Київ, 23 листопада 2006 (RadioSvoboda.Ua) - Галина Кириченко, 87 років, мешкає в Києві, пенсіонерка. Колишня художниця, автор книги спогадів «Крихта солодкого хліба» про Голодомор, видавництво «Джура», Тернопіль (1996 рік, вийшов тільки сигнальний примірник, книжка буде презентована видавництвом у День пам'яті Голодомору).

Галина Кириченко - 17-ть років. Фото 1937 року.

(© RadioSvoboda.Ua)

Галина Кириченко. 2006 р.

(© RadioSvoboda.Ua)

"Міліція кого могла, то хапала"

"Комерційний хліб - на карточки - видавали в різних місцях. Усі з карточками натовпом бігали, міліція за всіма гналася. Це називалося Журавльова чи Куравльовка - на окраїні, там був наче Назарчик, лавки, і стояв великий будинок, який називався «Утюг», бо в ньому вікон не було, тільки двері, і через ці двері там продавали хліб. До цього хліба люди збиралися ще звечора - щоб у чергу стать. А міліція розганяла. Кого могла, то хапала, кидала в машини такі закриті. Як наберуть повно в ті машини тих людей, то закривають і везуть за місто. Там їх викидали - хто був живий, хто мертвий уже… Я бачила, як їх хапали, як кидали в цю машину. А вже де викидали, то люди розказували, що по дорозі лежали люди мертві або майже мертві. А до ранку їх збирали. Хліб зовсім на хліб був не похожий, якийсь такий… із остюків".

"Як я в гарячці кричала, то боялася, що кричу не те, що можна"

"Знаєте, як я тоді прибігла додому та розказала пошепки батькові, а він мені наклав на рот руку і сказав: «Скільки будеш жити, щоб ти про це нікому не розказувала. Бо скажеш кому хорошому, а дійде до того, що всіх нас і наших родичів повбивають. Забудь про це і не кажи ніколи!»… І це вже скільки пройшло - і батька нема, і мами нема - а я мовчала. І як я захворіла на тиф, то як я (в гарячці) кричала, то я боялася, що кричу те, що не можна. Що треба мовчати про голод. І тільки тепер, коли вже стали писати, вже написано про голод… то тепер і я стала говорити. Тепер думаю - якщо, може, хтось мене і вб'є, то я все-таки встигну розказати".

Надія Степула

Слухати

Джерело