b_150_113_16777215_00_images_stories_2010_11_mukhomory.jpg Дмитро Стембковський

Родина мого батька з Києва, і тому Голоду сильно не відчула. Родина моєї мами - з села Великополовецьке під Білою Церквою.

Бабуся, яка виховувала мене в дитинстві, померла у 2009 році на 96 році життя.

Наприкінці 70-х, на початку 80-х вона розмовляла зі мною українською (єдина людина яка тоді зі мною розмовляла українською, я сам з Києва), читала мені Біблію (мої батьки відносились до цього скептично та іронічно), читала Кобзар і розповідала мені про Голодомор.

Мою любу бабусю звали Уляна Григорівна Гордієнко (до заміжжя - Потіха). Її батько - тобто мій прадід - у 1933 році, після того як всі запаси віддав комуністам, закопав останні кілька мішків зерна. Але його здала сусідка - дружина директора колгоспу.

Прадіда заарештували та посадили на 6 років.

Після цього двох його синів - рідних братів моєї бабусі, які навчалися у артилерійському училищі - було відраховано з навчального закладу, а мою бабусю, якій тоді було 20 років, було звільнено з роботи.

Перший з її братів підірвався на міні у 1941 році, а другий підбив 5 німецьких танків і був представлений на Героя Радянського Союзу. Але його документи, надіслані в штаб для представлення на нагороду, у штабі чомусь зникли.

У 1933 році, після засудження прадіда, моя бабуся, разом з іншими дівчатами та хлопцями з Великополовецького, ховаючись від комуністичних бригад, які не дозволяли під час Голоду вийти з села, втекла у місто Ленінград.

Там вона працювала на якомусь заводі, що виробляв цемент і, здається, цеглу. До українців там ставились дуже погано. Працювала не за гроші, а виключно за їжу. За картоплю та хліб.

9b22d0b-stemp.jpg
Mоя бабуся Уляна Григорівна та дід Василь Романович Гордієнки. Фотографія, вірогідно, 1938 року

Хліб, який там видавали, вона не їла, а засушувала на сухарі. Через кілька місяців такої роботи вона повернулась у село, але торбу з тими сухарями по дорозі вкрали.

Ці сухарі вона везла для дітей своєї старшої сестри. Двоє її дітей під час Голоду померли. Наймолодшого хлопчика забили до смерті за те, що він щось взяв з чужого поля.

Моя бабуся щось привезла дітям - у дорозі вкрали не все - але цього було замало.

Бабуся розповідала, що в її селі, а можливо у сусідньому (я точно не пам'ятаю), сталося справжнє диво: одна жінка, втомившись від голоду, вирішила нагодувати свою родину мухоморами, щоб звільнити від страждань.

Назбирала мухоморів, поставила їх варитися і знепритомніла. Вона не пам'ятала, скільки часу була непритомна від голоду. Коли прийшла до тями, нагодувала дітей і сама наїлася мухоморів.

Але, вірогідно, отруйні речовини за довгий час варіння вийшли з грибів - і родина вижила.

Нехай відсохне язик у всіх покидьків, які заперечують або принижують страждання моєї родини, моєї бабусі Уляни Григорівни у 1933-ому та наступних роках. Нас усіх очікує суд Божий.

Історична правда, 19 листопада 2010


Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ