Українське життя... Ще якийсь десяток, навіть менше, років тому такий заголовок можна було б хіба з великою натяжкою поставити. Українського життя в Росії - не як певної течії громадської, а як щоденної практики - власне не було зовсім. Про його ми могли мріяти, його могли бажати, але говорити про його - ні. І от тепер, не вважаючи ні на що - ми все-таки можемо робити навіть огляд тому життю, підводити підрахунки, вираховувати баланс. Можемо говорити навіть не тіль­ки про втрати (це вже річ у нас звичайна!), але й про здобутки. Можемо, не вважаючи ні на що, наперекір тим силам, які бажали б, щоб те життя припинилось цілком і не завдавало їм зайвого клопоту.

Не вважаючи й наперекір... А може, почасти, навіть через оті саме ворожі сили, що воюють репре­сіями, заборонами та нападами, бо як-не-як, а така тактика супроти українства найдужче, може, сприяє за теперішніх часів популяризації нашої справи, розно­сить славу про неї навіть там, де може й не почули б нічого про "якесь там" українське питання та українські інтереси. З другого боку, самі ці репресії показують, що занадто вже увійшло в життя українство, коли захо­ди проти його з кожним роком усе збільшуються, і проте не тільки не меншає число людей до його при­четних, а, навпаки, можна сказати, з кожним роком зростає. Інтенсивність репресій і разом зростання сві­домості дає добру ознаку тому, що українство міцно вже закорінилося в житті, виявляється по всіх його сферах і стоїть твердо проти супротивних течій. Це, може, найцікавіша і найкоштовніша риса з тих, що характеризують сучасне становище українства в Росії. Найкоштовніша тим, що показує хоч повільний, але певний зріст і самої ідеї, і практичного її вживлення в тих або інших формах у житті. І коли ми згадаємо, за яких зверхніх обставин доводиться тій ідеї пробивати­ся в життя, то тим більшої ваги ми їй надаватимемо.

Отже, про репресії насамперед, бо вони скрізь і завжди нам про себе найперше нагадують, стоять на першому плані нашого національного життя. Минулий рік, як і попередній, одміряв нам нову пайку цього добра і, здається, ще збільшив її проти звичайної міри.

І цього року ми перейшли довгу низку тих ми­тарств, якими характеризується тернистий шлях ук­раїнства вже здавна. Бачили ми боротьбу з україн­ською мовою по всіх ділянках, почавши од школи й кінчаючи пресою та громадським життям (заборона спектаклів, читаннів на вечірках та ялинках, розмов і дебатів на зібраннях, співання пісень по селах, друку­вання оповісток та написів на похоронних стрічках і т.ін., і т.ін.); бачили ми побільшений інтерес до україн­ських виданнів, що виявлявся штрафами, конфіскатами, заборонами читати й передплачувати наші часопи­си; чули про те, що міністерство внутрішніх справ виявило раптом зацікавлення до тих товариств, що держать українські бібліотеки та вживають українські мови в своєму хатньому житті. І як наслідок цього зацікавлення, маємо вже й нові жертви. За найтяжчу з-межи їх треба, певне, уважати український клуб у Києві, що відповів за гріхи цензурних установ, які пус­тили до читальні клубу газету з "крамольним" заголов­ком та змістом.

Це, кажу, та звичайна порція "незалежних обста­вин", яка належиться українству щороку й яка одміряється систематично з невичерпаною щедрістю... Але була й деяка надвишка, яка не кожного року трапляєть­ся, але цього року над міру вже стала. Восени бачили ми цілу пошесть розбишацьких нападів на українські інституції в Києві, Кам'янці тощо. Запальні шовініс­ти перейшли од слів до діла, од україножерних вигуків по "Киевлянинах" та "Подолянинах" до трощення ши­бок в українських редакціях, книгарнях та товариствах, до заливання чорнилом тротуарів перед ними, на знак, певне, чорної глибини свого обурення... І це робили не тільки люди з громадського дна. Далеко гірше, що тактика маніфестацій по шибках прищеплюється і ціл­ком, здавалося б, інтелігентним сферам. Згадаймо, напр., виступи варшавського студентства не тільки проти портрета українського поета, але й проти україн­ського навіть борщу (аби "не мазепинський"!) - і ми зрозуміємо, який поступ робить україножерство. Як і кожна пошесть моральна, як обливання купервасним маслом, україножерство шириться і з моральних низів, од темних людей, переходить вище й захоплює тих, що мають претензії на титул інтелігенції. Те ж саме і з пресою. Од позаторішніх виступів усяких "богданівців" по низах друкованого слова пошесть розлазиться ви­ще й захопила вже не тільки "ліберал-паспортистів" з такого собі немудрого "Утра России" (д. Кашкаров то­що), але не минула й таких осередків "русской мысли", за який уважається напр., популярний колись журнал "Русская мысль". П.Струве з його закликом до ідейної, але безоглядної ("без всяких двусмысленностей и поб­лажек") боротьби з українством замикає собою поки що ту еволюцію, яка зайшла в цій справі серед деякої частини російського громадянства. Навіть у такій спе­цифічній сфері, як доноси, маємо чималий поступ, - звичайно щодо обсягу. Од газетних "дум и настроєний" того чи іншого Савенка до солідного тому на 600 сто­рінок друку ("Украинское движение"... Щеголева) дис­танція таки величенька. І цю дистанцію минулого року переступлено... "Купервас" без упину цілими ріками пливе й розливається - на пострах та шкоду україн­ству...

З інших "купервасних" подій минулого року заз­начимо кілька окремо. Питання про відокремлення Холмщини перейшло всі законодатні інстанції, і після завзятої в них баталії, коли згадано було про всіх і все, тільки найдужче заінтересовану українську людність на Холмщині проминуто - дістало, нарешті, форму законодатного акту. Але... "воз и ныне там": справа загрузла в нетрях життя і, здається, нема надії, щоб вона звідти рушила. Принаймні, довелося знов апосто­лові Холмському, єп. Євлогієві, одбувати паломництво до Петербургу й отирати пороги по петербурзьких кан­целяріях з своїми слізницями про "долю занедбаного краю". "Воз и ныне там" і в другому питанні. Св. Синод, що р. 1908 поблагословив був. на науку українською мовою по церковних школах на Поділлі, раптом торік схаменувся й забрав своє благословення назад... До сенату теж дійшла була минулого року українська справа: судили там "малороссийского поэта" Шевченка й присудили обкраяти йому його книжку, що "Кобзарем" зветься. Не пощастило, як бачимо, українству по всіх "високих місцях", куди лиха година була його загнала...

Але доля зате надолужує "по низьких місцях", де малі люди звикли до голосу життя прислухатися й на його потреби зважати. Такий голос життя чули ми і на вчительських курсах по Україні, й на кооперативних з'їздах та дрібних сільських виставках, і від тих тисяч людей, що своїми підписами вкривали привітання бор­цям за український університет, і від тих невидних трудовників, що потиху, але невтомно працюють між нашим народом, ширючи серед його просвіту, свідо­мість та любов до свого рідного. Симптоматично вель­ми, що не вважаючи на тяжкі невимовно обставини життя, число українських часописів не тільки не змен­шилось, а ще навіть зросло за минулий рік; симптома­тичний і той успіх, якого заслужив собі український орган російською мовою "Украинская жизнь". Симпто­матичне й те становище, в яке стало українство на виборах до четвертої Думи, що відбувались минулого року, й ті стосунки, що починають до нашої справи виявляти чужі люди (ті самі вибори, анкета "Украин­ской жизни" і т.ін.). Не нагадуючи подробиць, бо вони певне ще у всіх у пам'ятку, скажу тільки, що минулого року українство вийшло на широку арену справді гро­мадського життя й поставило себе на очі ширшого громадянства. І можна вважати, що цей прилюдний іспит минув для нас не зле, як на наші обставини.

З пам'ятником Шевченкові й минулого року все ще не покінчено так, щоб справа стала на зовсім пев­ний шлях. Жертви прибувають (тепер зібрано вже над 115000 карб.), хоча багато адміністраторів, од нижчих і до вищих, показувало свою силу на тих, хто зважився був збирати гроші на "крамольний" пам'ятник (ціла Чернігівщина тощо). Але гірше справа стоїть з органі­заційною стороною діла. Не маємо досі ні певного місця на пам'ятник, ні проекта доброго. Третій кон­курс, що відбувся 20 грудня, знов не дав ніяких резуль­татів, і тепер, здається, справа нового конкурсу й но­вим піде шляхом, обернувшись до системи особистих запросин до конкурсу відомих скульпторів. Треба ду­мати, що цей спосіб зрушить, нарешті, справу з того місця, на якому вона загрузла.

Про події на закордонній Україні докладніше роз­каже наш львівський співробітник. Але не можу тут проминути однієї події, що має всеукраїнську вагу, а в Галичині минулого року панувала, можна сказати, над усім іншим. Це - читачі догадуються - справа україн­ського університету у Львові. Справа, що стільки вже забрала жертв і так багато енергії та напруження кош­тувала, нарешті стала на певний ґрунт і щасливий кінець її вже недалеко, принаймні, його вже видко. Але може найважніше власне для нашого часу з усієї спра­ви та величезна моральна перемога, яка зайшла мину­лого року й яка безперечно подвоїть енергію та завзят­тя борців за добро народне. Яка це перемога справді велика, видко хоча б з новітньої позиції тутешніх украї­нофобів в університетській справі. Замість глузування, як було попереду, "Киевлянин" раптом вдавсь до ме­ланхолії й тільки думкою багатіє, міркуючи, як би то добре було, щоб той український університет та на "русский" перевернувся. І навіть не рятує меланхолич­ного становища україножерної газети та злість, якою приперчено, давнім звичаєм, її комедні міркування.

З звичайної щорічної податі людьми невблаган­ному косареві людського життя зазначимо насамперед тяжку втрату в особі М.В.Лисенка (24 жовтня). Смерть великого художника і громадянина тяжким болем уда­рила по серцях, озвавшись по всіх сторонах України й далеко за її межами. І той величний похорон, що спра­вила Україна своєму натхненному співцеві, показує, що рідний край уміє шанувати своїх діячів. З інших небіжчиків годиться пом'янути "не злим тихим сло­вом": Гр. Цеглинського (10 жовтня) письменника і гро­мадського діяча в Галичині, доктора Ю.Грибинюка (22 лютого), члена другої Державної Думи В.Хвоста (11 жовтня), М.Филипського (20 серпня) і В.Макаренкову (10 листопада). В своїй сфері і в міру своєї сили кожен з них служив нашій спільній справі національного від­родження, і рідний край повинен промовити над їхніми могилами вдячне: "земля пером".

Кінчаю тим, з чого почав. Не вважаючи ні на що, українське життя таки єсть, таки шириться й розви­вається, проходить у глибінь народних мас, нових при­хильників і нові позиції здобуває. І цих здобутків не видерти тими заходами, з якими тільки й можуть проти нас виступати наші супротивники. Репресіями та воро­гуванням в усякому разі такі справи, як наша, не рі­шаються ніколи.