09.jpg- Згадати поіменно безвинних жертв голодомору, пом'янути їх належним чином і запалити свічки пам'яті у місцях їхніх поховань закликає напередодні гірких роковин краєзнавець із Чернігівського району Микола Миколайович ЄРЕМЕНКО. Він переконаний, що багато людей, переживши це горе і пізнавши на собі чорні наслідки Голокосту, будуть мовчати і жити під страхом, поки вся країна і весь світ не заговорять про нього на повний голос.

Родом М.М. Єременко із села Довге, батьки його весь вік у колгоспі трудилися, син допомагав влітку батькові на комбайні. Має вищу освіту, вчитель історії за фахом, викладав у школах, був керівником районного відділу освіти. Саме тоді першим з керівників вивісив над установою прапор Незалежної України. Живе з родиною у селі Владівка. Став фермером, бо вважає, що краще самому вирішувати свої проблеми. Депутат Чернігівської районної ради уже в другому скликанні, очолює постійну комісію з питань охорони здоров'я, освіти, культури, сім'ї, молоді та спорту. Автор книги історичних нарисів "Край шляху Муравського", в якій, на основі архівних документів і спогадів своїх земляків, спробував розкрити темні сторінки українського Голокосту в різні періоди. Нині підготував до видання окрему книгу, повністю присвячену голодоморам (робоча назва - "Українська Голгофа"), але, як завжди, постала проблема з коштами на видання. Сьогодні наша розмова - з автором майбутньої незвичайної, я б сказала, книги.

- Миколо Миколайовичу, давайте спочатку нагадаємо читачам, що історико-краєзнавча книга "Край шляху Муравського" - про Чернігівський район. Вона вийшла у жовтні минулого року, і вже в цьому виданні ви у нарисовій формі пролили світло, причому, я б сказала, - світло не безпристрасне, на дуже болісну й суперечливу для всього українського суспільства тему - голодомор, буквально випередивши своїми висновками Закон України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", прийнятий 28 листопада 2006 року Верховною Радою. Що спонукало вас ще й виокремити цю тему в нову книгу, адже це не просто немалий труд, а дуже складний у плані збирання матеріалу...

- Так, я присвятив збиранню матеріалу для першої книги п'ять років, і вже тоді, під час перших із численних зустрічей зі старожилами краю, зрозумів, яка це важка, не тільки закрита офіційно, а ще й запечатана печаткою невимовного страху в душах селянських - через не одне покоління! - тема. І коли писав "Край шляху Муравського", мене совість мучила перед цими людьми: не все викладене, не все донесене, бо обмежене конкретними рамками... І дав собі слово, що обов'язково повернуся до цих безцінних записів, до цих - не похмурих - чорних! - спогадів і створю окрему книжку. Адже голодомор був не тільки в тридцять третьому - а двадцять другий, а сорок сьомий?

Ви кажете: що спонукало? Та все спонукало! У дитинстві старші товариші вчили мене їсти грицики, свиріпу, калачики, цвіт акації, а коли я демонстрував їстівні властивості цих рослин уже своїм дітям, то дівчата дивувалися: навіщо це робити? Ми, українці зрілого віку, й сьогодні, не говорячи вже про батьків, дідів, невпевнено себе почуваємо, коли на горищі чи в коморі не стоїть мішок борошна, цукру, відро квасолі, не лежить пакунок сірників, солі. Звідки це в нас? Та це ж захисна реакція! Це страх на генетичному рівні: особи і нації в цілому - перед голодом, перед війною... Коли мене питають: яка тобі різниця - геноцид це чи злочин проти людства, я хочу привести цю людину на те місце, де колись були ями, які не закривали протягом тижня, бо треба було ще й ще скидати туди трупи померлих від голоду. Підвода їздила селом, і ось в одній сім'ї забирали труп, а ще лежали живі члени сім'ї - помирали. Наступного дня та ж підвода везла до ями наступну жертву з цієї родини, через день - іще одну, і так, поки не вивозили всіх. Такі ями були в Чернігівці, Салтичії, Верхньому Токмаку, Могилянах, Новогригорівці та в інших селах Чернігівського району і не тільки. І хай ця людина поставить те питання тут. Хай спитає у тих мертвих, чиї кості тут лежать. Про голод писати важко. Ще важче разом з мертвими переживати той жах. Для чого я про це розповідаю? Та для того, щоб це не повторилося! Якщо я своєю книгою хоч в одній душі пробуджу прагнення якимсь чином пом'янути загиблих від голоду, вшанувати їхню пам'ять, віддати їм хоч крихту того, що ми заборгували, чим завинили, - я буду вважати, що завдання своє виконав.

- Бути автором книги про голодомори і мало не щодня зустрічатися з людьми, які мають іншу точку зору на ті події, вислуховувати їхні заперечення...

- До цього я готовий, бо вже маю досвід роботи вчителем історії й керівником районного відділу освіти, а також депутатської діяльності. Моя власна громадянська позиція - не замовчувати, а розповідати, розповідати, аби якнайбільше людей знали правду з перших уст і замислювалися над наслідками того, що ми робимо. Чернігівський, та й не тільки, край - непростий, бо тут домівки наші встелені іконами, колись викинутими на наругу з прадідівських хат, а будівлі храмів було знищено, і в них влаштували склади отрутохімікатів. Дітей хрестили таємно, на кладовищах будували школи... Тут мало хто знає, де є могила його прадіда, і як його звали. Тут моїх бабусь покидали на воза разом з малими дітьми і вивезли в зимовий степ помирати. Тут на сьогодні на світлу пам'ять невинно заморених голодом не написано жодної сторінки, не поставлено жодного пам'ятничка...

- Мені відомо, що торік, на роковини голодомору й політичних репресій, ви запропонували створити Книгу Жалоби району, до якої занести імена безвинно закатованих голодом. Також ініціативна група, яку ви очолюєте, почала акцію по збиранню коштів на встановлення пам'ятного знака на честь цих страждальців. Чи маєте ви підтримку в цій святій справі?

- Так, є немало людей, котрі поділяють мої погляди, допомагають реалізувати означені заходи та видати нову книжку. Це, зокрема, підприємці Ю.Я.Сохань та В.М.Марічев із Запоріжжя, С.М.Пугач із Токмака, О.П.Коротич з Донецька, П.П.Удовенко, А.В.Гогунський, О.В.Ліфер, О.М.Дер-кач та інші із нашого, Чернігівського, району. Районна державна адміністрація на чолі з О.В.Найдою надає активну підтримку. Після прийняття Верховною Радою Закону України "Про Голодомор 1932-1933 років", після підписання відповідного розпорядження головою Запорізької обласної державної адміністрації Євгеном Червоненком робота по увічненню пам'яті жертв голодоморів активізувалася і в нашій області, і в Чернігівському районі, зокрема. До святої справи долучаються місцеві органи самоврядування, шкільна молодь. У нашому районному історичному музеї активно поповнюється експозиція "Забуттю не підлягає", присвячена голодомору, є однойменна рубрика в районній газеті. Я сподіваюся, що за такого, державного, ставлення до цієї сторінки історії ми не будемо убієнних голодом поминати мовчки, як було це раніше. Головне, щоб не перетворили все на одноразову гучну акцію, а потім забули до чергових роковин. Я, взагалі, вважаю, оскільки є закон, і він підписаний Президентом України, то його треба виконувати.

- Розкажіть, будь ласка, читачам, про що йдеться у вашій, уже підготовленій до видавництва, книзі.

- "Українська Голгофа" - так вона називається. У ній три розділи. У другому - історичні документи, архівні дані, в третьому - моє, власне, бачення тих трагічних подій на території нинішнього Чернігівського району. Нагадую, що ця територія в 1921-1922 роках входила до складу Великотокмацького повіту Запорізької губернії - як Чернігівська та Гнаденфельдська (Богданівська) волості. Салтичія та Обіточне входили до Попівської волості Бердянського повіту. У період голоду 1932-1933 років українські села перебували у складі Великотокмацького району Дніпропетровської області, а менонітські - Молочанського німецько-національного району цієї ж області. У 1946-1947 роках територія входила до Запорізької області. У складі району було й село Григорівка (нині Пологівського району), а село Тарасівка було в складі Приморського. А перший розділ книги, і він є головним, присвячений свідченням та спогадам очевидців. Переважно ці свідчення були зібрані, як я вже згадував, для книги "Край шляху Муравського" - у 2002-2003 роках. На жаль, більшості з респондентів уже, звичайно, немає в живих. Деякі свідчення охоплюють період трьох голодоморів, деякі - двох. Для вивчення післявоєнного голоду 1946-1947 років районний відділ освіти Чернігівської райдержадміністрації та учні шкіл за моєю ініціативою проводили в 2007 році анкетування очевидців, і частину цих анкет й представлено в книзі. Є також згадки й про Токмацький, Пологівський райони та інші території.

- Людей, котрі пережили ці страхіття та були свідками, майже не залишилося - це одне. А крім того, мені це відомо із журналістської практики, не кожен наважиться, навіть, коли спливло стільки часу, розповідати уголос, а тим паче, письмово про ті події...

- Так, ніхто краще за очевидців та учасників не може повідати нам про трагедію голодоморів і ніхто так не боїться про це розповідати, бо у кожного є діти, онуки. Страх живе в кількох поколіннях, гіркий досвід предків не дає забуття. Ці люди самі є предметом історії, вони на собі відчули наслідки ідей, рішень і дій тих, хто був при владі, чи тих, хто хоче бути при владі. І добре, що сьогодні визнано: поряд з незаперечними архівними документами про цю трагедію, не менш вартісним історичним джерелом є історія жива, усна. Збирати такі свідчення і є найтруднішим, бо люди розповідають, а поставити свій підпис мало хто наважується. Я ось уже кілька років спілкуюся з однією селянкою, вона з 1917 чи 1918 року народження, тобто, була вже п'ятнадцятирічною і добре все пам'ятає, і не раз умивалася слізьми, споминаючи той час. У її родині з голоду померло шість душ із дев'яти, дивом залишилося живими тільки троє дітей. На сільському кладовищі є поховання, де покоїться прах загиблих від голоду земляків цієї жінки. Лежать там кістки і її батьків, братів та сестер. Так, вона пам'ятає, як цілий тиждень тато, мама і менший братик лежали померлі, а вона ходила умивати їм обличчя, вважаючи, що вони живі і просто сплять. Як одного за одним вивозили з хати до спільної ями майже всіх членів великої сім'ї. А тим, хто ще живий, не стачало сил провести померлих в останню путь, вкинути грудку землі в ту яму… На все село таких жінок, як вона, залишилося осіб п'ять. Але коли я спитав у неї дозволу помістити її спогади до книги про голодомор, вона категорично відмовилася, навіть сказала, що не знає, де та страшна яма була. Те, що ім'я її буде розголошене, спиняє її в першу чергу. Хоча я переконаний: вона ледь не таємно доглядає рідні могили. Характерний момент: коли ця жінка бере до рук хлібину, то обов'язково хреститься, хліб для неї - це святиня, це саме життя! Час невблаганно стирає з пам'яті минуле. Навіть моя мама, яка малою опухала від голоду, нині говорить: "Знаєш, синку, мені вже й самій не віриться, як це: немає чого їсти - не день, не місяць, а цілий рік! Чи було це?" А було ж! Навіть сумна пісня була складена про загиблих від голодної смерті: "Хай стежки ростуть квітками, де вони ходили... Святе сонечко, світи на їхні могили!"

- З голодоморами нерозривно пов'язані й сталінські політичні репресії...

- Документи й свідчення очевидців про це теж наведені у моїй і першій книзі, і в другій. Пригадую, як мене морозом обсипало, коли з документів дізнавався про страшні речі. За невиконання плану продзаготівель, наприклад, цілі колгоспи заносили на так звану "Чорну дошку". Так, у нашому районі на таку дошку занесли колгоспи "Прогрес" (с.Салтичія), "Будьонного" "Петровського" (смт Чернігівка) та багато інших. Їх не просто гудили - з комор вивозили все зерно, з хат вимітали все продовольство, закривали сільські магазини, не дозволялося туди завозити ніякий товар, а села оточувала охорона. Виїхати з села було неможливо. А всі, хто намагався якось допомогти голодуючим, хто не виконував розпоряджень по продзаготівлях, підлягали або розстрілу, або засланню у сталінські табори. А горезвісні куркульські виселки? А оголошення злочинцями малолітніх дітей за збирання колосків? Усе це означало в усі часи одне: терор голодом. Він є геноцидом стосовно української нації.

- На яких офіційних документах побудована ваша книга?

- В основному, на матеріалах державного архіву Запорізької області, а з таких матеріалів, у першу чергу, - це копії документів Комуністичної партії, що відображали офіційну точку зору авторів, які писали ці документи, перебуваючи під впливом комуністичної ідеології і тиском адміністративної командної системи. Тому у більшості випадків у документах мова йде про "саботаж", "розбазарювання", "попустительство", "куркульські проіски", "контрреволюційні вилазки" тощо під час хлібозаготівель, а не про вилучення зерна з України, не про голод, який партійне керівництво не лише намагалося не помічати, а більше того - ініціювало своїми діями. Після примусової колективізації та ліквідації куркульства як класу в 1932-1933 роках і був здійснений широкомасштабний терор голодом колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом з деякими регіонами Поволжя і Поділля). Для них визначили непосильні норми хлібоздачі, вилучали до останку харчі. Ця акція супроводжувалася масовими погромами української культури, інтелігенції й церкви. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерно (якого у них і не було!), недвозначно розцінювали як "націоналізм". Усе це повністю відповідало твердженню Сталіна, що націо-нальна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин потерпав і як селянин, і як українець. Неусвідомлення частиною українського сус-пільства справжніх масштабів трагедії і дійсних її винуватців - це теж своєрідна наша біда. А між іншим, навіть велика трагедія, усвідомлена нацією, спроможна об'єднати народ.

- Дякую вам, Миколо Миколайовичу, за розмову й сподіваюся, що ваша книга з допомогою небайдужих людей незабаром буде видана і знайде свого читача. З вашого дозволу, ми наведемо кілька уривків з майбутньої книги.

- Так, я міркую, що це мають бути саме свідчення очевидців Голокосту. Вони не дають чинити наругу над пам'яттю понищених, а нас, живих, не дадуть повести манівцями безпам'ятства. І хочу звернутися до всіх земляків, котрі пережили голодомори, до їхніх родичів: вам немає чого боятися, бо за вас стоїть уся Україна. А розповісти нащадкам, застерегти їх від подібного - це ваш обов'язок перед загиблими родичами, перед їхньою світлою пам'яттю, щоб не заростали стежки до рідних могил, щоб було де запалити свічку та покласти жалобні квіти...

До уваги тих, хто хоче зробити благодійні внески на видання книги Миколи Єременка про голодомор, подаємо рахунок:

розрахунковий рахунок 262061627241, ідентифікаційний код 2045553412, МФО 313827 у Чернігівському відділенні ЗОД "Райффайзен Банк "Аваль". Зробити помітку: на видання книги про голодомор.

Чернігівський район

Людмила КУЦ, журналістка Чернігівської районної газети "НИВА"

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ