Вісті Комбатанта, ч. 5-6, 1999

На підставі нещодавної тригодинної передачі британського телебачення (Бі-Бі-Сі-2) і публікацій в англійській пресі.

Хоч в наші дні Норильськ - місто із 180 тис. жителів, - але ще так недавно, бо ж в пам'яті колишніх каторжників, які вижили, а також їх гнобителів - воно було одним з найбільших концентраційних та­борів ҐУЛАҐ-у. Відтяте від всього світу, около 2,000 миль на північ­ний схід від Москви, посеред мерзлот сибірської тундри, за поляр­ним колом, - жителями Норильська були тисячі, а то й десятки ти­сяч безіменних в'язнів, найстрашнішої в історії каральної системи. Відомі лише як номери, вони жили - а радше не жили, а доживали своє життя - недоживлювані на непосильній роботі тоді, як їх карателі-гебісти, безсовісні здоровила, байдужі до недолі в'язнів, приз­начених на винищення, - жили в достатках. Не бракувало їм нічого.

Завданням цього ҐУЛАҐ-у був видобуток цінних, для потреб большевицької імперії, копалин: кобальту, нікелю і міді. В'язнів-жінок і мужчин під загрозою брутальних побоїв, а то й пострілом в потилицю, заставляли трудитися по 12 годин денно. Це були пере­важно жертви большевицького терору, депортовані за те, що для большевицької влади то був "ненадьожний елемент" - "куркулі" і "підкуркульники", отже "націоналісти", а то й просто тому, що бу­ли... неросіянами. Не бракувало жертв т. зв. чисток. Тисячі їх падали знеможені й байдужі до побоїв в підземних шахтах... там і залиша­лися. На їх місця доставлювано нових виселенців із загаращених транспортів. До речі, згідно з зізнанням жителів Норильська - як колишніх в'язнів, так і їхніх катюг - асфальтові дороги міста і бага­топоверхові блоки будівель побудовані на кістках каторжан.

В сученому Норильську вже немає колишнього ҐУЛАҐ-у і ка­торжан. Копальні, ливарні заводи, витоплювальні домни і весь гір­ничо-металургійний комбінат належить приватним власникам. Ще в 1971 році місто було нагороджене орденом Червоного прапора. Проте Норильськ, яким був колись, таким і залишається: похму­рим, непривітним і занедбаним. Його високі комини не перестають вибухати отруйними хмарами, заповнюючи не лише морозне дов­кілля нестерпно задушливими димами, але й занечищують атмос­феру всієї плянети. Це "монумент", що й досі ще жде дослідника свого потворного минулого.

* * *

Треба наголосити, що британське суспільство вже звикло до шокових телепрограм, напр., чисельних сценаріїв єврейського голокосту, а в недавніх місяцях - видовища кривавих сербських масакр в Хорватії, Боснії і в Косово. Але це здається вперше, що телегля­дачі у Вел. Британії познайомилися з документальною історією од­ного з большевицьких таборів смерти, так яскраво показаних російськомовним прод'юсером п. Анґусом Мекуіном (Anqus Macquееn). Що основне, хоч нацистські злочинці були вже давно на горло покарані за свої вчинки - німецькі платники податків ще й досі високо платять за колосальні відшкодування державі Ізраїль - зазнали і ще будуть зазнавати скандальної ганьби в очах людства також і серби за свої вчинки. Що однак неймовірне, в большевицькій ка­ральній системі з рук комуністів і їх посіпак загинуло від 20 до 50 мільйонів Богу-духа - винних душ, що є безпрецидентно найбіль­шим, геноцидним злочином в усій історії людства. Що гірше, як ви­явилося в безпосередніх опитуваннях, колишні карателі не лише живуть серед суспільства безкарно, але обвішані медалями, ще й хизуються своїми заслугами і привілеями.

У своїй статті Тревор Ґрув (Trevor Grove) в лондонському що­деннику "Дейлі Мейл" стверджує, що мільйони невільників кара­лися і гинули в системі ҐУЛАҐ-у на розбудові гігантських споруд, індустріяльних комплексів і т. п. Докладного рахунку, здається, ніх­то і ніколи не буде знати. Лише один з таких споруд - канал Москва-Волга, який був відкритий з великою помпою в 1936 році, коштував жахливо величезну ціну людських життів, бо майже кожний кілометр його довжини був викопаний примітивним способом - вручну... При опитуванні льокальних старожилів виявилось, що вони знають про незліченні тіла каторжників, захоронених в залізобе­тонних спорудах і стінах каналу: щоб скоріше заповнити прогали­ни, виснажених - отже, зайвих і непотрібних в'язнів спихали в цеме­нтну масу... На запит, чому так роблено, літня жінка спокійно пояс­нювала: "Та ж наш уряд не мав грошей, щоб затруднювати оплачу­ваних робітників. Яка шкода, що тепер злочинців так не карають!"

Але ще щодо наочних свідчень в телепрограмі про Норильськ. Кров холола від розповідей нещасних істот - каторжан про жахіття звірств, яких вони та інші зазнавали з рук табірних охоронців, гебістів. Що трудно було усвідомити, - значне число цих недомучених "зеків" казали, що вони дальше "вірять у комунізм!" Тож як можна було вважати їх "ворогами" есесерії?

Не менш дивовижними були свідчення колишніх карателів. На запит, чи почувається винним, що "кривдив" людей, один з пристій­них виглядом каґебістів - Андрей Чебуркін, здивовано відповів: "Нєт. Не почуваюся. Запитайте інших. Нас так виховано, щоб віри­ти в свою правоту. Інакше - не знали. Ще від Петра Великого вішано, відрубувано, четвертовано. Ніхто не казав, що так не можна".

Ще інший, на ім'я Федя Родіонов, що брав участь в розстрілах 20 тисяч людей, байдуже усміхаючись, відповів: "Я не знав, що то були за люди. І не хотів знати. Могли бути добрі і злі. Тож то все вже за­булося, хіба ж ні?"

Колишня ув'язнена Ядвіґа Малєвіч, засуджена на 10 років "за контреволюційну діяльність", після відбуття покарання, залиши­лася "доживати" віку в Норильську. Одягнена в теплий кожух. Непогана на вигляд; твердила, що їй жилося добре. Була "служни­цею" в кантині для офіцерів. Тож голоду не знала. Має дорослого сина, що злоститься, що вона зносить до квартири багато хліба. Це тому, казала, що вона все ще не може забути табірного життя. Тре­ба було працювати щоденно 12 годин від 7-ої рано до 7-ої вечора й виробити призначену "норму", за що діставала цілу буханку хліба. Якщо не виробила - лише половину. Тож хліб був на вагу золота...

Інакше жилося іншим жінкам. Як свідчила Мар'я Віткевіч, засу­джена за "антисовєтську агітацію і пропаганду" на 15 років, їй до­водилося викопувати на 12 метрів вглибину шахти під будову спо­руд, у навічно замерзлій землі, де не можливо було обернутися, і тому держак від лопати треба було зломити на половину. Підчас довгих зимових ночей на праці, як бачила високо над собою зірку - почувалася щасливою.

Незвичайною була доля в'язня, що назвала себе Єлена Ґлінка, засуджена на 25 років каторги "за зраду". Вона ніколи не забуде де­рев'яних бараків, що були на місці сучасного Норильська. В бара­ках на триповерхових нарах животіли по триста напівмертвих іс­тот. Сморід був нестерпний, лахміття було просякнене сечею і діяремою. Не було можливости помитися і в'язні мерли, як мухи. Був випадок, що її і кількох інших жінок забрали голих до кантини сторожів-гебістів. Там їх поставлено в ряд, а ззаду за кожною сформу­валися черги здоровенних сторожів, які один за одним чергувалися в звірячому насильстві над безборонними й виснаженими жінками. Не помагали плачі і зойки. Кількох - померло. Померлих потягли за ноги до дверей, неначе дрова, і викинули на мороз... а я, - казала Єлена - хоч інші дико кричали, в душі тихо молилася... І вперше за півстоліття, нормально мовчазна, - ця жінка дала волю нарешті сльозам, що струмками заливали її старече обличчя.

Був в цій програмі показаний епізод зустрічі одної з каторжа­нок з її колишнім мучителем. На її свідчення, що він робив з нею (не будемо подавати деталів - В. Т.), він, здвигнувши байдуже раме­нами, лише засміявся.

Великим контрастом до попередніх, було свідчення, чи радше - інтерв'ю з колишнім офіцером НКВД і начальником таборів ҐУЛАҐ-у в Норильську в 1930-их і 1940-их роках, на ім'я Андрей Лоґінов. Йому тепер 93 роки, хоч на вигляд багато молодший. І це, мабуть, вперше, що такий високий достойник виступав публічно ві­льно і нескуто в закордонному телебаченні, оправдовуючи совєт­ську політику.

- Адже було очевидним, - казав він, - що йде до війни. Державі бу­ло необхідним і то негайно, озброєння. А добровільних робітників для видобутку копалин в цих сторонах не можна було дістати за ніякі гроші. Як інакше ми могли стати могутньою індустріяльною державою?

Здоровий, добре відживлений і енергійний, Лоґінов, без хоч би тіні співчуття до загиблих під його "опікою" - розказував за свої до­сягнення. А також пригадував і непевні часи, коли головний начальник НКВД, Берія, викликавши його до Москви, погрозив йому розстрілом, якщо результати виробництва в Норильську не подво­яться. Лоґінов розсміявся на згадку, як йому вдалося уникнути екзекуції, тоді, як інші були страчені.

- Це тому, що я не був такий брутальний з моїми підвладними, як вони. Передусім йшлося, щоб мати завжди під рукою вчених, ака­деміків, інженерів. А щодо умов проживання і опіки над ними - проблем не було. Сякий-такий барак, піч з комином і такий в'язень почувався комфортно. Робочої маси ніколи не бракувало. Але над інженерами треба було піклуватися і їх берегти. Якщо помре - не легко було знайти іншого.

Інтерв'ю з Лоґіним відбувалося в його обширній студії, з поли­цями заповненими книгами, а на стінах висіли його портрети в мо­лодших роках. Не забув Лоґінов, що в 90-річчя його уродин, його колишні працівники-гебісти влаштували йому забаву. Був присут­ній навіть колишній член кремлівського Політбюро.

- Я був ощасливлений. "Як харашо, що добрі друзі мене не забувають", - сказав Лоґінов просто до телекамери.

* * *

Коли вкінці ҐУЛАҐ-и зліквідовано, Норильськ, збудований не­вільничою працею на кістках сотень тисяч каторжників, відвідала вдова російського поета Осипа Мандельштама, який був тут страчений в 1939 році, в свойому репортажі вона писала, що Норильськ - це місто, де живуть колишні в'язні ҐУЛАҐ-ів. А поруч жи­вуть також їх карателі із своїми нащадками. І зустрічаючись, віта­ються, як з рідними...

Підготував Василь Томків, Болтон, Англія