Вся війна 1812-го року одбувалася далеко від України, в центральній Великоросії та на західних границях Росії, в Польщі й Білорусі переважно. З українських земель чужоземне військо зачепило було, та й то злегка, кілька західних повітів на Волині, де на короткий час зупинялись переходом частки великої армії Наполеона. Поспішаючись до Москви, Наполеон пішов простішою дорогою, не скористувавшись з іронічної поради одного російського генерала, який нагадає йому, що Карл XII "ішов на Москву через Полтаву" Правда, як видко з опублікованих у книзі французького історика Артура Шуке документів, Наполеон мав думку рушити на Україну з Москви, бо там було б краще й вигідніше зимувати, але цим разом дорогу йому заступило російське військо й завернуло його на старий шлях, де вкрай дезорганізовані недобитки великої ар­мії й знайшли собі здебільшого могилу. Безперечно проте, що з свого походу Наполеон виніс деяке заці­кавлення Україною. Нехай то був просто випадок, що в його речах знайдено між іншим "Енеїду" Котлярев­ського, але маємо інший факт, який показує, що Напо­леон таки хотів дізнатись докладніше про Україну та її народ. Про цей факт розповів недавно на сторінках "Ради" д.Подолянин11* і ми тут тільки нагадаємо коро­тенько, що коли Наполеон повернувся до Франції р. 1813-го, то з його спеціального наказу написано й надруковано в 30 примірниках Лезюра "L'Histoire des Kosaques" - велику, на 600 сторінок, історію України, складену на основі самих європейських джерел. Не дурно, мабуть, такий практичний чоловік, як Наполеон, зацікавивсь був Україною: певне він снував щодо неї якісь свої комбінації. Але зоря його вже зайшла і неза­баром Лейпціг та Ватерлоо поховали і славу його, і вплив на європейську політику.

Таким чином на всій Україні, опріч невеличкого куточка її, зовсім р. 1812-го не бачили узброєнного ворога. Та й там, де переходили чужоземці, вони не лишали за собою вікопомних слідів, і через те про їхнє перебування скупі маємо й випадкові звістки. Через Волинь, як згадано, переходили корпуси князя Шварценберга, Фреймонта та Реньє, спиняючись на одпочинок по селах ковельського та володимир-волинського повіту. З архіву володимир-волинського духовного правління можна дізнатись, напр., що 17 серпня поль­ський полк пограбував соборну церкву у Володимирі; що 18 серпня в селі Єзерянах католицький священик з Фреймонтового корпусу правив свою службу в правос­лавній церкві, "не гнушаяся ничем, но отдавая надле­жащую честь дому Божию"; що в с. Черневі генерал Реньє ночував у церковному притворі, але поводивсь надзвичайно ввічливо і пристойно 12.

Так само не лишили майже ніякого сліду і ті спро­би завести тісніші зносини на Україні, на які пускалися з французького війська: одна з прокламацій, пошире­них серед польської шляхти на Волині, просто докоряє полякам за те, що вони байдуже ставляться до відрод­ження Польщі, а французький резидент Прадж опісля признавався, що йому не пощастило знайти прихиль­ників на Волині, хоча на це ні коштів не жалувано, ні інших заходів13.

Не диво, що "тревожные годы", як зве той час д. О.Левицький, далеко не так одбилися на Україні, як по інших місцях, що мали безпосередні спіткання з чужоземним військом. Сюди доходили самі чутки, та й то часто дуже непевні, до того ж і вони запізнювались надзвичайно. Так, у Києві, про піддання Москви, навіть серед високих кругів, до яких належав, напр., митро­полит, довідались аж за три тижні по тому, як Наполеон увійшов у "серце Росії"14.

Серед народу, очевидно всякі чутки про війну ще більш були поплутані і ще пізніше туди доходили. Можна сказати, що народ на Україні майже нічого не знав певного про "нашествие дванадесяти язык" і тільки на­чальство та поміщики робили ті чи інші заходи на випадок "вторжения" ворога. Дехто з панів од "смяте­ния и страха" збирався тікати далі на південь, до Єлисавета або, навіть, і Катеринослава, а начальство на правобічній Україні або, по офіціальній термінології того часу "в губерниях от Польши приобретенных" ду­же пильно додивлялося, чи нема яких розрухів між польською шляхтою, а до неї ж тоді належало тут мало не все панство.

Як по правді казати, то оцим нагляданням спершу й обмежувалися всі урядові заходи на правобережній Україні. Ще р. 1810, тільки сподіваючись війни, захо­дивсь був уряд ставити по деяких місцях фортеці, між іншим і в Києві, та ловити шпигів, емісарів і всяких "злонравных людей". "Лиц польской, французской и жидовской наций, любопытствующих о числе и о состоянии войск, яко о предметах не приличных и не принадлежащих частным лицам" велено арештувати15.

Дехто більш спритний з поліцейського начальства доводив навіть про "народное возмущение", хоча все те "возмущение" в сквирському, напр., повіті виявля­лось хіба тим, що "все молодые дворяне сего края выдумали отпущать себе усы и по молве носятся слухи, что отпущенье усов есть какой-то знак, тайно между ними положенный"16.

Жодного шпига чи емісара тоді не спіймано і вза­галі всі ті адміністраційні заходи здіймали тільки колот поміж людьми, ширили тривожні поголоски й витворили скілька голосних справ, що в основі своїй мали саму безмежну підзорливість разом з безмежною ж наївніс­тю та безпорадністю місцевого начальства.

Так, із великої київської пожежі р. 1811, коли од звичайної необережності міщанського хлопчака весь Поділ пішов з димом і од Києва лишились самі руїни, зроблено прелюдію до ворожого нападу на Росію. На­родився міф про таємних паліїв, наїхала з Петербургу ціла комісія з генералом Ертелем на чолі, щоб їх вило­вити; почалась велика турбація, по дорогах скрізь поставлено сторожу з наказом усіх безпашпортних - "ес­ли тот человек будет простого звания, то прислать его за караулом в нижний земский суд, а ежели будет проезжать какой человек состояния знатного и ника­кого письменного вида не будет иметь и не будет никому свидущ, чили знаком, такого пристойно(!) упро­сить, дабы он обождал до резолюции, и зараз давать о сем-же знать нижнему суду или земскому исправни­ку"17.

Для України, що доти не знала ніяких пашпортів, це було усе одно, що все життя перевернути; на підста­ві отого неначе у Щедрина позиченого наказу, щоб "незнатного представить, а о знатном, упросив обож­дать, доносить", наловлено справді силу людей, хіба Богові духа винних, - особливо, коли хто з них виявляв свою вину "переменою лица и трясением целого кор­пуса", або удаванням(!), "будто не знает говорить язы­ками русским и польским", як це траплялось раз по раз із чужоземцями, що приїздили задля торгових чи інших яких справ на Україну. Через отак! накази, тривожні поголоски та звістки непевні з'являються навіть усякі авантюристи та психопати, як Тршалковський або Ко­вальський, що складають цілі легенди про ватаги па­ліїв, оповідають складні історії, які потім показуються вигаданими од першого й до останнього слова, але поки що закручують у вир підозріннів багато неповин­них людей, що своєю неволею мусять відпокутувати буйну фантазію самозванних паліїв. Всі такі заходи, безперечно, сіяли тривогу серед людності й творили той ґрунт, на якому дуже легко плодяться усякі непевні поголоски, ростуть легенди та примари небувалої не­безпеки. Пожежі, "единственно от безпечности и неос­торожности хозяев или от шалости и неудовольствия домашних служителей (происходящие)", як поясняв гу­бернатор київський Милорадович, поставлено таким чином на перший план, як події великої політичної ваги. Серед такого тривожного настрою прийшла до Києва звістка про те, що чужоземне військо увійшло в Росію.

II

З початку липня вийшов відомий маніфест, щоб усі люди в державі "с крестом в сердце и оружием в руках" стали на оборону держави. Панство й на право­бічній і на лівобічній Україні озвалось зараз тим, що ухвалило сформувати своїм коштом скілька полків мі­ліції ("земское ополчение"). На лівому боці Дніпра, в Полтавщині, таких полків справді набралося на чотири піших та на сім кінних, які 1 листопада 1812 р. рушили в похід і після всяких військових справ, під Замостям тощо р. 1814 повернулись додому18.

Не так гладко пішла справа з земською міліцією на правому боці Дніпра. Як доводила до відомості міністрові місцева власть, тут одразу виявилась незго­да між панством "российской нации и польской". Пер­ше, а також міщани з Києва та Богу слава, з більшою нібито охотою озвались були на заклик уряду, даючи одного чоловіка на 100 душ, другі ж насилу згодились дати 3 чоловіка на 500 душ. Опозиція поляків довела до того, що місцева власть надумалась була "особ, подозрительных по своєму влиянию над прочими и не благорасположенных к правительству" повисилати з України19.

Міністерству було тоді, правда, не до того, то цей план не доведено до діла; зате ж звелено було міліції тут зовсім не збирати, а зібраних пустити по домівках. Нато­мість в урядових кругах зродився новий план: використувати на війні популярне ще на Україні ім'я козацтва.

З планами вернути козаччину на Україні уряд не раз носився й до того. Так, відомо, що ще р. 1807 думка "учредить в Малороссии козачьи полки" була і в Олександра І, і у його прибічників, як напр., у Аракчєє­ва20.

Не диво, що вона знов народилася, коли наста­ла небезпека од далеко дужчого ворога. Уряд згадав тоді про славне українське козацтво, - немов про­рочими стали слова з старої пісні: "Зруйнували За­порожжя - буде колись треба". Така потреба справ­ді прийшла під лиху годину. "В здешних губерниях, - писав губернатор київський гр. Санті до міністра поліції, - владельческие крестьяне состоят из древ­него российского народа и много есть между ними семей, происходящих от малороссийских казаков, имеющих толь сильные войны и ненависть противу польской республики; они же, быв единоверны и преданы России, могут быть весьма с пользою быть употреблены при нынешних обстоятельствах, а особливо ест ли дать им древнее название Козаков пехотинцев, могущее не только удержать их от побегов, но и родить в них отменное усердие и ревность к службе российской"21.

Думка така про відродження козаччини, очевид­но, носилась, як то кажуть, у повітрі, бо урядові захо­ди навіть попередили це бажання гр. Санті. Ще за тиждень до війни прийшов царський наказ до пол­ковника гр. де-Витта, щоб він сформував на Київщині й Поділлі охочекомонне українське військо з міщан та селян, по одному чоловікові од 150 ревізських душ. Коня і всю справу до його, зброю й одежу, козаки повинні були справляти власним коштом. Незабаром набрано було 4 таких полки, на 3600 чоловік, і з назвою українських козачих полків вони прилучи­лись до армії Тормасова22.

Цікаво тут буде зазначити, що вербунок у козаки через те, що до його людність поставилася з великим захватом, збудив нові страхи серед місцевих адмініс­тративних Касандр. Поліція побачила в цьому велику небезпеку для держави й засипала своїми доносами вищу власть. "Ни за какое дело, - пише один з поліційних чиновників, - так охотно не брались, как за собирание Козаков. Этим что-то подают на себя вели­кое подозрение, а особливо тем, что палестранты23 и молодежь... пьют и песни, составленныя стихами, поют на счет сбора сих Козаков, что-то неприятное и в критику для России"24.

Не втік од цих підозріннів і сам гр. де-Витт, що на своє лихо був свояком одного польського магната. "На сих днях, - доносив Звенигородський справник, - слышал я, что формирующий в г. Умани украинское козачье войско полковник граф де Витт якобы некото­рым полякам говорил сии слова: "Что я с этими коза­ками буду делать? Ежели я поведу их к армии и попа­дутся мне навстречу французы, - то я скажу им, что я сих Козаков к вам веду... А в нас теперь внутри войска нет: чтобы не вышло на то (чего, Боже, сохрани), что мы сами на себе дадим им способ и в руки меч" .25

Так далеко заходила в своїх страхах правобереж­на адміністрація.

III

Інакше стала з козаччиною справа на лівобічній Україні, де не знайшлось такого "козла отпущения", яким на правобічній для адміністрації стали поляки. Коли 25 червня вийшов царський до генерал-губерна­тора Малоросійського, кн. Лобанова-Ростовського на­каз про сформування козацьких полків на Полтавщині та Чернигівщині, то місцеве начальство узялось до діла з великим захватом. Мало того, Лобанов-Ростовський подавав навіть надію, що такий порядок одбування військової служби, замість зненависної рекруччини, лишиться й надалі. Подавши інструкцію, як набирати полки та комплектувати їх, яку справу їм та амуніцію мати (загалом те саме, що і в інструкції гр. Виттові), - генерал-губернатор додає поміж казенно-патріотич­ними фразами отакі обіцянки: "Таково сих полков ус­тройство столько близко или похоже с древним состоя­нием малороссийских Козаков, что нет сомнения, что здешнее козачество не представить одним избранием пользоваться, а польстится употребить сей случай до­казать многочисленной формовкой, что они все дос­тойны получить навсегда право составлять из себя защиту и служить не по очереди рекрутской, а по усердию к царю и ревности к ремеслу, в коем отли­читься они всегда умели: ибо кто не ведает, что быть дома и быть на войне было сущее дело предков их и потому ожидать можно, что и без наряду от меня пред­ставится из каждой сотни больше одного охотника. После чего доведется мне донесть царю, отцу России, что все козаки равно на злодея готовы и потому ока­зать повели, всемилостивейший Государь, быть им в свободное время дома и от ре­крутства свободными, ибо на оборону царства твоего составят они всегда целое войско"26.

Звичайно, досить було тоді тільки натякнути на козаччину, щоб народ сунув записуватись залюбки. Адже на Україні ще не перевелась тоді традиція, що сполучила докупи слова "вільний козак", і за козаччи­ною зараз же виринала надія - здихатись зненавис­ного кріпацького ярма разом з рекруччиною, податка­ми, тощо. Поет наш Котляревський, що набирав 5-й полтавський полк, між іншим, доводив до відомості генерал-губернаторові, що народ "поступал в козаки с удовольствием, охотностью и без малейшого уны­ния"27; з остерського повіту писав земський комісар, що люди прийняли звістку про козаччину "восторгом чувств уверяясь"; пирятинці посилали до війська од кожних 20 чоловік - по козакові. Менш, ніж за місяць, було вже набрано 15 полків: 9 з Полтавщини й 6 з Чернігівщини; в полку рахувалось 1.200 чоловік28.

В вересні козаки вже рушили в похід на Калугу й Тулу, стояли потім "кордоном", що заступав од ворога границю України, а деякі з козацьких полків ходили і в Європу: були у "Храм-фурті" (Франкфурті), в Швейца­рії, Гамбурзі тощо. Царським наказом 30 вересня 1814 р. козацьке військо розпущено "в домы свои". "Во изъявление же особенного благоволения к сему ополчению", на прощання звелено козакам дати... по 2 карб, асигнаціями "единовременного вознагражде­ния"...

Тим і закінчилась ця новітня козаччина, не вип­равдавши й малою мірою тих жертв та надій, що пок­ладали на неї люди. А тим часом, не кажучи вже про те, що вони положили великі матеріальні жертви, у похо­дах довелось їм багато усякого лиха зазнати, та й не тільки того лиха, що несе з собою всяка війна, а ще й специфічного російського лиха, що падає на військо од казнокрадства та корисливості тих, "кому сие ведать надлежит".

У всіх звідомленнях про похід козаків читаємо про "великі недостатки", - про те, що зимою козаки у літній одежі ходять, що взагалі "несут службу в ветхой одежде и без обуви", що вони "совершенно обезмонетились" і т.ін. "Совестно, - пише до кн. Лобанова-Ростовського генерал Рот, - иметь в чужой земле россий­ское войско в таком положении - наго, босо, не имеет и необходимых в движении и действию потребнос­тей"29.

Як піклувалися про козаків, видко з такого, напр., факту. Один з полковників, Свічка, рапортуючи кн. Лобанову-Ростовському про те, що козаки мерзнуть без теплої одежі, прохає вислати кожухи. На це князь відповів дуже простою порадою: "Хотя полушубки не положено, но повелику всякий обыватель их иметь, то каждый козак свой собственный из дому требовать может, и семейству или обществу его легче дать оный, нежели нового человека, который потребоваться мо­жет нащот того, который от стужи изуродован будет30.

Дійсно, легко було за тодішніх поштових порядків розшукати кожухові свого хазяїна де-небудь у "Храм-фурті"! І хоча князь оддав перевагу людині перед кожу­хом, проте й після такої мудрої резолюції козаки мер­ли, як мухи, і з деяких полків і четвертої частини не вернулось додому.

Але суще лихо було ще не тут, а в тому, що козаки здебільшого попали в лабети до таких людців, які по­тихеньку та помаленьку висотували собі з них користь для себе самих. Охочих офіцерів взагалі важко було набрати; для панства служба у війську під час війни не мала в собі нічого принадного; але, як і завжди, знахо­дилось і тут чимало "патріотів" на те, щоб погріти руки й кишені коло оборони "любезного отечества", кош­том, певна річ, "святої худоби", беручи влучний вираз Драгомирова. Один офіцер вимагає хабарів з козаків, другий обдирає підрядчиків, третій продає "тайным образом" речі своїх козаків, четвертий пускає козаків додому по таксі - 25 карб, з чоловіка, і стільки пустив, що не міг і в похід рушити; п'ятий провіанту видає ¼ того, що мав давати, а коней так годує пугою, що вони мало не всі виздихали; шостий, забираючи фураж, мав благородну звичку ні копійки за його не платити; сьо­мий... восьмий... і т.д. - кожен чим-небудь та уславив­ся, кожен поживився на своєму патріотизмі. Як та чорна галич, обсіли ці патріоти новітнє козацтво, що в наївності своїй думало, ніби йде державу обороняти й тим має заслужити собі на вічнії часи волю. Ми вже бачили, як оціновано було ("по два карбованці асигнаціями") оцю жертву для тих, хто якимось чудом вернув­ся живий із походу... Так і минувся цей епізод, викли­кавши тільки нове розчарування серед народних мас на Україні.

IV

Коли обернемось до того, як саме одбився 1912-й рік в українському письменстві, беручи це слово в широкому розумінні, тобто однаково користуючись і з усної словесності, і з писаних літературних творів, - то насамперед мусимо зазначити величезне убозство яких-небудь спогадів про цю подію. Просто дивно на перший погляд робиться, як і народ наш і наша літера­тура пройшли повз неї, майже цілком не реагуючи на те, що, здавалося б, повинно було спинити на собі загальну увагу. Нижче я попробую докладніше розгля­нути причини цього, а тепер подам відомі мені фактич­ні окрушини з українського письменства про війну 1812 року.

В українських етнографічних збірках даремно було б шукати навіть натяків на 1812 рік. Рідко навіть можна взагалі про французів здибати згадку. Одну, напр., наводить Драгоманов з звичайно вояцької пісні про похід "сільної вармії" та про гуляння її в "царевому трахтирі".

Сип меду, сладкої горілки,

Ще й зеленого вина, -

обертається "майор" до шинкарки молодої:

Подпоїть сільную вармію,

Щоб веселая була,

Щоб Турка звоювала,

Ще й Француза загнала;

Ой, щоб моя славна варміюшка

Хрести получала

Ще й мидалі узяла31.

Натяк, як бачимо, такий надто невиразний, що пісню можна з однаковим правом приточити і до війни 1854-55 pp., як до 1812 року. Та вже й самий зміст цієї пісні, звичайний солдатський, як і мова, засмічена москалізмами та специфічно великоруськими виразами поруч українських ("сладка горілка", "зелене (!) вино") - показують, що не на українському ґрунті вона зроди­лася, а перейшла з чужого поля і тільки трохи її зукраїнізовано. Такий самий вигляд мають і дві недруковані ще пісні, що записав я був р. 1892 в с. Пальчику, Звени­городського повіту, на Київщині. Одна пісня оповідає про царя Олександра І, - це щось на зразок віршова­ного життєпису; друга - про "козака Платона", - очевидно, відомого героя 1812 року Платова, якого перехрещено у нас на "Платона". На жаль, я не маю тепер цих пісень під руками й через те не можу подати їх цілком 32* особливо цієї другої, що про козака Платона-Платова. Розказує вона про ті вояцькі фіглі, ними вславився цей партизанський ватажок. Платон, спі­вається в пісні, поголився й поїхав до француза в гості, з французом пив-гуляв і так поводився, що француз його не пізнав, а не пізнавши ще й розпитувати почав про самого ж Платона-козака.

Ой сів Платон на коня -

Дивись, француз, на меня:

Такий Платон, як і я.

Ти з Платоном пив-гуляв

І Платона не пізнав.

Кінчається пісня досить ущіпливо:

Ой дурний француз, як ворона:

Не пізнав він Платона.

Пісня, яку я навожу з пам'яті й через те не ручуся за буквальну схожість з записаним текстом, досить українізована вже, але добре видко, що вона не україн­ського походження. Цю саму пісню, тільки у велико­руській редакції, записав цим літом у Вороніжщині д. Пятницький33, - і це вже напевне рішає питання про її походження, коли б ще була в тому якась непевність.

Оце, мабуть, і все, що маємо у себе в усній тради­ції про події 1812 року: і мало надзвичайно, та ще й до того воно не своє, а позичене. Звичайно, можна дума­ти, що колись пісень було більше, та всі вони втрачені. Я вже наводив посвідчення з одного поліцейського доносу, що в Махнівці і в Сквирі "песни, составленные стихами, поют на счет сбора сих Козаков, что-то неприятное и в критику для России"34, і тут можу тільки пожалкувати, що донощик погребував текстом тих пі­сень: може б мали ми цікавий голос сучасників, тепер навіки втрачений. Але вже ця легкість, з якою затрачу­вались подібні пісні, показує, що на Україні взагалі мало цікавились подіями 1812 року і швидко про них цілком і до решти забули.

Теж саме доводиться сказати, переходячи до то­го, як одбився 1812 рік у нашій писаній літературі. Коли поминути деякі українські мотиви у відомому романі Мордовця та один вірш Метлинського, то мусимо приз­нати, що жоден з українських письменників аж до останнього часу не зацікавився подіями 1812 року так, щоб узяти їх сюжетом до якогось більшого твору. І коли б випадково не дісталася була до нас опублікована вже в "Киевской Старине" "Ода на изгнание французов из России в 1812 г.", то ми повинні були б сказати, що ті події аж ніяк не одбилися в нашому письменстві. Зате ця одним-одна ода досить цікава - не своїми художні­ми прикметами, бо їх і з свічкою в ній не дошукаєшся, а тільки тим, що це голос сучасника подій.

Хто був автором оди - ми не знаємо, та певне й не дізнаємось ніколи. В одному спискові вона підписа­на загадковою літерою М., що нітрохи не помагає до­гадатися про автора. Д.О.Левій, що надруковував оду з своєю передмовою, на підставі очевидного насліду­вання "Енеїді", ставить питання - чи не належить вона часом самому Котляревському35.

Мені здається, що на це питання можемо з чистим сумлінням відповісти: ні, не належить. Наслідування Котляревському очевидне, але очевидно й те, що це тільки наслідування: не та була хода у Котляревського і автор "Енеїди" ніколи не знизився б до того шкутиль­гання по віршовому складу, не кажучи вже про утрироване грубіянство у виразах, які бачимо у невідомого автора. Це зразок тієї "котляревщини", що один час у нас пішла була гуляти по світах, викликана популярністю невмирущої "Енеїди", з примітивністю письмацької манери єднаючи сервилістичний зміст, копіюючи цим не кращі, а гірші сторони першої української поеми. Проблески деякої свідомості та успіх "Енеїди" зродили були, як знаємо, чимало таких "писарчуків поганих вірш", що навперейми бігли за Котляревським, не маю­чи ні того хисту літературного, ні його художнього такту, не розуміючи зовсім завданнів письменства. Кілька найменнів того типу зберегла нам історія нашо­го письменства, і певне, що не авторові цієї оди збага­тити його ще новим прізвищем.

Як-не-як, а ода належить сучасникові подій і на­писана, певне, на лівобічній Україні й, як видко з само­го змісту оди, того ж таки року, по тому вже, як Напо­леон покинув Москву. З автора великий патріот росій­ський та державний - риса теж одного часу досить поширена серед наших письменників першого періо­ду. Подякувавши Богові за те, що вже "стало тихо, мов на морі після бурі" і що "страх минувся і спить лихо, мов на сідалі ті кури" - ода переходить до характерис­тики Наполеона, - розуміється, "поганця", "мошенни­ка", "злодія", для якого автор не жалує міцних епітетів.

Така була перша спроба в українському письмен­стві - озватись на події 1812 року. Незугарна вона усіма сторонами, та як кажуть, з пісні слова не вики­неш, так і з історії факта. Другою та й останньою спробою був вірш А.Метлинського (Могили) - "Пожар Москви", що своїм змістом може бути приточений без­посередньо до анонімної "Оды на изгнание французов из России в 1812 г.", хоч переважає таки останню своїми літературними прикметами. Відомо, що своє українолюбство й слов'янолюбство Метлинський єд­нав з досить непоміркованим казенним патріотизмом, який мабуть найвиразніше виявився у згаданому вірші. Йдучи слідом за Пушкіним та Жуковським у їхніх пат­ріотичних писаннях ("Клеветникам России", "Бородин­ская годовщина", "Певец в стане русских воинов" то­що), Метлинський малює ідилічну картину "царства білого царя", що "широко розляглося, од восходу до заходу сонця простяглося", даючи досить місця не тільки живим людям, але й на могили. Примітивне слов'янофільство, що раз у раз ставить Слов'янщину навпроти Німеччини, теж виразно пробивається в цьо­му творі українського поета. Тісно в Німеччині, каже Метлинський, так що й для гробовища місця не раз бракувало, і тоді німецькі полки йшли "на нас" і "ми" рідную землю їм оддавали - на могили:

І до землі аж німців списами ми пригинали і в глибоченьких, рідних, біленьких снігах ховали. Оте "на нас", "ми" і т.ін. - показує, як мало вдумувався Метлинський у суть подій 1812 року й як по-рабському йшов він слідом за своїми російськими взірцями. Єсть у його тільки один національний мотив - згадка про ту саму козаччину, що поновлено було її під лиху годи­ну.

І козаків із могили на час той викликали,

Щоб уставали на поміч, Москву рятували.

Знову чубатий на конику в полі гасав,

Москву святую із-під ворога визволяв.

І наших костей полягло

Тоді коло Москви чимало:

Та так їх чимало було,

Що й воску на помин не стало.

Самий факт поновлення тієї козаччини, очевидно, один тільки й заняв увагу Метлинського, і він зовсім не розважав, яка була справжня вага того факту й які наслідки мизерні він мав для українського народу. Для такого непоправного романтика й співця козаччини, як Метлинський, досить було вздріти "чубатого на кони­ку", щоб уже не стямитися з радощів і за зверхньою декорацією поминути цілком справжній зміст і вагу факта.

Отже, маємо в усьому писаному й усному пись­менстві всього чотири згадки про війну 1812 року. З першого погляду здається незрозумілим, як це так вийшло, що український народ, витворивши таку бага­тющу історичну поезію, цілком поминув такий, здава­лося б, великої ваги факт, як події 1812 року. Але це так натурально, що інакше й бути не могло.

Народ пам'ятає й озивається тільки на такі події, в яких він сам бере участь, які тим чи іншим способом стали близькі йому й рідні. Погляньте, яким пієтизмом оточив він, напр., Хмельниччину й як доніс до останніх днів пам'ять про таких ватажків, як Нечай, Кривоніс тощо. Бо Хмельниччину він сам робив, бо він розумів того Нечая або піддавав йому свої власні думки. З того ж, що він забув зовсім про події далеко ближчі до нашого часу й нічим на них не озвався, опріч однієї-двох та й то позичених, пісень, видко стає справжню вагу подій 1812 року для нашого народу: вони нічим його не зачепили. Це була далека для наших людей мало буча, про яку він знав, якою не цікавився й якої, просто скажемо, не розумів. Ближчих інтересів його вона не торкалась. Правда, на терези покладено було тоді долю всього державного життя, але що значило це життя для кріпака, який - нехай там що - мусів регулярно відбувати панщину й не мав навіть часу свідомо вдуматись у небезпеку для держави. Був, прав­да, епізод у війні, який міг би задержати на собі увагу народних мас, - це ота поновлена козаччина, що да­вала деякі надії на поправку народної долі. Але, як знаємо, цей епізод закінчився так безбарвно, таким дрібненьким трафаретом ("по 2 карб, асигнаціями!"), що і його не варто було держати в пам'яті. І народ і його викинув. Народ замовк і не озвався нічим на велику боротьбу однієї чужої державності з другою не близь­кою, хоча до останньої й сам він належав.

Більш ніби цікавості виявляли вищі класи на Ук­раїні, але неоднакова вона була на правому боці Дніп­ра й на лівому. На Правобіччі ті класи були спольщені - і розносили "что-то неприятное и в критику для России"; на Лівобіччі - змосковлені, і лишили нам свідоцтво про свій настрій в отій патріотичній оді та не менш патріотичному вірші Метлинського. Але й це була цікавість, видимо, невелика, бо правобіцькі "непріятні" пісні й зовсім зникли без жодного навіть сліду, а патріотичні оди лівобіцькі пролунали самітнім гласом вопіющого в пустині й не знайшли наслідувачів. Одно слово - минули "тривожні роки", вщухли маленькі хвильки, збиті під час тривоги, життя на Україні пішло звичайною колією і кожне вернулось до своїх щоден­них справ і турбот, не згадуючи про причину того хвилювання. А вже по сотні уплилих літ силкуються охочі до парадів люди виставити минуле якоюсь бурею, що зглибока проняла була ввесь організм народний!.. Дарма: оте німування загальне може бути найкращим свідоцтвом з глибочини могил проти свідомого фаль­шування історії...

11 С.Подолянин. Наполеон і Україна. "Рада", 1912, ч.141.

12 О.Л. Союзники Наполеона на Волыни в 1812 г. "Киевская Старина", 1894, кн. І, crop. 134-135.

13 О Левицкий. Тревожные годы. "К.Старина", 1892, XII, стор.359.

14 Отрывки из дневника митр. Серапиона. "К.Старина", 1884, VI, стор. 451-454.

15 ОЛевицкий. Тревожные годы. "К.Старина", 1892, XI, стор.201-202.

16 Там же, стор.203.

17 Там же, X, стор. 19-20.

18 И.Павловский. К истории полтавскаго ополчения 1812 г. "К.Старина", 1904, III, стор.110-111; Китицын. Полтавское дворянское ополчение 1812-1814 гг., "К.Старина". 1904, VII-VIII,стоp.l0-14.

19 О.Левицкий. Тревожные годы. "К.Старина", 1892, XII, стор. 240.

20 А.Л. Мысль имп. Александра I об учреждении в Малороссии казачьих полков. "Киев.Старина", 1890, I, стор.119-120.

21 О .Левицкий. Тревожные годы. "К.Старина", 1892, XII, стор.341-342.

22 И.Павловский. Малороссийское козачье ополчение в 1812 г. "Киевская Старина", 1906, IX, cтop. 1-2.

23 Палестранти - адвокати й практиканти при судах.

24 ОЛевицький. Цит. праця, "Киевская Старина", 1892, XII, стор.348. Характерно, що до українців адміністрація ставилась інакше, ніж до поляків; київський губернатор писав до ген. Тормасова: "землемеры здешней губернии все малороссияне, в верности их сомнения не имею, окроме одного - и потому только, что учился в Кременце, для чего держу его в Киеве. Хотя всех поветов карты, также и почтовым дорогам, хранятся в архиве города Киева, но при отступлении войск некоторые из здешних дворян (поляки тобто) не оставят снабдить неприятеля вернейшими картами, которыя они имели еще во время республики". Там же, XI, стор.211.

25 Там же, XII, стор.349.

26 И.Павловский. Малорос, козачье ополчение. "Киевская Старина", 1905, IX, стор.7-8.

27 И.Павловский. Участие И.П.Котляревского в формировании малорос, казачьих полков. "Киевская Старина", 1905, VI, стор.315.

28 И.Павловский. Малороссийское казачье ополчение. "Киевская Старина", 1906, IX, стор.8.

29 Там же, X, стор.147.

30 Там же, IX, стор.15.

31 М.Драгоманов. Нові українські пісні про громадські справи. Женева, 1881, стор.84.

32 Частину першої пісні надрукував д. Х.Майстренко в "Раді" (ч. 206); записано її в галицькому повіті на Полтавщині.

Пише, пише, а король французький

Великому цареві:

Ох і бережися, Олександр Павлович,

Бо я тебе розорю.

Я по твоїх по церквах, соборах

Усе коні становлю;

Ох, і я із твоїх із святих іконів

Коням ясла горожу.

Як заплаче Олександр Павлович:

Ой, що будем робити?

Ох, і хоче-хоче а король французький

У нас землю одбити. і т.д.

Треба додати, що цей полтавський варіант більш українізований, ніж був той, що я записав на Київщині.

33 "Из народных песен о двенадцатом годе". "Русские Ведомости", 1912,ч. 197.

34 О.Левицкий. Тревожные годы. "Киевская Старина", 1892, XII, стор.348.

35 О.Левій. Две малорусские оды из эпохи Наполеоновских времен. "Киевская Старина", 1886, I, cтop. 189.