Авраам Шифрін, журнал «Сучасність»

Згадуючи Михайла Сороку

Нижче друкуємо спо­гад Авраама Шифріна, колишнього в'язня концентраційних таборів в СРСР, що був знайомий із сл. п. Михайлом Сорокою, перебував разом із ним в ув'яз­ненні і з 1970 року приїхав до Ізраїлю. (ред. журн. "Сучасність")

Я хотів сказати декілька слів про Михайла Сороку. Вістка про його смерть у радянському концтаборі застала ме­не в дорозі з Ізраїлю до Америки. І коли я летів літаком, то думки про його смерть після стількох років тюремного ув'язнення мене дуже мучили і пригноблювали.

Михайло Сорока був одним із моїх друзів. Ми з ним були кілька років разом у таборах і в одній із спецполіт-тюрем. Дружба наша виникла, почалася в Тайшеті. Ми були разом з ним на лісовирубі. Він відбував тоді свій другий ре­ченець. Не знаю, в який це було точно рік: восьмий, чи де­сятий, чи дванадцятий від його ув'язнення. Потім ми зустрі­лися з Михайлом на станції Віхорєвка. Це один із віддале­них пунктів Озерлагу, де радянська влада побудувала спеціяльну політичну тюрму.

Будували її так. Поклали на вічну мерзлоту рейки і залили бетоном. Це - підлога. Потім вбили рейки сторчма і залили бетоном. Це були стіни. Потім поклали зверху рей­ки і залили бетоном. Це - стеля. Будували зимою. У бетон додавали соли, щоб він скоріше тверднув. І тому цей залізо­бетонний куб, той барак із залізобетону був завжди вогкий. Там не можна було дихати від вологості.

Нутро барака порозгороджували залізними клітками, і ось у кожній такій камері сиділо нас по дванадцять осіб. У камеру майже не проникало денне світло. Ґрати були ду­же густі. А зимою вікно, яке виходило назовні, вкривалося зсередини - з камери - від 10 до 15 сантиметрів шаром льоду. Взагалі ціла стіна, яка виходила надвір, була зав­жди покрита льодом. Тому ж у каморі було завжди холодно. Видавали нам по два поліна дров на піч, яка огрівала дії камери. І до того ця піч була заґратована навколо, щоб ми не могли до неї підійти ближче. І осі. у цих умовах ми жили з Сорокою один рік разом у камері.

Михайло Сорока був дивною, незвичайною людиною. Дуже лагідний, дуже спокійний, дуже уважний до друзів. Дивною скромністю визначалася ця людина. Ніколи ви не почули від нього слова «я». Його дуже любили товариші не­долі, ставилися до нього дуже щиро. Він завжди намагався бути таким непомітним, і це тим більше вражало, що ми знали про його велику, серйозну працю в українському під­піллі. Знали про його героїчне минуле і тому ж цінили його дивовижну скромність. Мені дуже гірко було почути зараз про його смерть, про смерть після третього арешту. Про смерть у тюрмі.

Коли людина помирає в тюрмі, то голе тіло, голий труп вивозять на вахту, і там наглядач пробиває мерця за­гостреним залізом, щоб перевірити, чи не живий він часом. В інших випадках б'ють по голові кувалдою, розбивають го­лову. Не знаю, що оті падлюки зробили з Михайлом. Пробили його чи голову йому розбили мертвому... Та вивезли його в ліс, кинули в загальну яму з дерев'яною биркою на нозі. Кладовища оті тягнуться сотками кілометрів. Тепер у Мор­довії на тих місцях, де ховали людей, садять нові ліси. І можна бачити, як тягнуться без кінця і краю рівні ряди лі­сів. Це місця, де поховані політв'язні.

Проте, усе наше горе, тобто горе друзів тут, ніщо в порівнянні з тим горем, що його зазнає Катруся, жінка Ми­хайла, яка тепер кінчає двадцять п'ятий рік у тюрмі. Я си­дів там десять і, чесно кажучи, не розумію, як можна жи­вим залишитися двадцять п'ять літ у тюрмі. Не розумію про­сто. Серце стискається, коли думати про долю цієї жінки. Вона сиділа, здається, двадцять повних літ у Владимірському ізоляторі, перебувала більшу частину свого строку в камері-одиночці. Страшно подумати про це все... І страшно подумати, що взагалі світ живе, не думаючи про це... Ці люди, ці святі попадають у концтабори, віддають себе на роз­терзання радянським бандитам. А потім про них весь світ забуває за тиждень, і сидять вони все життя в таборах і по тюрмах, і ніхто про них взагалі не пам'ятає. Чи багато з тих людей, які читатимуть ці мої спогади про Михайла, чи багато з них пробувало допомогти Михайлові або його рідним у Ро­сії в той час, коли він гинув у таборах і Катруся сиділа там?.. Чи багато людей сьогодні прагне допомогти родинам в'язнів і, які сидять іноді без кусника хліба. Сумно про це все гово­рити ... Але говорити треба.

Фото: розкопки могили, де похований Михайло Сорока.