"Стережіться ідолів - вони мають яструбину психологію".

(З народу).

Повернімо подумки до суті вищезгадуваного царсько-мос­ковського удава, який ось уже довгі віки, давлячись, ковтає Украї­ну.

Давно сконав царизм, та не сконала імперська суть Москви. А значить лишився живим і той удав. Він тільки змінив свою шкіру, натягнув нову машкару, омолодився під інтернаціоналіста, набув досвіду єзуїта, навчився зашморг видавати за дружні обій­ми, а сичання ропою - за посмішку, за поцілунок.

І все ж, як він не маскувався своєю новозавченою, натрено­вано лукавою посмішкою, прозваною «братерством народів», за кожним її оскалом проглядалися отруйні шовіністичні зуби.

Якщо вважати завоювання Москвою Української Народної Республіки першим зашморгом уже оновленого удава на шиї Ук­раїни, то голод 1920-1922 років є його другим зашморгом. Ту­гим, болючим і майже смертельним. Але ж замаскований той за­шморг був, як і вимагала того більшовицька догма, під щирий поцілунок. І мало хто помітив тоді отруту на губах удава.

Свідків голоду 1920-1922 років на Україні вже дуже і дуже обмаль. Та й свідчення їхні хоч і не скупі, але й не завжди об'єк­тивні. Причина того - свідки тоді були ще малолітками і про витоки голоду знали здебільшого із пропагандистських засобів пізніших часів: громадянська війна, розруха, неврожай.

Звичайно, все це теж було вагомою причиною, але хто ж роз­почав громадянську війну, хто поділив народ на класи і кинув його в бійку між собою, хто був ініціатором цієї вселюдської колотнечі, яка зруйнувала економіку, яка забрала 15 мільйонів життів? Затаємничені від нас документи вказують, що ініціатора­ми тої руїни були В. Ульянов (Ленін) і Ешуа Соломон Мовшович (Я. Свердлов).

Першопричиною ж голоду в Україні був аграрний розбій властей на селі - продрозкладка. Мовою економіки цей метод глуз­ливо зветься «стимулювання до праці бідністю». Тобто примусо­ве вилучення зерна та інших продуктів. А ще - знищення інте­ресу до праці, заміна його адміністративним примусом.

«В одном месте посадят в тюрму десяток богачей, дюжину жуликов, полдюжины рабочих отлынивающих от работы (так же хулигански, как отлынивают от работы многие наборщики в Пи­тере, особенно в партийных типографиях). В другом - поставят их чистить сортиры. В третьем, снабдят их, по отбытию карцера, желтыми билетами, чтобы весь народ, до их исправления, надзирал за ними, как за вредными людьми. В четвертом - расстреляют на месте одного из десяти, виновных в тунеядстве. В пятом - придумают комбинацию разных средств».

(В. Ленін).

Ще один теоретик і втілювач комуністичних ідей, базованих на продрозкладці щодо примусу, висловився ще чіткіше:

«С точки зрения большого по своей величине, исторического масштаба, пролетарское принуждение, во всех своих формах, начи­ная от расстрелов и кончая трудовой повинностью, является, как парадоксально это не звучит, методом выработки коммунистичес­кого человечества из человеческого материала капиталистической эпохи».

(М. Бухарін).

Зачувши таке визначення, Ленін аж вибухнув радістю: «Очень хорошо! Своевременно! Зер гуд!»

Як бачимо, канчук і куля не такі вже й погані речі. Вони просто роблять з нас «коммунистического человека».

«Коммунистического человека» робила із селянина і продрозкладка. Суть її полягала в тому, що селянину залишали тільки невелику частку зібраного ним урожаю, щоб він міг сяк-так прогодувати сім'ю, та ще мав насіння на весняний засів.

Продрозкладкою ліквідовувалось товарне виробництво, хлібо­роб не мав права продавати зерно на базарі. Отже, він був не зацікавлений в розширенні виробництва. Селяни стали скорочу­вати засівні площі, господарювати на землі абияк. В результаті збір хліба на Україні зменшився з одного мільярда пудів до 276,6 мільйона пудів в 1921 році (дані ЦСУ України), що становили тільки 9,3 пуда на чоловіка при давно установленій нормі - 15 пудів. Були губернії, де на одного жителя припадало лише 4 пуди.

В 1922 році збір зерна ще знизився на 80 мільйонів пудів (дані взяті із доповіді Наркома земельних справ України Клименка на III Всеукраїнському з'їзді Рад в грудні 1927 року).

Та продрозкладка, попри всі її вади, була вигідна державному апарату. При ній можна було не панькатись із селянином: хліб на воза - із двору. Ах, селянинові ще на посів треба залишити? Як захоче - знайде. Ах, на прохарчування йому треба? А робіт­никам Пітера, що - не треба?

Тож і не дивно, коли лютневий (1921 р.) Пленум ЦК КП6У обговорював питання про перехід до продподатку, то в його пос­танові стверджувалось, що продподаток - це крок назад. Це крок вимушений, а, отже, і скороминучий. Цей захід не доцільний для Росії, а для України навіть шкідливий. Головував на Пленумі В. Молотов, який очолював тоді ЦК КП6У.

Така Постанова Пленуму в майбутньому повністю розв'язу­вала руки продзаготівникам на Україні. А коли врахувати, що декретом Раднаркому введення продподатку в голодуючих облас­тях України відкладалося на невизначений час, а політика продрозкладки ще й підсилювалась, то не важко збагнути, до чого це мало привести.

Автор далекий від думки, що уряд Леніна хотів продрозкладкою винищити непокірне село на Україні. Це швидше від ігнору­вання економічних законів, незнання життя селян, ігнорування самого селянина, віднесення його як особи до політично друго­рядного гатунку.

Але те, що за рахунок України уряд вирішив послабити голод в районах Росії, те, що на голод в Україні не звертали уваги, і, навіть, замовчували його, те, що Ленін відвів Україні роль інтен­данта Москви, те, що хліб в українського селянина взяли через ріки крові кулеметами, що цими кулеметами посіяли багато­мільйонну смерть і зробили із села руїну - це незаперечний факт.

8 травня 1921 року секретар ЦК РКП (б) В. Молотов телефо­нував голові українського уряду X. Раковському та наркому про­довольства республіки М. Владимирову:

«Зобов'язати український ЦК і Укрнаркомпрод під персональ­ну відповідальність тт. Раковського й Владимирова відправити в розпорядження Наркомпроду РСФСР протягом травня не менше 40 маршрутів, переважно з хлібом».

40 продовольчих ешелонів у місяць - грабіж серед білого дня. Навіть кайзерівці так не грабували Україну. І це в той час, коли голод уже спустошував південні райони республіки, як уже тисячами замордованих голодом людей обважніла українська земля.

Звичайно, в умовах великої руїни і голоду такі величезні хлі­боздачі Україна виконати не могла. Та Москва все вимагала і ви­магала хліба. Вона страхала, вона погрожувала. За зрив поста­вок продовольства в Росію Раковський одержав догану. Тиск Москви був настільки великим, а грабіж села досяг таких мас­штабів, що навіть партійні керівники були налякані тим розбоєм.

«Центр вимагає в червні від кожної губернії 1575 тис. пудів зерна. Відправлено 500 тис., можемо ще відправити максимум 250 тис. Особком пропонує виконати наряд повністю. Якщо вико­наємо, то постачання губернії стає загрожуючим. Залишаються тоді без постачання дві дивізії і все населення губернії».

(Телеграма від 22 червня 1921 року з Миколаєва).

Бачучи, що партійні органи на місцях з початком голоду ро­боту по викачці хліба послабили, за справу взявся особисто Ле­нін. Він прямо вказав: хто хоче вижити - грабуйте Україну:

«Приостановили работу несколько больших заводов в Питере. Бросить этих рабочих поголовно на Украину. Бессмысленно голо­дать, если можна отвоевать хлеб».

(В. Ульянов).

Одночасно посилився тиск на партійне керівництво України. Ленін заборонив Раковському створювати спецкомісії по голоду на зразок комісій в Росії, які б визначали економічну спроможність сіл стосовно хлібоздачі, допустиму межу при викачці хліба. За розпорядженням Леніна КП(б)У зобов'язував губкоми пар­тії відправляти хліб на північ, в таких кількостях: Чернігівська губернія - по три вагони, Запоріжжя і Одещина - по п'ять, Ки­ївщина і Полтавщина - по десять вагонів щоденно. Він доклав усіх сил, щоб якомога дужче виснажити Україну:

«Мы послали на Украину наши лучшие продовольственные си­лы. И уже в один голос получили такое извещение: «Запасы хлеба большущие, но все сразу вывезти нельзя, нет аппарата... Если будет оружие в руках и будет аппарат, на первое июня получите за это 50 миллионов пудов хлеба».

(В. Ленін).

I вождь світового пролетаріату почав готувати для України «апарат». 12 серпня 1921 року він підписав постанову Ради Праці та Оборони (РПО) про негайне вжиття найрішучіших заходів примусового характеру при викачці хліба. Цією постановою в се­ла України за хлібом посилались війська.

«Поставить на Украину армию из голодающих губерний».

(В. Ленін).

Постановою Раднаркому «Про поділ України на військові округи для боротьби з бандитизмом» Україна передавалась під контроль армії на чолі з М. Фрунзе. Ось саме тоді армія й прилу­чилась до вигрібання хліба з українських сіл. І дарма, що в той рік на Півдні вигоріли хліба, Ленін навмисне заохочував Фрунзе до масової викачки хліба. Він писав йому:

«Урожай на юге прекрасный. Теперь главный вопрос всей Со­ветской власти, вопрос жизни и смерти для нас - собрать с Ук­раины 200-300 миллионов пудов».

В діло пішли всі засоби: обман, погрози, репресії, розстріли. Влада діяла рішуче і за єдиним принципом: вимагай неможли­вого - одержиш максимум.

Для реалізації цієї сатанинської ідеї Рада Праці та Оборони 2 вересня 1921 року видала спеціальну постанову: «Про набір добровольців для комплектування Української продміліції». Згідно неї влада приступила до комплектування 20 тисяч доброволь­ців «з числа колишніх червоноармійців і молодих селян голодую­чих губерній».

Як рекомендувалось діяти тим добровольцям, видно із такої інструкції:

«Взять в каждой волости от 15 до 25 человек заложников с кулацкого и середняцкого населения. В случае, если какое-нибудь село откажется дать расписку о круговой ответственности или же, дав подписку о выполнении продналога за 48 часов, не выполнит, такое село объявляется врагом севетской власти. Половина залож­ников должна быть осуждена вплоть до применения высшей меры наказания - расстрела, после чего взято будет следующую группу. Все зерно, независимо от продразверстки, конфискуется».

Читач може заперечити, мовляв, не Ленін же, писав таку інст­рукцію. Звичайно, ні. Писали інші люди, але писали під дією Ленінових настанов, розпоряджень, телеграм. Ось хочби й такої:

«Выксунским рабочим, Выкса. Ведерникову. Я очень надеюсь, что выксунские товарищи рабочие свой пре­восходный план массового движения с пулеметами за хлебом осуществлят как истинные революционеры. Ленин. 31 мая 1918 года».

Не треба думати, що «истинные революционеры» з'явились на Україну із шефською допомогою, з концертами художньої само­діяльності. «Допомога» була одна - прискорити грабіж хліба. Керуючись настановою Л. Троцького про те, що «ситуація викли­кає серйозної уваги... Рекомендуємо застосовувати драстичні за­ходи», - вони ішли на все, аби видерти з України хліб. Старан­ністю продзагонівців Ленін був задоволений:

«Советская республика прислала в село отряды вооруженных рабочих, в первую очередь наиболее передовых из столицы. Эти рабочие несут социализм у село».

(В. Ленін).

«Гарний» соціалізм, якщо його треба нести кулеметами і «драстичними заходами».

Виконуючи інструкцію Москви, Наркомпрод України і секре­тар ЦК КП(б)У Косіор видали наказ продзагонівцям складати списки «червоних» і «чорних» сіл. Чорним називалося село, яке не виконує хлібоздачу. Таке село оголошувалося ворожим і підля­гало економічним і політичним репресіям. Одним розчерком пера все населення села в тисячу, в п'ять тисяч чоловік в один час ставало ворогом народу.

Чого саме війська (продміліція) для України формувались в Росії та ще й у Північній, здогадатись не важко. Щоб бути певним у своїх здогадках, послухаймо думку того, хто формував ці війська - начальника ВУЧК В. Манцева: продміліція формува­лась «с красноармейцев родом с северных губерний, исходя из тех расчетов, что они не связаны с местными условиями, есть более стойким элементом».

Чорна лавина продміліції провела в Україні таку «роботу», що більшовицька «Правда» була в захопленні:

«В тяжелой, кровавой борьбе Красная Армия проклала путь к хлебу так, как она взяла Украину».

Ось так: «взяла» - і не більш, і не менш. Окупувала, пере­могла, взяла. Спасибі хоч за правду.

Твердження автора, що Ленін заборонив Раковському створю­вати в Україні комісії, стосується тільки тих із них, які б захища­ли селянство України. Насправді ж, в хлібних районах України дія­ли тисячі комісій. Всі вони займались або викачкою хліба, або вря­туванням людей Поволжжя, яке уразила засуха, а, отже, й голод. Комісії заготовляли хліб, готували місця, для евакуйованих з Поволжжя, а їх було близько півмільйона.

«Правобережная Украина в этом году собрала прекрасный урожай. Рабочие и крестьяне голодающего Поволжья, которые пе­реживают теперь беду, не много чем меньшую, нежели страшная беда 1891 г., ждут помощи от украинских хлеборобов. Помощь нужна скорая, помощь нужна большая».

(Із листа В. Леніна).

Заспокійливий тон цього листа щодо України звучить фарисейськи, коли прочитаєш крик селянської душі з низів:

«Позбавлені абсолютно будь-якої допомоги від органів радян­ської влади, ми наважилися з болючим питанням: «Що ж робити? Як врятувати здичавілий, вимираючий, спустошений голодом край?»

(З листа голови виконкому Маріупольського повіту).

«Голод у Донбасі набув жахливих обсягів. Голодує близько 500 тис. чоловік. Селяни з відчаю риють собі могили, не відчуваючи реальної допомоги. Досі з центру не одержано жодної зернини».

(З листа Донецького губкому).

Руйнівна сила голоду в Україні якомога применшувалась і не обнародувалась. А партійним керівникам України постійно стави­лось на вид, що у них не голод, а самий звичайнісінький саботаж хлібоздачі. Під тиском таких вказівок на місцях приймались від­повідні рішення:

«Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик боротьби з голодом у Росії від боротьби з не­врожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або по­вітовими засобами».

(Із резолюції Політбюро ЦК КПбУ від 4 серпня 1921 року, підписаної X. Раковським, В. Затонським, Ф. Коном та М. Фрунзе).

Отже, виходило так, що в Росії голод, а в Україні всього-навсього неврожай, та й то в окремих, незначних за розмірами, місцях. Тому не зволікайте, а вивозьте хліб у Росію.

Тільки за перше півріччя 1921 року з України було вивезено понад 60 мільйонів пудів зерна. Уряд Москви поклав на Україну обов'язок прогодувати Самарську, Саратовську, Царицинську та Уральську губернії і звільнив від цього обов'язку тільки 20 трав­ня 1922 року.

Голод в Україні підсилювала і прокомуністична зневага до приватної власності. Вже в той час розпочиналось обмеження приватних господарств, яке пізніше, в часи Сталіна і Хрущова, набуло архіпотворних форм і, зрештою, звело до зубожіння всю державу.

«Никто из рабочих и служащих не имеет права заводить в хозяйствах собственных животных, птиц и огороды. А если снова заводить отдельные огороды, отдельных животных, птиц и т. д., то, пожалуй, все вернется к мелкому хозяйству, как было и до сих пор. В таком случае стоит ли город городить? Стоит ли устраивать советское хозяйство?»

(В. Ленін).

Точнісінько, як у приказці тих часів: хай і спина гола, й чуб обліз, аби кричав - комунізм. Коли ж зважити, що такі «мудрі» економічні постулати запроваджувалися в життя ще й багнетами та кулеметами, яка там уже надія на хліб?

Коли б ці слова сказав хтось інший, їх би можна було від­нести до розряду геніальної дурості. А так... не дозволяє етика. Сказані вони були в 1919 році, і старанні виконавці відразу ж заходились втілювати їх в життя.

Голодний, виснажений і занехаяний людський організм не міг боротись ще з одною бідою - хворобами. В 1921 році було зареєстровано 278 тисяч хворих на поворотний тиф, 147 тисяч - на плямистий тиф, 114 тисяч - на черевний і 35 тисяч захворю­вань на холеру.

Москва ж продовжувала твердити своє: голод тільки в Поволжі, Україна ж сита і при запасах.

У декретах ВУЦВКу «Про зняття податку з губерній, ураже­них неврожаєм» (21 липня 1921 року) та «Про додатковий список голодуючих губерній» (18 серпня 1921 р.) не була названа, як голодуюча, жодна з губерній України.

А коли так, то з України можна стягнути ще одну шкуру. 18 жовтня 1921 року декретом Раднаркому Волинська, Київська, По­дільська, Чернігівська та Полтавська губернії до 1 березня 1922 року закривались для налагодження Наркомпродом виключно державного товарообміну на хліб і зернофураж. Це значило, що господарями і тієї крихти хліба, що була в Україні, ставали державні органи.

А й Україні, тим часом, все набирав і набирав сили голодний мор. Ось що просочувалось через заслін замовчування на сторін­ках газет. Газета «Продналог» Харківського губкому КП(б)У 22 січня 1922 року писала, що на Катеринославщині тільки в 7 во­лостях Верхньодніпровського повіту «повністю голодують 45107 чоловік: харчуються кураєм, березовою брунькою і просяною соломою». У Запорізькій губернії люди «від голоду дійшли до та­кого отупіння, що їдять землю, помиї і т. п. По містах і селах хо­дять мертві скелети... Жах Поволжя - ніщо у порівнянні з цим, що відбувається у Запоріжжі».

Газета «Голос громадянина» від 1 січня 1922 року писала, що на Запоріжжі голодує один мільйон чоловік, а туди все ве­зуть і везуть людей із Поволжя.

Газета «Пролетарська правда» за 9 травня 1922 року повідо­мила, що в Бердянську у квітні місяці було викопано кілька брат­ських могил, в яких знайшли спочинок 4711 чоловік померлих з голоду.

За даними губернських комітетів допомоги голодуючим (ста­ном на 1 травня 1922 року) на півдні України голодувало 4034732 чоловіки. В тому числі: в Запорізькій області - 1,1 мільйона (90 відсотків населення), в Катеринославській - 730 тисяч, в Мико­лаївській - 684732 чоловіки, в Одеській - 520 тисяч, в Донець­кій - 990 тисяч.

В цих губерніях держава відібрала фактично весь хліб, за­лишилось лише по 0,12 пуда на їдця. Це менше, ніж по 2 кіло­грами на душу, але виконавцям потрібні були і ці грами. Вони дотримувались твердої настанови вождя:

«Политбюро ЦК РКП(б)У указывает ЦК КП(б)У, что полный сбор продовольствия на Украине, то есть 100% имеется для РСФСР аб­солютное значение. Также и доставка нам 57 миллионов пудов».

Ось так: відібрати в Україні все, бо для РСФСР це має над­звичайне значення.

В літературі немає однозначної думки щодо кількості жертв від тої штучної трагедії. 21 липня 1921 року під тиском громад­ськості був утворений «Всероссийский Комитет помощи голодаю­щим в целях борьбы с голодом и другими последствиями неуро­жая» - «Помгол». Так от за даними Допголу з голоду померло при­близно 300 тисяч чоловік. Ухилився від точної відповіді і заступ­ник голови ЦК Допголу Боткіс. За ним з вини партійних, радян­ських і професійних органів голод забрав «сотні тисяч».

Звичайно, вірити допголівцям (очолював ЦК Допголу Л. Ка­менєв) не можна, бо одні з них були на боці державної політики замовчування голоду в Україні, а інші не могли знати правду про голод. Сама ж влада ставилась глузливо до існування цієї організації і називала її не Допгол, а «Кукиш» (Дуля) - від по­чаткових літер прізвищ членів ЦК Допголу - Кускова і Кишкіна. А коли комітет став наполягати, щоб на Захід була послана делегація по збору грошей і хліба для голодуючих, то Ленін не­абияк розлютився: це ж треба буде червоніти перед буржуями за нездатність більшовизму в економіці. Володимир Ілліч написав гнівного листа на ім'я всіх членів Політбюро і розпустив Допгол. А багатьох його діячів (Прокоповича, Кускова, Кишкіна, Зайце­ва, Осоргіна та інших) було арештовано. Зроблено це було в серпні 1921 року і частково під виглядом, що голод уже закінчив­ся, тож і Комітет не потрібен. Виникає питання: а до чого тут арешти?

Згідно розрахунків докторів В. Когана та Б. Фавна, число го­лодуючих в Україні досягло 7 мільйонів чоловік - третина сіль­ського населення. Фавн і Коган стверджують, що голод був такий великий, що смертність серед голодуючих в Україні «досягає фа­тальної цифри - половини голодуючих». То ж із цього випливає висновок - з голоду померло від 3,5 до 4,1, мільйона чоловік. За підрахунками істориків, голод 1921 -1922 років забрав на Україні близько 6 мільйонів життів. За іншими даними - 8 мільйонів 200 тисяч.

Автор цієї книги не хотів би стверджувати достовірність будь-яких даних, але той факт, що сільське населення України за роки голодної розрухи зменшилось на 7 мільйонів чоловік, говорить сам за себе.

Голод викошував Україну, а Політбюро вимагало все додат­кових і додаткових ешелонів хліба в Росію.

Нехай пробачить читач за невеличкий відступ від теми, але правда вимагає цього.

Довгі роки нам розповідали баєчки про те, як наші вожді падали в голодне запаморочення, як вони пили чай без цукру, бо бачите, не могли собі дозволити жити краще, ніж жив народ. На­род голодував - голодували й вожді.

І ми вірили цим баєчкам. Ні, ні, ми далекі від думки, що ко­ли люди мруть од голоду, мають з голоду мерти і їхні вожді. Тож обидно за інше. За те, що нас мали за дурників і брехали, бреха­ли, брехали.

Документи кремлівських їдалень за 1918-1922 роки розвін­чують пропагандистську брехню. Гастрономічні традиції Кремля в усі часи були і постійно-стабільними, і постійно-вишуканими. А якщо й змінювались, так лише в бік розширення асортименту страв. Ось неповний перелік продуктів із складів Кремля за ви­щезгадані роки: баранина, буряк, брюква, борошно картопляне, борошно пшеничне, борошно житнє, варення, вермішель, вобла, вода фруктова, горох, гірчиця, гарбузи, гриби, груднинка, груші сушені, дріжджі, жито, ізюм, ікра кетова, ікра паюсна, квасоля, капуста, картопля, картопля сушена, квас, кріп, клюква, ковбаса, кампот, кава, крупа гречана, крупа манна, крупа перлова, крупа ячмінна, кукурудза, масло російське, масло коров'яче, мед, монпансьє, морква, м'ясо, оселедці, овес, овочі сушені, олія конопляна, олія рослинна, олія соняшникова, олія бавовника, оцет, помідори, перець, петрушка, пшениця, пшоно, редька, ріпа, риба, сало, свинина, сода, солонина, сіль, сир, томати, турнепс, фрукти сушені, хліб, цукерки, цу­кор пісок, цукор рафінад, яблука, яйця та інші продукти. Всього 95 назв.

Харчування представників Комінтерну теж було добрячим.

За розпорядженням ВЦВК в листопаді 1920 року для гурто­житку делегатів Комуністичного Інтернаціоналу було видано чи­маленько харчів, в тому числі:

паюсної ікри - 115 пудів, червоної риби - 75 пудів, м'яса - 300 пудів, цукерок та шоколаду - 115 пудів.

До солодощів в Кремлі були особливо прихильні. В одній із квитанцій (1918 р.) значиться, що керуючий справами РНК про­сив відпустити для апарату пуд кофе, 5 пудів какао, 5 пудів ка­рамелі, 2 пуди печива і 20 пудів шоколаду фірми Ейні (До ре­волюції ця фірма мала чи не найвищий статус).

Архівні документи засвідчують, що на поминки Ешуа Соло­мона Мовшовича (Свердлова), крім основного списку продуктів, ще було відпущено рахат-лукум, бісквіти, вишні, груші, ягоди, пря­ники та англійське печиво.

Зберігся рахунок, виданий В. Леніну на ящик груш, яблук, бочку винограду і десять коробок цукерок.

Про «голод» у Кремлі засвідчують документи на списання зіпсованих продуктів. В документі від 19 липня 1919 року значи­лось, що зіпсувалось багато продуктів і їх вирішили викинути. В тому числі понад 25 пудів солонини та 317 коробок рибних консервів.

В той час, як Україна вимирала з голоду, 73 співробітники спецуправління займались постачанням Кремля доброякісними продуктами. По країні їздили десятки експедиторів з особливими уповноваженнями - скуповували продукти для домочадців Крем­ля. Один із закупівельних кооперативів мав назву «Комуніст»...

До речі, в ті роки зарплата навіть самого зачучвереного пар­тійного функціонера була в десятки разів вища, ніж у звичайного робітника.

У квітні 1922 року, в розпалі голоду в Україні, секретарем ЦК ВКП(б) призначається Сталін. Він робить тисячі переміщень партійних керівників, зміцнює партапарат і кількісно, і фінансово. То ж жирувати на народному лихові було кому.

Лицемірство більшовицьких агітаторів, як бачимо, пересту­пило всяку межу і не піддається осягненню здоровим глуздом. Не осягнути нам і ставлення властей до змученої голодом України. Так, рятувати Поволжя було треба, але ж треба було рятувати й Україну. Влада ж рятувала рідніших за рахунок вимирання українського народу. Така політика Москви щодо України була політикою прихованого геноциду.

Скажіть, як оцінювати той факт, що, коли Чернігівська губер­нія зібрала для голодаючих сусідніх областей України 200 тисяч пудів хліба, то за призначенням встигли відправити тільки два вагони. Решта, 17 вагонів, були відправлені в Царицин.

Сигнали в Москву про голод в Україні до уваги не брались. Так, на доповідній О. Ейдука Леніну про голодомор в Запорізькій області Раднарком поставив помітку «в архів», і документ дійсно без вжиття, бодай для вигляду, якихось заходів був відправлений в архів.

Політика прихованого геноциду виявилась і в ігноруванні до­помоги голодуючим західними країнами. Газета «Помощь голод­ным» 14 квітня 1922 року писала, що «помощь голодным на Ук­раине поразительно отстает от успехов России».

Якщо Росії, і, зокрема, Петербургу (де голоду й не було) від Американської Адміністрації допомоги (АРА) продовольство по­чало надходити вже 20 серпня 1921 року, то голові українського уряду дозвіл на звернення про допомогу до міжнародних органі­зацій було дано лише в січні 1922 року. Та й даний цей дозвіл був під наполяганням самого Заходу. Про це красномовно свідчить пояснення Раковського Леніну від 28 січня 1922 року:

«Україна не робила будь-якого звернення по допомогу до Росії або закордону, різні міжнародні комітети допомоги голодуючим допустили в Україну лише в січні, та й то після того, як вони самі полізли туди зі згоди РСФСР».

Чуєте, - «допустили», «зі згоди РСФСР»... Отже, вже при Леніну, при тому Леніну, який так любив наголошувати на суве­ренності України, суверенністю й не пахло. Дозволить Москва - звертайтесь. А поки-що сидіть, здихайте й не рипайтесь.

Навпаки, на Пленумі ЦК РКП(б) 8 серпня 1921 року при обго­воренні питання про заходи боротьби з голодом на пропозицію Ле­ніна, Брюханова і Раковського було прийнято рішення:

«Оповестить крестьян голодающих губерний о том, что часть обещанной за границей контреволюционными империалистами помощи связана с условиями закабаления русского крестьянства».

Дивно, хіба можна було ще дужче закабалити селянина, ніж закабалив його більшовизм?

Ні, не за долю селянина боліла у вождів голова, а за владу над селянином, за самозбереження, за скіпетр у своїй руці. У Кри­му лютує голод, безробіття, число жертв перевалило за 150 ти­сяч, а збори активу Московської організації РКП (б) стурбовані зовсім іншим: що в Криму ще багато заможних - майже ко­жен другий.

«Когда после трех лет войны мы не можем изловить шпиков, тогда надо сказать, что таким людям нечего браться руководить государством. Мы решаем задачи неизмеримо более тяжелые. На­пример, сейчас в Крыму 300000 буржуазии. Это источник будущей спекуляции, шпионства, всякой помощи капиталистам».

(В. Ленін. Із виступу на тому активі).

Тисячами трупів щоденно платив Крим за московську опіку. А Москва, замість того, щоб допомогти Криму, була стурбована тим, що в Криму дуже мало розповсюджено передвиборних агіта­ційних брошур. Турбота була не безпідставною. Брошур справді було видано тільки 120 тисяч - на 30 тисяч менше, ніж померло людей в Криму з голоду.

Відступ автора.

Сьогодні народ звинувачує КПРС у злочинах. Один із них - фінансування деструктивних сил в інших державах для експорту більшовизму в ті держави. А фінансування те розпочалося ще при Леніну. Саме в час, коли Україна вимирала з голоду, Наркомфін за вказівкою очолюваного Леніним уряду виділив один мільйон карбованців золотом «для нужд мировой революции». А ось і особисте розпорядження Леніна:

«Тов. Карахан! По-моему, надо дать 500000 р. тов. Роту. За­делать архитщательно, переговорите заранее со Свердловым».

В червні 1920 року фінським комуністам було відпущено до­рогоцінностей на 10 мільйонів фінських марок.

Для такого підгодовування Інтернаціоналу потрібні були нові побори. І їх тягли звідусіль, а найбільше - з України. І нікому не боліло, що вже вимирають цілі села. Нікому не боліло, що рахунок жертв перевалив за мільйони, вожді були зайняті головні­шим - експортом революції:

Ми назло всем буржуям

Мировой пожар раздуем.

Після чергового підгодовування Комінтерну Ленін писав (ли­пень 1920 р.) Сталіну:

«Положение в Коминтерне превосходное. Зиновьев, Бухарин, а также и я думаем, что следовало бы поощрить революцию тотчас в Италии. Мое личное мнение, что для этого надо советизировать Венгрию, а может также Чехию и Румынию...».

До речі, серед більшовицьких способів «поощрения» були й такі, які Ленін рекомендував заступнику Голови Реввійськради Шклямському в своїй записці в серпні 1920 року:

«...под видом «зеленых» (мы потом на них и свалим), пройдем на 10-20 верств и перевешаем кулаков, попов, помещиков. Пре­мия: 100000р. за повешенного».

Вдумайтесь: всього на 10-20 верст зайти на територію іншої держави, накоїти там лиха, а тоді свій злочин на народ тої дер­жави й звалити.

Де тут брати час, щоб подумати, як зарадити голоду? Нав­паки, - з голодуючих треба було цупити й цупити, щоб було чим платити стотисячні винагороди за повішених.

(Борис Ткаченко "Під чорним тавром")

< Попередня		Наступна >