Спогади про ГолодоморПропоную кілька уривків із розповідей наших земляків, які на власні очі бачили голод 33-го (стилістику оповідачів збережено).

Артюшенко Іван Іванович, 1914 р.н.

(с. Новолимарівка Біловодського р-ну)

-Пам'ятаю тридцять третій дуже добре. Тоді заганяли в колхоз. Забирали все в людей, розкулачували. Людей вивозили серед зими на ярки. Повивозили, бросили і все. А тоді забрали і відправили їх на Соловки. Із Соловків мало й мало хто вернувся. У нас тоже була пара коней, корови були, забрали все чисто, а ми остались без нічого. Хліб люди ховали, а активісти все забирали, вимітали під саму мітьолку. Активісти були з бідних сімей, їх нацькували, і вони в багатих забирали все чисто. І їм же воно й доставалося.

Люди страшно мерли. На горі в нас росте "земляний жир", таке воно зелененьке, із землі росте, оцей "жир" собирали і їли. Листя з дерев їли, це я хорошо помню.

Знаю, Захарькú в нас жили, так уся сім'я вимерла, іще одні, забув їхню фамилію, померли. Люди пухлі були... Нас конний завод спас. Я тоді вже робив у скакунах, і сюди для коней привозили макуху, отрубі, овес, так ото набереш за халяву і принесеш додому. Там перетовчеш - так і вижили. А оце взять сюди сусідні села - Шуліківка, Брусівка, Литвинівка - тут люди вмирали, пухлі ходили, отакі от ноги, лице отаке (показує). Оце Бараниківка, Зеликівка, Мусіївка - там вимерло людей 80 процентів.

Цей голодомор спеціально зроблено. Сталін хотів видушить Україну. У Москві (ми на скачки з конних заводів їздили) нічого такого не було. У Росії не було голоду. А на Україні голодомор зробили, шоб людей унічтожить.

Помню, один мужик умер - вони там скраю жили, його на возик і одвезли за село, викопали рівчачок і вкинули. А він пухлий весь був. Укинули, загорнули зверху - і все. І других так. А собаки тягали ноги, руки, голови... Це я точно знаю, це на моїх глазах все було.

Чув, що мати свою дитину з'їла. Це отам було, над річкою, і не одно таке було, випадки такі були.

Їхать нікуди було, і ні з чим було їхати. А хто чуть розумніший був - поїхали в Росію. А українців Сталін спеціально душив. А чого він українців зненавидів - цього не знаю.

Мамай Марія Пантеліївна, 1915 р.н.

(с. Тишківка Марківського р-ну)

... -У нашій сім'ї тільки один хлопчик маленький помер. Нам Господь дав, шо ми якось вижили, і то вже пухлі були. А по дворах - кажен день вивозили повні брички. Везуть - ноги висять. Чорбулáх у яму общу - і всьо!

Люди вимирали - пусті хати були. Оце Олексієнки всі померли, тоді Мироненки померли всі, це на нашій вулиці, усі чисто, до душі померли, тоді Клименки померли, Мироненки. У них такий парень був, Ваня, красавець! На балабайку грав. Ой, Боже! Уже дивлюсь - везуть, уже вмер! Тоді Мідвіді тоже вимерли, одна душа осталася. Та в нас душ триста умерло з голоду! Сусідні села - оце рядом Скородна, і далі - всі повимирали.

Хто зробив голод? Сталін! На Вкраїну він шось був злий - чи дуже умні люди були тут, працьовиті... Самі робили, все було своє.

Одна жінка дітей їла своїх. Я питала в сусідки: "Як Параска поїла дітей?". А вона розказує: в неї хлопчик був такий, жирненький, так вона його в піч положила, спекла ще живого і з'їла. Прибігла дівчинка (їх троє було) та питає в старшенького: "А де Серьожка?". А він каже: "Мама його з'їла!". А мати взяла та і його з'їла, а дівчинка втекла. Ото вже вона "потірялася" (збожеволіла. - І.М.).

Страх Божий, шо було! Я ж кажу: везли, і везли, кажен день везли. Хто вже лежав, не піднімався - і того вкидали і везли, забирали і кидали в яму. Це все на моїх глазах було.

Височин Євдокія Романівна, 1924 р.н.

(с. Кам'янка Новопсковського р-ну)

-У тридцять третьому голодали і вмирали, це я добре пам'ятаю. Колись пішли ми на кладбище до діда і до баби, а там женщина прийшла із "Колоса" -сусіднього колгоспу. І вона отак на гроб сіла, обняла хрест, там і вмерла. Вона прийшла просто на могилу до своїх батьків, лягла і вмерла. І лежала вона там хтозна-скільки, ми ще й боялись надвір виходить.

Знаю, як тоді люди вмирали, валялися по вулицях, тоді їх збирали і на вози кидали. А тоді яму велику копали і ховали. І знаю, як одного діда беруть, а він каже: "Братці, та я ще живий!". А йому кажуть ті, шо забирають: "Та однаково ти вмреш, а тоді ще за тобою завтра їхать!". Вкинули і того діда, і поховали.

А їли все чисто: ходили збирали жабуриння таке зелене, варили його і їли, збирали щирицю, у неї зернечко таке дрібненьке, так його збирали і варили.

Людей у нас померло багато. А один у нас дід отам жив, так умер. Жінки пішли його ховать. А воду тоді гріли в чавунах у печі. Кинулись вони до печі вигрібать, а там дитячі кісточки - він поїв двох своїх дітей. Оце я знаю.

Наша мамка ходили у Вороніж - міняли рушники, сорочки, шарахвани, а відтіля буряки привозили, картошку, зерно чи муку - хто шо давав. Ті вижили, шо ходили міняти.

У нашій сім'ї було 14 чоловік, троє вмерло в голодовку. Корова в нас була, вона нас врятувала.

Помню, приїхали до нас два мужики і женщина, вони чи партійні? Вобщім, комуністи вони були. І ото ходили вони по хатах, штрикали, де хто шо поховав. Вони і знають, шо тут зерна немає, а ходили штрикали все чисто. І все забирали - і платки, і шарахвани, і все. Тоді платки були, шалі великі такі - зелені, красні, і по їх хрести білі чи чорні, і ото вони все забирали і виносили. І стіни штрикали - зерно там було поховано. У нас був піджачок якийсь дитячий, один на всіх. Як куди йти, так надівали. І те забрали. По горищах, по погрібах лазили, у клуні, сараї. Оце на горище залізуть, порозкидають - і поїхали...

Коваленко Павло Семенович, 1921 р.н.

(с. Розпасіївка Троїцького р-ну)

-Голодомор розпочався у 1932 році. Урожай був у колгоспі, але хліб був вивезений у склади. Людям фактично нічого не давали. Забирали останнє зерно. Прямо приходили і говорили: "Давайте все, що у вас єсть!". Ну, а дехто не віддавав - закопували десь у сараях, на вгородах. Був спеціально такий шукач - щупи називали, і цими щупами знаходили. А як знайдуть - ще й наказували - за те, що заховали. У сільську раду визивали, в районну міліцію визивали, говорили, що й били їх там, навіть судили, висилали.

А самі люди... Знаєте, просто було страшно. Я малий ще ж був, 12 років. І коли дивишся, як вони ходять, ці люди... пухлі, в глазах пустота, а вони йдуть. Куди йдуть - самі не знають. Умирали, де кого смерть захватила - і в хатах умирали, і на вулиці. Йде, перекинувсь - і вже немає. Даже було так, шо люди самі йшли на кладбище і там ждали смерті. Страшно було...

У нас тут був Григорій Борисович Орлов, такий дебелий старик, він копав ями на кладбище. Яма копалася не на одного, звичайно, а на багато людей. Ото, значить, умре людина, вкинуть її у яму, без нічого, ніяких трун тоді не було. Вкинуть, у чому він був, трошки прикопають і ждуть далі...

Ось наші сусіди - два чоловіки вмерло і два осталося. Он дальше сусіди - так ті зовсім усі вимерли. Цілі хати залишалися без нічого. У нас тут був старий партизан Салов, так його дочку - маленька вона була... Пішла на оцю вулицю, вона називається Козúнка, і там її прибрали і з'їли. Були такі випадки...

А яка причина голоду? Навєрно, зробили голод для того, шоб зменшити кількість людей, шоб трошки навести якийсь дурний "баланс". Багато вимирало... Ну шо ж ви хочете, от наше село, яке тут воно, так половина точно вимерла.

Троценко Раїса Прокопівна, 1925 р.н.

(с. Гармашівка Кононівської сільради Біловодського р-ну)

-Пам'ятаю, шо їсти не було нічого, шо мати, було, буряка десь розживеться, та зваре, та по кусочку поділе, а ми: "А Ви тому більший кусочок дали, а мені меньшенький!". Були голодні. Качани їли, листя з берестків отак шморгали, сушили і товкли, і пекли ляпошики. Качани - оце шо кукуруза, без зерна, товкли. Це полова, а не мука! А місиш його, льопаєш, і їли. Тоді на гору лазили, в нас Лиса гора, так таке, як сопляки вроді, "земляний жир", кажуть, оце ж його назбираєш, а тоді, як у кого є молочко - оно ж зваре в молоці, а як нема молочка - у водичку. Так треба ж соличкою солить, а її ж, соли ж то, нема... Ну, в кого були коровкú - так ще півбеди, хоч і плохо, ну а все ж таки не такечки, а як... Боже мой!

Сім'я у вас тоді велика була?

― Та не дуже, нас троє дітей і мати була. А батько вмер.

Сусіди вмирали?

― Умирали, вмирали, закопували по-сусідськи на городах, несúла ж туди нести. Люди пухлі були, ше й які! Було... Я знаю, там дід Кузьма вийшов із хати за двір, а воно ж були двори не огорожені, не було ніде нічого, виглянув - воно шось лежить за двором: шось за людина йшла, ні сили вже, нічого, воно лягло й умерло. Так я знаю - дід Кузьма тоді просив ще там одного дядька: "Поможи мені яку-небудь ямку викопать, він же вонятиме людям!". Так ми й бачили, як він лежав.

Людей у вас їли?

― Ну хтозна? Розговор чула, казали, шо жінка спрашує в чоловіка: "Хведько, а де Антон?" (це син їхній) . А він каже: "В коморі". Вони за річкою отам жили, нема вже там нічого. Так пішли розговори, шо він зарізав сина і з'їв. Усе було, не дай Бог!

Багато людей умерло?

― Багато, багато! Та мало таких дворів, де не померли, а то ж вимирали сім'ями, сім'ями! Дітки там остануться - двоє чи скільки, а батьки помруть. Це ж як? Кажуть, мати оддасть посліднє дитині, мати всігда жаліслива.

Чому був голод?

― Та хто його зна? Кажуть же, шо... як... чи шпіони, чи хто? Забрали хліб, і все.

А тоді кинулися... це у 33-му, я знаю, шо і мати ходила у Старобільське - з мішочком. Весна прийшла, садить на полі треба, а його нема чим, так ішли туди за зерном на посів, приносили відтіля. А там же з ними начальник, так Боже спаси: ти ж у жменю возьмеш - так шоб і в рот не взяла. І як було важко! Було, нá полі робе - це ж і мати, і жінки такі, так отакечки облапують: чи не поклали в карман нічого? А ті, шо попадали на сівалки - сіяли конями, й волами, й коровами, всим сіяли. Так вони шо? Їх теж перевіряли - чи не ковтне зернину? І кукургузу садили, були саділкú такі ручні, і він ходить за тобою, шоб ти не вкинула в рот із пеленú. Дасть тобі жменю, шоб хватило тобі туда й назад на рядок, а як не хвате - значить, ти поїла. Ну, вобщім було не дай Бог!

Були люди такі, жили на шахтах, на проізводстві, а тоді поверталися додому, там же тоже важко. Прийде додому, лахмотинку яку там відтіля ж принесе, а їсти ж нема чого. Бере ту лахмотину, і ото ходили туди - на Вороніж, на Кантемирову, там і макухи виміня чи якоїсь там дерті поросячої. Там, може, голод і був, ну трошки не такий був. Буряка там - чи столовий, чи сахарний, та хоч би який-нібудь був, а то ж бачите?

У людей все забирали. Єсть такі ж, начальство, чи як би його? Вони приходять, кажуть, шо ти заховав десь зерно. Переривають усе, шукають, заберуть...

І людей же вивозили ж тоді на Соловки - стільки сімей, ну то люди були такі, зажиточні, в їх копійка була, вони хоч і поїхали, так не пропали тамечки, вони повстраювалися. Ось до нас, де зараз я живу, приходили мужчина і женщина, прийшли і кажуть, шо отак і отак - це, мол, наша хата. А це хата... мого чоловіка брат був предсідателем, хата була заброшена, а він прийшов і начав жити. Ну, як став же він жить, він там її "очоловічив", обліпив, обмазав, а тоді через врем'я ті люди, шо їх вивозювали, вони тут же жили, а він прийшов і каже, тьотка і дядько, шо це ми строїли, я і моя бабка. А він мовчить, цей дядько. А той каже: "А тепер же такий закон, шо можем одобрать своє!". А він їй і каже: "Ні, ти так не поступай. Они ж не винні, шо це ж... той...". А тоді, ма[бу]ть, годів через шість чи через сім сама она приїхала. Він умер, она приїхала сюди. А тут були такі старухи, они вже поодмирали, шо она ж їх знала, так ото приїжджала тоже. "А мені, - каже, - хочеться побуть на своєму подвóрищі, де ж я оце строїла, ліпилася, і той... каже, тут же я родила, хлопця і дівчину", - она казала. Це ж їх вивезли десь на Соловки, они десь учепилися, а тоді ж уже... ото ж остепенилися, і стали жить уже нормально.

Що казали люди: хто зробив голод?

― Ну Бог його зна, хто його зробив, голод? Поміжду нами, було, балакають, та й кажуть: "Це зробили ті... (та як же їх, падлюк? та шо ото забирали ж усе)... актівісти!". Це ж уроді ці зробили. Вони вислужувались перед начальством, а люди осталися голодні. Коли була колєктівізація - так забирали все, послідню худобúну.

Записала І.Магрицька 2004 р.

Колесник Оксана Йосипівна, 1910 р.н.,

Бублик Марія Харлампіївна, 1910 р.н.

(с. Піски Новопсковського р-ну)

― Який був тридцять третій год... Ой-ой-ой-ой-ой, не дай Бог! Шо оно тіки було нам! Люди лежали по дорогах мертві, з голоду померли. Це ж якраз у 33-му послали хлопців наших багато на трахтори вчиться, і они як вивчились на трахтористи, та робили, а їм тоді вже начали давать їсти - макушки давали, магáри давали, кашу варили нá полі, а мій чоловік та й принесе й міні теї каші, недоїсть, та принесе, та кусочок макушки принесе. І діток двоє в нас було, у дєтсадік прийняли. Як він став трахтористом, так тих дєток приймали у дєтсадік. А то не приймали.

Чула, як холодець варили з людей, а люди голодні купували, так ньогті з рук попадались у холодці, так отоді знали, шо це з людей холодець. Да, ото таке було. І батько мій умер з голоду.

Піду до річки та отих черепах наберу із мулу, та принесу додому, та їх як почистю, а там отака галушечка маненька в тій черепашці, це вже щитай м'ясо ми їли.

― А я робила на трахторові, і в мене напарник був Гриша Чумак. Так ми не голодні були. Ми кукурузу садимо, чи пшеницю, і у сумку насипем пшениці, у радіатор кинем, звариться - і їмо. Ми не голодні були з Гришою. Наїмось пшениці, вона розвариться... А тоді кукуруза підспіла, кукурузу ламали та в радіаторі варили та їли. Я на трахторові, на комбайні робила, так ми ото так питалися.

А в нас по сусідству тьотка Мелашка була, она носила оті черепахи. А мої дітвора бігають за мною та кажуть: "Маня, іди до річки, налови м'яса! Тьотка Мелашка лове м'ясо, та яке добре!". А я кажу: "Ой Боже, мої ви братіки! Та ви знаєте, шо то за м'ясо? То ж жаби!". "Ні, ні, не жаби, ні, м'ясо добре!". Так они од того м'яса в тьотки Мелашки вимерли діти, а наші таки остались.

― І до того я висохла, до того я висохла, шо вже така була страшна! А не пухла, мабуть, черепахами... І жива осталася.

― А тоді корова отелилася, і забрали в колхоз волочить, і мене з нею. Ви волочили коровами?

― Оно в голодовку... У тридцять третьому йшли дощі, а бур'ян такий ріс здоровий, та лобода така листата. Та я як начухраю, та як намісю, та як напечу тих "галєтів", та їм. А воно ж бур'ян!

А хто в цьому винен, що люди голодували?

А хтойзна-хто... Ну хто, як не правітєльство українське? Хто ж? Хто тоді був при владі? Сталін же був! Він тіки тих, чорних годував та спасав, а наших трахтористів ото годував макухою.

― Ну він же грузин, а жінка єврейка, ті жили хорошо, а наші мерли од голоду.

― Це Сталін таке робив! Як здох, так Корніївна так плакала, а ми хрестилися, шо хоч здох проклятий. Корніївна знаєш як плакала за Сталіном!

Де людей ховали?

― А на кладовищі. Викопали... здорова-здорова могила, і хрест, та ото там одна, а тут же дві ямі закопали, дві ямі повних, а всього було три ямі. Таку яму викопають - як погріб, і тим людям дають по кілу хліба. Так ото вони копали ями, а то нікому було копать. Так їм ото хлібця дадуть, так вони й вириють могилу таку, як погріб, і ото без трун, без нічого, у кого яке лахміття там, замотають його і ото кладуть, і кладуть, і кладуть...

Ми йдемо з тьоткою Тетяною із Закотного та кажем: давай зайдем подивимось! Зайшли ми, подивились. Дєтки! отак яма неповна була людей, без трун! У рядна позамотувані, хтойзна-хто? Ну ми ж знали: тоді й Савка Кисілів умер, Харитина, і отам на Хвилонівці багато померло тоді людей. А ти Катьку Антонову знаєш?

― Та казали, шо вона десь ділася. Я її знаю і бачила. Так ми голову найшли в колодізі, дітвора кидали палки та й побачили.

― Так її зарізали, а голову в колодізь вкинули, а дівчину ту з'їли. Вона ж уже була замужом за Ріжкáми, она з Микóленкова хутора.

― Я чую, бабú кажуть: "Десь ділася, десь ділася". А тоді голову найшли в колодізі.

― Один чоловік пішов на Донбас, а жінку з дитинкою бросив дома. А дитинка така... два годи чи було, чи й не було. І жінка бросила ту дитинку дома та й поїхала до чоловіка. А той хлопчик - я його й зараз у глаза бачу, як він ішов у красних штаніх, ішов у нас по вулиці туди, та зайшов до Солоненíв, до баби Варьки та до діда Йвана, а дід Іван уже лежав з голоду такий... уже не ходив. Зайшла та дитинка, а він каже: "Бабо, давай заріж його та з'їмо!". А баба ото ж дивиться, та взяла ту дитинку, та й вивела надвір, і воно пішло. І бідненьке, там на Бугаївку зайшло, там десь лягло і вмерло. Ой!..

Уже й зіма, і сніг, а коники пасуться на тому, нá полі, та там, бєдні, попадали, там ото й погибли. А люди ходили із відрами та з сокирами, та рубали, та ото м'ясо те їли.

А ми з подругою пішли на бригаду. Ігнат був бригадіром, запріг коней і каже: "Їдьте, - каже, - отут за Онищенкáми волочить!". Ми поїхали, волочимо. Ну й шо ж? Попадали наші коні, і ми тягали їх за хвости, і за вуха, і як тіки ми їх не тягали - ні! І плакали там коло їх... Кажем: ні, ми нічого не зробим! Пішли на бригаду, бригадірові сказать. Поки прийшли, а люди те м'ясо розтягли, і не досталось нам і м'яса. Ото таке ми переживали. Було їм за тих коней! І в тюрму посажали, судили, повмирали...

Ірина Магрицька, голова

Луганської обласної філії

Асоціації дослідників голодоморів в Україні

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ