МлинціМій батько, Клименко Кирило Яхремович, 1932 року працював вантажником на автомашинах, які вивозили зерно з нашого села Красна Слобідка, що на Київщині, на сусідні залізничні станції для подальшого його відправлення у Росію. Перебуваючи в містах Біла Церква, Васильків, Фастів і на пристані Халеп'я біля Трипілля, із розмов з вантажниками з інших районів і областей батько зрозумів - кремлівська камарилья планомірно і цілеспрямовано готує голод в Україні. До середини листопада 1932-го зерно з села було вивезено повністю. Сторожів біля комор звільнили. Колгоспники не одержали на трудодні ні авансу, ні остаточного розрахунку... Зібравши врожай на городі, батько під прикриттям ночі закопав дві ями картоплі в садочку.

Незважаючи на те, що постанова ЦВК та РНК від 4 лютого 1930 р. забороняла куркульським господарствам переселятися, батько вирішив спасати сім'ю від голодної смерті в Росії. Він виявився далекоглядним і прийняв правильне рішення. На київському вокзалі нам видали квитки тільки до станції Козача Лопань Харківської області. Тож за хабар (чоботи) провідник у службовому купе перевіз нас через кордон з Росією та допоміг узяти квитки до залізничної станції Єлець біля Воронежа. Звідси ми добралися до села Долгорукове, де батько влаштувався корівником у комуні. Обідала сім'я в комунарській їдальні, а сніданок і вечерю мама готувала вдома. Всю зиму начальство комуни вимагало від батька довідку, яка б засвідчувала його особу. Довідки не було, і батька заарештували. Тоді мама вирішила повертатися в Україну. На початку квітня ми були в Києві, і тут, на квартирі знайомого, зустрілися з батьком, що звільнився якось з-під арешту. Але, щоб уникнути переслідувань, він залишився в Києві, а ми через Васильків поїхали в рідне село.

У Слобідці лютувала жахлива машина смерті. Був пік Голодомору. Трупи лежали на вулиці, біля крамниці, у дворах, по хатах. По селу, як тіні, ходили люди, висохлі або пухлі. Не було біля хат ні тиночків, ні повіточок, нічого дерев'яного в господах - усе було спалено в печі, щоб зігріти хату. Можна було оніміти від жаху...

Третина села вже вимерла від голоду. Правління колгоспу дало дві підводи для прибирання трупів. З правого боку річки Красна санітаром працював дід Свиридон Грама, а з лівого - дід Сергій Сало. Це вони кожного дня без вихідних з раннього ранку до пізнього вечора грабарочкою з одною конячкою, що ледь трималася на ногах, їздили селом і збирали мертвих: на вулицях, на подвір'ях, із хат. Більшість ховали в загальні ями, тому що рідні вже померли або були повністю виснажені. За це діди одержували по мисочці супу з колгоспної кухні. Збираючи мертвих, ці старенькі спасали іще живих - селу загрожувала епідемія.

З одного боку від нашого двору жила сім'я Тимоша Зануди. Там було одинадцять чоловік, в тому числі шестеро дітей. На день нашого повернення залишилося двоє - десятирічний Сашко, мій ровесник, і його мама. Якось я з вигону повертався додому. З нашої хати крадькома вибіг Санько і попрямував до своєї хати. Я забіг у хату і зрозумів, що він узяв картоплину з тих трьох, які видавала нам мама кожного дня. "3лодія" я наздогнав і вхопив за комір. Він подивився на мене, а в очах страх, відчай, благання, сльози і рішучість вмерти, але не розлучитися з картоплиною. Невдовзі його мама померла, а сам Санько зник із села. Тільки в 1935 р. його привезли додому. При нагоді розповідав про Київ: харчувався об'їдками в робочих їдальнях або щось знаходив на смітниках, ночував у підвалах чи на вокзалах. Як дістався Києва - не міг пригадати до самої смерті.

Якось ми з сестричкою сиділи на валочку. До нас підійшла сусідська дівчинка Марійка - пухла, неначе водою налита. "Петрик у нас помер, і Івасик, і Василько. Мама сказала, що і я скоро помру", - промовило шестирічне дитя спокійно, як про явище звичне, як про щось таке, що обов'язково має статися. Вона була переконана: там, у Бозі, їй буде краще. Винесла її мати на кладовище через кілька днів...

Весною 1933-го ми з батьком ішли пішки 32 кілометри до Василькова, щоб дістатися звідти до Києва. У глибокому яру між селами Велика Вільшанка і Барахти сіли відпочити. Батько взяв пляшку й попрямував до струмочка по воду, щоб розмочити сухарі, але раптом зупинився. На березі лежав мертвий чоловік. Ми пішли уверх струмочка - і там мертвий, скрутився у бублик і вже загноївся.

- Кріпись, - каже батько, - дійдемо до Барахт, там і нап'ємося. У дворі першої хати витягли з криниці холоднячка. З хати вийшов господар. Привіталися.

- У яру два мертвяка, - каже батько, - чому не прикопаєте?

- А ви з якого села? - питає господар.

- Із Слобідки, - відповідає батько.

- А у вашій Слобідці не лежать трупи під тинами і по хатах, яких не встигають закопувати? - запитав барахтянець.

- Лежать, лежать...

- Отож бо, - відповів господар і пішов до хати.

... В одному дворі з нами проживала сім'я батькового брата Устима: їхній батько і мій дід Яхрем, 7З років, сорокарічна дружина Устима Мавра і п'ятеро їхніх дітей віком від двох до чотирнадцяти років. Устима засудили за відмову вступити до колгоспу. Нову хату (простояла один рік), клуню, сарай, амбар "комуноїди" знесли і розвезли по домах. А з того, що лишилося, почали будувати контору колгоспу. Не вистачило матеріалу -приїхали й відірвали половину нашої хати. Дядина Мавра з сім'єю переселилася у свинарник площею 16 кв. м. Прорубали віконце, поставили піч - і якщо комусь потрібно було пройти до столу, то решта мусили дуже ущільнитися. Дідусь причепив до хати куріня і спав там улітку. 0скільки на покриття боргу по несплачених податках усе було конфісковано, родина зустріла голодомор гола і боса. °ли все, що траплялося. Діти, як мурашки, ходили по весняному полю і збирали гнилу картоплю, на ставку збирали черепашки, в ліску - кору дубову. Ходили в Германівський радгосп збирати кузьку за черпачок затирки. Дядина Мавра постійно ходила по базарах - купувала насіння рижію, кользи, paпсу, а також соняшникове і конопляне. З нього в олійниці давили олію. Макуха і частина олії залишалася дітям, а решта продавалася на базарі. За виторг дядина приносила сировину, з якої знову давили олію. Бували дні, коли здавалося, що настав кінець, але родина знову і знову ставала на ноги. Вона пройшла всі кола пекла, і ми можемо лише уявити, якої мужності й сили духу була дядина Мавра, яка все витримала, не зламалася, не здалася, не скорилася долі.

Якось я вийшов на город і попросив у мами їсти. "Синочку мій, - сказала мама, - я хочу дополоти цю діляночку, а ти витягни з печі горщик і налий собі в мисочку юшки". Так я й зробив. У мисочці були якісь шматочки м'яса, слизькі й тверді. Розжувати їх було неможливо, і вони немилосердно смерділи. Я пішов до мами. "Боже мій! Ти витяг горщик дядини Маври. Вона просила мене зварити до обіду". То були черепашки... Ніхто в цій родині не був пухлий, і всі залишилися живі.

Люди їли листя з дерев, цвіт акації, білої і жовтої, макуху, котів, собак, ховрахів, малих пташенят, дохлу худобу, очерет, осоку, кукурудзяні качани, дубову кору тощо. Коли ставало відомо, що в колгоспі щось здохло з худоби, люди, які ледве трималися на ногах, розривали дохлятину тут же на шматки або супроводжували підводу до могильника. Коли я виходив у кінець свого городу і ще трошки на горбик, то завше бачив голодних людей, які щось викопували. Черепашок за рік Голодомору так скрупульозно визбирали, що ось уже 75 років їх у ставку ніхто не бачив.

Якось весною 1933-го мама дала мені десять копійок, щоб я у крамниці купив сірників. У торговельному приміщенні, за прилавком, дрімає продавець. На полиці - хомут, сапа, вила, на стіні висять іржаві ланцюги. Це весь асортимент. Біля прилавка стоїть тітка Христя Лаверкова: нечесана, брудна, на ній лише сорочка із домотканого полотна, сама пухла, боса, на ногах характерні рани, з яких витікає жовта рідина. Крізь розірвану на боці сорочку видно її живіт, підв'язаний шматком тканини. О, небо! Вoна вагітна... Назавтра я бачив її на ставку по груди у крижаній воді - вона ногами шукала черепашок, пірнаючи з головою, діставала їх і клала у торбину.

Одного разу батько вночі вийшов у садочок. Біля ями, що залишилася (другу сусіди вибрали) якась тінь вигрібала землю і намагалася дістати картоплю. То була баба Савчиха, дружина діда Савки. Знаменитий був Савка Чабан на весь Київський повіт. Старостою села обирали його шістнадцять років поспіль. Служив за Миколи ІІ, Керенського, Грушевського, за отаманів Григор'єва, Зеленого, Петлюри. Село визнавалося зразковим. Печатку, а до неї вузлик із сажею, він носив постійно при собі. На довідці, яку написав писар, можна було поставити печатку в управі, у нього вдома, на вулиці, на весіллі, у церкві, на базарі... "Кирилику, тільки не бий, тільки не бий! Я помираю з голоду. Перед смертю захотілося картопельки, хоч понюхати. Старенький уже не підводиться, хотіла і йому юшечку зварити, напоїти гаряченьким", - плаче бабуся, стоячи на колінах. Батько підвів її й насипав відро картоплі. Савчиха була на межі повного знесилення і не могла перенести відро через валок -Кирило Яхремович відніс картоплю до їхньої хати.

... Тільки-но пухлі, висохлі, голодні люди чіплялися за якусь соломинку, щоб вижити, врятувати своїх дітей від голодної смерті, а кремлівські стервятники вже були тут. Дерев'яна ступа була майже в кожній хаті. Без неї - смерть. У ній товкли сурогати, щоб на солідолі смажити млинці. Легендарні виплодки пекла з політбюро не забарилися прийняти рішення про конфіскацію ступ. Для того, хто сховає ступу, - тюрма. День і ніч палало багаття біля сільради. Восени після збору врожаю, перед оранкою, люди збирали колоски, що впали на землю, виминали їх і їли. Мракобіси видали закон про дрібні крадіжки. Люди, що вмирали з голоду, назвали його "закон про три колоски". За три колоски можна було потрапити на п'ять років до буцигарні, а цілі копи снопів залишилися на зиму через відсутність робочої сили, що вимерла під час Голодомору.

Тієї ж осені 1933-го в районний центр Обухів зібрали передовиків колгоспних ланів на нараду. Членом делегації від Слобідки був Санько Сулима. Під час обіду Санько сховав у халяву алюмінієву дванадцятикопійкову виделку. Це помітила офіціантка. Замість того, щоб підійти до Санька і сказати, що цього робити не слід, вона побігла до телефону. Міліціонер у присутності понятих вийняв з халяви виделку. За вердиктом суду передовик колгоспних ланів поїхав у тайгу різати сосни протягом п'яти років.

Голодні люди не мали сили виходити в колгосп на роботу і паслися в себе на городі - зривали лободу та іншу травичку. Оскільки земля належала державі, то й тут кремлівські вампіри не дрімали. Видали постанову про позбавлення "прогульників" городів. У таких випадках приїздили комнезами з плугом і біля порогу проорювали борозну. За порушення межі - в'язниця.

І вересня 1933 року дзвоник зібрав нас за парти. До класу зайшов наш учитель, доброї пам'яті Андрій Минович Буряк. Любили ми його палко, по-синівськи. Андрій Минович переписав присутніх, звірив із списком минулого року і сказав: "Менше половини залишилося". І заплакав. Дивлячись на нього, і ми витирали кулачками сльози.

У 1988 році в київській лікарні N10 я зустрівся з Іваном Семеновичем Добролежею. Він, демобілізований полковник, учасник боїв із білофінами у 1940 р., інвалід Великої Вітчизняної війни, колишній комендант німецького міста Кюстрін, учитель за фахом, згадував: "У моєму селі на Кіровоградщині, як і в навколишніх селах, більша половина жителів у 1932-33 роках померла з голоду. Спочатку кидали їх у дуже глибокий колодязь за селом, що висох на той час, а потім уже копали загальні могили. Вимирали цілі хутори, які були засновані свого часу царським міністром Столипіним".

У 1943 році мене вивезли на примусові роботи до Німеччини. Працював у господарстві затятих антифашистів фрау Нюссе. Я розповідав про пережите. "Дуже дивно, - говорила німкеня, - саме 1933 року до нас на залізничну станцію привозили цукор з Росії. Він був такий дешевий, що покійний чоловік привозив його центнерами. Оцей "ганс", - хазяйка показала пальцем на коня-ваговоза, - тоді був лошаком і з'їдав вашого цукру по піввідра щодня".

Ще раніше, коли вже почалася війна, якось я запитав у пана Архипа Волошки, який у роки Голодомору працював у сільській раді:

- Чи складали списки померлих від голоду в 1932-1933 роках?

- Складали, - відповів він. - У 1934-му ми такі списки подали до райвиконкому з розписками про те, що копій не залишилося.

- А скільки ж померло в нашому селі?

- Близько тисячі чоловік...

Польовим командиром Голодомору служив комнезам Семен Білошапка, а начальником оперативного штабу - Кабанець Іван Федорович. Йому в селі поставили пам'ятник як Герою Соціалістичної Праці.

- Тільки в граніті посміхнувся! - кажуть односельці.

Іван Клименко,
учасник Великої Вітчизняної війни,
інвалід ІІ групи,
ветеран праці,
в'язень нацизму

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ