Ганна Сергіївна САБЛЯ,

з села Горки (дівоче прізвище -Циган, жила в Чернелому):

Кажуть, хто пішов у колгосп, того не розкуркулювали. От і неправда. Куркулили, та ще й як! Сільактиву чимось не вгодив - уже й ворог трудової кляси, як тоді казали. Отак і батько мій Циган Сергій Іванович пішов у колгосп не огинаючись. Казав: «Як не брешуть, як по-чесному, то й у колгоспі не пропадемо». Так хіба там можна по-чесному? Працював комірником, а начальство до комори, як мухи до меду. Ото батько й сказав їм щось впоперек. А коли так - ти вже й куркуль! Дарма, що тої землі, що коло призьби, дарма, що тебе діти обсіли, як реп'яхи кожушанку - куркуль і все. Ото в березні 1932 року батька спочатку викликали в сільраду, далі описали майно, а тоді й самого потягли на Лебедин, в буцигарню.

...Наїхало на розкуркулення сільське начальство, уповноважені з району, сільські комсомольці, як собашня, напали. Тут же розібрали і кудись вивезли саж, сарай і комору, потягли з двору корову, двох підсвинків, курей і все хатнє: подушки, рядна, скриню, чавуни, горшки, рогачі, не кажучи вже про щось їстівне.

Залишились у хаті тільки три дошки на полику, а на них троє дітей: я, Ванько та Катеринка. Найстарший Федір, той уже на шахті в Донбасі робив. Там його й привалило. Збились ми вкупку на тих дошках: перелякані, плачемо, а голова сільради ще й регочеться: "По одній дошці на куркуленя - га-га-га-га".

Плачемо: що робити будемо? А мати: не гнівіть Бога. В людей он і хатища поперекопували, а в нас хоч криша є - не пропадемо.

І справді, тітка з Барабашівки три мішки картоплі дала. Хмизу, щоб в хаті протопити, ми й з лісу принесемо. Обмотаємо ноги ганчір'ям, по три картоплини в кишеню - і в ліс.

Майно наше розпродали в магазині з торгів. Наші чавуни та сусідчині подушки разом продавали. Оддавали за безцінь - воно ж куркульське. [...]

А в жнива до нас нове лихо в хату вбралося. Пішла мати з сусідками до «Переможця» по колоски... В Чернелому тоді було два колгоспи: «Переможець» та "імені Чапаєва". Ми жили в «Переможці» під горою. Ага, так ото пішли по колоски, а об'їжчик Яким Голованенко матір і спіймав. Ті двоє втекли, а мати думає: «Ну що тут у мене якийсь десяток колосків - не буду тікати».

А закон тоді був ой який строгий: як колосок, так і рік. Ото тобі, бабо, за жменю й витягне на десятирічку. Молить Бога, змилостивились - дали тільки три.

На суд ходили ми всі втрьох. Найменшеньку, Катеринку (їй чотири роки було) на руках несли. Вона й хворенькою була, і слабенька та ще й на безхліб'ї - ну зовсім як билинка скошена. Ведуть матір із суду в буцигарню... Ми вибігли та й попадали їй у пелену. Плачемо, за спідничину чіпляємось. А міліціонер, такий вгодований, вирячкуватий, як схопить лапищами то одну, то другу з нас та як жбурне на сошу. А ми своєї: рачкуємо до матері та за ніженьки хапаємо.

Повертались в Чернеле вночі. Сіли серед лісу, плачемо, Бога просимо: хочби нас, кажемо, тут вовки поїли, щоб отих голодних мук не бачити, отакої наруги не терпіти. Катя тоді зовсім заслабла. Уже й не плаче, а тільки хлипає так, що слова не мовить. На світанку вийшли з лісу на підлужжя і Катеринку винесли непритомну - голод з неї, бідненької, всю силоньку вицідив. Через кілька там днів матері призначили етап на Суми. Ми - в Лебедин. Провели матір скільки могли, і знову, плачучи, додому. Важкі ті роки були і для неї, і для нас. Вона опинилась десь за Іваново-Вознесенськом у Димитровських концтаборах, а ми сиротами у голодному і холодному селі.

Прожили ми без матері три роки... Чого не вимерли з голоду?..

Мабуть, не судилося, Бог не допустив. Чернелівці в ті голодні роки як мухи падали, а ми вижили. Той бурячок, той картоплин, а той хмизу в'язочку - отак і вижили. А ще тому, що до нас більше «буксири» не приходили. Людей грабували, а нас більше ні. Ходили на Псьол по черепашки, в ковбані за пуголовками, їли все, що зуби брали.... Мати повернулася влітку 1935 року і в перший же день погнав її бригадир на роботу просо полоть. Вона проситься: немічна я, хвора. А той у вічі: мать-перемать, куркульське плем'я, чу-чу на просо.

Придибуляла мати з того полоття пізнього вечора. За голову тримається, оченята жмурить: ой, головонько моя бідная, ой болить же як, ой, розколюється... А під ранок уже й руки склала. Немає нашої матінки. Ми на неї і не надивилися, ми нею й не наголубились.

Тільки поховали матір, а тут і найменшенька наша, Катеринка, захворіла. Воно ж, знаєте, недоглянуте... Ловило черепашки на лузі, перемерзло, от тобі й запалилися груди. Поховали ми сестричку коло матінки - нехай хоч на тому світі не розлучаються.

В 1936 році повернувся із заслання батько. Оженився вдруге. Та миру в хаті було обмаль. Аж тут ще один арешт. За що? А нізащо. Він дав синові Іванові троячку на щось там в школу, а в того гроші вкрадено. Він дав ще одну. Ото мачуха й насипалась на нього. У сварці батько начебто сказав: була б кращою власть - не скублись би ми за оці нещасні копійки.

Як там воно було - не знаю, та хтось доніс, ото батька й забрали. Мене з Іваном ганяли в Суми на очну ставку з ним: чи чули ми такі слова од нього. Ми сказали, що не чули, бо ми й справді не чули. Всеодно дали батькові десять літ і поправили аж до Амура на канальні роботи.

Першого листа од нього одержали аж в 1947 році. А незабаром повернувся й сам. Яких тільки бід він там натерпівся. Оце як почне розказувать, то ми вже плачемо-плачемо. А тоді й думаємо: ні, то не помилки наших верховних партійних правителів були, то був добре продуманий план по знищенню люду нашого. Там же амурські канали ковтнули Павла Цебра, Петра Волинського, Павла Машина, Грицька В'ялкова, Мисника (забула як звать)... І це все з нашого села, з Чернелого. З односельців батько вижив тільки один.

За які тільки гріхи прийняло наше село отакі муки?

З роздуму голови колгоспу імени Шевченка

Івана Максимовича ОСТАПЕНКА, село Голубівка:

Я весь свій вік коло землі ходжу. Живу нею, радію її радощами, сумую її печалями. А печалей тих, печалей... І найбільша з них та, що земля без господаря. Ні-ні, не кажіть мені про колгосп, не кажіть про оренду. І про сучасного фермера не кажіть. Немає там щирого труда. Сьогодні земля сирота. Вона живе без ласки. Вона як безцінь, як другорядність, як обуза. І доказ цьому - наше безхліб'я.

Скажіть, у якій країні більше чорноземів на душу населення, як у нашій? Та немає такої країни. Ми най-багатіші на землю і найбідніші на хліб. А все тому, що селянин не хазяїн на землі, а поденщик. І колгоспник, і орендар, і сучасний фермер - всі поденщики.

Уже чую докір: голова колгоспу, а колгоспи гудить. Тоді нехай пояснить мені опонент, чому ми скуповуємо хліб по всіх світах? Якщо колгоспне виробництво найдосконаліше, то чому ми не завалимо хлібом Европу, як завалювали в дореволюційні часи.

Але в моїх опонентів доля правди є. Колгоспна система справді хороша, але тільки для визискної держави. Захотіла влада - забрала увесь хліб, змилостивилась - грам по 200 - 300 дасть і колгоспникові.

Хіба нам нічого не говорить той факт, що нацисти ні на йоту не порушили колгоспів? Все змінювали чи трощили, а колгоспи залишили недоторканими. Кажуть, що Гітлер був у захопленні від нової сталінської "породи" селян: ні їсти, ні заробітку не просять, а працюють справно. Колгоспна система навіть ідеальніша від рабства. Рабів ще годувати треба, а сталінських селян тільки поганяти - і все.

Підганяйлами були і штучний голод, і обрізання при призьбі городів, і штрафи. І чого тільки не було на селянські спини. Та ми знаємо, що щирість праці, коли вона для себе, на своїй латці землі, завжди є вищою.

З книги Бориса ТКАЧЕНКА "Під чорним тавром".

Газета "Наша віра" №2 липень, 2003 р.

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ