"І Запоріжжя, і село - то все пішло царям на грище..."
(Т. Г, Шевченко)

"Якщо те, що роблять більшовики з Росією, є експеримент, то для такого експерименту я пошкодував би навіть жабу".
(Павлов).

Офіційно куркульськими господарствами визнавались ті, які мали десятки десятин землі і застосовували найману працю. Чи були такі господарства на селі? Майже, ні. Основну масу в селі становили середняки. Число середняцьких господарств особливо збільшилося в кінці 20-х років, в період мирного і швидкого розвитку села. За даними Комісії, очолюваної Головою Раднаркому Риковим, на кінець 1927 року серед селянських господарств було тільки 22,1% бідняцьких і 11,3% - пролетарських: Понад 62 відсотки становили середняки. Куркульських господарств було 3,9 відсотка.

Дані комісії Рикова збігаються із даними ЦСУ України за 1927 рік. Статистика стверджувала, що в Україні дуже заможних господарств було не більше чотирьох процентів.

Читачі можуть самі проаналізувати заможність селян району за даними статистичного «Довідника Сумської округи» за 1928 рік:

Число селянських господарств в районі - 12679.

Число господарств з двома головами робочої худоби - 1276.

Число господарств з трьома головами робочої худоби - 94.

Число господарств з чотирма головами робочої худоби - 73.

Число господарств з двома коровами - 204.

Число господарств з трьома коровами - немає.

Число господарств з дволемішними плугами - 32.

Число господарств, що мають рядкові сівалки, - 205.

Число господарств, що мають жатки та косарки, - 26.

Число господарств, що мають кінні молотарки, - 46.

Число господарств, що мали рокових або строкових робітників, - 160.

На нашу думку, дві корови в господарстві, та ще й двоє коней - це не стільки багатство, як каторжний труд.

Та, навіть, якщо ці господарства віднести до числа куркульських, то матимемо всього сотню-півтори заможників. Розкуркулено ж було на Лебединщині - тисячі.

Що ж до кількості землі, то ні в розповідях потерпілих, ні в архівних документах автор не зустрічав більшої ділянки землі в «куркуля» як 7-9 десятин. Та й ті десятини були свого часу надані йому в користування владою, як наділи. То ж в статистичних переписах господарств в графу «господарство куркульське» записувались всі ті, хто хоч на вершок виділявся від маси своїм достатком. До речі, слово «достаток» слід розуміти не в сучасному, а в тодішньому розумінні. Це - наявність складових господарства: хата, сарай, комора, кінь, корова, реманент тощо.

Соціальна політика більшовизму в кінці 20-х років різко змінилась і стала настільки руйнівною, а процес збіднення села став настільки швидким, що вже в 1929 році заможних господарств в Україні лишилося тільки 1,4 відсотка.

Чому влада зробила такий різкий поворот? На думку багатьох дослідників, вона злякалася відродження приватника на селі. Злякалась тому, що сама командно-адміністративна структура стала б не потрібною.

У визначенні «куркуля» влада керувалась двома чинниками: багатоземелля і наймана праця. І хоч на 1930 рік куркулів уже, як бачимо, фактично не було, всеодно теза багатоземелля і теза найманої праці продовжували фігурувати. Занесена вона і в «Обіжнику» - інструкції про ознаки куркульства від 15 січня 1930 року та в Постанову Ради Народних Комісарів від 8.IX.1929 року.

Чи справді при розкуркуленні дотримувались таких інструкцій? Майже, ні. Система сповідувала головнішу інструкцію більшовизму: клосову боротьбу, тобто поділ суспільства на винних та звинувачувачів, яких обов'язково треба було звести лобами Найчистіше цю формулу більшовизму, формулу самознищення нації висловив Ешуа Соломон Мовшович (Я. Свердлов).

«Если в городах нам удалось практически убить нашу крупную буржуазию, то этого пока еще не можем сказать о деревне... Только в том случае, если мы сможем расколоть деревню на два непримиримых враждебных лагеря, если мы сможем разжечь там ту же гражданскую войну, которая не так давно шла в городах, если нам удасться восстановить деревенскую бедноту против деревенской буржуазии, только в том случае мы сможем сказать, что мы и по отношению к деревне сделаем то, что смогли сделать для городов».

Була ще одна вагома причина розкуркулення: система вимагала багато, дуже багато дармової робочої сили і взяти її вирішила в селянства. І як можна швидше. А коли так, то навіщо зволікати. Вже в перший «переломний» 1929 рік - рік перелому селянського хребта, в Україні було розкуркулено 70 тисяч селянських родин. Майже всі вони були пізніше відправлені на лісоповали Півночі, шахти Сибіру та каменоломні Уралу. Голови ж сімей здебільшого були просто розстріляні.

Так звана підкомісія Баумана поділяла куркулів на три категорії. До першої вона віднесла 63 тисячі глав сімей, яких пропонувалось розстріляти. Так було і вчинено. До того ж план розстрілу був перевиконаний аж на 40 тисяч чоловік.

Друга категорія охоплювала 150 тисяч господарств та плюс сім'ї куркулів з першої категорії. «Другокатегорійці» підлягали виселці в Середню Азію, на Урал, Північ та в Сибір. Більшість опитуваних лебединців в роки репресій обживали недоступні райони тайги за Архангельськом, Вологдою і Котласом.

За архівними даними вже на початок 1930 року на Північ було вислано близько півмільйона «куркулів». Подальші роки число виселенців довели до двох мільйонів. Половину з них, становили діти.

Промисловість Північного Уралу: каменоломні, ліспромгоспи, уральські заводи важкого машинобудування розбудовували наші земляки - в'язні спецтаборів.

А ще були Печора, Норильськ, Медвеже, Нарим... Документи стверджують, що в Нарим, який на той час мав лише 119 тисяч жителів, було привезено 47 тисяч «куркульських сімей». Це приблизно 235 тисяч виселенців.

Третя група мала бути розкуркулена і розселена в тому ж таки районі, тільки подалі від свого села.

Точну цифру висланих чи розкуркулених назвати важко, бо облік влада навмисне заплутувала. Та й плани партії в розкуркуленні були не стабільними. Вони все мінялись і мінялись в бік збільшення. Так, вже на грудневому (1929 р.) засіданні Політбюро мова йшла про розкуркулення 5-6 мільйонів чоловік. Знаючи це, нам треба будь-яку звітність того часу обов'язково ставити під сумнів, особливо, якщо вона подана з вуст самих творців того чорного розбою.

То ж зробимо посилання на виступ Постишева на XII з'їзді КП(б)У (січень 1934 р.) і назвемо число розкуркулених господарств за весь період колективізації в Україні - 200 тисяч.

Цифра ця явно неправдива, бо в іншому джерелі значиться, що тільки з 1928 по 1931 рік в Україні зникло 352 тисячі селянських господарств. Ще в іншому джерелі називається загальна цифра виселенців для всього періоду колективізації в Україні - 750 тисяч родин. І подається невеличкий коментар до цієї цифри: «Это все были петлюровцы».

Виникає питання: як бути? До цієї цифри додавати ще «куркулів», «підкуркульників», «злісних несплатників податку», «ворогів радвлади на селі» і прочая, і прочая...? Чи не слід? Якщо й не слід, то 750 тисяч родин - це близько 4 мільйони чоловік. Але це тільки перший хрест на Голгофі України.

Арешти на селі розпочалися в кінці 1929 року і проводились силами ДПУ. Майже всі арештовані були віднесені до першої групи. Другий тур арештів і виселки (початок 1930 року) був настільки масштабний, що сил ДПУ виявилось явно недостатньо. Тому довелось залучати партійні органи, актив міста і села. До цієї хвилі арештів партія і уряд підготувалися краще: була заготовлена велика кількість тюремних та висельних бланків, особових карток, заздалегідь були заготовлені списки жертв, розроблені маршрути перевезення. Преса підготовила ґрунт для цькування «куркулів», щоб їх арешти були зустрінуті не менш, як «всенародним схваленням».

Тяжкі, нелюдські умови праці виселенців швидко перемелювали життя нещасних, і система вимагала поповнення рабів. Їх постачанням на будови п'ятирічки займалась спеціальна комісія, очолювана головою Раднаркому Союзу А. Андреєвим. Утворена вона була 11 березня 1930 року. Це був свого роду держпостач живої сили - рабів комунізму. Комісія засідала досить часто і робота її здебільшого зводилась до доведення планів органам ДПУ на «поставку куркульських сімей». Ось уривок із протоколу засідань комісії від 30 липня 1931 року:

«СЛУШАЛИ: вопрос о дополнительных заявках на спецпереселенцев и распределении их.

ПОСТАНОВИЛИ: ...обязать ВСНХ в 3-х дневный срок предоставить в ОГПУ свои окончательные заявки на спецпереселенцев;

удовлетворить заявку Востокстали на 14 тысяч кулацких семей, обязав в 2-х дневный срок заключить с ОГПУ соотвествующие договора;

Заявки Цветметзолота - на 4600 кулацких семей и Автостроя ВАТО - на 5 тысяч семей - удовлетворить;

По углю удовлетворить заявки на спецпереселенцев: Восток-угля - на 7 тысяч кулацких семей, по Кизиловскому и Челябинскому углю - на 2 тысячи кулацких семей, заявку по подмосковсному углю на 4500 кулацких семей принять условно;

По торфу принять условно заявку на 31 тысячу кулацких семей.

...В соответствии с этими заявками предложить ОГПУ произвести необходимое перераспределение по районам и выселении кулаков...».

Розбій серед білого дня: прохачі робочої сили вкладають договори з органами ОДПУ, а ті вже знайдуть, де ту робочу силу взяти - Україна велика.

Щоб якнайповніше задовольнити зростаючі заявки відомств, комісія вимагала від «низів» посилити пролетарську пильність та рішучість в боротьбі з куркульством. «Відповідальні товариші» в республіці «розбивали» плани по областях. Області доводили плани до округ, а далі - до районів і сільрад. І на дідька тут кому був потрібен «Обіжник», яким визначалося, куркульське в тебе господарство чи бідняцьке. Кількість куркулів у селі визначав доведений районом план.

План, як відомо, - закон. Виконати його - обов'язок. А перевиконати - честь. Ось заради того обов'язку та честі з районів і йшли рапорти в «центр», наче з поля битви: браві, величні, горді і з більшовицьким пафосом:

"Подготовка к выселению 600 семей кулаков начата. По состоянию на 11 июля изъято 5292 трудоспособных мужчин-кулаков из 4572 кулацких хозяйств, подлежащих выселению. Изъятие трудоступных мужчин - глав кулацких хозяйств продолжается. Начато стягивание кулацких семей на сборные пункты. Изъятие кулаков проходит без эксцессов".

Про подальшу долю виселенців ми дізнаємося із наступного документа, опублікованого в журналі «Новый мир», № 6, 1988 р.:

«31 января 1930 года бюро Северного крайкома РКП (б) на внеочередном закрытом заседании приняло план разселения семей с Украины в Северном крае.

Планом предусмотрено общее количество 70 000 семей с 350 000 душ расселить по округам:

Архангельский - 30 000 семей

Вологодский - 10 000 семей

Северодвинский - 9 500 семей

Няндомский - 8 500 семей

Коми-область - 12000 семей.

Трудоспособных мужчин партиями в 500-1000 душ направить в районы постоянного поселения для использования на лесозаготовках... Всех нетрудоспособных членов семей разместить в специально приспособленных помещениях: церкви, монастыри, бараки».

Як бачимо, класова теорія більшовизму була такою зажерливою, що одним більш-менш заможним селянством її апетити не задовольниш. Тоді в розряд куркулів зараховували і дрібних крамарів, і ремісників - всіх тих, хто жив власним трудом і не надіявся на манну небесну від зрівнялівки.

Дрібні крамарі, в нашому розумінні, - це не власники великих магазинів, чи, навіть, дрібних крамничок. Це, як правило, ті, хто хоч чимось на віку торгував. Скажімо, житель Лебедина Бурлюк Андріян Данилович (вул. Довгалівка, 11) майстрував дерев'яні коробки, сита, підрешітки, ковганки, сільнички, жлукта і торгував цим нехитрим крамом на базарі. Дарма, що з того виторгу ледве животіла сім'я, дарма, що того виторгу ждало троє голодних ротів, дарма, що в того ремісника земельки і до революції, і після - як кіт наплакав (півтори десятини з копійкою дісталось від батька і дві десятини дала влада, як наділ), та висновок був однозначний - куркуляка.

- Та ви ж самі наділили мені наділ, - виправдовувався Андріян.

- Ми далі, ми і заберьом! - відповідали йому.

- Так три десятини і 65 сотих - це ж мізерія, - не здавався Андріян. А йому:

- Це аж на 15 сотих більше, ніж в середнього лебединця. А середній - це середняк. А ти, значиться, куркуль.

В розряд куркулів потрапляли навіть малоземельні вдови. В архіві зберігається заява гвардійця шостого полку ДПУ м. Харкова, яка досить яскраво проливає світло в підтвердження наших слів:

«Нач. связи 6-го особ. полка ОГПУ город Харьков Зайцевская № 3 от Калиниченко Ивана Михайловича.

Прошу разъяснить мне вопрос по отношению определения социального положения моей матери Калиниченко Наталии Захаровны, проживающей в г. Лебедине по Покровской улице дом 99, которая числится у вас по имущественному положению середнячка. Считаю такое определение будет неверным лишь потому, что со времени 29 года имущественное положение состояло из двора со старыми постройками, а именно: хата под соломой, сараев 2-х, одной клуни, одной коровы и пахотной земли - 3 десятины. Землю мать не в состоянии обрабатывать, отдала в 29 году в аренду, рабочего скота не было, трудоспособных нет, мать имеет 55 лет, находится на моем иждивении... 29.VIII.1931 г».

До останнього часу більшовицька ідеологія знищення куркульства пояснювала «класовим підходом» до цієї справи. Мовляв, клас куркулів - це клас багатіїв. Вони пригноблюють npoлетаря-бідняка. Куркуль всіляко протидіє новому життю, бо не хоче втратити владу над бідняком. Ось тому в інтересах справедливості його треба знищити.

Наші ж дослідження говорять про інше. Розкуркулювали не тільки і не стільки заможніших господарів, а всіх вряд, в тому числі і бідняків, якщо вони не хотіли йти в колгосп, виявляли в чомусь непослух начальству, висловлювали зневіру в райське життя при колгоспах, були активістами церковного приходу чи дуже віруючими, або лідерами на своєму кутку в селі. То ж слова одного із документів тих часів, що під куркулем треба розуміти «носія певних політичних тенденцій, які дуже часто простежуються також у підкуркульників, чи то буде жінка, чи чоловік», більш повніше і точніше відображають мірило, з яким більшовизм приступив до каїнової роботи на селі.

Аналізуючи матеріали архівів, приходиш до висновку: значний відсоток «куркулів» становили вчорашні бідняки-безземельники, ті, хто ще вчора брав Перекоп і Крим, хто зовсім не знався в політиці, але знався у землі. Одержавши від влади земельні наділи, вони стали дбайливими господарями, раціонально повели господарство, розстарались на корову і коня, а відтак - на соху, воза і повітку. Ось тобі і готовий куркуль.

Ще інший селянин просто зумів вигідно продати вирощену картоплю чи хліб і на виручені гроші придбав щось для господарства: вола, плуга, коня, чи збудував хату, хлів, погріб. Цей теж ставав куркулем.

Ми навели приклад зростання числа «куркулів». Зворотний же процес більшовизм не допускав. Якщо ти, в свій час, був заможним, а на період «ліквідації куркуля як кляси» став мало не жебраком - всеодно ти куркуль. Ти вже не маєш власної хати, ти живеш на квартирі, в тебе немає ні землі, ні коня - одні лиш діти, твоя платня в десяток разів менша, ніж у тих, хто прийшов розкуркулювать - всеодно ярлик куркуля тобі не зірвати.

Та найбільший відсоток в числі розкуркулених, як не дивно, становили найбідніші люди. Ті, хто навіть не міг спромогтися сплатити податок. У них, в рахунок податку, забиралось все рухоме і нерухоме майно. Як правило, того майна на погашення податку не вистачало, і тоді господарю присуджували ще певний строк, щоб десь на лісоповалі одробив недостачу. Скажімо, житель Лебедина (вул. Безимівка, 8) Ткаченко Давид Савич заборгував державі 235 крб. 42 копійки основного податку і 5 крб. 85 копійок гужповини, всього 241 карбованець 27 копійок. Міліціонер Рибальченко потіг Давида до буцигарні і справу передали до суду. Додому з'явились виконавці, оглянули господарство і чомусь не помітили, що в бідняка семеро дітей, а гарненько описали майно 5 під розписку тимчасово передали його на зберігання хазяйці - Ткаченко Уляні Павлівні. Про що неграмотна жінка поставила в написаній їй виконавцями розписці дивну карлючку, зхрещену з двох кривуляк: «У» і «Т». На випадок пропажі чогось із майна жінці загрожував великий штраф.

Судили Давида Савича: суддя Пелішенко, засідателі Лозицька та Яшкіна, секретарював Подолько.

Оцінили судді Давидову хату (7 на 14 аршин) в 150 карбованців, сарай під соломою в 15 карбованців, клуню під соломою (12 на 12 аршин) в 35 карбованців, коня - в 20 карбованців і дроги на залізному ходу - в 15 карбованців. Всього 235 карбованців. До погашення боргу не вистачало 6 карбованців 85 копійок. Оцінили ще ворота, хвіртку й тин. Знов не вистачає. Ну, коли так - треба ще й засудити куркуляку, - щоб «понімав власть».

Згадаймо вищенаведену нами Постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 3 липня 1929 року і все стане зрозумілим - стаття в Кримінальному Кодексі для таких розумників була передбачена - 58-ма.

Так здійснювалась ленінська програмна формула «протащить коммунизм в повседневную жизнь».

Несплата натурального податку каралась не гірш, як і за несплату грошового. Про це переконливо свідчать сотні судових справ обласного архіву. Стаття Кримінального Кодексу - 119-та. В реєстрі судових справ тільки по Лебединському району в тодішніх його межах (цебто без Ворожбянської і Штепівської зон) і тільки за місяці колективізації за статтями 58 і 119 було засуджено понад 500 чоловік. Це тільки засуджено, а скільки вигнано з хат, у скількох без суду й слідства було забрано майно. Каралися звичайнісінькі бідняки, так звані твердоздатчики, ті, кому держава доводила «твердий план» здачі продукції сільського господарства.

«Я, інспектор 1-го поділу КС міліції Лебединського району Коцар, цього числа розглянув матеріал дізнання по обвинуваченню громадянина м. Лебедина Шкурки Сидора Макаровича за арт. 119 КК УСРР.

ЗНАЙШОВ:

За державним планом хлібозаготівлі цього року громадянину м. Лебедина Шкурці Сидору Макаровичу по контрактаційному зобов'язанню з маючоїся в його користуванні засівної площі землі 3 га належало здати державі всих культур 9 цнт 08 кіл, але звинувачуваний, не дивлячись на те, що термін виконання контрактаційних зобов'язань скінчився, виконав лише перед державою 1 цнт 68 кіл, а решту не виконує, хоча про виконання його неодноразово було попереджено... На підставі чого Шкурка Сидір Макарович, 37 років, одружений, письменний, позапартійний, не судимий, селянин, хлібороб, середняк, одноосібник, обвинувачується в невиконанні контрактаційного зобов'язання, в чому винним себе не визнав, а тому, керуючись арт. 102 ч. 2 КК...».

І вирок:

«Обвинуваченого Шкурку Сидора Макаровича підвернути мірі соцзахисту за арт. 119 КК до позбавлення волі терміном на 2 роки та конфіскацією майна на 150 крб. в прибуток держави...».

Одбував Сидір Макарович покарання в місцевій колонії в с. Горки (колишнє Аненберг) Пристайлівської сільради. Такі колонії - концтабори були нашвидкоруч влаштовані на базі панських економій, хуторів заможніх селян тощо.

В цьому плані Сидору Макаровичу дещо повезло. Хоч в таких колоніях медом і не пахло, та все ж ближче до домівки.

Для Андрія Козія «протаскивание социализма в повседневную жизнь» закінчилося трагічно. «Твердоздатчик» Козій Андрій Григорович з вулиці Кобіжчі № 212 відбував покарання в Аденських каменоломнях Донбасу.

Із документів архіву:

«25/Х-32 г. в хозяйстве Козий членами Лебединского горсовета изъято пятнадцать пудов (чотири мішки - Б. Т.) свеклы, что послужило поводом для обвинения Козий А. Г. в уклонении от выполнения установленного плана здачи сах. свеклы. Козий виновным себя не признал, сказал, что он сдал все около 20 цнт с 0,40 га. План 52 цнт не выполнил из-за плохой урожайности, а в яме и в погребе буряки с собственного урожая с участка его земли...». Як бачимо, за те, що орендував у держави сорок соток землі, виростив на ній 20 центнерів буряків, одвіз ті буряки власним тяглом на бурякопункт - маєш 4 роки Аденських каменоломень. Гарна плата: рівно по одному року за знайдений мішок у погребі орендатора. І даремно, що ті чотири мішки, були з власного городу, дарма, що то були буряки столові та кормові, а не цукрові, як на орендній ділянці - все дарма: 4 роки і квит. І, зрештою, смерть у тяжких муках.

Гортаючи теки судових справ, дивуєшся архівеличезним обертам маховика репресивної машини і ретельності влади до свого каїнового заняття. Ні, ні, тебе так просто не засудять, бо радянська влада і найсправедливіша, і найгуманніша в світі. То ж на кожного приреченого заводилось «дело». Швиденько наповнювалось воно солідними і менш солідними паперами і папірцями. Писані вони і чорнилом, і олівцем, а, можливо, і сльозами приречених. Першим папірцем в судову справу лягла «економічна довідка району». Запитати б кого: навіщо вона там, кому потрібна? «Так положено», - скажуть. Ось вона:

СПРАВКА

Об экономических показаниях Лебединского р-на

быв. Сумского округа Украины

Район сельскохозяйственный, в основном относится к числу середняцко-бедняцких. Средняя землеобеспеченность на хозяйство (за исключением кулацких) до революции была на хозяйство 3,2 дес., на едока - 0,54 десятины и после революции на хозяйство 3,4 десятины, на едока 0,69 дес. ральной земли. Преобладающее значение кулацких хозяйств как до революции, так и после революции имело место в таких селах: Ворожба, Вел. Истороп. Зеленая Роща, Червленое, Пристайлово, Рябушки, Гарбузовка, Гудымовка, Михайловка, Влизьки и Московский Бобрик.

В районе до революции средняя землеобеспеченость на каждое кулацкое хозяйство равнялась 15 десятин, после революции и обрезки кулаков землей по 29 год на эти же кулацкие хозяйства средняя землеобеспеченность равнялась 7 десятин. Раскулачивание по земле в районе проводилось в 1919-21 годах, дополнительно в 1924 году и при проведении землеустройства в 1927 году. До последнего времени, т. е. до землеустройства, кулаки почти поголовно пользовались большими участками земли. В 1930 году проведено массовое раскулачивание на базе сплошной коллективизации.

Наличие ветряных мельниц, просорушек, крупорушек, механических двигателей, сложного сельскохозяйственного инвентаря в условиях Лебединского района характерно только для кулацких хозяйств.

Налоговые показатели в районе для кулацкого хозяйства в среднем равнялись: в 1927-28 году - 76 рублей, в 1928-29 году - 160 рублей, в 29-30 году - 187 рублей.

Секретарь РПК Рожковский

Председатель РИКа Гужвий»

Далі йшов опис майна, інколи він доходив до абсурду: «діжка стара, трухла з одним новим обручем», «дві ступи: ножна та ручна і жорна в кадібку», «соха дерев'яна несправна».

Описувала майно комісія міськради. Як правило, очолював її завідуючий сільгоспсекції, або його заступник.

А К Т

31 года 8 дня г. Лебедин, ул. Береговая

Мы, комиссия в составе заместителя сельхозсекции Лебединского горсовета Жук П. В., представителя комнезаму т. Дружинина Б. С., члена городского РКИ Литвиненко по поручению городского совета составили настоящий акт на имущество ґражд. Лебедина Горошко Михаила Яковича, какого дома не оказалось. При составлении акта присутствовала его жена Мария Васильевна Горошкова. Дом деревянный с галереей, крытый железом, исправный. Комора деревянная, рубленная, крытая железом, исправная, навес шалевочный деревянный под железом, исправный, омшанник кирпичный крытый соломой для пчел, исправный, сарай деревянный крытый соломой требует ремонта. Кирпичный походной погреб исправный. Пчел рамочных 25 колодок, дуплянок 5 колодок. Из них, по заявлению хозяйки, 5 колодок чужих. Лошадь темносерая - 8 лет, кобыла. Дроги на железном ходу, требуют ремонта. Сичкоризка ручная исправная. Сошка железная исправная. Борона деревянная неисправная, корова с теленком, темно-гнедая, 12 лет. Комод с пятью выдвижными ящиками, коричневый. Гардероб с двумя выдвижными ящиками, коричневый.

Больше никакого имущества не оказалось». І підписи комісії. На звороті акта такий запис:

«Подписка 1931 года 8 дня Июля. Я, нижеподписавшаяся гражданка Горошко Марья Васильевна, даю сию расписку Лебединскому горсовету в том. что мною принято на сохранение имущество, указанное в этом акте. В чем и расписываюсь».

Інколи розкуркулення робили в кілька етапів. Мова йде не про розкуркулювальні кампанії, зазначені в «економічній довідці», а про останню кампанію в період колективізації. Ось що записав уповноважений ДПУ по Лебединському району Струк в протоколі

«В 29 году мне было доведено повестку о выполнении 210 пуд. хлеба твердых культур, не довыполнил задание, за что судим в 1929 году к лишению свободы сроком на 1 год, а имущество часть было продано: комору, два сажа, дерево, лошадь, 2 свиней, овец. В 1930 году я снова был обложен по хлебозаготовке, забрано хлеб пудов 90, после снова требовали хлеб. 8 пудов пшеницы не выполнил и остальное имущество было продано, в том числе и корову. Избирательных прав я не помню, чтобы лишался».

То ж коли, вже вкотре, прийшла до Зайця буксирна бригада, то довелось їй написати ось такий акт:

«31 року, червня 8 дня. Ми, що нижче підписалися, комісія Олександрівської с. р. в складі члена Президії Бендюга Юх. Ів., голова КНС Зайця Д. Фед. та члена колгоспу Ровенського М. І., склали цього акта в тім, що сього числа було обстежено г-на с. Олександрівки Зайця Івана Мих., який зараз заарештований. Внаслідок обстеження виявилось, що він не має ніякого майна, господарство його розпродано цілком, живе на квартирі...».

Акт писаний хімічним олівцем на листочку в лінійку, підпис Бендюга зроблений грамотною рукою, решта два - каракулі.

Третім документом був протокол допиту. Далі йшли різні довідки про сплату грошового та натурального податків, про сплату гужповини, підписки про невиїзд, доповідні виконавців, постанова про віддання до суду, протоколи судових засідань, протоколи допитів свідків, повістки-виклики до суду, квитанції про сплату штрафів свідками, якщо ті не з'явились на виклик, опис майна, вирок, оголошення в газетах про продаж майна з торгів, оскарження в вищі інстанції, якщо таке було...

І вирок тут звучить не як покарання, а як величезне добро для підсудного. Бо концтабір - не кара, а «міра соцзахисту», Чуєте, люди! Висилають в Сибір, ще й кажуть - це ми вас захищаємо «от искушения богатством».

Більшість документів у теках писані од руки на випадкових клаптиках паперу. Зустрічались записи на листках із церковних книг, на шматках газет і навіть на паперах із попередніх судових справ. Витяг з протоколу загальних зборів Олександрівської зем-громади підписаний секретарем РВК Мойсеєнком про виселку Івана Михайловича Зайця, надрукований на касовому ордері (1911 р.) з контори Кононенкового млина в Лебедині.

В одній із справ перший аркуш «Опись документов, находящихся в л/деле» написаний на копії «Заключения» про звільнення із виселки Тетяни Іванівни Ломаки.

Цей документ не стосується нашого регіону проте не процитувати хоч невелику частку його буде просто злочином:

«Глава семьи - Ломака Лука Павлович 1903 г. - арестован в 1937 г.

Жена - Ломака Татьяна Ивановна 1904 г. - находится в спецпоселении.

Сын - Ломака Виктор Лукич 1925 г. - освобожден по Пост. СНК.

Дочь - Ломака Галина Лукинична 1929 г. - умерла в 1932 году.

Отец - Ломака Павел Васильев. 1870 г. - умер в 1932 году.

Мать - Ломака Ульяна Ивановна 1871 г. - умерла в 1932 году.

Сестра - Ломака Ульяна Павловна 1915 г. - умерла в 1933 году».

Ось так: в перші два роки неволі із семи чоловік сім'ї вмерло чотири, 1937 рік навіки ковтнув п'ятого.

Все акуратно підшите, пронумероване. До тої роботи була залучена ціла армія чиновників: міліції, судовиконавців, десятників, адміністраторів, писарчуків, які або ж свято вірили в правоту своїх діянь, або не вірили ні в що, а просто обиралися біля того пожарища і гріли на ньому свої нечисті руки і ще бруднішу душу. Гортаючи документи Сумського окрвиконкому, дивуєшся не тільки величезному маховику репресивної машини, а й цинізму апарату механіків. Регулярно через кожні три-п'ять днів чиновники виконкому вимальовували-викреслювали «Зведені відомості» по розкуркуленню. В тих відомостях бачимо і доведений план по винищенню селян, і процент виконання того плану. План, як і годиться, деталізований, розбитий по категоріях репресій. Тут і реєстр розглянутих справ, і які окрвиконком прийняв рішення, і скільки справ повернуто в райони на перегляд, і який це становить відсоток. Скажімо, за квартальним планом на 26 березня 1930 року Лебединщина мала розкуркулити 319 сімей, а фактично розкуркулила тільки 161. Окружний виконком б'є на сполох. Це ж явний саботаж державного замовлення по «ліквідації куркуля як кляси». Державі потрібна дармова робоча сила: на шахтах, лісоповалах, в каменоломнях, в рудниках, а саботажники не виконують доведений партією і урядом план.

Звичайно, зачинщики цього саботажу були швидко виявлені і покарані. Їх самих одправили на лісоповал, щоб не були такі м'якосердні і шанували партійну дисципліну.

Та найстрашніша графа у зведенні - «По яких сільрадах не подані відомості». Ось тоді, село, - начувайся.

- У вас, що, немає куркулів та їх посібників?

- Немає.

- Хто сказав?

- Я сказав.

- Ось ти і є перший посібник куркульні, бо ллєш воду на млин врагов. І защищаєш класового глитая.

Цей гачок швидко зрозуміли на місцях і вже в наступних зведеннях ця графа пустувала. Так на Лебединщині активно розкуркулювали всі 17 сільрад, в окрузі - всі 205 по всіх 17 районах округи.

Лебединські власті були чи не найретельнішими виконавцями планів по виселенню, штрафували себе. От візьме котрийсь із приречених на сибірські лісоповали та й накладе на себе руки - що тоді? Те, що на одного «клясового ворога» поменшає під пролетарським сонцем, це ще й краще. Але ж тоді буде недовиконаний державний план по відправці. А наша соціалістична система - система планова. Вона не терпить збоїв. І взагалі... можуть не вірно зрозуміти. То ж, щоб не бути звинуваченою у саботажі, чи покровительстві куркулям, Президія Лебединського РВК заздалегідь визначала «запасних» - «кандидатів на випадок заміни».

Виписка із протоколу № 4 засідання Президії Лебединського РВК від 2 вересня 1930р.

Голова Славченко Секретар Бобров

СЛУХАЛИ: виділення куркульських господарств по деяких сільрадах на випадок відсутності, або по другим яким причинам, тих господарств, які намічені ОВК до виселення, аби такими замінити останніх. (Славченко).

УХВАЛИЛИ: прохати ОВКа затвердити нижче назначені куркульські господарства, як кандидатами на випадок заміни виселяємих, коли таких не можна буде виселити по будь-яких причинах.

А саме: Рябушки Шульга Лука Остапович

Червлене Клюс Явтух Кузьмович

Боровенька Лихина Омелько Федорович

Пристайлове Вялков Андрій Семенович

Гудимівка Марченко Ларіон Миколайович

Курган Дук Олексій Миколайович

Влізьки Козіка Іван Ярестович

Бобрик Піщанський Володимир Лукич

Михайлівка Харченко Кость Михайлович

Кам'яне Лапоног Іван Іванович

Лапоног Трохим Іванович

Гарбузівка Стеблянко Ялисей Олексійович

Чигринець Дмитро Федорович

Ярошенко Василь Митрофанович

Лебединська Тімченко Микола Іванович

сільрада

Примітка: на всіх вищезазначених матеріали знаходяться в ОВК, як-то: Протоколи засідання Президії РВКу від 17-го - 21/ 02, характеристики на витяги з протоколів земгромад...»

На 26 березня 1930 року із квартального плану по окрузі 3492 сім'ї було розкуркулено 2254 - 65% доведеного завдання.

Авторові вдалося проштудіювати «Зведені відомості» за 3, 4, 5, 7, 9 березня і 17 травня 1930 року. І з усіх документів постає страшна чорна картина запланованого і ретельно виконуваного винищення українського села.

Як на засіданнях Президії райвиконкому, так і на засіданнях Президії окрвиконкому, старанно робився вигляд непогрішності, старанного розбирання справ. З кожного засідання кілька справ повертались на перегляд в нижчі інстанції - в райвиконкоми чи сільвиконкоми. Так, станом на 26 березня 1930 року, з Сумського окрвиконкому в Лебединський райвиконком із розглянутих 165 справ було повернуто 4 справи. Це створювало ілюзію справедливості у вищих інстанціях, і люди звертались туди за правдою. Вони писали заяви, скарги, «щирі прохання», «прошенія». Чи не найбільше звертались до Голови ВУЦВКу Г. І. Петровського.

З високих кабінетів ті скарги повертались в райвиконкоми та сільради, до тих керівних осіб, які й були творцями злочину і обид. Подаємо для прикладу дві заяви наших земляків. Обидві вони адресовані Г. Петровському:

До голови Всеукраїнського Центрального виконавчого Комітету тов. Петровського Г. І. від гр. с. М-Бобрик Лебединського району Харківської області Єфросиніна Якима Івановича

ЗАЯВА

В листопаді 1931 р. мене виключили з колгоспу «За заповітами Леніна» через те, що буцім я належу до класово-ворожого куркульського елементу. В грудні в мене забрали хліб, що я одержав за роботу в колгоспі, і також забрали одяг і хатнє майно: скриню, сорочки, рядна, подушки та інше. В березні місяці сільрада продала хату, сарай, саж та хлів. І я залишився зовсім без притулку.

До революції в мене було всієї землі 7 десятин 38 соток. Ніяких промислових підприємств, як-от: млини, олійниці, тощо в мене не було. Також не було ні сівалки, ні косарки, ні інших сільськогосподарських машин та реманенту. Була артільна 8-кінна молотарка на 8 господарств, то 1/8 належала й мені.

Після землевпорядкування 1927 року мені на 8 душ нарізали 4 дес. пахоті та 0,5 дес. луків і залишилося 0,5 дес. садиби. Навесні 1929 р. в нашому селі організувалось з 22 чоловік товариство по спільній обробці землі, а з весни 1930 р. була організована артіль сільськогосподарська «За заповітами Леніна», куди весь ТСОЗ влився з усім майном і реманентом. Перебуваючи і в ТСОЗІ, і в артілі, я сумлінно виконував свої обов'язки як член ТСОЗу та артілі і, виконуючи обов'язки конюха більше року, я навіть одержав премію за гарний догляд за кіньми. Також, не дивлячись на мій вік та вік моєї жінки (55 років), ми сім'єю із 5 душ виробили більше 700 трудоднів, хоч вповні працездатних тільки двоє (син та невістка), а дочка - ще підліток і ходить до школи у п'яту групу. Найманою працею я майже не користувався, бо було тільки в сезонний час на буряках одна-дві дівчини, коли я з сім'єю не міг сам справитися з роботою по проривці та полінню і т. ін.

Всі подані відомості можна ствердити документами, що в мене маються (окладні листи тощо). А тому прошу розглянути мою справу і зробити висновок, зробити свої зауваження в цьому питанні нашій місцевій владі - сільраді і райвиконкому».

Я. І. Єфросинін двічі звертався до ВУЦВКу (перший раз - 18 лютого 1932 p., наведена нами заява - від 10 березня 1932 p.), був на особистому прийомі у Г. Петровського і справедливості не добивсь. Лебединський райвиконком на запит ВУЦВКу відповів, що Єфросинін до революції «мав в своєму користуванні в селі М. Бобрик власної землі 8 га, крім того, лісової та лукової - 2 га і орендової церковної - 8 га, а разом - 18 га, користувався постійно і сезонно найманою працею, мав 6-8 голів великої рогатої худоби, частину кінної молотарки. Ознаки куркульсько-заможного господарства скаржника є ще і через те, що в період 1914-1915 pp. мав змогу навчати своїх дітей у вищих навчальних закладах. Під час проведення землевпорядкування по М.-Бобрицькій сільраді Єфросинін під впливом свого сина-агронома був організатором куркульсько-заможньої верхівки проти проведення землевпорядження, виступаючи активно на зборах села і проводячи з іншими куркулями оранку своєї землі в той час, коли було проведено землевпорядження, по ініціативі якого виникали судові процеси. Крім того, скаржник був проти виконання на селі різних кампаній. Ознаки куркульства скаржника підтверджуються ще й тим, що врешті син останнього та невістка в січні місяці ц. р. послали в районну газету «За колективізацію» об'яву в тім, що вони зрікаються від свого батька Єфросиніна як куркуля. А тому розкуркулення останнього проведено було вірно. Голова РВК Гужвій. Секретар (підпис)».

На відповіді Гужвія працівник приймальні ВУЦВКу поставив резолюцію: «Погодитись. 25.VI. Лукаренко», і Яким Єфросинін був «зліквідований».

До голови Української Соціалістичної Республіки товариша Петровського мешканця с. Смілого Недригайлівського району Сумської округи Маври Антонівни Вихторової

ЩИРЕ ПРОХАННЯ

На підставах незаконних дій Смілянської сільради, яка приєднала наше господарство до твердого завдання, я примушена звернутися до Вас як до рідного батька, вищого властителя нашої матері-України.

1. На те, що господарство не підлягало твердому завданню свідчить (те), що до революції малось 7 га землі, і не малось в господарстві прибутків (від) посторонніх галузей; 2) Після революції в мене залишилось 4 га. На цю землю лічилось 7 душ їдців. Користуючись цією землею, мали собі від неї життя, не маючи інших прибутків від других галузей і всі покладені податки та другі обов'язки Радвлади виконуючи своєчасно.

Коли ж у 1931 р. сільрада приєднала господарство до твердого завдання і на ці 4 га землі нарахувала сільгоспподатку 62 крб., ми його виконали і всі (інші), які були наложені, теж виконали. Як співчуваючі до Радянської республіки, ми взяли на 120 крб. облігацій. Хліба сільрада на 4 га землі, за винятком на 7 душ їдців, нарахувала 241 пуд, наділ землі за 8 верств, (яка) непригодна до врожайності, врожай получився кепський. Але ж ми не, ставимось вороже до радвлади і вивезли який був хліб - 115 пудів, більше хліба для свого користування не залишилося. Картоплі нараховано 120 пудiв, з цієї кількості вивезено половину, а більше нема і для свого користування.

За невиконання непосильно нарахованих на моє господарство податків Смілянська сільрада забрала у нас майно і ледь не в одних сорочках вигнала із хати. Навіть 80 років старика, нашого батька хворого, зтягли з печі й викинули на двір напівголого, хворого, який через тиждень помер в чужій хаті, який був землекопом на чужих роботах, та чоловік мій до революції був батраком, і сільрада (про це) знає. Таке ставлення до громадян Української Радянської Соціалістичної Республіки я вважаю невірним й незгодна (з цим).

А тому щиро, зі сльозами на очах, прохаю вас, батьку нашої України, захистити нас, нещастям і горем убитих, зняти наше господарство з твердого завдання і повернути нам хоч хату, щоб ми не спотикались по вулицях голодні й обездолені як діти, (так) і я. 4 душі дівчат та я, а з мужчин тільки мій чоловік, котрий працює на будівництві, а я бідна з дітьми не маю де голови приклонити. Де останешся хоч погріться - і звідти бригада виганяє на вулицю.

Прошу вас, не откажіть на моє щире до вас прохання, що я вас прошу дайте отвіт, щоб я, нещасна, заспокоїлась...».

Як і слід було сподіватися, приймальня Петровського переправила листа Вихторової на розгляд голові Смілянської сільради, тобто тому, на кого й була подана скарга. Голова, звісно, «розібрався» і дав відповідь в столицю: «...Як господарство куркульське, яке підлягає ліквідації, та за невиконання плану хлібозаготівлі таке дійсно ліквідоване, а тому ця скарга не підлягає ніякому задоволенню».

Були випадки, коли приймальня ВУЦВКу справді допомагала, Охоронний лист від Петровського одержав і Панас Дятленко з Кулички. Тільки, доки селянин добився тої охоронної грамоти, вже нічого було охоронять: «щось комунари розтягли, щось «буксири» пропили, а щось само зогнило».

Антон Андрійович Шекола із Зеленківки (30 років, малописьменний, не судимий, позапартійний, одружений, хлібороб...) за те, що замість 100 пудів хліба у триденний строк спромігся здати лише 29 пудів, був оштрафований на 825 крб. Після того, як Сумський окружний суд зменшив штраф до 500 крб, Шекола звернувся до Президії ВУЦВКу. В результаті розгляду скарги старший помічник Сумського окрпрокурора Шрифтов переглянув справу, і, штраф був ще раз зменшений - до 250 крб.

Наш земляк Андрій Нестерович Демченко в голодовку працював на Київщині і по допомогу звернувся до рідного брата Миколи Демченка, секретаря Київського обкому партії.

Із спогадів Михайла (Тихона) Андрійовича Демченка, м. Лебедин.

В 1933 році ми жили в селі Саливонки на Білоцерківщині. Батько працював бригадиром рибалок на ставках тамтешньої цукроварні.

Голод спочатку косе здорових людей. Отож і вимирають спершу чоловіки. Як почали рідіти наші Саливонки, як почали люди кидати хати і розбігатися з села од голодної смерті, пішов мій батько в Київ до свого рідного брата, секретаря обкому партії Миколи Нестеровича. Не знаю їхньої розмови, знаю тільки її повід: «Що ж це воно робиться, Миколо, га? Як же так брате? Ми йдемо (в газетах) он якими кроками вперед, а наяву - здихаємо голодною смертю! Хто нами керує: партія чи якась сатана? Якщо сатана, так прикінчить її, розіпніть, доки є ще живі людські тіні. Бо доживемось, що й розіпнуть її буде нікому. А якщо партія... Того не може бути... Он і газети пишуть...».

Так ми помочі од дядька й не діждались. Повернувся батько додому в маренні і нізчим: розколювалась голова, підкошувались ноги. Другого дня із лікарні передали його одяг. Більше батька ми не бачили.

Слідом за батьком померла мати. Гріх так казать, та своєю смертю вони врятували мене від голоду. Як сирота, я попав у дитячий будинок. От і вижив. А Саливонки вимерли майже всі.

Найчисельнішу групу розкуркулених становили ті, хто не йшов до колгоспу або, повіривши у щирість сталінської статті «Запаморочення від успіхів», вийшов з нього. Навіть, якщо селянин був бідняк-злидар - закон був чіткий: коли ти одноосібник - ти ворог радянської влади.

В щирість слів Сталіна на Лебединщині повірило багато, в тому числі і згадуваний нами Давид Савич Ткаченко. Повірив, вийшов з колгоспу і... лишився без хати, з дрібними дітьми злидарював по чужих краях. .

Розкуркулюванням влада заганяла селян у колгоспи. Тільки ж загнати - це ще пів діла, їх треба було ще примусити й працювати добре. Звісно: гуртове-чортове. Отож і робота, - як мокре горить. Ось тут влада і вдалась ще до одного етапу репресій. І знов через розкуркулення. Тепер уже - «саботажників». Та попадали під цю категорію здебільшого ті, хто чимось не догодив начальству, щось наперекір сказав, косо глянув. Таким шукали серйозну зачіпку, виключали з колгоспу і грабували. Доля Якима Івановича Єфросиніна є тому яскравий приклад. Його «вина», як стверджують односельці, була в одному; він підтримав польовода Камчатного, який осмілився заявити начальству, що «справжній хазяїн коней дровами не годує».

Тож репресії - розкуркулення 1932-1933 років - це вже, в значній мірі, репресії проти колгоспників.

Така руїна села могла мати тільки один результат - голод.

(Борис Ткаченко "Під чорним тавром")

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ