А, як згадаю, то заплачу, ...

4_foto_P2В селі Пирогів, біля Києва, з давніх давен проживала родина мого дідуся Васильєва Кузьми Петровича та бабусі Васильєвої Федори Йосипівни (дівоче прізвище Тимченко Ф.Й.)

Мій дід, Кузьма Петрович, був старшим сином в родині церковного старости Васильєва Петра Васильовича та Ганни Кононівни. Всього в мого прадіда Петра було п'ятеро синів і дочка. Коли старший син Кузьма одружився, батько виділив йому частину майна і той зажив окремо. Мій дід, Кузьма Петрович як і його батько, був хорошим господарем і мав господарство, яке давало йому можливість самостійно прогодувати свою сім'ю.

Такі люди були економічно незалежними і не сприйняли колективізації, що проводилася більшовиками і метою якої було знищення традицій українського села та фактичне введення кріпацтва для селян, які мріяли про волю і землю (це повністю підтвердилось, у результаті створення колгоспів - у колгоспників навіть не було паспортів і система прописки не давала можливості селянину змінювати місце проживання і вибирати професію). Типовим видом розправи над такими людьми було, так зване, розкуркулення. У людей забирали все: майно, худобу, житло, продукти харчування, одяг - це мотивувалося податками, які середні господарі повинні були віддати колгоспу. А, коли господар не хотів вступати до колгоспу, тоді це був ворог, куркуль і тому подібне.

В кінці 20-х років (29-30 рік) така біда спіткала і родину мого прадіда і діда. - забрали все, а самих викинули на вулицю. За те, що вони не могли сплатити червоний податок, сім'ю мого діда вигнали на вулицю зимою з трьома малолітніми дітьми, ще й наказали, що, якщо хтось їх пустить до себе той буде покараний.

Мій батько Микола (1921 р.) і брат Іван (1922 р.) погодки. Будинок і дворище мого діда Васильєва Кузьми Петровича забрали під школу, а будинок його батька став клубом і поштою. Де тільки не скиталася родина Васильєвих по чужих людях і кутках, які на свій страх і ризик давали на деякий час притулок цій шанованій родині церковного старости. Адже Васильєва Петра Васильовича знали всі в навколишніх селах, як порядну людину і поважали, як і його товариша і кума, дяка Андрія Грушевського.

Родина мого дідуся Кузьми Петровича бідувала, бо на руках було троє дітей і батько з матір'ю. Тому сім'я на час голодомору залишилась без засобів існування, у дуже скрутному становищі, без даху над головою. Крім дружини і дітей з моїм дідом жили його батько, матір і менший брат. Всього їх було вісім ротів, які хотіли їсти.

Голод 1932-1933 років довів селян України до відчаю. Від голоду люди їли мертвих людей, дітей…

Помер від голоду батько мого діда Петро Васильович, а слідом за ним його дружина Ганна Кононівна. Старенька була дуже виснажена, і, коли, її дочка десь роздобула хліба, бабуся Ганна наївшись його померла, мабуть від завороту кишок. Бо голодуючій, виснаженій людині, не можна багато їсти, а старенька не втрималася. Як розповідав мій тато, вони дуже злякалися і переживали, що їхні дідусь і бабуся померли. Вони їх дуже любили, бо дід та баба завжди пестили онуків. Петра і Ганну поховали ще на цвинтарі.

В родину Кузьми Васильєва прийшла голодна смерть, а на руках було троє виснажених, пухлих від голоду дітей. Тоді мій дід Кузьма Петрович вирішив завести хлопчиків до Києва, а дівчинку лишили вдома. Так, тоді робило багато селян в с. Пирогові, с. Корчуватому. Хлопчиків відправляли в місто, а дівчаток залишали вдома. Мій дід чув від людей, що в Києві дітей беруть в дитячі будинки і вони там виживають. Таким чином вирішили врятувати дітей. Дід домовився з завідуючим якогось дитячого будинку, що він прийме його хлопчиків і відправив їх до Києва. Мій тато з братом Іваном, якому було десять років пішли до Києва, пройшли, так званий, «кордон», (навколо Києва були кордони з працівників НКВС, які не пускали голодних селян і дітей з навколишніх сіл до міста), але через дитячу наївність потрапили до рук співробітників НКВС і розповіли, що їх у Київ відправив батько до дитячого будинку, віддали записку, яку їм дав батько. Дітей повернули назад до Пирогова, щоб там помирали разом з батьками голодною смертю, як куркульське відріддя. Вони повернулися в село.

Тоді, щоб врятувати дітей від голодної смерті мій дід вирішив сам завести їх до Києва, і наказав говорити всім, що батьки померли від голоду, а вони сироти і це була майже правда. Дідусь і моя бабуся з тіткою вижили через те, що в лісі збирали жолуді, коріння, їли сушений щавель і один Бог тільки знає, як вони вижили. Дід якимось чином провів їх до Києва і залишив біля Софіївського Собору в надії, що їх заберуть в дитячий будинок. Але їх там ніхто не помічав, і двоє малих виснажених голодом дітей, блукали містом по смітниках і вулицях. Батько згадував, що одного разу вони ночували в бувшій церкві, десь на Євбазі, там був якийсь склад. Дітей туди зігнали і закрили на ніч. Чомусь там був горох і діти, які наїлись сирого гороху померли, а йому Іван не дав їсти нічого і вони дивом залишились живі, а вранці, коли вигружали мертвих втекли звідти.

Великим дивом вижили вони в Києві. Мабуть Бог оберігав цих двох хлоп'ят і не дав їм загинути. Блукаючи містом, вони опинилися біля будинку, у якому на той час проживав професор архітектури І.В. Моргілевський. Коли мій тато вже помирав на вулиці, морозного холодного вечора, його напівживого помітили дружина і дочка Моргілевського, які йшли до театру. Вони зупинилися біля хлопчика, який лежав просто на бруківці. Жінка нахилилася над ним і помітила, що пухле дитя ще живе. Вона покликала двірника і попросила віднести маленького хлопчика до свого будинку. Двірник зробив так, як йому наказали. Коли Моргілевська з дочкою повернулись додому, вони побачили, що хлопчик ще живий, але дуже виснажений голодом і розпухлий від голоду. Вони навіть не думали, що він доживе до ранку, але вранці він прокинувся. Наступного дня знайшовся і брат Іван, який шукав маленького Миколку. Іван залишив його ввечері на вулиці, бо Миколка не міг іти, а сам пішов шукати «нічліжку». Коли він повернувся то братика на місці не було. Іван не повірив, що Миколки вже не має і тому наступного дня ходив вулицею (теперішня Смірнова - Ласточкіна) і гукав: «Миколко! Миколко!». Моргілевська і двірник це почули і покликали Івана. Так мій тато і його брат опинилися в будинку на вул. Смірнова - Ласточкіна в родині Моргілевських та Вишневської В.Н., які прийняли до себе двох, помираючих від голоду, хлопчиків з села Пирогів і врятували їх від голодної смерті. Ці дві сім'ї опікувалися дітьми в подальшому. Старший Іван жив у Моргилевського І.В., а Миколка в сім'ї Вишневської В.Н. Дякуючи Моргилевському І.В. діти вчилися. Іван вступив до технікуму, який закінчив перед війною, а мій тато на той час вчився в ІЗО.

Ось так у страшний час голодомору 1932-1933 років свою людяність проводили ці люди до моєї родини, допомогли вижити двом маленьких хлопчикам. В селі Пирогів за час голодомору померло 460 мешканців, але жодного пам'ятного знаку і до цього часу не має. Іван загинув на війні. Загинув на війні і Кузьма Петрович Васильєв, а також його п'ять братів. А мій тато Васильєв Микола Кузьмич воював, був поранений, закінчив війну в 1945 році, помер в 1996 р.

Спогади підготувала, зі слів свого батька Васильєва Миколи Кузьмича (1925 р.н.) та дочки Моргилевського І.В. - Катерини Моргилевської (1922 р.н.), Васильєва Людмила Миколаївна, яка проживає в м. Києві, вул.. Червонопрапорна №57. (Пирогів) 12.03.08 року.

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ