Людмила МусієнкоКиївщина, 22 листопада 2006 (RadioSvoboda.Ua) - Мусієнко Людмила Якимівна, 82 роки, учасниця Другої світової війни, з 1944 року вчителювала у школі в Бородянському районі Київської області. Після війни до виходу на пенсію працювала вихователькою у Будинку для сиріт (Блискавиця на Київщині).

Musienko_Lyudmila_Golodomor
Людмила Мусієнко
(© RadioSvoboda.Ua)

"Ні кота, ні собаки не було видно"

"Мені якраз 8 років було, як почався Голодомор. Я на Київщині жила. То ми ходили то одної тітки, то до іншої, то до якої знайомої. Коли ми йшли по селу - це село Червона є і зараз, неподалік Фастова. То ми йшли, багато було знайомих у мами, і нас люди трохи піддержували, якщо щось мали. Не було таких, щоб були багаті. Але люди ділилися. І ми бачили багато хат, де вікна були забиті дошками. І я маму питала: а чого це вікна забиті? А вона каже:
- Бо люди померли.
- А чого вони померли?
- Бо не було чого їсти.
То в моїй уяві дитячій тоді зародилися такі думки: а чого ж це так? (плаче).

Пройдеш декілька хат - забиті вікна або хата заросла геть бур'янами, ні кота, ні собаки не було видно, бо їх усіх поїли (плаче). І в мене була тьотя Параска, її хата була крайня. І я була в неї - коли зайшла її сусідка, та плаче, каже, що десь пішов її син і вже три дні нема його. І плаче…. Так балакали вони, коли відчиняються двері і входить молодий мужик. Парень молодий. У його під рукою якась одежина. А та сусідка як побачила, як сплесне руками: "Ой, Боже, це ж мого Гриші свитка!" Вона до того дядька кинулася - і та свитка таки синова. А той - уже без пам'яті. І каже: "Дайте мені горщик, щоб зварити м'ясо"... Я вже не пам'ятаю, чи того хлопця хтось затримав і чим це закінчилося".

"Робили млинці із трави"

"Дуже їсти хотілося, дуже хотілося. Не було ж ні крихти, нічого не було у хаті. То ми ходили, як тільки сонечко встане - шукали їжу. Дуже ми раділи, якщо на вишні глей знаходили. Травичку рвали - кисличка називалася . Така, схожа на конюшину, то паслися, так як гуси. Потім робили таке - не хліб, а млинці такі із трави - насічем, насічем, з водичкою, і ліпиш його, щоб держалося, а воно не держиться, і сковорідка суха - жиру ніякого, і таке воно - і не жарене, і не варене - ми і їли".

"Скинули в одну яму, не по одному, скільки привезли, туди кидали"

"Таке село - Майданівка називалось, це недалеко від Києва, по Тетіївській дорозі. Я там була з однією дівчинкою, в тамтешньому колгоспі. Я там крутилася, бо там варилась якась страва, то пахло, а ми там крутилися - щоб нас, може, підгодували. Бо було таке - супу якого винесуть у якійсь мисочці. І там рядом був цвинтар. То я так як зараз пам'ятаю, як туди просто на возі везли померлих з голоду. Без трун. По чотири, по п'ять - і жінок, і чоловіків. І скинули в яму - не по одному, а скільки привезли, туди кидали. І закопували - в якійсь сорочці, в якійсь тряпці замотаних".

"З людей здирали останню крихту"

"Може, у городі хтось давав який хліб. А в селах - не було. Заходили в хату виконавці якісь - діти на печі сидять, а вони тягнуть послідній клумак з квасолею з печі. А діти просять: "Дядю, не забирайте, не забирайте!"-плачуть. А «дяді» ті не звертали уваги ніякої, забирали той клумак із квасолею, і діти лишалися так. Виконавці - це сільські люди, це свої, забирали послідній мішок із житом чи пшеницею. Було завдання таке - що нібито Україна не виконала якихось поставок. І що треба було забрати, здерти з людей. То з людей здирали, забирали останню крихту зерна. А був ще й недорід - неурожай. Неурожайний год був".

"Я була така рада, що той млинець попав мені"

Пам'ятаю, як з мамою приїхали в Київ, думали, нам удасться що-небудь роздобути. Йшли мимо базару, не пам'ятаю, який то базар був. Там торговки продавали млинці всякі - все, хто мав за що зачепиться, продавали. Але ж не було у нас грошей, щоб купить щось. Та міліціонер розганяв тих баб. І баба одна загубила млинця. Той млинець упав на землю, в пісок прямо. А я його схватила, і така рада, що той млинець попав мені, так його обтрушую. А мама каже:
- Ой, дитино, я боюсь, щоб ти його їла, хто його знає, з чого він зроблений.
А я кажу:
- Та, мамо, я хочу…Плачу.
Мама каже:
- Дай, дитино, я сама раз укушу. Побачиш - як я умру, то ти не їж тоді…
Оце таке пам'ятаю. Я його таки з'їла, того млинця".

"Були люди, що мали, що їсти"

"Були люди, що мали, що їсти. Чи в них був запас, чи в них були гроші. Хто його знає. Пайки якісь получали. Через дорогу од моєї тьоті - це село Червоне - там жили люди, і в них дуже глибокий погріб був. Такий глибокий-глибокий. Я, як зараз пригадую, то й не знаю, для чого він такий був викопаний. І один раз, я не знаю й чого, я підійшла до того погреба і заглянула. А мені хазяйка каже: "Ти ж, дитино, не кажи нікому, що ти бачила такий погріб. А там у них якісь бурячки лежали, картопелька…"

Слухати

Надія Степула

Джерело

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ