У ЧАС, про який ідеться, в столиці Франції Парижі виникла важка ситуація із забезпеченням населення міста хлібопродуктами. Треба шукати вихід із скрутного становища в державі. І вихід знайшовся. Глава французької держави Шарль де Голль звернувся до глави СРСР Й.Сталіна з проханням про допомогу. І Сталін пообіцяв таку допомогу у вигляді 100000 тонн пшениці, якщо на виборах у парламент Франції, які тоді відбувалися, буде "пропущено енну кількість комуністів-депутатів".

На тому й зійшлися.

Осінь 1947 року. Середина жовтня.

У Дніпрово-Бузький лиман, до причалів Миколаївського елеватора, потяглася вервечка вантажних американських пароплавів системи "Ліберті", кожний вантажопідйомністю 10 тис. тонн, їх було 10 одиниць, зафрахтованих французькою владою для перевезення з СРСР пшениці в кількості 100000 тонн (згідно з міждержавним договором).

Як бачимо, всього лише нічого - 10 американських "підвод типу безтарка". Але скільки треба було обчистити колгоспних комор, районів, областей, та і всю Україну, щоб насипати у "французький мішок" 100000 тонн пшениці?

Питання "А що зостанеться українцям?" у московському Кремлі нікого не цікавило. І мовчки, стиснувши зуби, стоїш на причалі, де пароплав "Іжоpa" завантажували марганцевою рудою для Норвегії, стоїш і думаєш: чому? Чому так?

Добу тому ми були в Одеському порту. Приходили друзі-матроси з кадрового резерву. Голодні, наче вовки, але про голод в місті мовчать. Розмовляти на цю тему не можна.

А тут, на причалах Миколаївського порту і в лимані, де стоїть на якорях вервечка американських "підвод", багато чого відкривається, від чого думки плутаються, стають "сторч".

Тисяча "чому?" А відповіді немає. І запитати нікого. І отак, мовчки, ми пішли на пароплаві "Іжора" в рейс на Норвегію зі своїм вантажем марганцевої руди - хлібом промисловості, а американські "підводи" обганяли нас, починаючи з Егейського моря, аж до острова Сицилія. Там вони повернули праворуч - на порт Марсель, а ми пішли прямо - на Гібралтар. Долю української пшенички було вирішено.

Як пережили 47-й мої рідні з Новосанжарського району, я дізнався лише через два роки від батьків. А я їм розповів оцю історію - як і куди пливла наша пшениця. Рідні не писали мені правди про голод - ніззя. Листування працівників Морфлоту підлягало цензурі.

Г-та «Зоря Полтавщини»

14 травня 2003 р.