Розпочинаємо публікацію на сайті Меморіалу спогадів свідків голодоморів в Україні, ілюстровані фото та картинами українських митців.

Ольга Адольфівна Савост, 1924 р. н., киянка

Спогади про Голодомор 1932 - 1933 років у м. Києві

4__1-2Народилася я у 1924 році у м. Києві. Жила з батьками та старшою сестрою Любою на предмісткій слобідці ( нині це Гідропарк). Батько мій, Адольф Савост (шведського походження) був живописцем , реставратором ще з часів до жовтневого перевороту 1917 року. Після встановлення радянської комуно - більшовицької влади в Україні він до радянської провладної Спілки художників не вступив, бо не сприймав цю владу, тим паче, що йому казали, що треба вступити й до комуністичної партії більшовиків, щоб мати пристойну роботу. А мій батько комуністичні погляди не поділяв. Тому він працював незалежним художником - оформлювачем, реставрував та розписував церкви у Києві та у інших містах, у селах.

Коли, особливо, наприкінці 1920-х років церкви стали закривати, посилилося гоніння на священиків, то із заробітками батькові стало важко.

Тому, коли, десь, восени 1932 року у Києві почалися проблеми з харчами, з хлібом, то наша сім'я це відразу дуже відчула.

Пайків ми не отримували від держави. У деяких магазинах стали - продавати комерційний хліб ( за більш високими цінами). Батько мій ходив кожного вечора займати чергу за хлібом, а повертався вранці. У одні руки продавали один буханець хліба. Ближче до зими вже зовсім стало сутужно з харчами. Картини, ікони, які малював мій батько, статуетки, які він ліпив, продавати у Києві не було можливості. Іншої прийнятної роботи за фахом теж не було. Якось взимку батько прийшов і сказав моїй мамі, Валентині Афанасіївні, що в місті відкрилися "Торгсіни", - магазини, де в обмін на золоті та срібні речі, коштовності можна було отримати борошно, олію, крупи та інші харчі. Батько відніс до "Торгсіну", свою золоту медаль, яку він отримав за навчання у Київському Художньому училищі, "дореволюційні" ( до жовтня 1917 року) срібні монети (миколаївські карбованці), срібні виделки, ложки, мамин срібний гаманець, - все, що ще залишилося зі старих добільшовицьких часів. Мама моя хотіла щось залишити, як кажуть, на посаг донькам ( мені та моїй старшій сестрі Любі). Але батько сказав, що зараз треба думати про те, як вижити, не помирати з голоду. А якщо виживемо, то тоді подбаємо і про посаг для доньок. І мама моя погодилася із цим.


Тож, усі коштовні речі батько мій повідносив до "Торгсіну" в обмін на харчі. Так ми якось перезимували зиму 1932 - 1933 років. Будинок у нас був приватний, мали сад, город, як усі ті, хто мешкав на Предмісткій слобідці. Це допомагало виживати у скрутні часи. Я була ще мала на той час. Але, чула, коли батько приходив додому та розповідав мамі, що у місті на вулицях всюди лежать померлі від голоду люди, виснажені.


Розповідала про це і моя бабуся, мамина мама, Просковія Степанівна, коли приходила до нас. Вона теж мешкала на Предмісткій слобідці у власному будинку. Була дуже віруючою. Казала, що від комуністів маємо тільки зло, голод, закриті церкви. Я чула, як знайомі мого батька казали: "Серп і молот, - лють та голод!". Деякі старі більшовики, які працювали разом з моїм батьком, розчарувалися у сталінській владі. Розчарувалися й ті, хто колись думав, що більшовики дадуть людям законне життя. Батько мій одному чоловіку казав, що той у 1920 році зустрічав більшовиків з хлібом та сіллю. А той відповів, що не думав, що таке буде життя. Не знаю, чи можна таке писати, але, інколи моя бабуся, мама моєї мами, Просковія Степанівна казала: "Комуністи : срать да їсти! А більше ніякої від них користі немає!". Батько мій та інші люди розповідали, що на базарі на Передміській слобідці продавали гарячі страви з картоплею та якимось м'ясом, чи юшку з м'ясом. Казали, що це м'ясо з кішок та собак. Так, мабуть, і було, бо навкруги стали пропадати у людей кішки, собаки. У моєї подруги Зіни Марченко, 1924 р.н., був дуже великий собака. Взимку її батьки запрягали його до санчат, і цей собака возив нас. Якось взимку 1933 року я кажу Зіні, що, може покатаємося на санчатах із собакою. А вона мені сказала, що вже кілька днів, як їхній собака пропав. Мабуть, хтось вкрав його та забив на м'ясо. Зіниним батькам було ще гірше, ніж нам, бо її батька наприкінці 1920-х років виключили з партії більшовиків, як троцкіста та дали, як тоді казали люди "вовчий квиток", і він ніде не міг влаштуватися на роботу. Підробляв тим, що робив запальнички, інші речі та продавав їх на базарі. Щоправда, їм вдалося десь у селі біля Києва восени 1932 року придбати якусь кількість капусти. Тож, вони усю зиму 1932 - 1933 років їли цю капусту та ще якусь городину з власного саду та городу. Хоча земля у них була пісчана та родила погано. Якось я гуляла із Зіною поруч з їхнім будинком, а їхня сусідка почала лаятися з її батьком, Миколою Марченком, що він, нібито, вкрав її кішку та, мабуть, з'їв. Хто вкрав та з'їв ту кішку невідомо. Але, самі такі випадки були непоодинокі. Стали поширюватися по Києву чутки, що пропадають люди, діти. Люди казали,що їх вбивають та з'їдають чи роблять пиріжки з м'ясом на продаж. Мама наказала мені після школи нікуди не ходити, а відразу йти додому. Сказала, щоб я ні від кого нічого не брала, бо можуть чи отруїти, чи приспати та вбити. Якось я зі своєю подругою Зіною, з якою я вчилася в одному класі, йшла додому зі школи, а якась старенька бабуся хотіла нам дати цукерки.


Може, на поминання про померлих. Але, ми настільки були на той час залякані всілякими чутками, що цих цукерок не взяли та чимдуж скоріше побігли подалі від цієї бабусі. Ще : недалеко від нас мешкала сім'я Жиндлерів. Батько їхній Франц був австрійського походження. Працював він пічником, теслею. Але, роботи тої зими було мало. Дітей у нього було п'ятеро. Вони дуже біднували. Якось їхній меншенький синочок прийшов до нас та й каже: "Дядю Адольфе, дайте нам хоч лушпиння з картоплі, бо немає чого їсти". То батько мій дав йому трохи борошна та хліба, хоч і самим нам було сутужньо з харчами на той час.


Якось взимку 1933 року, вже пізно ввечері, була сильна хуртовина, хтось почав стукати до нас. Батько мій відчинив двері та впустив до хати молоду дівчину, дуже ослаблену, змарнілу, яка попросилася переночувати. Батьки напоїли її гарячим чаєм. Вона розповідала, що йде з села, з-під Києва, на жаль, не пам'ятаю з якого села, що у них у селі багато людей вже померло від голоду, а вона хоче знайти якусь роботу у Києві. Переночувала вона у нас, а вранці поснідала та пішла. У неї, пам'ятаю, ще було трохи якихось харчів із собою у вузлику. Може, батьки останнє дали на дорогу. Більше ми її не бачили. Весною 1933 року батько мій знайшов якусь роботу, то стало трохи легше.

У 1932 - 1933 роках внаслідок голоду, ослаблення організму у людей ( дорослих та дітей) у Києві поширилися різні хвороби, особливо, тиф.

Всюди у школах, дитячих садочках та по квартирах ( де була потреба) проводили дезінфекції. У нашій школі на Передміській слобідці теж проводили дезінфекцію, бо багато дітей хворіло. У дорослих людей, у дітей через хвороби, ослаблення організму від голоду, недоїдання з'явилися воші.

У нас у школі в однієї вчительки теж з'явилися воші. Це те, що я знаю сама.


Оскільки під час голодомору 1932 - 1933 років помирало від голоду багато людей, то у 1933 році на сільгосп роботи у села, які знаходилися поблизу від Києва направляли з Києва робітників. Послали і мою тітку Ксенію Афанасіївну Оніщенко( уроджену Зайцеву ( по батькові )) 1910 р. н., яка працювала на той час на якомусь підприємстві по вул. Кирилівській у м. Києві.

Вона потім розповідала мені, що у селі, де вона працювала у 1933 р. мешкали вони у бараках, де було багато людей.

Годували погано. Були у бараках воші. Тітка моя захворіла там на тиф, ледь не померла. Моя бабуся, її мати, Просковія Степанівна ледь вилікувала її травами, забравши додому з лікарні, бо там багато людей помирало від тифу та різних хвороб, що спричинилися внаслідок голоду, недоїдання.

У 1933 році на Передміській слобідці, де я мешкала, у однієї жінки була корова, то її і її чоловіка вночі вбили та пограбували і корову вкрали.


Весною 1933 р. Я з подругою Зіною ходила до мосту дерев'яного, де зараз стоїть міст імені Патона, подивитись на вбитого чоловіка, бо люди казали, що його вбили та пограбували, бо він віз ящик з локшиною.

Ще батьки мої говорили між собою про те, що у Києві у 1932 - 1933 роках на базарах продавали конину, голубів. І люди купляли та їли. На той час у Києві, особливо на околицях міста та на Передміській слобідці чимало людей жили у власних будинках, мали городи, сади. За рахунок цього і виживали.

Ще пригадую таке: у 1930 році до моєї бабусі, Просковії Степанівни, поселили квартиранта, Андрія Хвостова з Росії.

Комуно- більшовицька влада направила його в Україну організовувати колгосп десь під Києвом, бо самі українці, у більшості, йти до колгоспів не хотіли.

Селяни вчинили спротив непроханим гостям з Росії, побили А. Хвостова та вибили йому одне око.

Згодом він повернувся до Росії. Люди помирали від хвороб внаслідок ослаблення організму від голоду, недоїдання. Коло нас жила сім'я. У них у 1932 році помер хлопчик від кору, хоча лікувався у лікарні.

Моя сестра люба 1921 р. н. Теж у 1932 році захворіла на кір. Оскільки у лікарні багато людей помирало, то мої батьки не віддали мою сестру до лікарні, а лікували вдома. Знайшли старого досвідченого лікаря, який її вилікував.

Як бачимо, з попередніх моїх спогадів, під час Голодомору 1932-1933 років у суспільстві серед людей почастішали випадки злочинності, тим більше, що більшовицька ленінсько-сталінська влада з самого початку свого владарювання закликала до пограбування більш заможних людей, своєю пропагандою породжувала ненависть до тих, хто жив краще за інших.

Був ще такий випадок. Недалеко від нас мешкала сім'я Оселедьків (чоловік та дружина). Передбачаючи голод, що наблизився, вони у 1932 році посадили картоплю ще й на пустці на нашій вулиці, Некрасівській, між будинками. Восени, коли картопля вже дозрівала, Оселедько, на жаль, не пам'ятаю вже, як його звали, почав чергувати на цьому городі вночі, щоб не вкрали картоплю. Одного пізнього вечора хтось почав коло нашої садиби волати про допомогу. Батько мій вийшов з хати і побачив Оселедька, пораненого у ногу, який стікав кров'ю. Виявилося, що на нього напали кілька чоловіків. Побили його та поранили у ногу. Як виявилося потім, картоплю з городу викопали та забрали.


Батько мій пішов та викликав швидку допомогу. Лікарі врятували життя Оселедьку. Він завжди при зустрічі дякував моєму батькові за те, що той не злякався і допоміг йому у скрутний час, називав мого батька своїм рятівником, бо тоді, пізно ввечері, люди, до яких Оселедько стукав, просив про допомогу, побоялися відчинити двері та допомогти йому.


Коли я перебувала, як остарбайтер, у Німеччині, працювала у 1942 - 1945 роках у місті Апольда на заводі "Рейнметал", то одна німкеня питала у мене чи правда, що в Україні у 1932-1933 роках був страшний голод, що повмирало багато людей ( у Німеччині у ті часи показували у кінотеатрах кінохроніку про голод в Україні, який вчинила комуно-більшовицька сталінська влада, писали про голод в Україні німецькі газети), то я їй відповіла, що все це правда і розповідала їй все, що знала про ті страшні часи. Я і дітям моїм завжди про це все розповідала.

Савост Ольга Адольфівна, 1 липня 2008 року.

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ