«Для России потерять Украину - все равно, что потерять голову"

(В. ЛЕНІН).

"Історія нашого народу - це історія постійного нищення ук­раїнства. Хто тільки не приходив на нашу землю, несучи їй розо­рення, сльози, смерть: і дикі печеніги, і монголо-татарська орда, і польська шляхта, і російський царизм... Та, мабуть, найбільших жертв зазнала Україна в двадцятому столітті від московсько-біль­шовицького варварства та гітлерівського нашестя. Тисячі, мільйони жертв. Про них ми дізнаємося аж тепер, бо кати діяли таким чином, щоб ми не знали не тільки могил своїх предків, вірних синів і дочок України, а й навіть їхніх імен. Спочатку в нас за­брали землю, потім витолочили, знищили на ній увесь інтелек­туальний цвіт, а на сам кінець - посягнули і на пам'ять. Бо на­род без пам'яті перестає бути народом, а перетворюється у без­лике, сіре, слухняне, лакейське «население», яке без батога і ярма вже обійтися не може».

(«Голос України» за 16 жовтня 1992 року).

Справді, мало на нашій грішній землі народів з такою нещас­ливою долею, як народ український. Ще менше таких, кого б гра­бували не тільки економічно, але й духовно. З України ж століт­тями гребли і хліб, і до хліба, століттями випікали з його душі рідне, а напихали її чужим непотребом, наливали блекотою про­типриродних догм, віддавали на поталу класичним параноїкам та їхнім прислужникам.

І зовсім не існує на землі народу, у якого б украли його ти­сячолітню історію. Вкрали і привласнили собі. Обкраденому ж владно наказали: твоя історія розпочинається лише з 1917 року, і не раніш. Та й то з того часу історією є лиш те, що вигідне нам. Що не вигідне - його зовсім не було. То лиш плітки ваших ворогів-націоналістів, запроданців, дисидентів.

Ваша історія, молодші братики, тo історія трудового злету мас по зміцненню економіки, розбудові народного господарства, подальшого задоволення всезростаючих потреб робітничого класу і трудового селянства, по вихованню нової спільноти людей - ра­дянського народу. І успіхи ваші в житті були б не можливі, коли б доля не послала вам «старшого брата», який і за розумом, і за досвідом, і за організованістю, і за щирістю, і за добрістю, і за свідомістю набагато вищий вас.

Ось таку баєчку розповідають нам і старі, і новітніші байкарі уже ой як багато літ. Змінюються часи, змінюються слухачі, змі­нюються байкарі. Та постійним залишається зміст байки. У «стар­шого брата» й земля щедріша, у нього й вода добріша, у нього й історія героїчніша, а у вас - ганебна. І мало хто знав, що та історія покручена-покручена та ще й обманом нашпигована.

Весь вік нам розповідали, яка грандіозна битва була на Неві з військами північного сусіда, за перемогу в якій князя Олександ­ра стали називати Невським. А, виявляється, ворожих військ тих було всього 23 чоловіка.

Льодове побоїще ми й на екранах бачили. Тисячні полки «псів-рицарів» сунули по снігу. А насправді їх було лише 147 чоловік.

Якщо це була перемога старшого брата - її треба возвели­чити. А коли вихопилась героїка в Україні - її треба негайно применшити, а ще краще затаємничити, очорнити.

Обман... обман... обман..,

Гай-гай, коли ж то проросло його коріння на наших чорно­земах? Коли вкоренилося воно на нашій медом і молоком вику­паній землі? Яка ж то нечиста сила поставила чорне тавро на на­шому імені? За які гріхи таврували нас і близькі сусіди, і чужі зайди, і свої безбатченки?

Проаналізувавши час, в який ставилося те чорне тавро, зва­живши всі обставини і наслідки того таврування, діходиш вис­новку: всі наші біди через багату землю нашу, через сусідські заздрісні очі на ту землю, через покірні шиї народу українського, через роботящі руки його, через любов до волі, через могутність пісні і мелодійність мови нашої, через те, що хочемо бути людьми, як і всі люди на землі.

То ж трохи історії...

Результати визвольної війни українського народу під прово­дом Богдана Хмельницького зазнали великої пощербини після угоди в Переяславі. Саме відтоді почався і економічний, і полі­тичний, і духовний занепад України. І завершився повною руїною.

Укладаючи угоду з московським царем, гетьман сподівався мати доброго союзника і покровителя державності. Насправді ж знайшов фарисея із скіпетром у руці, затаємничені погляди якого зводились лиш до поглинання України. Московський удав саме так, і тільки так, поводився із довірливими, або ж слабкішими народами - ковтав їх без особливих труднощів. Україна ж ви­явилась дуже великим і кострубатим шматком, то ж ковтання її затяглося на віки.

Всі післяпереяслівські угоди: і Московська (1665 p.), і Глухівська (1668 p.), і Коломацька (1687 р.) служили послідовному обмеженню прав українського народу, поступовому нищенню його державності.

Грубо порушивши угоду в Переяславі і заключивши мир з Польщею в Андрусові, Росія поділила Україну навпіл: Лівобережжя залишила собі, а Правобережжя - віддала Польщі. За­лишилось примусити ці дві половини ворогувати між собою, а відтак - слабнути. (Політика принципу «Разделяй и властвуй»). Передбачалося: доки йтиме між ними смута, робити наступ на ду­ховність українців, на їхню церкву, підпорядковувати під свій скіпетр економіку краю і постійно розбавляти той край своїм людом.

Вже в 1672 році у Московщині вийшов указ про заборону користування видрукуваними в наших краях книжками:

«Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобы те люди польские и литовские печати книги у себя в домах втай или явно не держали, а прино­сили бы и отдавали бы воеводе».

Слід зазначити, що в ті часи грамотність в Україні була набагато вищою загальноєвропейського рівня, не кажучи вже про Московщину. В дорожних записах Антіохського патріарха (1653р.) про наш край читаємо таке: «... по всій землі козацькій дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони, за малим винятком, грамотні навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи: священники навча­ють сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях».

Все пізнається в порівнянні. То ж кілька слів про стан освіти в Московщині.

Першу школу в Москві (в підмосковному монастирі) засну­вали кияни. На запрошення Федора Ртіщева до Москви з Києва приїхало до 30 чоловік «иноков, изящных в учении граматики словенской и греческой, даже до риторики и философии».

«Собственные литературные силы Москвы на первых порах крайне незначительны, - вернее сказать, их совсем нет: и в области литературы до самого конца XV века Москва жила чужим добром».

(А. Архангельский).

І далі:

«He только в XIV, но и в XV вв., в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева XII-го века».

(А. Архангельский).

«Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их... в обучение послать в Киев, в школы».

(Із скарги Петра Першого патріархові)

З України поїхали вчити Москву уму-розуму десятки видат­них вчених, серед них Єпіфаній Словинецький, Дмитро Тупталенко, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симон Полоцький та інші. З 1701 по 1762 рік за наказом Синоду до Москви виїхало 95 викладачів і студентів Києво-Могилянської академії.

Переливаючи розумові сили з Києва до Москви, остання од­ночасно в усі способи прагнула як швидше русифікувати Україну, підпорядкувати її економічно, політично і духовно.

Відлік духовного наступу вочевидь слід розпочати з 1685 ро­ку, коли київську митрополію було підпорядковано московському патріархові. Відтоді Україна втратила самостійність (автокефа­лію) церкви, служба була переведена на російську і церковно­слов'янську мови.

В 1690 році вийшов указ московського патріарха Йоакима проти «польские и литовские печати книги». Видану на Україні книгу Данила Туптала «Четь імені» було наказано спалити.

В 1711 році розпочався новий економічний наступ. Цар за­боронив українцям без посередництва Москви вести експортно-імпортну торгівлю із зарубіжними країнами.

В 1720 році вийшов указ Петра Першого («Це той Перший, що розпинав нашу Україну» Т. Шевченко) про заборону друку книжок українською мовою, аби вони не відрізнялись від мос­ковських «не токмо тем, что в них пишется, а и начертанием».

В тому ж році московська цензура оштрафувала архімандри­та Печерської Лаври на 1000 карбованців за те, що там була на­друкована церковна книга «Тріодь» «не во всем с великороссийс­ким сходная». В такий спосіб була покарана і чернігівська дру­карня - тоді її Москва ще й конфіскувала.

Йшла послідовна і цілеспрямована руйнація українства. Як­що в середині XVIII століття на Лівобережжі ще вціліло 866 шкіл, то на початку XIX століття їх лишилось одиниці. А на Чернігів­щині та Полтавщині - жодної.

Указом Москви (21 липня 1721 року) диктувалось, щоб усі книги з українських друкарень висилались в синодальну контору «исправления ради и согласия с великороссийскими».

В 1767 році московський Священний Синод відхилив прохан­ня Києво-Печерської Лаври друкувати букварі для України українською мовою. Діловодство в установах України було переве­дено на російську мову.

Катерина Друга (та, що за Шевченком «доконала вдову-сиротину») розпочала новий наступ на Україну. Ми вже не кажемо про ліквідацію Запорізької Січі та впровадження кріпацтва. За­читаємо тільки слова з її інструкції генерал-губернатору Мало­росії Петру Румянцеву: «Сии провинции (мова йде про Україну, Лифляндію і Фінляндію) надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».

А ось і один з тих «легчайших способов». В розпорядженні в Києвську Академію наказувалось, щоб викладачі Академії чита­ли свої дисципліни «с наблюдением выговора, который наблюда­ется в Великороссии». І далі: «если кто из учителей в упущение сей должности примечен будет, об отрешении такового от учи­тельской должности немедленно доносить его преосвященству».

В 1800 році вийшов указ про заборону будувати церкви в українському стилі.

Коли ж до сказаного додати ще й потурання та заохочення ца­рату до погромів української культури, тоді можна буде сповна уявити Голгофу українського народу.

А охочих до погромів було більш, ніж достатньо. На який щабель слави піднесли були на Україні В. Бєлінського. А запи­тати б кого: чи не за те ця слава, що він, як ніхто, таврував ук­раїнське відродження: «Ох, уж мне эти хохлы. Ведь дураки, а либеральничают во имя галушек со свиным салом».

Це так про українців. А ось як про Шевченка: «Но здравый смысл в Шевченке должен видеть дурака, осла, к тому же горь­кого пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому...».

Українцям ще й «повезло». Татар Бєлінський взагалі по­рівнював з верблюдами та вівцями.

А указ міністра внутрішніх справ графа Валуєва 1863 року щодо української мови, за яким «никакой Украины не было, нет и быть не может».

А Бад-Ємський указ царя 1876 року, в якому «Государь Им­ператор в 18 день прошлого мая высочайше повелеть соизволил:

1. Не допускать ввезення в границы империи без особого на то разрешения Главного Правления в делах печати каких либо книг и брошюр, выдаваемых за границей на малорусском наречии.

2. Печатание и издание в империи оригинальных сочинений и переводов на этом самом наречии запретить.

3. Запретить также разные сценические представления и чте­ния на малорусском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам».

Цей указ знову дублюється в 1915 році.

Бодай нашвидкоруч гортаючи ці чорні сторінки історії, ди­вуєшся живучості нашої душі. Всім народам було тяжко, та були серед них і такі, яким було ще тяжче. Україна була серед остан­ніх. Це визнавали навіть її душителі.

«Ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократич­ного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, в боротьбі з могутніми прихованими силами в україн­ських масах, що прагнули більшої свободи і незалежності».

(Л. Троцький).

«Хуліганство» - це майже ласкаве визначення. Справжня назва йому - розбій.

Розбій, замаскований машкарою опікунства і турботи за «мен­шого брата», машкарою прищеплення йому «вищої» російської культури і викоренення «хохломанії».

Але був і прямий розбій. Жорстокий, кривавий. Це і руйну­вання Запорізької Січі, і знущання з кошового Петра Калнишевського, і підневільні етапи сотень тисяч козаків на каналь­ні роботи в північній тайзі, і виселення О. Суворовим християн (в тому числі і Українців) з півдня України із заміною їх пере­селенцями з Росії, і спалення козацької столиці Батурина царем Петром, і повне вирізання населення тої столиці, «не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят... Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Це і поголовне вирізання О. Суворовим жителів Ізмаїла, це і триетапні тортури козаків у Лебедині (перший етап тортур «(батожьем», другой етап - «батожьем с пристрастием до полусмерти», а третій - розпеченою шиною - залізом, «водимым с тихостью или медленностью по телам человеческим». А вже потім четвертували чи напинали на палю. Таких у Лебедині набралося до 900 чоловік.

Гай-гай, скільки на Україні чинилось братовбивчого «бюро­кратичного хуліганства», що й душа холоне при згадці. Розбій той страшним шквалом налетів на нашу землю і вилився в грабунках українського села в 1929-1933 та й послідуючих роках, в репре­сіях, в геноциді голодомором.

Та, якщо вже говорити правду до кінця, то грабіж України в так звані радянські часи розпочався не з 1929-го чи 1930-го року, коли сталінські виконавці остаточно зруйнували село, і на­віть не з 1920 чи 1921-го року, коли ще ленінські руйначі вигубили голодом 6 мільйонів українства. Грабіж України розпочався з падіння своєї державності, з падіння Української Народної Респуб­ліки, з посилкою Леніним на Україну «штиків з далекої Півночі» на чолі з царським жандармським полковником Муравйовим, який мав конкретне завдання «немилосердно уничтожать всех офицеров, гайдамаков, махновцев и всех врагов революции». Враховуючи, що ворогами революції, «штики з далекої Півночі» вважали всіх, хто хоч трохи мав власного хліба, то й залили Україну кров'ю. Надихала їх на подвиги газета «Правда».

«Если хотите хлеба - кричите «Смерть Украинской Централь­ной Раде» - писала вона.

Як творити перемоги, про це в Москві теж була своя оригі­нальна думка:

"Тов. Троцкому. Нельзя ли мобилизовать тысяч 20 питерских рабочих и несколько сотен буржуев, поставить позади пулеметы, расстрелять сотню-другую и тем самым мобилизовать войска на победу?".

«Расстреливать... колеблющихся, никого не спрашивая и недопуская идиотской волокиты».

(В. Ленин).

Ні-ні, ці «геніальні» думки не підлягали розголосу. Вони були затаємничені. Вголос же треба було говорити зовсім інше.

«Ни один демократ, не говоря уже о социалисте, не станет возражать полную законность украинских требований».

(В. Ленин).

Під «требованиями» мались на увазі вимоги самостійності. Це на словах. А на ділі...

Коли Москва і з нею всій Півночі голод підтягнув животи, во­на відразу забула про свою «демократичність», 5 очолюваний Ле­ніним Раднарком надіслав Україні (17 грудня 1917 року) ульти­матум, погрожуючи війною. (Ох, як це схоже на погрозу Україні атомною бомбою з уст державних мужів після проголошення «Декларації про державний суверенітет» в 1991 році. Цікава па­ралель).

До речі, ультиматум 1917 року надісланий був після прийнят­тя Декрету про мир. Як сюди підходять ленінські слова: «Декре­ты - говно».

В. Вінніченко не безпідставно застерігав свій народ, що вся російська демократія закінчується відразу, як тільки мова захо­дить про «українське питання». А коли до цього питання вплітає­ться ще й питання хліба, московські демократа тут же перероджую­ться v справжнісіньких шовіністів. Ще одна паралель.

Згадаймо лозунг московських демократів 1992 року: «Єльцин, заставь хохлов накормить Москву». Так було і в той час.

«Спасение всей революции, не только российской, но и меж­дународной, находится в руках Украины».

(Ешуа-Соломон Мовшович. Справжнє прізвище Свердлова).

Що було потрібно, щоб з України пограбувати хліб? Застосу­вати давній і добре вивірений ще царатом спосіб - розкол. «Разделить хохлов на два враждующих лагеря». А потім, підтримуючи один із них, послати туди війська. І хліб опиниться в руках завойовника. Розколу було досягнуто порівняно швидко. Затратила Москва на це всього-навсього 13 мільйонів карбованців-рублів. Саме стільки привезли московські емісари грошей у Київ для фі­нансування повстання робітників Арсеналу.

Фінансування, створення «радянського уряду» теж обійшлося недорого, 124 депутати промосковської орієнтації за сценарієм Кремля залишили Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві (всього де­путатів на з'їзді було близько 1500 чоловік) і разом з депута­цією Донеччини і Криворіжжя оголосили про створення радянсь­кого уряду України. Ну, скільки там було потрібно коштів на пе­реїзд цієї групи з Києва під московське крило в Харків? Сущу мізерію.

Принагідно зазначимо, що промосковські депутати становили лише 10 відсотків депутатського корпусу. Отже, їхні рішення були не правомірними. По-друге, «радянський уряд» України проголо­шувався на окупованій Москвою території і під московською опікою. Отож і зрозуміло, ким він створювався і для чого створю­вався. Очолив цей уряд «великий патріот України» Пятаков. Це за характеристиками тодішніх московських газет. Який це був патріот насправді, судіть із його слів: «И мысли не может быть о какой-то там Украине, потому - что все это выдумки националис­тов».

На яку силу спирався цей уряд? Про це нехай скаже сам на­родний секретар того ж таки уряду Шахрай:

«Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови. Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за військовий міністр, коли всі українські частини в Харкові мені доводиться роз­зброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору до нашої боротьби проти Цент­ральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов, що на все українське дивиться, як на вороже, контреволюційне!»

З болем писав В. Вінніченко, що п'ятаковські «реб'ята» топ­тали портрет Шевченка, розстрілювали українських вчительок і глузували з усього національного.

Хто послав Антонова-Овсієнка з військом на Україну і для чого послав, нехай скаже він сам:

«Надійшла шифрована телеграма до мене від Леніна з наказом пригадати моє українське прізвище і походження і приїхати для командування усіма військами. Справа якнайшвидшого підпоряд­кування України советському уряду була глибинно життєвим пи­танням для існування російської республіки. Голодна Північ мусить дістати попертя з урожайного півдня. Треба було кінчати гру в дипломатію».

Під «грою в дипломатію» Антонов вочевидь мав на увазі зая­ви Леніна про «цілковиту законність українських вимог» і прихо­вану політику загарбання України.

Це підтверджують і подальші сторінки прихованої від нас історії.

Муравйов вступив на українську землю... Главком Криленко одержав від Леніна наказ зняти з фронту війська і послати їх проти Української Народної Республіки.

Першими на Україну прийшли загони Муравйова. В Глухові вони вирізали для острашки понад чотириста чоловік. В тому чис­лі і два класи учнів місцевої гімназії - дітей 12-16 років. «По­тому как уж больно много ученых развелось».

На станції Крути біля Бахмача муравйовці поглумилися над тілами київських гімназистів і студентів, які майже беззбройно, одними своїми душами заступили дорогу поневолювачу України. Тіла патріотів-мучеників муравйовці роздягли донага, поглумилися над тілами, а тоді пришпилили багнетами до вагонів те глумління і відправили для острашки в Київ:

- Стережіться, хохли! Старший брат пролетарську свободу на багнетах несе!

Муравйов у Києві:

«По вулицях ходили більшовицькі відділи - хто був на ви­гляд підозрілим, або у кого знаходили якийсь папір український, або просто українську посвідку (червоні картки) - розстрілювали на місці, або вели на допит до «царського палацу» і там закато­вували».

(Спогад М. Шаповала).

«Ми увійшли в місто (це про Київ - Б.Т.): трупи, трупи, і кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якесь відношення до Центральної Ради - просто на вулицях».

(Спогад В. Затонського).

До речі, хоч Затонський і прийшов до Києва разом з муравйовцями, останні його теж мало не розстріляли за «українські вуса». Од смерті врятував якийсь папірець, підписаний Леніним.

По вступу у Київ Муравйов відразу ж зібрав «совет рабочих и солдатских депутатов». Можна тільки здогадуватись, який це був «совєт» при такому терорі.

«Если будут невинные жертвы, то это ничего - на том свете судьба разберет, кто был виноват, а кто не виновен...».

Так повчав «визволителів» Києва жандармський полковник Муравйов у виступі на засіданні «совєта».

Чому так швидко впав Київ? Про це нехай скаже сам Муравйов.

«Я занял город, бил по дворцам и церквям... никому не давал пощады... Я велел бить химическими удушливыми газами!»

За яку тільки довбню не схопишся в ім'я «братньої любові?». Тодішні московські Муравйови вхопились за хімічну зброю - іприт і видушили нею війська Центральної Ради. Сьогоднішні московські бабурінці хапаються за атомну бомбу і замахуються нею знов - таки на Київ. І все це, за їхніми словами, від палкої любові до українського народу.

Які були ще наслідки загарбання Москвою Києва?

«Заборонили вживати українські гроші й наказали примусово вимінювати їх на російські. «Націоналізували» банк, себто просто пограбували. Повідмикали сейфи»...

(З тодішніх газет).

Це був тільки початок грабунку. В подальшому він переріс в розбій і не піддається обчисленню.

«Лише з Києво-Печерської Лаври було пограбовано 2417 діа­мантів, 1345 рубінів, 1106 смарагдів, 46 сапфірів, 10 разків великих перлів, 500 окремих речей із золота та срібла, оздоблених діаман­тами та перлами.

Із Софійського собору було пограбовано: дві митрополичі мит­ри з дорогоцінними каменями вартістю по півмільйона золотих карбованців кожна, дев'ять коштовних орнаментованих плит вагою 24 кілограми кожна, п'ятнадцятикілограмова лампада із золота і платини, оздоблена 241 діамантом і 327 великими перлами. Було здерте золоте покриття з усіх київських церков».

Відступ автора.

Коли по телебаченню московський «Госхран» вихваляється сво­їми запасами золота, мені чомусь неприємно коробить душу. Май­же все те - результат розбою, або ж крівця сталінського раба в норах Колими.

Московські вожді були в захопленні походом Муравйова. Рі­ка крові України принесла Москві хліб. Отож потрібні нові завою­вання і, в першу чергу, хлібних районів. Для цього не треба ба­гато зусиль - Україна ж не має свого війська. Головне - треба спрямувати лють жандармського полковника в степову Україну, підбадьорити його. І Ленін не забарився це зробити:

«Доблесні герої визволення Києва виконають свій революцій­ний обов'язок...»

Із телеграми Леніна Муравйову в Київ 17 лютого 1918 року). Підбадьорений вождем світового пролетаріату, Муравйов пі­шов далі по Україні.

«Чого йдуть на Україну хмарами червоноармійці - це цілком зрозуміло. Як же їм не йти, коли з якихось темних джерел цим людям платиться по 30 карбованців у день і дається можливість грабувати досхочу...».

(Газета «Народна воля»).

Муравйов на Півдні:

«Советами видано наказ аби все цінне майно: паравози, ваго­ни, станки із заводів та майстерень, а також інше було негайно погружено і вивезено до Москви».

(Газета «Народна воля»).

«Насамперед, як тільки прийшли до Бердянська, так зараз же наклали контрибуцію в 1 мільйон карбованців, обібрали банк - більш як 2 млн., робили обшуки, забирали все - до чайних ложок включно...».

(Газета «Народна воля»).

«У Севастополі та Симферополі були Варфоломіївські ночі 13 і 14 лютого, коли творили свій суд і розправу червоногвардійці і матроси. В Мелітополі загинуло від рук злодіїв до 600 чоловік».

(З газет того часу).

Щоб зменшити опір селянства України, муравйовці уміло при­кривалися ленінським декретом про землю. Це був ще один обман. Через чотири місяці після цього декрету у селян відібрали землю. За допомогою багнетів вводилась комуністична організація праці.

А як же з декретом про землю? Звісно як: декрети ж за Ле­ніним - лайно. Ото вже тоді на Україні почали діяти 48 «прод-отрядів» з Москви, Петербурга, Івано-Вознесенська, Смоленська, Брянська... Відразу було вивезено 2621622 пуди хліба.

В 1920 році визиск у стократ обігнав і цей розбій. З України в Росію було вивезено: з Полісся - шість мільйонів пудів, з Херсонщини - сім, з Київщини - три, з Полтавщини - чотири мільйони пудів. В цей же рік з України було вивезено до Москви 4,5 мільйона пудів цукру.

Цей економічний і політичний бандитизм приніс в Україну перший голод. Під прикриттям голоду Москва вчинила ще один злочин - духовне пограбування України. Про наслідки того по­грабування можна судити із листа-розпорядження Леніна до Мо­лотова:

«Именно теперь и только теперь, когда в голодающих мест­ностях едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и потому должны) провести изъятие церков­ных ценностей... не останавливаясь перед подавлением какого-либо сопротивления... Чем большее количество представителей реакци­онной буржуазии и реакционного духовенства нам удастся по это­му поводу расстрелять, тем лучше. Необходимо именно теперь про­учить эту публику, так чтобы на несколько десятков лет ни о ка­ком сопротивлении они не смели и думать».

Духовні і економічні інквізитори посунули в Україну з Моск­ви густими лавами.

(Борис Ткаченко "Під чорним тавром")

< Попередня		Наступна >