Голодомор 1946-1947

ДО 60-річчя ГОЛОДОМОРУ 1946-1947 pp.

Важливо показати на конкретних фактах, як жило селянство у перші повоєнні роки, які жахи і знущання, не без відома «вождя усіх епох і народів», впали на його нещасну голову. І тут стали «в пригоді» матеріали Державного архіву Вінницької области, де зберігаються спецповідомлення керівників УВДБ і УМВС на адресу компартійних зверхників области та інші матеріали.

Особливо яскраво висвітлюється тодішнє становище селян під час листування з військовослужбовцями. Попри пильне око військової цензури в текстах листів залишилися жахливого змісту повідомлення. Почнімо з листа громадянки Землякової, жительки с. Черпашинці Калинівського району, адресованого своєму чоловікові: «Так жити на цьому світі неможливо. Хто хоче, той і знущається над тобою. Ти надіслав довідку, я її пред'явила у військкомат, щоб не забрали города. Я його посадила, і тепер голова колгоспу Матохнюк хоче переорати ці 12 соток. Що ж мені робити? Сама хворію, дитина без догляду в чужій квартирі, в голоді і в холоді».

Вочевидь, через хворобу людина не змогла працювати в колгоспі. У той же час лікарняні установи довідок про стан здоров'я не видавали. А якщо не виходиш на роботу - залишайся без города, з якого можна було сяк-так прохарчуватися.

А ось ще один уривок з листа, датованого 18.04.46 p.: «Дорогий сину! У мене забрали в колгосп увесь хліб - 44 пуди - і вигнали з хати. Окрім того, забрали шафу. Я залишилася сама напризволяще. Ніхто уваги не звертає на матір червоноармійця. Калита Явдокія, с. Баланівка Бершадського району».

А ось лист командирові військової частини: «Я, Павлишина Г. Н., мати п'ятьох синів. Усі вони захищали Батьківщину. Двоє з них загинуло, один лежить у госпіталі з 10.12.44 р. Григорій пішов на фронт добровільно, а Олександр служить у Вашій частині. Мені 62 роки, і викинули мене з власного будинку, донька 1928 року народження працює в колгоспі. Ми з нею залишилися під плотом. Колгосп продав наш будинок за 300 руб. Прошу відпустити сина додому, бо загинемо...» (с, Джулинка Вінницької обл.).

Гірким відчаєм сповнені рядки такого листа: «У нас голод, гонять на роботу, городи повідбирали. Люди ідуть у Польщу за хлібом (очевидно, мається на увазі Західна Україна. - К. М.), та не дають його провезти. А на станціях - мільйони пудів під відкритим небом, хліб гниє...» (Зубенко Л. Ф., с Кирнасівка Тульчинського району).

Попри стилістичні та мовні помилки не може не викликати обурення і таке повідомлення: «Дорогий брате Павлику! Ти пишеш, як наше життя. Павле, наше життя дуже погано. Хліба нема, податки, кажуть, плати. Ми м'яса половину дали, а решту - опісля. Палажку підписали на 600 руб. облігацій, а на другий день приходять: давай на облігації, але в неї не було грошей. Ти, Павлику, кров свою проливав, а брат Гриша загинув за Батьківщину, а Мацков Станіслав всю нашу сім'ю називає Бендерами за те, що невчасно сплатили позику...» (Мудрицька М. І., с. Гавришівка Барського району).

«Эх, хорошо в стране советской жить!» - лунало на святкових парадах, демонстраціях та з радіодинаміків. А насправді? Відповідь - у наступному листі: «Дорогий Васю! Живемо ми дуже погано. Як вийти із становища? Голодна смерть страшна. Все одно пропадемо. Босі, голі... Я жити не хочу, але не смерти боюсь, боюсь мучитись від голоду...» (Шпильчук Г., с. Бахтинок Муркуриловецького району).

Запропонований уривок з листа теж спонукає до глибоких роздумів: «Лавашнюк і Настюк прийшли до мене, щоб я підписав на 200 руб. позику. Я їм сказав, що можу лише на 100 руб. позики. Бо я непрацездатний. То вони відрізали у мене города 35 соток, а залишили тільки 15, а мені вже 58 років. Я весь побитий на війні, голова не звертає уваги» (Хлуцлей І. І., с. Хоньківці Яришевського району. 11.06.1946 р.).

Люди масово хворіли на дистрофію, а хліб тим часом псувався на токах, у коморах, на вантажних станціях. Про таке неподобство свідчать спецповідомлення правоохоронних органів. Стан зберігання збіжжя, приміром, у Вороновицькому «Заготзерні» не відповідав вимогам інструкції. Зерно засипано у п'яти коморах і під один навіс. При нормі 2 м бурти із хлібом сягали 6 м. Оскільки зерно в такій кількості вентилювати неможливо, воно пріло, від чого нерідко загорялося.

Окрім того, тонни хліба лежали на залізничних рампах і часто мокли під дощем. Про ці та інші недоліки письмово доповідав голові облвиконкому Д. Т. Бурченкові заступник начальника УМВС полковник Захаров.

Щоб продовжити своє жалюгідне існування, селяни змушені були вдаватися до крадіжок зерна чи снопів. Лише у серпні міліція виявила 401 випадок «позичок» хліба, внаслідок чого 585 осіб притягнуто до кримінальної відповідальности.

У тому ж році діяла урядова постанова, яка забороняла торгувати хлібопродуктами, доки не буде виконано плану хлібоздачі. Органи міліції та держбезпеки не дрімали. Тільки протягом вересня вони виявили 167 «порушників», у яких вилучили 4774 кг зерна, 785 кг круп і борошна, 358 кг печеного хліба. Вони покарані в адміністративному порядку.

Бурхлива кампанія за здачу хліба державі тривала до наступного року. Із колгоспних засіків вимітали навіть насіннєвий фонд. Керівники артілей не мали чим засівати поля. Колгоспники не отримали жодного кілограма зерна. Таким чином, підвалини для Голодомору було закладено. І лихо не забарилося. Починаючи з перших місяців 1947 року, лікарні заповнювалися опухлим від недоїдання людом. Кількість померлих значно перевищувала число новонароджених.

Продовжуючи аналізувати документи Держархіву Вінниччини під грифом «Цілком таємно», звернімо увагу на спецповідомлення управління міліції та держбезпеки на ім'я секретаря обкому партії Стахурського і голови облвиконкому Бурченка від 3.03.І947 р. У ньому констатується скрутне становище із харчуванням населення, що спричиняє антирадянські і повстанські настрої в населених пунктах области.

Найбільше потерпають від голоду сім'ї загиблих на фронтах, інваліди війни та багатодітні родини. Приміром, у с. Мазурівці Тульчинського району, в хаті Подоляна Івана лежать троє дітей (старший син служить в армії), їсти нема чого... Те ж саме - в сім'ї колгоспниці Фросини Килимнюк, чоловік якої загинув на фронті. Голодують п'ятеро дітей, у тому числі син - інвалід війни. А всього у Мазурівці страждають від голодування 14 сімей загиблих воїнів.

Серед багатьох спецповідомлень привертає увагу рішення виконкому Іллінецької райради. У ньому повідомляється про вкрай напружене становище в районі з харчуванням, особливо у селах Бабин, Паріївка, Тягун, Синарка. Почастішали випадки захворювань на дистрофію зі смертельними наслідками. Станом на 7 березня 1947 р. органами райздороввідділу виявлено хворих на дистрофію 860 осіб, з них 80 госпіталізовано. Харчування у лікарнях вкрай незадовільне, тому немає можливости вивести хворих зі стану дистрофії. Кількість захворювань зростає.

Голодували не тільки селяни, а й працівники підприємств та організацій. Щоб хоч якось поліпшити це становище, керівники Гайсинського цукрозаводу виділяли по 60 грамів круп на 44 чоловік для варіння супу. Але цей захід не дав бажаних результатів. (З доповідної директора цукрозаводу Іваненка обкому партії.)

А ось доповідна записка завідувача обласного відділу охорони здоров'я Добанова міністрові охорони здоров'я України Медведку від 28 березня 1947 року:

«Протягом першої декади березня кількість хворих на дистрофію зросла з 34 тис. до 45 тис, тобто на 30 відсотків. З числа зареєстрованих діти становлять 45%. Надана харчова допомога населенню недостатня. На залізничних вузлах спостерігається масове накопичення людей, які їдуть у Західну Україну за хлібом.

Особливо велике скупчення народу - на станції Жмеринка, причому 10-15 осіб в день знімаються з потягів з ознаками важкої форми дистрофії, деякі з них помирають через 2-3 години. Інтенсивний неорганізований рух призводить до збільшення кількости захворювань на сипний і повторний тиф. Маса пасажирів вкрай завошивлена...»

Держава не переймалася нещастям людей. Сталін та його вірний соратник, секретар ЦК КП(б)у Лазар Каганович, турбувалися лише про одне - якнайбільше викачати хліба з українських земель. Селяни прекрасно розуміли політику уряду. І це викликало масове незадоволення у колгоспників. Мешканець села Нападівка Липовецького району Мефодій Гучек, 1898 р. н., серед односельців заявив: «Таке життя уже набридло. Не завадило б влаштувати "Варфоломіївську ніч", перебити цих радянських панів та установити порядки, які були при царській владі».

Про ненависть до панівного режиму висловлено у багатьох листівках, виявлених у різних селах. В одній з них, знайденій у центрі с Тартак Чечельницького району, йшлося: «Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу під гаслом: "Геть тиранів і диктатуру сталінської кліки! Смерть Сталіну! Сталін - найбільший ворог народу!"».

Через деякий час працівники держбезпеки «збагатилися» ще одним антирадянським «шедевром» - листівкою, що висіла на хліві у с. Паланка Тульчинського району. Процитуємо зі скороченням: «Дорогі, замучені в більшовицькій і фашистській неволі українці! Бідний український народе! За що ти страждаєш безневинно в страшному рабстві?! Ти воював за Сталіна, за колгоспне рабство, за більшовицький рай, а діти твої помирають з голоду на рідній землі, зрозумій, що більшовизм і фашизм - це рідні брати, вороги усього людства... фашизм знищено, недалекий той час, коли й більшовизм буде знищено...»

У кінці листівки закликалося створювати партизанські загони, знищувати своїх гнобителів, брати владу в свої руки, розбирати колгоспне зерно, щоб уникнути страшного голоду.

Настали скорботні жнива. Шукаючи виходу із трагічного становища, селяни, як і 1946 року, зрізали в полях колосся, обмолочували снопи. Згодом крадіжки хліба набули масового характеру, про що свідчать статистичні дані правоохоронних органів. «Великий» Сталін, очевидно, передбачав Голодомор в Україні та в інших республіках, тож видав Указ від 4 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна...» Незабаром в'язниці та виправні колонії почали поповнюватися тисячами голодних хліборобів. Пригадую: вдова репресованого чоловіка Стапанида Свіргун (с. Мар'янівка Уланівського району) за три кілограми колосся була ув'язнена на п'ять років суворого режиму, незважаючи на те, що на її утриманні перебувало четверо неповнолітніх дітей.

Не уникла покарання й 14-літня моя ровесниця із сусіднього села Червона Во-лодимирівка Марія Горобець за торбину зрізаного колосся пшениці.

А колгоспниць із с Шкуринці Вінницького району Лукеру Крамничну та Анастасію Рибаченко, яких затримали з двома мішками колосків, засудили на вісім років ув'язнення.

Рятуючись від голодної смерти, деякі селяни скоїли жахливі акти людоїдства. Про це теж дізнаємося з матеріалів архіву. Лавина голодомору набирала все більшого розмаху. У серпні 1947 року органи влади зафіксували 6662 людини, що віддали Богові душу через пристрасне «піклування» партії Леніна-Сталіна. Знаючи про справжні причини нещастя, Лазар Каганович усю вину звалював на «ворожі елементи», які виступали проти порядків радянської влади. Ось вам і «ум, честь і совість нашої епохи»!

Марно шукати в газетах про якісь недоліки в межах области та країни загалом. Який там голод? У Країні Рад - усе гаразд. Інакше й бути не може, адже «за нас піклується товариш Сталін і виплекана ним Комуністична партія більшовиків»!

Недарма «вірні ленінці» теперішнього штибу ніяк не можуть визнати Голодомор 30-х років геноцидом українського народу. Майже шість десятиліть замовчувано ті неймовірні події. І тільки 26 січня 1990 року ЦК КПУ своєю постановою визнав, врешті-решт, Голодомор 1932-1933 років реальністю: трагедія сталася внаслідок злочинної політики Сталіна та його найближчого оточення.

Минуло 17 років після прийняття цього документа. Проте тов. Симоненко та його соратники «забули», за що голосували тоді. Вони гопки скачуть, аби довести, що ніяких голодоморів не було й не могло бути!

Щоб не ворушити ганебне минуле своїх попередників, симоненківці, позичивши у Сірка очі, всіляко обливають брудом Президента та інших патріотів України. (Неважко уявити, якими наслідками закінчилися б для них такі акції проти комуністичного режиму.) Соціальні та економічні проблеми теперішні більшовики звалюють на «демократів»: мовляв, була б їхня воля, вони б показали, як треба турбуватися про народ. Сподіваються, що в цю їхню демагогію хтось повірить. Ніяк не можуть усвідомити, що побудова утопічного комуністичного «раю» давно канула в Лету.

Костянтин МАТУЩАК

Українське слово

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ