СТАЛІН спостерігав за селом і бачив, що воно багатіло, виходило з-під його контролю. Багатий - значить, незалежний. А це не по-сталінськи. І він відважився на "велику справу": поставити село на коліна, навіть якщо при цьому доведеться переломити йому хребет.

Спеціальні загони оскаженілих активістів вимітали із закутків останні зернини хліба, зривали підлоги й рили долівки, довбали стіни і валяли комини, рубали ступи й жорна. Ці загони пройшли чорною смертю українськими селами, залишаючи після себе мільйони трупів. Позбавлені крихти хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору дерев і листя. Люди божеволіли від голоду. Траплялися випадки канібалізму.

Добре запам'яталися мені ті страшні часи.

Народився я і ріс у Сенчі Лохвицького району. Зберігся в моїй пам'яті сумний епізод тієї страшної пори.

Ходили чутки, що в Лубнах, в Торгсині, обмінюють золоті речі на хліб. Знахабніла сталінська влада забирала у людей життя і все, що вони мали. Виходило, що для золотих виробів хліб був, а для людей - не було. Яке злодійство, який цинізм! Щось нелюдське було в цьому.

Дізнавшись від односельців про обмін золота на хліб у Торгсині, моя мати вирішила й собі спробувати щастя. Одного травневого дня 1933 року разом зі своєю сестрою Явдохою вони налаштувалися в дорогу, щоб обміняти на хліб той мізер золотих речей, які були колись окрасою їхньої дівочої пори.

Рано-вранці мати вийняла із прискринка малесенький вузлик, розв'язала його, якийсь час потримала в руках, тяжко зітхнула і знову зав'язала. В ньому були пара золотих сережок, вінчальна каблучка і хрестик з ланцюжком. Вузлик заховала за пазуху. Вкинула торбинку в кошик і, прощаючись зі мною та молодшою сестрою, сказала: "Діти, чекайте мене. Будьте обережні. Потерпіть. Залишаю вам шматок макухи і в горщаті зварене картопляне лушпиння. Може, вдасться виміняти хліба".

Перехрестила нас, перехрестилася сама і вирушила разом із сестрою на Лубенський шлях.

Пройти треба було лише в один кінець 45 кілометрів.

Здавалося, матері не було вдома цілу вічність. Вдень ми "паслися". Весна видалася зеленою. Їли лопуцьки, щавель, калачики, пшінку, молодий очерет, білу акацію та ще якісь бур'янці. Був у мене і молодший брат Іван, та він не витримав такого наїдку - помер.

Смерть "ходила" всюди. Помирали в хатах, на вулиці, на роботі. Ми, діти, звикли до мертвих і не боялися їх. Повсюдно стояла якась дивна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився... Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Іноді мені здавалося, що до померлих відчували заздрість.

Часом ми забігали до бабусі, в якої була своя велика сім'я, і нам перепадало по декілька ложок якоїсь "сьорбалки". Від неї терпло в роті і боліло в животі.

Нарешті, через три доби, повернулися мати й тітка Явдоха. Страшенно виморені, почорнілі, з глибоко запалими очима, вони сіли біля хати і довго мовчали. Потім тітка встала, взяла свій кошик і пішла додому, а ми з нетерпінням чекали, коли мати дасть нам хліба. Дуже хотілося накинутися на нього і їсти, їсти, їсти...

Тремтячими руками мати вийняла з кошика чотири хлібини і поклала їх на стіл. Ми з сестрою зачаровано дивилися на це диво. В хаті наче засяяло сонце! Перед нашими очима лежав справжній хліб, від запаху якого перехоплювало подих. Відрізавши нам по малесенькому шматочку, мати промовила: Діти, я буду вам давати по такому шматочку два рази на добу: вранці і ввечері. Вдень шукайте собі їжу самі. Надворі багато зелені. Прийду з роботи, може, щось зварю .

Весь хліб мати поклала в скриню і закрила її на замок. А ключ повісила собі на шию. Не пам'ятаю, скільки днів тривало "хлібне свято". На полях уже визрівав новий врожай. Але ті рятівні чотири хлібини допомогли нам його дочекатися. Відтоді хліб для мене став найдорогоціннішим скарбом на світі.

На моє запитання, чому так мало дали хліба у Торгсині за золото, мати з сумом розповіла про те, що з нею і тіткою Явдохою трапилося в дорозі.

До Лубен вони дібралися з горем пополам. Траплялося, що їх хтось підвозив, а більше йшли пішки. Перепочиваючи, засинали. А потім схоплювалися і простували далі. Декілька разів тітка Явдоха, а вона була старша за матір, відмовлялася йти. Казала: "Марусю, ти йди, а я не можу". Мати, плачучи, умовляла її, нагадувала про дітей, допомагала піднятися з землі. В ці хвилини Бог посилав їм підводу, і тоді сестри оживали, набиралися духу і знову продовжували свій путь.

У Лубнах Торгсин відшукали швидко. Всі знали, де це місце, що пахне хлібом і тхне диявольським духом. Люд сунув сюди звідусіль. Несли останнє, сокровенне, святе.

Те, що побачили сестри в цьому сталінському "завєдєнії", приголомшило їх. На полицях красувалися добре випечені, високі пухкі паляниці. Просто не вірилось, навкруги голодомор, а тут царство хліба! А творець цього царства сидів у Кремлі і вичікував, коли в агонії голодної смерті не залишиться жодного українського селянина. Ті, хто добрався до Торгсину, не дивилися на речі, які віддавали "мінялам". Вони тремтячими руками клали у кошик чи торбу паляниці, які їм відрахували. І мерщій виходили з приміщення, щоб швидше припасти пересохлими губами до шматка хліба. Ходили чутки, що були випадки, коли люди наїдалися хліба і тут же помирали.

Мати і тітка, наслухавшись всячини, були обережнішими. Ледь затамувавши голод і трохи перепочивши, вони вирушили додому.

Дорога назад була ще важчою. Та, крім страшенної втоми, вони мали рятівний вантаж, скарб, який хоч і "обтяжував їх, але й додавав сили. І ось коли до Сенчі залишалося декілька кілометрів, з густого житнього лану вийшли троє дядьків. Обступивши сестер, грабіжники почали вимагати, щоб жінки віддали їм свій вантаж. Один із них, з глибоко насунутим на очі кашкетом, погрозливо сказав: "Не віддасте, додому не дійдете".

Що творилося в душі жінок, передати неможливо. Вони оніміли. Отямившись, мати й тітка Явдоха стали на коліна. Тітка заголосила і, заламуючи руки, впала на землю. А мати з протягнутими до злодіїв руками промовила: "Змилуйтесь над нами і пожалійте наших дітей. Може, ми ще встигнемо їх врятувати від голодної смерті. Дуже гірко дістався нам цей хліб. Якщо ви його заберете, то краще вбийте нас. Додому з порожніми руками ми не підемо".

Злодії, нахиливши голови, деякий час мовчали. Потім відійшли в бік, щось тихо поговорили між собою і, повернувшись до сестер, сказали, що залишають їм по чотири хлібини, а решту забирають.

Ні сльози, ні благання не діяли на злодіїв. Зробивши свою чорну справу, вони хутко пірнули в густе, високе жито, за яким виднівся ліс.

Знесилені, скривджені й обікрадені, мати і тітка Явдоха ледве дісталися додому. Ось чому вони, присівши біля хати, так довго мовчали. А порятунком від голодної смерті в кошику кожної лежали вистраждані чотири хлібини...

Г-та «Зоря Полтавщини»

14 травня 2003 р.