Ірина МагрицькаДослідниця голодомору на Луганщині Ірина Магрицька відвідала 65 сіл на теренах області, збираючи живі свідчення про ті страшні часи

Они стали изгоями на собственной земле-кормилице. За то, что они были хорошими хозяевами, им навесили ярлык «куркуль», изгнали и заставили умереть от голода на этой же земле вместе с детьми. Тогда выжили немногие, а сегодня, после 75 лет их остались единицы.

Тогда они были детьми, на их глазах умирали родители, маленькие братья и сестры. Даже сегодня, когда после голодомора 1932-33 годов прошло три четверти столетия, они боятся. Уже, может, и не за свою жизнь, а за жизнь детей. А еще их никогда не покидает страх перед голодной смертью.

Теперь, когда об этом можно смело говорить, они не стремятся получить «вызнання», льготы или материальное вознаграждение. Они хотят, чтобы будущие поколения просто знали и помнили историю их жизни.

Действительно, о факте голодомора мы вспоминаем только тогда, когда все местные СМИ пестреют самыми противоречивыми материалами (зачастую, заказными и политизированными). В этом году - перед 24 ноября, когда Украина чтит память погибших голодной смертью миллионов украинцев. Молодежь, для которой как бы эти мероприятия и проводятся, сгоняют со школ и вузов для массовки в сквер, постоять со свечками… Но, почему-то, вместо светлой памяти, эта же молодежь говорит о том, что их уже достали этот «совок» и «шароварщина». И, мол, хватит теребить прошлое, надо смотреть в будущее. Так, может, неправильно делаем? К чему эти «минуты молчания» с остановками транспорта, и выделенные обладминистрацией мешки с зерном для подсвечников? Для очередной «галочки» в чиновничьем отчете?

В то же время, именем Косиора, который молча наблюдал за миллионными смертями, при этом докладывая в Москве, что «причин для беспокойства нет», названа одна из улиц Луганска. «Никто не забыт?»

В последнее время история превратилась в мощнейшее политическое орудие. Мы не станем уподобляться политиканам, а пообщаемся с экспертом, который уже не один год собирает материалы, воспоминания непосредственно у пострадавших. В гостях у «ВРЕМЕНИ ЛУГАНСКА» - Ирина МАГРИЦКАЯ, председатель Луганского областного филиала Ассоциации исследователей голодоморов в Украине.

- Ірино Василівно, на вашу думку, як ви оцінюєте роботу влади по вшануванню пам'яті постраждалих під час голодомору 1932-33 років?

- На мою думку, тему голодомору треба досліджувати не тільки напередодні дня вшанування його жертв, а треба цим займатися системно і впродовж всього року. Не робити якихось кампаній, які тривають кілька днів, а потім усі про це забувають. 23 жовтня у Харкові за участю Президента України відбулася Координаційна Рада з відзначення 75-х роковин. Мені надали вступне слово і я сказала, що треба брати приклад з інших країн, які ми називаємо цивілізованими, передусім - Ізраїль, який пережив Голокост. У них це - системно, дітям ще з садочка розповідають, скільки людей загинуло, називають поіменно винуватців, причини. Привчають дітей до шанобливого ставлення до своєї історії. Кожен, хто приїжджає до Ізраїля, повинен відвідати монумент "Стіна плачу" і приєднатися до вшанування пам'яті єврейського народу. Хто цього не робить, не запрошують, а хто заперечує факт геноциду єврейського народу, не може отримати громадянство. У нас же напередодні дня вшанування згадали, пом'янули, запалили свічки і забули на цілий рік. Мені теж не подобається ця кампанійщина. Навіть по тому, що усі ЗМІ примушують висвітлювати цю тему. Очевидно, що це "обязаловка", і ні до чого доброго це не призводить.

- На сайті Фонду "Меморіал" 1932-33 роки названі українським Голокостом, і включені до переліку так званої "Хроніки комуністичної інквізиції"? Чи згодні ви з таким визначенням?

- Комунізм - це суспільно політична утопія, реалізація якої завжди потребує багатьох політичних жертв. Є терміни "геноцид", "терор голодом", "голод-геноцид", просто "голодомор". Але те, що голодомор мав геноцидний характер, засвідчують відомі історики, і не тільки українського походження. Зрозуміло, що непокаране зло повторюється у ще більших масштабах. Поки комуністична партія не визнає себе винною у здійсненні геноциду, поки не покається, не назве організаторів і виконавців, доти ми будемо перебувати у такому невизначеному стані. І у нашому суспільстві це мають зрозуміти, і у цілому світі. Тому що такий геноцид буває дуже рідко - до 10 мільйонів життів забрав - і треба називати речі своїми іменами.

- Але дуже багато країн вже визнали Голодомор 1932-33 років геноцидом проти української нації...

- Багато країн, але не всі. Росія не хоче визнавати голодомор геноцидом, очевидно, відчуваючи свою причетність, чим демонструє відсутність демократії свого суспільства і передусім його верхівки. До речі, я категорично проти того, щоб називати росіян винними у геноциді. Треба казати, що винний комуно-більшовицький режим, який на той час панував і центр якого був у Москві. А Росія, як правонаступниця Радянського Союзу, повинна визнати, що це був геноцид, розповісти, з якою метою він здійснювався, і можливо, після цього такий процес пішов би у всьому світі.

- Серед постраждалих - не тільки українці?

- Відомо, що геноцид здійснювався переважно відносно сільського населення. У містах люди не помирали масово, вони працювали на підприємствах, шахтах, і отримували пайки, які рятували їх від голодної смерті. Люди розповідають, що хто втікав "у Донбас", той врятувався.

Я кілька років тому почала досліджувати цю тему, поставила собі за мету обстежити якомога більше сіл області, записати якомога більше свідчень на відеоплівку, створити таким чином документальну базу. Це моя громадська робота, це копітка праця, але корисна для України. Зробила висновок, що поки ці люди живі, треба цим займатися. Я вже обстежила 65 сіл на Луганщині.

Як це вдалося? Я звернулась до політичних сил, зареєстрованих в області. Це було напередодні виборів 2006 року, і стало своєрідним тестом на їхню причетність до власного народу. З усіх листів я отримала тільки одну відповідь - від Олексія Данилова. Йому не треба було довго пояснювати, він забезпечив мене транспортом, дав мені оператора з відеокамерою. І за кілька тижнів ми обстежили 65 сіл. Потім була величезна робота над упорядкуванням цих матеріалів. Я намагалася записувати мову саме так, як люди говорять, тому цей матеріал має не тільки історичну, а й філологічну цінність, оскільки відтворює особливості слобожанського діалекту.

Влітку 2005 року я завершила роботу і вирішила її продовжити. На цей раз допоміг Зіновій Гузар. Були створені дві групи, які збирали матеріал на диктофони. Були охоплені по 20-30 сіл у кожному районі, і у кожному селі спілкувалися з кількома людьми, для того щоб описана цими людьми мала об'єктивний характер. Багато ще матеріалу не розшифровано, але вже з того що є, вже можна зробити книгу біля 400 сторінок з інтерв'ю і фотографіями людей.

- А багато треба часу, щоб зібрати увесь матеріал?

- Тут мова йде не про якісь великі відрізки часу, а про найближчі рік-два, тому що люди вимирають. Багато людей, з якими я спілкувалась уже немає в живих. Цим людям має бути не менш, ніж 82 роки, бо маленькі діти нічого не пам'ятають, а вже з семирічного віку спогади залишаються. А скільки їх залишилися? Не стане їх, і вже ніхто про це не розповість...

- Які потреби у цих людей сьогодні?

-Розповідали випадки з розкуркуленням наприкінці 20-х - початок 30-х. Куркулями були насправді звичайні трудяги. У них було багато дітей - по десятеро-дванадцятеро, а то й більше. Вони самі обробляли поля, були хазяйновитими і заможними, більшовицька влада у них все відібрала, вигнала їх з хати, відправила на Соловки. На початку 90-х з них зняли тавро "куркулів" і пообіцяли повернути грошовий еквівалент забраного майна, але ніхто їм так нічого не повернув.

Коли я питалася у цих людей, що для вас важливо у плані визнання голодомору і визнання вас постраждалими, більшість з них казали - нам не треба ніяких пільг, ніяких нагород, ніякої матеріальної допомоги - нам треба, щоб про нас пам'ятали і наші діти, внуки знали нашу історію, знали що з нами сталося.

Юрій Кравчук, Луганськ

Газета "Время Луганска",

№17 за 28 ноября 2007 года

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ