Голодомор і українське питання на початку 1930-х рр.

Громадський інститут історичної пам'яті пропонує читачам нашого сайту працю німецького історика

Яна ЯґіеJan_Jagiello_2ппо-Шонфельдера.

Поданий у науковій праці матеріал насичений великою кількістю архівної статистики зоорієнтованої на висновок, що голодомор був спланований проти українців, як етносу та підтверджує, що був вчинений акт геноциду.

В кінцевому висновку автор суперечить сам собі, притримуючись загально-відомої у світі тенденції окремих істориків применшити цю глобальну катастрофу, давши назву цьому історичному факту, як злочин проти людяності.

Хоча, в той самий час, згідно конвенції ООН 1948 р «Про запобігання злочинів геноциду» до переліку геноциду входить і злочин проти людяності.

Сумніви автора, щодо висновків Р. Лемкіна, який обґрунтовував термін геноцид спираючись на події в Україні й чиї праці були основою Конвенції та введення терміну «Геноцид» на наш погляд є неприпустимим. Лемкін жив і писав свої праці в часи, коли відбувалася ця світова катастрофа і очевидно володів набагато більшими історичними фактами, ніж автор.

Однак, вцілому, наукова стаття автора є корисною для дослідників тоталітарної історії України радянського періоду. І тому, ми переконані, що читачі в більшості своїй віддадуть перевагу висновкам Рафаеля Лемкіна.

Громадський інститут історичної пам'яті

Ян Яґіеппо-Шонфельдер, М. А.

Голодомор і українське питання на початку 1930-х рр.

Демографічний матеріал з Російського державного архіву соціально-політичної історії (головним чином, раніше засекречені результати перепису населення 1937 р. і дані про зміни в структурі населення між переписами 1926 і 1937 рр.), наукові роботи поч. 1990-х рр.[1], присвячені демографічному аналізу, а також власні дослідження архівних матеріалів, дозволяють стверджувати, що в результаті голодомору 1932-1933 рр. на території СРСР збільшення смертності склало бл. 6,5 мли. осіб[2]. Найбільш висока смертність спостерігалася в регіонах з високою врожайністю зернових: 3,2 млн. осіб (49%) в УСРР (згідно з існуючими на той час кордонами) та бл. 600 тис. осіб в регіонах із сильним українським впливом - на Північному Кавказі (найбільше на Кубані й Дону). Таким чином, бл. 58% жертв голодомору було виявлено в сільських районах, де переважало українське населення[3].


Для українського радянського села період колективізації сільського господарства в рамках плану п'ятирічки 1929-1934рр., був ознаменований демографічною катастрофою. Аналіз демографічних даних, зроблений автором у рамках дисертації показав, що населення українського радянського села в період 1929-1934 рр. зменшилося в середньому на чверть (бл. 5,3 мли. осіб)[4]. Близько 72% демографічних втрат було зумовлено голодомором 1932-1933 рр. З них бл. 78% припало на 1933 р., бл. 10% - на 1932 р., а 12% - на 1934 рік внаслідок значного зниження народжуваності.

Що стосується безпосередніх жертв Голодомору[5] в радянському українському селі (бл. 2,8 мли. осіб), то 95% з них було зафіксовано в 1933 р., з них бл. 60% - у період з травня по червень[6]. Близько 53% смертельних випадків, безпосередньо викликаних Голодомором, було відзначено у Київській та Харківській областях[7]. Якщо по країні середня смертність в 1933 р. в шість разів перевершила рівень 1929-1931 рр., то в цих областях було зареєстровано збільшення у дев'ять разів[8]. Особливо зросла дитяча смертність. Кількість дітей у шкільних навчальних закладах скоротилася в період 1931-1933 рр. на 1,071 млн![9]

Лист І.В. Сталіна в усі центральні та регіональні органи партії та державного управління від 28 грудня 1932 р. дозволяє підняти питання про те, в якій мірі ми можемо вважати голод інструментом свідомого терору,
інструментом покарання з метою знищити повністю прагнення до незалежності та опір тенденціям об'єднання. У короткому зверненні, що випереджає серію звітів ДПУ, піднімають тему контрреволюції та виконання плану хлібозаготівель в Україні та на північному Кавказі, Сталін пише про небезпеку повстань в цих регіонах, які можуть призвести до їх відділення від СРСР[10]:


«Рассылаются для сведения: а) записка т. Евдокимова (Северный Кавказ) о вредительстве в системе зерновых совхозов, б) записка т. Балицкого (Украина) о петлюровской организации на Украине, ставящей своей целью проведение саботажа хлебозаготовок и подготовку крестьянских восстаний для отделения Украины от СССР и восстановления в ней капитализма[11]. Ввиду важности рассылаемых документов предлагается обратить на них серьезное внимание[12]».


У результаті Голодомору постраждали переважно ті регіони СРСР, врожайність зернових у яких була особливо високою (Україна, Кубань, Верхнє та Нижнє Поволжя, Центрально-Чорноземна область та північний Казахстан). При цьому слід зазначити, що, згідно з переписом 1937 р., в порівнянні з 1926 р., зниження чисельності спостерігалося тільки відносно українців (84%) та казахів (72,3%).[13]

Масові депортації та висилки 1930 р.

У звітах ДПУ вказана кількість депортованих в 1930-1931 рр.: відповідно 381 173 та 1 803 392 осіб.[14] З них 16,7% - з України.[15] Органи ДПУ зареєстрували тільки за період з 18 лютого до 12 березня 1930 р. висилку 12 539 куркульських сімей (57 720 осіб).[16] Висилка куркульських сімейств проводилась здебільшого в 1930-1931 рр., але серед депортованих траплялися так звані «бідняки», які виступали проти радянської влади.

Так, в Центральному архіві Громадських об'єднань України зберігається безліч звітів ДПУ, які адресовані керівникам партії, що свідчать про часті випадки, коли сільські активісти замикали місцевих жителів у будівлі сільради, вимагаючи від них повідомити, чи підтримують вони радянську владу. Таким чином, приналежність до соціального класу куркулів не була для державних органів єдиним вирішальним фактором для висилки. Характерним прикладом, який було знайдено у звітах спецслужб, є реакція групи жителів села Валанівка Тульчинського округу[17]. Невдоволення селян політикою колективізації та високими податками викликало численні акції протесту в період з лютого до квітня 1930р., спрямовані не лише проти колективізації та висилки, але й проти «колонізації» радянської України. Згідно з матеріалами спецслужб, особливо виразно антирадянські настрої проявлялися у прикордонних регіонах СРСР, найбільше у селах із сильним польським впливом - під західним кордоном СРСР, у Вінницькій області.


Так, в Шаргородському районі Могильовського округу була зареєстрована негативна реакція селян щодо побиття куркулів. Декілька тисяч жителів села Плебанівка та декілька інших навколишніх сіл увійшли у м.Шайгород, та оточили будівлю районної адміністрації. Згідно з архівними матеріалами, натовп почав бити комуністів та місцевих активістів, витіснивши їх в результаті до найближчого монастиря, «откуда они вместе с Милицией, отстреливались до прибытия отряда»[18].


Хвилювання передалися і у сусідній Мурафський район. В м. Мурафі селяни вигукували наступні гасла: «Бей комунистов, нам поможет Польша», «Сбросили царя, сбросим и советы», «Долой коллективизацию», «Долой налоги», «Зачем замучили ксендза?». Місцевий загін ледве зупинив розлючений натовп.

Рух куркулів спостерігався і у багатьох містах, вони прагнули повернути своє становище. Зі звітів відомо, що учасники ставили собі й більш широкі цілі - все голоснішими ставали заклики щодо звільнення України, і навіть бідняки приймали масову участь в протестах.

До гасла часто додавали: «Да здраствует самостийна Украина», та співали «Ще не вмерла Україна»[19].

В архівних документах описується і діяльність «Союзу визволення України» (СВУ), яка, підтримуючи зв'язки з противниками революції на селі, планувала організацію повстання 1930-1931 рр.[20].

Ліквідація СВУ була реалізована шляхом штучно ініційованого судового процесу проти представників інтелігенції - прихильників та ідеологів повної українізації суспільства С.О. Єфремова, Г.М. Іваниці, А.В. Нікольського та інших, а також колишніх державних діячів УНР (членів Центральної Ради). Процес відбувався у Харківському оперному театрі з 9 березня до 19 квітня 1930 р.


Проте ліквідація СВУ не призвела до зменшення активності національно-орієнтованих сил, про що свідчать звіти ДПУ. Організації продовжували свою діяльність, не дивлячись ні на що[21]. Так, в Калинівському районі Вінницького округу відбулася серія масових виступів[22], що були організовані місцевою автокефальною церквою в особі православного священника Голошкевича, брата члена СВУ, що ліквідації ДПУ потрібно працювати іншими методами - підіймати на бунт темінь». В період з 20 лютого по 2 квітня 1930 р. в радянській Україні спецслужбами було зафіксовано 1716 виступів (масових протестів, які частково переходити у повстання) в 41 районі. 1692 з них вдалося придушити одразу, в той час як решту 24 були більш ніж успішні. Згідно з даними спецслужб, в результаті виступів загинуло 136 осіб (з них 90 осіб зі сторони повстанців), 261 особу було поранено (177 зі сторони повстанців) та 868 осіб було побито (763 зі сторони органів державної влади)[23]. В документах уникали називати дані протести «повстаннями»[24]. Всього в СРСР було зареєстровано 13 754 випадків масових протестів та повстань, із них за період лютий-березень - 7575[25]. В окремих районах Київської, Чернігівської та Харківської областей для придушення повстань проводилися масштабні військові операції за участю ОДПУ[26].

Голод 1932 р., масовий виїзд зі села та українське питання

В таємному звіті від 5 травня 1932 р., адресованому генеральному секретерові Коссіру[27], говориться про «продовольчі труднощі» в окремих районах Вінницької області. У звіті згадуються перші випадки канібалізму та перелічується п'ять районів з найбільш важкою ситуацією[28]. Так, в Уманському районі постраждало 30-35 % населення. Акцент робиться на відсутності будь-якої ефективної допомоги.


Згідно зі звітом, в селі Фурманка за 10 днів квітня померло 27 осіб, а в період з 1-5 травня - ще 24 особи. В більшості сіл люди «пухли від голоду»[29]. Серед численних випадків канібалізму згадується наступний: колгоспник Мороз, який належав до класу «бідняків», з'їв двох своїх дітей у віці два та чотири роки.

«(….) Виявлено багато випадків виготовлення їжі із гнилі, на основі чого появилися захворювання дизентерії та сибірської язви. Особливої уваги заслуговує факт людожерства.

Бідняк колгоспник Мороз ІІ.1.35-40 років, внаслідок недоїдання, довгий проміжок часу харчувався дохлою кониною. В ніч на 28/IV вбив свою 2-річну дитину і два дні разом з дружиною харчувався . Через декілька днів Мороз намагався вбити 4-річну дитину. Вже затриманий Мороз зізнався, що вбив дитину»

В 1933 людожерство стає широко поширеним. В архіві міністерства внутрішніх справ у зв'язку з людожерством зафіксовано 2500 судових справ, за якими вирок становив 10 років таборів[30].


За перше півріччя органами ДПУ були зафіксовані «продовольчі утруднення»(цим терміном в офіційних документах називали голод) в 127 районах. У 484 сільських районах, тобто в ¼ всіх районів, відзначається важке становище з продовольством і голод. Був зафіксований ряд самогубств по причині голоду і перший випадок канібалізму[31]. Продовольча допомога почала надаватися тільки після рішення Політбюро ЦК від 21 червня 1932 р., і це лише в 33 районах чотирьох областей[32] [33]. 11 з 33 зазначених районів ЦК характеризує як райони з масовою смертностью[34] .

Центральні органи влади СРСР були відмінно інформовані про масштаби катастрофи на селі.


Становище, яке постійно погіршувалося, в багатьох районах викликало масовий виїзд населення із сіл. Сталін вказує на це в листі до Л. Кагановича від 18 червеня 1932 р., відзначаючи, що кілька десятків тисяч людей в європейській частині СРСР своїми скаргами негативно впливають на місцеве населення, налаштовуючи його проти колгоспної системи[35].


Станом на середину липня, за даними спецслужб, було зареєстровано 116 тис. біженців з 21 району[36] . Якщо перерахувати цю кількість на всі сільські регіони (484), то можна говорити (за умови схожості положення) про 2,5-3,0 млн. біженців. Тому оцінка в кілька десятків тисяч чоловік здається сильно заниженою. У зазначеному вище листі називаються і основні місця скупчення біженців: Чернозем'я, Ленінградська область, західні регіони Росії, Білорусія, Північнокавказький край та ін. На думку співробітників спецслужб, біженці деморалізували іншу частину населення. Лист білоруських селян від 15 липня 1932 року, якого було відправлено в газету «Правда» та в ЦК КПУ, у вигляді копії зберігається в Центральному архіві громадських об'єднань Украіни[37], допомагає уявити собі становище біженців та їх кількість в сусідніх республіках. Ось цитата з нього:



"Колi гэта было, штоб Украïну Беларусія карміла. Былі горшые годы, але Украïна карміла Беларусія, а цяперь наодворот. Беларусія непроч помоч украïнскім колхозам і працытным селянам арганізованым порядком, а не такім як сейчас праісходзіць, што на Беларусіï із за украïнцамі нельзя не прайці не праехаць, як на жел-дорогі, так і на дарогах. Всюди уйма голодных оборваных украïнцев, котрыя валяются по улицам местечка Беларусіï Жлобін, Гомель, Бахмуч, Быхат, Магімт, Орша, Мінск, Сіроціно і усюду. полно. По лесам некотрые живуць. Да чого гэта доходзіць, к чаму гэта выйдзе…"


У секретному звіті спецслужб ДПУ, адресованому членам Політбюро українським комуністам Хатаєвичу та Чубареві, наприкінці січня 1933 року йдеться про те, що в період з жовтня по грудень села покинуло 49 250 сільських жителів з 17 районів Харківської області (16634 колгоспників та одноосібників 31616)[38]. Відзначається, що всього в Україні було залишено господарями 7247 дворів, з них 1709 належали колгоспникам та 5738 - одноосібникам[39].


Слід робити висновки з того, що ситуація принаймні в частині, тих, що залишилися, 475 сільських районів була аналогічною, тому що в не менш ніж 127 районах органами ДПУ в першому півріччі були відзначені «продовольчі утруднення» (тобто голод), з них 33 райони були класифіковані як «важкі», а 11 - як «дуже важкі». Розрахувавши кількість біженців з урахуванням всіх проблемних районів, ми отримаємо більше 1,2 млн. осіб. Тому можна робити висновок з того, що реальна кількість біженців у цей період досягала 100 тис. - 1 млн. осіб.

Згідно Директиви ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від 23 січня 1933 у зв'язку з масовим виїздом селян за межі України було заборонено продаж залізничних квитків селянам без відповідного дозволу районної адміністраціі[40]. Таким чином, передбачалося зашкодити масовому виїзду українських та кубанських селян. У Директиві ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22.01.1933 р. селяни, що виїжджають з України в напрямку Поволжя, Московської області, Західної області, центрального Чорноземного, Білорусії називаються «польськими агентами» та «ворогами радянської системи».

Таким чином, селяни, що голодували, позбавлялися можливості виїхати, а села перетворювалися в гетто.

У результаті виїзду з сіл, викликаного надзвичайно поганими умовами життя і високими нормами здачі зерна, посівна площа у 1932 р. скоротилася в окремних районах майже на 50%, що, у свою чергу, призвело до скорочення врожаю на бл. 30%, незважаючи на досить хороші погодні умови[41]. Для задоволення власної потреби в продовольстві українським селянам на той час було потрібно бл. 11-12 млн. тонн зерна. У 1932 р. вони були змушені здати державі 6,7 тонн, тобто 52,3% отриманого врожаю (всього на 0,2 тонни менше, ніж у попередньому році[42]) - і це з урахуванням значно меншого врожаю, великої кількості селян-біженців, пасивного опору, депортації сімей заможних селян та руйнування сформованої структури села, а також масового вимирання худоби (коней) і, як наслідок, значних втрат тяглової сили, яку не могли повноцінно замінити трактори. Система хлібозаготівель викликала масовий опір населення. У 1932 р. 199 районів і 407 сіл відкрито відхилили план хлібозаготівель[43]. 7 серпня 1932 вступив в силу так званий «Закон про п'ять колосків»[44] . 11 серпня 1932 Сталін писав Кагановичеві[45] :


«Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять[46]. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец - прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против[47] партии».

Цей лист став сигналом для репресій та радикальних чисток серед членів комуністичної партії.

16 серпня Каганович відповів Сталіну, що він повністю розділяє його погляди, щодо стану справ на Україні, і зажадав закликати «до рішучого перелому »[48].

«…я целиком и полностью согласен с Вашей оценкой положения дел на Украине[49]. Беда в том, что среди части актива вопрос о хлебозаготовках, их рассуждения о невыполнимости плана переросли в вопрос об отношении к политике партии. Неуверенность, бесперспективность, растерянность и формальное выполнение «долга» - вот главные бациллы, разъедающие сейчас часть актива, задевая «трошки» (немного) и верхушку. Теория, что мы, украинцы, невинно только в среднем звене, но и в верхушке. Я считаю, что независимо даже от оргвыводов, наступил момент, когда ЦК ВКП (б) должен официально в политическом документе дать бы оценку и призвать организацию к решительному перелому. Резолюцию своей конференции они всерьез не берут, считая ее отчасти вынужденной[50]… »


В результаті наступних чисток було виключено близько 100 тис. членів комуністичної партії, на яку вплинула українізація кінця 1920х рр. (На той час 2/3 її були українцями, тоді як на початку 1920 рр. українці становили менше 15%) і яка розвивалася в напрямку націонал-комунізму, тісно співпрацюючи з такими політиками, як Микола Скрипник. У зв'язку з результатами перепису населення 1926 р. він зажадав українізації Кубані, тому що ця «друга Україна» почала забувати рідну мову. У 1926 р. в Кубанському окрузі українці становили бл. 2/3 населення (бл. 915 тис. осіб), але всього 729 тис. осіб вказали українську мову як рідну[51] . У Центральному архіві громадських об'єднань Україна знаходить написаний за ініціативою Скрипника лист, адресований ЦК КП (б)У від 21 травня 1927 про «Приєднання до України областей з українською національною більшістю»[52]. Цей націонал- комунізм, який тільки зародився, розглядався як загроза, тому Сталін писав про небезпеку втратити Україну.


З серпня по листопад 1932 року спецслужбами було зареєстровано 21 197 злочинів на грунті хлібозаготівель. В період 1 грудня - 1 січня 1933 року ДПУ повідомляє про 19 224 арештів з порушеннями на грунті хлібозаготівель; серед заарештованих 8344 колгоспника, 7493 одноосібника і 2387 інших осіб[53] . Цікава класифікація видів злочинів: 6196 осіб засудили за антирадянську агітацію, 294 осіб - за українську контрреволюцію, а 738 осіб - за церковну контрреволюцію. У 1933 р. як репресії, так і Голодомор досягають свого апогею (бл. 125 000 арештів). Лише в 1937 р., за часів великого терору, кількість арештів перевищить рівень 1933 року.

22 жовтня 1932 року Сталін приймає рішення надіслати комісію на чолі з Кагановичем на Кубань та Дон, а комісію на чолі з Молотовим - на Україну. Діяльність обох комісій призвела до ще більшого посилення репресій проти селянства. Була введена система «чорних списків», в результаті якої на колгоспи, села та цілі регіони накладалися справжні штрафи.


Одночасно, наказом від 14 грудня 1932 р., у Кубанському окрузі був припинений процес українізації, який вийшов з-під контролю. 10 грудня Сталін звинуватив головного ідеолога українізації Миколу Скрипника[54] в націоналізмі[55]. У цей же час, 4 листопада, після візиту Кагановича в Ростов-на-Дону, три кубанські козацькі станиці потрапили до «чорних списків»[56] . З 14 листопада 1932 згідно наказу Обкому КП (б)У було заборонено ввезення товарів і продовольства в села, які не виконали план хлібозаготівель. У «чорні списки» потрапили 12 районів Харківської області, ще 44 отримали попередження[57]. На практиці це означало, що для конкретних 12 районів[58] ввезення товарів до області, згідно з листопадовим планом, було повністю припинено. Було заборонено продаж продовольства та діяльність кооперативів. Це стало початком трагедії Голодомору, що торкнулася практично всіх селян конкретного регіону, та останнім кроком на шляху до масової загибелі сільського населення. Станом на 6 грудня 1932 в «чорних списках» налічувалося вже 5631 господарство одноосібників і 327 - колгоспників[59].


За власними оцінками автора, на підставі аналізу документів з Центрального архіву громадських об'єднань України, у «чорні списки» було занесено до 25% сільських регіонів. Крім цілеспрямованих обшуків в селах та системи «чорних списків», влада вдавалися до виселення найбільш активних учасників протестів з козацьких станиць Кубанського округу.


У період 5-8 грудня 1932 р. з Кубанського округу було виселено 1008 куркульських господарств та 998 господарств одноосібників. Депортації торкнулися 13 районів. Населення станиці Полтавська, що вирізнялася найбільш активними протестами, було виселено майже повністю[60] . З близько 13 тис. жителів станиці (серед них бл. 11 тис. українців, за даними перепису 1926 р.) згідно зі звітом ОДПУ від 29 грудня 1932 було вирішено виселити 2286 сімей (9440 осіб)[61]. До цього, в період 5 - 7 грудня, у Казахстан вже було вивезено 208 сімей (1097 осіб)[62] Станиця Полтавська в листопаді 1932 р. першою потрапила до «чорного списку». У звіті спецслужб від 15 грудня 1932 р. наголошується, що станом на 1 грудня 1932 р. план хлібозаготівель виконано одноосібниками на 16,13%, а колгоспниками на 37%[63]. Голова ОДПУ Г. Г. Ягода характеризує станицю Полтавська як станицю, що пронизана націоналістичними елементами[64].

У рішенні крайкому ВКП (б) Північнокавказького краю від 16 грудня міститься наказ про висилку всіх жителів станиця Полтавская по причині саботажу хлібозаготівель, а також розпуск місцевої партійної організації. Згодом станиця була перейменована в Красноармійську[65].


«Ввиду того, что ст.Полтавская, несмотря на все принятые меры, продолжает злостно саботировать все хозяйственные мероприятия Советской власти и явно идет на поводу у кулаков, признать необходимым выслать всех жителей станицы из пределов края[66], за исключением доказавших на деле свою преданность Советской власти в гражданской войне и в борьбе с кулачеством. Предрешить оставление в ст. Полтавской коммуны имени т. Фрунзе. Полтавскую партийную организацию, как явно не способную бороться за решение партии, распустить[67]».


До 20 грудня 1932 в Кубанському окрузі через контрреволюційну діяльность було заарештовано 16 884 осіб (3680 куркулів, 271 заможних одноосібників, 3130 колгоспників, 1896 посадових осіб радянського апарату та колгоспів та 932 колишніх торгівельників та ін) 10 січня депортували 3544 жителів козацького населення станиці Медведовської (800 сімей/3544 осіб)[68]. Всього у зв'язку з придушенням опору кубанських козаків системі хлібозаготівель було депортовано 60 000 - 100 000 осіб[69].

Дослідження Голодомору та українське питання


Проаналізувавши відомі на сьогоднішній день факти, можна зробити висновок, що поки важко знайти передумови для застосування до трагедії Голодомору в Україна Конвенції ООН про попередження та покарання злочину геноциду 1948 р. Хоча Голодомор і відповідає окремим ознаками геноциду, перелічених у пар. 2 цієї конвенції, що спирається на теорію Р. Лемкіна, проте на підставі наявних документів неможливо однозначно довести відповідність Голодомору в Україні цьому визначенню, яке безпосередньо перегукується з подіями холокосту[70] (Згідно Р. Лемкіну, обов'язковою ознакою геноциду є заплановане знищення групи людей або частин цієї групи на підставі їх расових, етнічних, національних або релігійних ознак). Чи можна віднестити Голодомор до категорії геноциду? Для відповіді на це питання необхідно грунтовне дослідження всієї сукупності процесів примусової колективізації сільського господарства та Голодомору в окремо взятому регіоні у відповідності з принципами мікроісторії. При дослідженні необхідно враховувати історичний контекст сталінського режиму. У центрі дослідження слід звернути увагу на наступні три питання:


(1) Організація Голодомору. Виконавці на місцевому та державному рівні. Динаміка сталінського терору та радикалізація на місцях.


(2) Зміни в регіоні в результаті Голодомору (демографічні, соціальні, культурно-етнічні).


(3) Ступінь і етапи етнізаціі терору.


Гарною теоретичною базою в зв'язку з цим представляється модель про взаємозв'язкок порядку та насильства З. Бауманна та теорія про етнізацію терору Й. Баберовскі. З.Бауманн підкреслює конструктивну роль людини в процесі побудови порядку. Створення відповідного конкретній культурі порядку, завжди розуміє прийняття рішення про те, що входить в бажану систему, а що ні. Відповідно до З. Бауманна, громадський порядок створюється за рахунок вибору: "To design an order means to select, to chоose".


Таким чином, виникає опозиція між порядком та не-порядком, тобто елементами, які визначаються як ті, що не належать до порядку. З. Бауманн досліджував діалектику порядку у зв'язку з холокостом, ввів термін «держава садівника», особливістю якої є нетерпимість до неоднорідності, різноманітності. Деякі його висновки можна перенести й на сталінський режим, хоча спосіб знищення та мотиви холокосту (біологічне знищення) і Голодомору (політичне знищення) відрізняються між собою. Бауманн називає сучасний геноцид «соціальною інженерією» (Social Engineering). Згідно Бауманну, сучасне масове знищення переслідує високу мету. Усунення супротивника розглядається як засіб для досягнення мети: по-новому створити суспільство, примусивши його існувати в рамках схеми, орієнтованої на наукові досягнення. Має виникнути нове суспільство, що «об'єктивно» перевершує попереднє[71].


Й. Баберовскі застосував модель Бауманна щодо сталінізму в книгах «Порядок через терор» та «Червоний терор», розробивши модель сталінського порядку, починаючи з національної політики СРСР 1920х рр., «конструювання» та поділу народів (наприклад, Молдови та молдаван на відміну від Бессарабії та румун) та закінчуючи пошуком «ворогів»[72]. Й.Баберовскі доводить, що терор був спрямований не тільки проти певних, ізольованих у відповідності з цінностями сталінського режиму, груп. З кінця 1920х рр. відзначається наростаюча етнізація терору. На думку Й.Баберовскі, що селяни, які чинили опір, сприймалися вже не як клас, а розглядалися як етнічні групи, які живуть на конкретних територіях.


В Україні в полі зору спецслужб потрапляли й етнічні меншини, наприклад, поляки, тому що у їх відношенні існувала загальна підозра в шпигунській діяльності на користь режиму Пілсудського. Визначення геноциду, подане Р. Лемкіним, також не здатне відобразити комплексність процесів 1929-1934 рр.. Ще одне загальне визначення злочину проти окремого соціального класу (селян) дає термін «соціоцид», який також не можна повною мірою віднести до голодомору, тому що він ігнорує елементи етнічного терору. Замість участі в полеміці про те, чи можна прирівняти Голодомор до геноциду, ми пропонуємо, як тимчасове рішення класифікувати Голодомор, який поза всяким сумнівом є злочином проти людства, як демоцид[73].

Про автора:

Ян Яґіеппо-Шонфельдер, аспірант історичного факультету Лейпцизького університету. Захистив магістерську дисертацію на тему: «Великий голод 1932-1933 рр. в Україні як запланований геноцид? Оцінка Голодомору на підставі документів з центральних українських архівів». У рамках докторської дисертації займається дослідженням Голодомору в Київській області.

Література

1. Baberowski, Jörg. Der rote Terror. Die Geschichte des Stalinismus. Fischer Taschenbuch Verlag, Frankfurt a. M., 2007.

2. Baberowski, Jörg, Manteuffel, Anselm-Doering. Ordnung durch Terror. Gewaltexzesse und Vernichtung im nationalsozialistischen und stalinistischen Imperium. Dietz, Bonn, 2007

3. Baumann, Zygmunt. Die Dialektik der Ordnung. Die Moderne und der Holocaust. 3. Ausgabe, Europäische Verlagsanstalt, Hamburg, 1994.

4. Dronin, M. Nikolai, Bellinger, Edward G. Climate dependence and food problems in Russia 1900 - 1990. The Interaction of climate and agricultural policy and thier effect on food problems. Akaprint Nyomda, Budapest, 2005.

5. Jilge, Wilfried. Die Große Hungersnot in Geschichte und Erinerungskultur in: Kaminsky, A. Erinerungsorte an den Holodomor. Leipziger Universitätsverlag, Berlin, 2008

6. Rummel, Rudolph J. Demozid. Der befohlene Tod. (Orginal: Death by goverment). Massenmorde im 20. Jahrhundert. LIT Verlag, Hamburg, 2003. С. 33-34.

7. Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. Вестник статистики", 1990, 7. М., 1990.

8. ГДА СБУ (Отраслевой государственный архив Службы безопасности Украины). Ф. 42, д. 9, л. 210,

9. ДАХО (Государственный архив Харьковской области). Ф. 2в, oп. 1, д. 11, л. 87-88.

10. Кульчицький С.В. Голод 1932 - 1933 рр. в Україні як геноцид. Київ, 2007.

11. Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рокiв на Українi: очима iсторикiв, мовою документiв. Інститут історії партії при ЦК Компартії України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Київ, 1990.

12. Литвин В. М. Історія українського селянства. Toм 2, Інститут історії України HAH України, наукова думка, Київ, 2006.

13. Население России в XX веке. Исторические очерки. Т. I 1900 - 1939 гг. РОССПЭН, M., 2000.

14. РГАСПИ (Российский государственный архив социально-политической истории). Ф. 17, оп. 42, д. 80, л. 9-11; ф. 81, oп. 3, д. 99, л. 146-156.

15. Сергійчук В. І. Украинизация России. Київ, 2000.

16. Сергійчук В. І. Як нас морили голодом. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Центр українознавства, Київ, 2006

17. Скрипник, М.О. УСРР - П'ємонт українських трудящих мас. Статті й промови. т. II, ч. 1., ДВУ, Харків, 1929.

18. Сталин и Каганович. Переписка 1931-1936 гг. РОССПЭН, M., 2001.

19. Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. РОССПЭН, М., 2001.

20. ЦДАВО Украины (Центральный государственный архив высших органов власти и администрации Украины). Ф. 559, oп. 1, д. 2572, л. 4-15,

21. ЦДАГО Украины (Центральный государственный архив общественных объединений Украины). Ф. 01, оп. 20, д. 6276, л. 39-46; ф. 01, оп. 20, д. 5242, л.

01 (экз. № 490); ф. 01, oп. 20, д. 3190, л. 61; ф. 01, оп. 20, д. 3184, л. 64-74; ф.

01, oп. 20, д. 3185, л. 67; ф. 01, oп. 20, д. 3290, д. 5256, л. 26-32; ф. 01, oп. 20, д.

5255, л. 68-69; ф. 01, oп. 20, д. 6273, л. 46; ф. 01, oп. 20, д. 2673, пр. № 93.



[1] При цьому варто зазначити публікації російських демографів Л.Є. Дарского, Т.Л. Харькової та
Є.М. Андрєєва та ін.

[2] Україна - 3,2 млн., Північнокавказький край - 0,6 млн., Чорнозем'є - 0,2 млн., Поволжя - 0,4 млн., південний Урал -0,4 млн., Казахстан -1,5 млн., Білорусія - 0,1 млн., інші регіони - 0,1 млн.

Кількість українського населення в сільських районах за межами УРСР, згідно перепису 1926 р.: 1. Кубанський округ - 67,2%; 2. Донський округ - 55,5%; 3. Ставропольський округ - 35,9%; 4. Донецький округ - 55,5%; 5. Майкопський округ - 31,7%; 6. Сальський округ - 44,0%; 7. Армавірський округ - 34,5%; 8. Таганрозький округ - 89,1%; 9.Терський округ - 35,3%;10. Чорноморський округ - 46,2 (1-10: Північнокавказький край); 11. К. A. РСР - 14%; 12. Кустанайський округ - 43,5% (півн. Казахстан); 13. Воронезька губернія - 33,2%; 14. Курська губернія - 19,5%. Згідно http://demoscope.ru/weekly

[4] 2,8 млн. осіб загинуло безпосередньо в результаті голодомору 1932-1933 рр., на 1 млн.
знизилася народжуваність у 1932-1934 рр., бл. 500 тис. осіб було виселено в період 1929-1934 рр. «куркульських сімей», бл. 1 млн. осіб покинули села в результаті масового переселення в міста та інші регіони СРСР у 1930-1933рр. Дані перепису 1926 р. дозволяють стверджувати, що кількість сільського населення в радянській Україні в 1929 р.
сягало 23 млн. У звітах Посольства Німеччини в Москві стосовно ситуації в радянській Україні
за 1932 р. вказана кількість сільського населення - 22 млн.осіб. У період 1929-1934 рр.
демографічні втрати українського села склали бл. 5,3 млн.осіб., тобто бл. 23% населення 1929, 88% жертв голодомору склало сільське населення.

[5] Беручи до уваги тільки збільшення смертності.

[6] Цитата із засекреченого звіту ДПУ по Харківській обл. від 5 червня, добре ілюструє
ситуацію в селах: «С. Чепышка: состоящее из 500 дворов превратилось в пустырь. Жилую хату можно найти через 3-4 усадьбы. Как днем, так и вечером никакого шума не слышно; по утрам дыма из труб не видно». ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 6276, л. 39-46.

[7] Після територіальної реформи 1932 р. до складу радянської України входило 7 областей та
одна автономна республіка.

[8] У результаті пропорційного перерахунку загальної кількості незареєстрованих
смертей у 1933 р. (всього бл. 1,9 млн. осіб) в окремих регіонах стає очевидним, що в
1933 р. у порівнянні з 1929-1931 рр. смертність зросла в кілька разів: в УРСР у цілому - в
6,69 разів, в Київській обл. - у 9,03 р., у Вінницькій обл. - у 6,36 р., у Чернігівській обл. - у 3,24
р., в Харківській обл. - у 9,06 р., в Дніпропетровській обл. - у 6,68 р., в Одеській обл. - В 6,0
р., в Донецькій обл.- у 3,63 р., в М. А. РСР - в 5,57 р.

[9] Литвин В. М. Історія українського селянства. Київ, 2006. С. 197.

[10] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 5242, л. 01 (экз.№ 490).

[11] Виділено автором.

[12] Виділено автором.

[13] Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. М., 1991. С. 97. Массовые депортации и высылки 1930 г.

[14] Население России в XX веке. Исторические очерки. Т. I 1900 - 1939 гг. M., 2000. С. 277.

[15] Население России в XX веке. Исторические очерки. Т. I 1900 - 1939 гг. M., 2000.

[16] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 3190, л. 61.

[17] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 3184, л. 63-74. Л. 65: «Зібрали нас в одну хату вночі і
почали переписувати, хто за радянську владу, а хто її ворог, хто не ворог радянської влади -
зобов'язаний записатися в СОЗ, а якщо хто відмовлявся, йому заявляли: «Ми тебе зарахуємо до
куркулів і відішлемо на Соловки». Накладали податок у розмірі 80 рублів, описували майно та
заарештовували

[18] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 3184, л. 63-74. «У Шаргороді юрба оточила Виконком і
Райпарком, і ніякі умовляння місцевої влади а також Голови Окрвиконкому, що знаходився там, - на юрбу не повпливали. Натовп здійняв гамір, почав бити комуністів та активістів, привівши їх у прилеглий монастир, звідки вони разом з міліцією, відстрілювалися до прибуття загону. Натовпом був розгромлений РВК, спалені справи, розірвані портрети. Порядок був відновлений тільки після застосування зброї ».

[19] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 3184, л. 63-74. Л. 63

[20] «... каковые, как по своей активности, так и по организующей роли, лишний раз подтверждают крепкие связи «СВУ» с активными кадрами сельской контрреволюции и расчеты «СВУ» на

восстание в 1930-31 году».

[21] Безумовно, що тепер є ще більш очевиднішим, тільки своєчасна ліквідація «СВУ» дезорганізувала залишки організації, змушуючи їх діяти не дивлячись ні на що ».

[22] У документах ДПУ використовується термін «масові виступи». Розмежування між протестами, рухом і повстаннями не робиться.

[23] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 3185, л. 67.

[24] ЦДАВО Украины. Ф. 559, оп. 1, д. 2572, л. 4-15.

[25] Dronin, M. Nikolai, Bellinger, Edward G. Climate dependence and food problems in Russia 1900 - 1990. The Interaction of climate and agricultural policy and thier effect on food problems. Budapest, 2005., c. 115

[26] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 3290.

[27] ЦДАВО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 5256, л. 26-32.

[28] «В одном их своих писем я Вам уже писал о том тяжелом продовольственном положении, в котором находятся ряд районов Уманской группы (Вабанка, Умань, Пыскив, Оратово, Погребище). К сожалению к настоящему времени мы не смогли своими собственными рессурсами значительно улучшить продовольственное положение указанных районов».

[29] «В большинстве сел насчитываются десятки опухших от голода людей. В связи с этим распространены различные болезни и больницы не в состоянии полностью охватить всех больных».

[30] Литвин В. М. Історія українського селянства. Київ, 2006. C. 198.

[31] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С. 420.

[32] Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рокiв на Українi: очима iсторікiв, мовою документiв. Київ, 1990 рік. С. 187-188.

[33] 12 районів Київської обл., 5 районів Дніпропетровської обл., 9 районів Вінницької обл. (з
них найбільше - Уманський район) та 7 районів Харківської обл.

[34] 4 райони Київської обл. (Буцький, Тетіївський, Богуславський та Рокитнянський), 2 райони
Дніпропетровської обл. (Долинський та Ново-Празьскій), 4 райони Вінницької обл. (Уманський, Плисківського, Бабанський, Оратівський), 1 район Харківської обл. (Глобинський).

[35] Сталин и Каганович. Переписка 1931-1936 гг. M., 2001. C. 179

[36] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М.,

2001. С. 420.

[37] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 5255, л. 68-69.

[38] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 6273, л. 46

[39] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 6273, л. 46

[40] РГАСПИ. Ф. 17, оп. 42, д. 80, л. 9-11.

[41] Див засекречений звіт наркомзему СРСР за вересень 1932 р. Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С.496-498. Л. Каганович у своєму листі до Сталіна влітку 1932 р. також розраховує на хороший урожай.

[42] Литвин В. М. Історія українського селянства. Київ, 2006. С. 186.

[43] Закон "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності", підписаний М.І. Калініним, В. М. Молотовим і А. С. Єнукідзе. Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр. в Україні Як геноцид. Київ, 2007. С. 207-208

[44] Згідно з цим законом, весь колгоспний урожай був державною власністю. Поля охоронялися, а за крадіжку державного та колгоспного майна, нехай навіть декількох колосків, призначали розстріл із конфіскацією майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років.

[45]РГАСПИ. Ф. 81, оп. 3, д. 99, л. 146-156. // Написано от руки // Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид. Київ, 2007.

[46] Виділено автором.

[47] Виділено автором.

[48] Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр. в Україні Як геноцид.Київ, 2007. С. 283-284.

[49] Виділено автором.

[50] Виділено автором.

[51] Скрипник, Микола. Статті й промови. т. II, ч. 1. Харків, 1929. С.322.

[52] ЦДАГО Украины. Ф. 01, оп. 20, д. 2673, пр. № 93.

[53] ГДА СБУ. Ф. 42, д. 9, л. 210.

[54] Нарком освіти УРСР. покінчив життя самогубством влітку 1933 року.

[55] Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр.. в Україні Як геноцид.Київ, 2007. З. 291

[56] Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр.. в Україні Як геноцид.Київ, 2007. З. 291

[57] ДАХО. Ф. 2в, оп. 1, д. 11, л. 87-88.

[58] Староcалтівскій, Нехвoрощанскій, Нoвocанжарскій, Петровський район, Нововодолазький, Кременчуцький, Балаклійський, Ізюмський, Kущeнковскій, Онуфріївський, Печенізький, Новогеоргіївський.

[59] ДГА СБУ. Ф. 42, оп. 1, д. 9, л. 67

[60] Сергійчук В. І. Як нас морили голодом. Київ, 2006. С. 222-223

[61] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С. 610.

[62] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С. 584.

[63] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С.581.

[64] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С.530.

[65] Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927-1939: Документы и материалы. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С. 585.

[66] Виділено автором.

[67] Виділено автором.

[68] Трагедия советской деревни. В 5-ти тт. T. 3. Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. М., 2001. С. 232.

[69] Jilge, W. Die Große Hungersnot in Geschichte und Erinerungskultur in: Kaminsky, A. Erinerungsorte an den Holodomor, 2008, S. 17.

[70] Baumann, Zygmunt. Die Dialektik der Ordnung. Die Moderne und der Holocaust. Hamburg, 2. Auflage, 1994. С. 253.

[71] Baumann, Zygmunt. Die Dialektik der Ordnung. Die Moderne und der Holocaust. Hamburg, 2. Auflage, 1994. С. 106.

[72] Baberowski, Jörg. Der rote Terror. Die Geschichte des Stalinismus. Frankfurt a.M., 2007. und Baberowski, Jörg, Manteuffel, Anselm-Doering. Ordnung durch Terror. Gewaltexzesse und Vernichtung im nationalsozialistischen und stalinistischen Imperium. Bonn, 2007

[73] За визначенням Р.Руммеля, демоцид є діями уряду «1. з метою вбивства або смерті людей: 1a, з причини їх релігійної, расової, мовної, етнічної, національної, класової приналежності, політичних поглядів, висловленої думки або дій, які можуть бути розцінені як опозиційні по відношенню до уряду або розкладають соціальний устрій, або через їхні контакти з такими людьми [....] » і 2. «Наслідком яких є смерть в результаті навмисного, свідомо
необережного або аморального ставлення до життя». Ознаки 1a, 1b («для виконання системи встановлених квот»), 1d («внаслідок створення умов життя, що тягнуть за собою смерть»), а також 2e («в результаті голоду або епідемії, за яких уряд ухиляється від надання населенню допомоги або свідомо посилює смертельний
ефект») і 2f («в результаті примусової депортації та висилки, що тягнуть за собою смерть») відповідають голодомору та супроводжували його репресіями. (Rummel, Rudolph J. Demozid. Der befohlene Tod. Massenmorde im 20. Jahrhundert.Hamburg, 2003. С. 33-34).

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ