному подвір'ї. Сильний тиск води повинен був занести цих трупів аж до ріки Стрий. Але "стахановська" праця НКВД-истів була швидша ніж течія води. За деякий час трупи так загатили канал, що сморід розложених тіл поширився на все місто. Большевики наказали мешканцям почистити виходки, мовляв населення не дбає про чистоту. Та виконання НКВД-івського наказу не помогло. Тоді самі чекісти забра­лися до роботи й протягом тижня вичистили, канали від трупів. Працю очищення каналів проведено в ночі, а біля ріки Стрий, де спливала вода з каналів, стояло ввесь час НКВД, щоб не допустити до вияв­лення катівської таємниці.

Історія з каналами повторювалася постійно аж до травня 1941 року. В цьому місяці знущання і мордування в'язнів у стрийській тюрмі дійшли до найви­щої точки, бо вже здалека можна було чути страшні крики людей, які продиралися крізь мури й стіни тюрми. НКВД-исти задротували головну дорогу, що вела перед судом, та забльокували бічні вулиці ви­ганяючи з них населення. На подвір'ї тюрми вони уставили низку вантажних авт, гуркіт яких глушив людські крики.

Прийшов день 20 червня 1941 року. Великі пере­сунення" військ, збільшені відділи і лють НКВД свід­чили, що наближається війна. Затихли гуркотіння автомашин на тюремному подвір'ї. Мабуть "роботу" закінчено. Плян рятувати в'язнів із тюрми не вдав­ся, бо в місті було ще багато большевицького війська, яке щойно 27 червня опустило місто, залишаючи на вулицях багато постріляних цивільних людей і вій­ськових, які хотіли дезертирувати. Після виходу мос­ковських банд, натовп людей кинувся до тюрми, роз­бив сокирами і молотами браму та вдерся на под­вір'я. Першим, що вбігли на подвір'я тюрми пред­ставився жахливий вид. На подвір'ї лежало дві сотні трупів, порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири котли, в яких варено для в'язнів страву. Я підняв покришку одного з них і з жахом побачив, що в котлі є зварені людські тіла. Те саме було і в інших котлах. В кожному з них, залеж­но від величини, було по 2-3 трупи,

Хтось з людей відкрив головний отвір каналу на подвір'ї тюрми й ми побачили, що канал забитий трупами. На подвір'ї під стіною тюрми стояла теж залізна кабіна з двома переділками. Висока приблиз­но на 2 метри і широка на 1.50 м. ця кабіна мала в горішній частині по 3-4 гаки, а долівка її була по­крита залізною решіткою, під якою горів газ. В од­ній переділці ще висів труп в'язня головою вниз, а в другій лежало на долівці цілковито спечене тіло другого.

В тюрмі біля цієї газової шибениці була камера, в якій відбувались убивства. Долівка камери була покрита верствою густої крови, отвір посередині, який вів до каналу, був забитий кров'ю. Цей отвір мав розміри 25 сантиметрів у квадраті. В куті каме­ри була накидана гора одежі, яка вказувала, що НКВД-исти найперше казали своїм жертвам роздя­гатися а опісля їх катували.

Тим часом на подвір'ї почали витягати з двох ям перших трупів. Найбільше було таких тіл, які мали сліди частинного чи повного опечення, схожі на найчорніших муринів, інші виглядали як густа смола. Велика кількість трупів мала повідрізувані пальці, носи, вуха й т. д. В другій ямі не можна було пізнати нікого, бо трупи були в сильному роз­кладі, пересипані вапном. З усіх трупів розпізнано тільки 46 осіб, яких опісля величаво похоронено як жертви московсько-большевицького терору.

Під камерою, в якій НКВД мордувало людей, знайдено замуровану пивницю. В ній було повно в'язнів - чоловіків і жінок. Двері були забиті дош­ками а опісля замуровані. Коли цю пивницю відкри­то то ще кілька осіб у ній жило. Між ними була од­на жінка, яку відвезено до шпиталя. Інші, що ще жили, скоро тільки дихнули свіжим повітрям, по­вмирали. Біля цієї пивниці знайдено теж свіжо збу­дований комин, в якому НКВД-исти замурували живцем двох зв'язаних зі собою німецьких літунів.

Один з них помер за п'ять хвилин після того, як ко­го звільнено.

Все це бачив я на свої власні очі і можу це зізнати під присягою".

І. Стрийський, ("Шлях перемоги", 24 січня 1960).

ТЕРНОПІЛЬ

"Кілька годин по втечі большевиків з Тернополя група підпільників зорганізувавши ще інших хлоп­ців з мого села пішла до Тернополя, щоб увійти до міста першими ще перед приходом німців та звіль­нити в'язнів. Разом з ними вирушили з села майже всі громадяни, сподіваючись визволити своїх рідних, що їх арештували були большевики. В Тернополі ми почули жахливу вістку, що московські нелюди по­мордували всіх арештованих. Тюрма була вже від­крита, бо тернопільські міщани розбили браму й двері в'язничних камер.

Коли я увійшов у тюрму, де я сподівався знайти свого шваґра, що був ув'язнений протягом трьох місяців, мене огорнув жах. Трупи помордованих бу­ли жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московсь­кі катюги вживали до свого кривавого ремесла со­кир, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбива­ні голови. В кожній камері було по 60 і більше тру­пів, а камер було в тернопільській тюрмі, яку збу­дували ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчат пов'язаних зі собою колючим дротом. В одної був розпорений жи­віт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра від долоні по лікті, на рани насипано ячмінних осьтюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цьвяхами, труп молодого, може 30 літнього мужчини.

Між помордованими були також чотири трупи німецьких летунів з поламаними руками і ногами та пов'язані колючим дротом.

Опісля знайдено ще масові могили в льохах в'язниці, де трупи були замуровані бетоном. Лікарі ствердили, що цих людей повбивано кілька місяців тому. Трупи були посипанні вапном і ще якоюсь ре­човиною. Видобування трупів і поховання їх тривало цілий тиждень, бо в Тернопільській тюрмі знайдено три тисячі московських жертв".

Є. Л., Австрія. ("Шлях перемоги", 13 березня 1960).

ЧОРТКІВ

"Коли втікли з міста большевики місцеве насе­лення ввійшло до тюрми і побачило тут жахливу картину: на подвір'ї тюрми, що положена за містом й оточена високим муром валялись десятки трупів, впала в око свіжа могила де знайдено дальші жертви НКВД-івського терору. При виконанні пока­залось, що в ямі лежало три верстви трупів. Знай­дено теж цементом замуровані камери з трупами. Всіх трупів у чортківській тюрмі нараховано близько 800. Але пізнати можна було дуже мало жертв. Во­ни вже находились в стані розкладу, були так помасакровані перед смертю, що їх тоді було розпіз­нати. Для ілюстрації, як садисти з НКВД знущалися над своїми жертвами вкажемо на факт, що багато трупів знайдено з повідрізуваними вухами, носами й повиколюваними очима. Нема пера, що могло б описати ті сцени, які розігрались на в'язничному подвір'ї: батьки, матері і жінки, діти, сестри і брат­тя шаліли з болю дивлячись на варварські злочини НКВД-івських опричників, на розкладаючісь трупи сотень в'язнів, що між ними були їхні найближчі".

("Українські Щоденні Вісті", 30 липня 1941).

ЯК ГНАЛИ В'ЯЗНІВ ЧОРТКІВСЬКОЇ ТЮРМИ НА СХІД.

В'язнів великої тюрми в Чорткові вигнали большевицькі посіпаки 2 липня (це був уже другий транспорт) і погнали в напрямі на Скалу, Кам'янець Подільський, Вінницю й Умань, де їм і зробили страшний кінець. З цього величезного транспорту нещасних в'язнів, що начислював до 1.000 осіб, спас­лися чудом тільки одиниці. Ось спогади одного з чудом врятованих, надруковані в газеті "Краківські Вісті", ч. 242/397/ за 1941 рік, ст. 2:

"Нас усіх вивели з Чорткова 2 липня і стали гна­ти на схід. У транспорті було до 1.000 осіб, переваж­но молодих інтелігентних людей, вже до краю ви­снажених довгомісячною слідчою тюрмою з усіма її жахливими практиками. Гнали нас не тільки енкаведисти, але й озброєні цивільні, що знущалися над нами всю дорогу. А дорога ця була страшна і кри­вава. У велику спеку, що тоді панувала, без води, без хліба, без відпочинку гнали нас большевицькі банди­ти наче худобу на заріз, обставивши довкола шти­ками, наганами та скорострілами. Коли ми перехо­дили попри якусь річку чи став, нас заганяли туди, а що людей палила жага, то багато пило навіть бруд­ну, смердючу воду, від якої хворіли і па­дали. Таких з місця і без ніякого милосердя розстрі­лювали та покидали в рові".

"Ми йшли все далі і далі, піддержуючи один од­ного на дусі та підтримуючи слабших фізично, хоч і найсильніші з нас ледве волокли ногами. Так пе­рейшли ми Скалу над Збручем, потім Кам'янець на Поділлі, потім Вінницю і дійшли вкінці (19 липня) до Уманя. В останніх днях очі всіх горіли від спраги, майже всі були вже в підгорячковому стані, але, все ж усі леліяли в душі думку про те, що нам пощастить урятуватися, що наше визволення недалеко..."

"І прийшло визволення, але яке страшне, яке жахливе. Одну ніч ми відпочивали, а 20 липня душегубці стали охриплими голосами викрикувати: "Ви­ходи по п'ять осіб!" Так п'ятками стали стягати не­щасних у підвал тюрми, де під несамовите, довгогодине гудіння моторів по-звірськи вбивали одну п'ятку по одній..."

УМАНЬ

При кінці вересня ц. р. знайдено в підземеллях тюрми в м. Умані довгий і широкий підвал, вхід до якого був завалений різними речами, дровами, боч­ками, сміттям та землею. В цьому підвалі лежало по­над 800 змасакрованих трупів, у тому числі коло 30 жіночих... Нижче подаємо список тих закатованих в Умані в'язнів, при яких знайдено якийсь документ (акт обвинувачення, присуд, військова книжечка). Та­ких трупів було 83. При всіх інших трупах не було ніякого документу, або якщо і був, то його годі було відчитати (трупи були вже в повному розкладі). Ось список розпізнаних в'язнів із чортківської тюрми, закатованих в Умані: 1. інж. Петро Турула, ур. в Теребовлі 1907 p., 2. Микола Квасниця, абсольвент Богословської Академії у Львові, ур. 1913 р. в Джурині, пов. Чортків, 3. Микола Сисак, абітурієнт, ур. в Джурині, 4. Федьків Зеновій з Кривенького, 5. Бережницький Омелян з Кривенького, 6. Брухаль Стефанія з Гадиньковець, 7. Білинський Віктор з Тов­стенького, 8. Сороківський Роман з Товстенького, 9. Величенко Микола, 10. Мастій Іван, 11. Гончар Ми­хайло, 12. Очеретини Антін, 13. Солтис Володимир з Улашковець, 14. Ґлембіцький М., 15. Бала Осип з Коцюбинець, 16. Савицький, 17, Гончар Микола ур. 1921 p., 18. Угрин Антін, 19. Маслів Михайло, 20. Каратник Степан, 21. Колода Іван, 22. Михайлюк з Гадиньковець, 23. Маслів Антін, 24. Ковальський Яро­слав, 25. Коваль... Миколаєвич з Пробіжної, 26. Гейда Дмитро, 27. Цилинський Степан, 28. Шевчук М. А., 29. Осадца Й. А., 30. Кучерський П. М., 31. Дяк Е. А., 32. Боднар І. Д., 33. Баран В. М. ур. 1921 p., 34. Литвинюк Д. П., 35. Глух І. Г., 36. Іванців Д. Ю., 37. Яремко Й. С., 38. Сороцький, 39. Хаба, 40. Гребець, 41. Домилишин, 42. Яницький, 43. Федорців, 44. Гаврилишин, 45. Гуцал Е. С., 46. Головінський Д. або О. І., 47. Олійник П. С., 48. Голодівський П. Я., 49. Мельник М. С., 50. Провальний І. П., 51. Третяк В. Я., 52. Голубович В. К., 53. Любінецький І. К., 54. Малицький Л. Я., 55. Медвідь М. Н., 56. Процьків Л. або P. C., 57. Гребенюк Е. С., 58. Скоропада П., 59. Казановський Богдан. 60. Волохатюк (Л.) А., 61. Галяс, 62. Ковяк Г. І., Манько П. А., 64. Цимбалюк М. М., 65. Загородний, 66. Царук П. Е., 67. Грегоращук П. М., 68. Сагак (Соган), 69. Марук, 70. Юркевич Євген, 71. Обнявка Павло Ілліч, 72. Диць або Гець Ілько з Золото­го Потока, 73. Запорожець А. П. з Василькова, 74. Царук з Чорткова, 75. Федорович (польський доку­мент), 76. Телепко Іван Дан. з Чорткова, 77. Михайлюк, 78. Шурґот, 79. Атаманюк, 80. Джолк, 81. Козловський, 82. Коротник, 83. Козак.

З вичислених тут 83 жертв большевицького звір­ства тільки тлінні останки першого в списку, а са­ме інж. Петра Турули, найближча рідня (жінка і брат), що шукали за ними по всій звільненій Укра­їні, перенесли в рідну Теребовельщину і похоронили в селі Деренівці. Всі інші лежать у збірній могилі в Умані...

"Краківські Вісті", ч. 242/397/ за 1941 рік, ст. 2.

< Попередня		Наступна >