Марія Михайлівна Романчук
Марія Михайлівна Романчук

Романчук Марія Михайлівна 1912 р.н., уродженки села Плиски Борзнянського району Чернігівської області, записані іі дочкою Романчук Надією, 1946 р.н.

Матір моєї матері забрала іспанка в 1920 р., лишилося троє дітей з батьком і бабусею. Батько помер у 1929р. Надалі сироти жили з бабусею. Моя мати мала двох братів - 1914 і 1920 р.н. У материної бабусі було чимало землі, відразу її здали в колгосп. Лишилася тільки корова, завдяки їй і вижили в 1933р. Її чомусь не забрали; може сиріт пожаліли, чи може тому, щоб не здохла в колгоспі, а давала молоко, яке мусили здавати в державну молочарню. Але щось лишалося і собі. А ще за здане молоко повертали трохи перегону, тобто свіжої сироватки.

З цим перегоном мати пригадувала один епізод, який багато разів нам переповідала, плачучи при цьому.

Одного разу віднесла молоко на молочарню і назад несла перегон в глечику. А в центрі села сидить пухлий від голоду чоловік, на прізвище Федай і просить: "Маріє, дай перегону". "А куди вам налити", - питає мати. А в нього не було ніякої посудини, дати напитися з глечика мати погидувала. Звісно, вона молода дівчина, він брудний, пухлий. А на другий день той чоловік помер. Від того часу, казала мати, її мучить сумління, що може, якби дала йому перегону, то він би не помер. Та навряд чи та сироватка врятувала би того чоловіка.

Активісти - "камсамольці" (так вимовляла мати) ходили по хатах і вимітали, часто в прямому розумінні, все їстівне. Коли зерна не було, то забирали й квасолю. Її бабуся вирішила схитрувати. Розсипала по горищу з відро зерна, перемішаного з половою, ніби це просто сміття. Та ті активісти вже знали про всі нехитрі прийоми голодних людей. Вони взяли віник, змели все і забрали, незважаючи на сиріт.

Іншим разом закопали скількись картоплі, щоб було що весною посадити на городі. Прийшли із щупами, знайшли, все забрали. І найвражаючий епізод...

Меншому материному братові в 1933 р. було 12-13 років. Він зранку гнав у поле пасти корову до вечора. На увесь день йому давали пляшку молока і "маторжаників". Це такі коржики із полови, зілля, кори і т.п. І от одного дня десь опівдні приходить до них сусідський хлопець Шура, ровесник брата Івана. Він теж пастушок, прийшов з поля і каже, що Ваня просив передати йому їсти. Ми, каже мати, здивувалися. Адже брат знав, що ми дали йому з собою, що могли. Та все-таки кілька маторжаників знайшлося і хлопцю віддали.

Увечері, коли вже Іван був вдома, прийшов батько того Шури і питає брата, де його син. А Іван сказав, що він ще вдень пішов до села і не вернувся. Почали шукати і знайшли того хлопця мертвого за селом. Назад до пастушків він не дійшов і не врятували його ті маторжаники. Ясна річ, брат не посилав його до своїх за їжею, голодна дитина сама придумала спосіб як трохи підживитися. Та це його вже не врятувало.

Ще згадувала історію однієї сім'ї, далеких родичів. Господаря зіслали на Соловки, сім'ю вигнали з хати, тобто розкуркулили. Син був уже юнаком, якось вдалося йому до Москви добратися, там вижив. Дві його сестри померли в 1933 році від голоду, бо ж навіть хати не мали. Батько на диво повернувся, та згодом його знову арештували, вже назавжди. Моя мати казала, що якби не вернувся додому, то й лишився б живий. Потім я читала, що Сталін видав наказ, хто один раз був арештований і повернувся, їх знову забрати. Так і було. Мати їхня по чужих хатах скиталася і померла. Син потрапив під час війни в оточення на Україні і пробрався в рідне село тилами. Всю окупацію перебув вдома, а таких вважали зрадниками, ніби він був винен, що на початку війни не зуміли стримати ворога. Звичайно, його одразу ж в штрафний батальйон і відразу він загинув. Сім'я була приречена на смерть, а за що? Який злочин вони вчинили? Тільки той, що жили на цьому світі, працювали. І моя мати казала: "І за що він воював той син? Батька в тюрмах згноїли, сестри від голоду померли, мати по чужих хатах скиталася".

Ще згадувала, що по селу були чутки, ніби-то Очкали (прізвисько таке) з'їли дитину.

У 1947 році людей помирало менше, згадувала вона. Люди намагалися вижити, їхали кудись, щоб добути харчі. Та не всім вдавалося донести їх додому. На станції (у нашому селі своя станція) чергували міліціонери, вони зустрічали всіх, хто з поїздів сходив, обшукували і відбирали продукти, звинувачуючи людей у спекуляції. Мати згадувала одного чоловіка, який до кінця життя розповідав, і при цьому плакав, як він добув десь трохи харчів, вийшов з потяга, а тут міліція, все забрали, хоч він благав, що в нього вдома пухла дружина і діти. Не помогло.

Ще називала жінок, які відвозили у місто дітей і кидал їх на вокзалі, щоб забрали в притулок, бо вдома голод.

Ще вдома говорили, що померлих від голоду звозили за село (не на кладовище) і ховалии в спільну яму. На тому місці ніяких слідів не лишилося. Ні горбочка, ні хреста.

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ