Керівництво України вперше визнало 25 листопада офіційним Днем пам'яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні. Підтримуючи це рішення, друкуємо кілька матеріалів про найбільший у світі акт геноциду.
На початку ХХ століття в Російській та Австро-Угорській імперіях налічувалося 34 млн. українців, які проживали на своїй етнічній території. Майже вся ця територія перебуває тепер у межах незалежної України. За останнім переписом (1989) кількість українців становила на цій території 37,4 млн. чоловік при загальній чисельності населення 51,5 млн. 2000 року в Україні вже налічується менше 50 млн. чоловік. Отже, не доводиться сподіватися на те, що кількість українців зросла. Вірогідніше, що їх тепер менше, ніж 1989-го.

Усе пізнається у порівнянні. Наші найближчі сусіди - поляки. Історична доля обох народів у ХХ столітті більш-менш схожа. Обидва не мали своєї державності, потім здобули її: поляки - на два десятиліття, ми - на кілька місяців, точну кількість яких не можна навіть визначити внаслідок численних вторгнень і окупацій. Українці і поляки однаково постраждали під час Першої і Другої світових воєн, причому в останній більше, ніж будь-які інші народи.

Сучасна Польща є майже моноетнічною державою з населенням 39 млн. чоловік. На їхній етнічній території на початку століття проживало 16 млн. чоловік, тобто населення зросло на 23 млн. - у 2,5 рази.

Ця вражаюча різниця між поляками та українцями в динаміці народонаселення за сто років пояснюється не впливом воєнних факторів, а іншими причинами. Точніше, іншою причиною, бо вона одна. Це - фізичний і духовний геноцид. За фізичного геноциду представника певної національності знищують фізично. За духовного геноциду (етноциду) знищують мову і національну самосвідомість людини.

Довгий час українцям заборонялося цікавитися, чому їх так мало. Адже величезна життєва сила українського народу загальновідома. Порівняно з добою Богдана Хмельницького він удвічі збільшив свою етнічну територію за рахунок колись пустельних Слобожанщини і Причорноморсько-азовських степів, створив численні поселення на Далекому Сході, в Сибіру і Казахстані, на Північному Кавказі, у Канаді, США, в країнах Південної Америки.

Найтяжча трагедія українського селянства у ХХ столітті - терор голодом 1932-33 рр. Але згадка про голод упродовж п'яти з половиною десятиліть кваліфікувалася як антирадянська пропаганда і каралася за сумнозвісною 58-ю статтею Кримінального кодексу.

Узимку 1982-1983 рр. українцям США і Канади вперше вдалося привернути увагу світової громадськості до розправи Й.Сталіна над мільйонами українських селян, які були силою загнані в колгоспи, але саботували непомірні державні хлібозаготівлі. У Канадському дослідницькому центрі з українського голоду (м.Торонто) було створено знаний тепер у нас науково-популярний фільм "Жнива розпуки". Англійський історик Роберт Конквест, який випустив книгу "Великий терор" (про сталінські репресії 1937-1938 рр.), взявся на прохання української діаспори за тему радянської колективізації і терору голодом. Наприкінці 1986 року книга "Жнива скорботи" була опублікована у Лондоні (з 1993 року вона доступна й українському читачеві).

Увагу громадськості Заходу до подій піввікової давності в СРСР 1986 року привернула діяльність Конгресу США з голоду 1933-го в Україні. Науково-дослідний осередок у ній очолив викладач Гарвардського університету Джеймс Мейс. Конгресмени губилися у здогадках, чому тема голодомору залишається в Радянському Союзі суворо забороненою. Саме тому вони створенням комісії вирішили перевірити, наскільки щирим є запевнення М.Горбачова про гласність, нове мислення, перебудову.

В урядовій друкарні Вашингтона комісія Конгресу опублікувала 1990 року чотири величезних фоліанти: свій звіт і три томи свідчень людей, які пережили голодомор і опинилися пізніше на Заході. 1993-го, коли у нас відзначалася 60-та річниця голодомору, урядова комісія прийняла рішення надрукувати ці томи в Україні. На жаль, не вистачило коштів…

Крім голодомору 1932-33 рр., в недавній історії України був голод 1921-1923 рр. і голод 1946-1947 рр. Були депортації населення у віддалені регіони Радянського Союзу, з них наймасовіші - під час суцільної колективізації 1929-1931 рр. і в ході довоєнної та післявоєнної радянізації західно-українських земель. Був великий терор, який в Україні розпочався не 1937-го, а 1933 року.

Не можна забувати і про духовний геноцид, на чому треба зупинитися окремо. Найразючіший приклад - Кубань, населення якої за переписом 1926 року на дві третини складалось з українців. Зважаючи на це, Микола Скрипник заснував на Кубані багато українських шкіл у рамках офіційної кампанії з коренізації і неофіційно порушив питання про возз'єднання Кубанського округу з УРСР.

14 грудня 1932 року з'явилася підписана Й.Сталіним і В.Молотовим компартійно-урядова постанова "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області". Північно-Кавказькому крайкому ВКП(б) і крайвиконкому було вказано, що "легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при цілковитій відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади". Постанова наказувала "негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети і журнали, що видаються, з української мови на російську - більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладення в школах на російську мову".

Кубань була піддана такому ж терору голодом, як усі територія УРСР. В усіх переписах населення корінних кубанців записували як росіян. Українцями могли бути тільки приїжджі з України.

У 1917-1953 рр. масовий терор використовувався компартійно-радянським керівництвом як постійний і рутинний засіб державного управління. Для України це мало особливо трагічні наслідки. Підвищена увага репресивних органів пояснювалася просто: республіка була особливо небезпечною, тому що за своїми людськими і матеріальними ресурсами переважала всі національні республіки, разом узяті. Українська радянська державність реально існувала, але не вписувалася в політико-адміністративний поділ СРСР, який був за формою союзом вільних республік, а по суті - унітарною державою. Внаслідок протилежності форми і суті радянської державності Кремль з особливим занепокоєнням дивився на найбільшу національну республіку: раптом їй захочеться використати демагогічну статтю про вільний вихід з СРСР, що була закладена з 1922 року в усі радянські конституції?! Щоб такого бажання не виникало, Україну піддавали превентивним репресіям, страхітливість яких важко осмислити.

Після смерті Сталіна масовий терор більше не міг використовуватися як постійний засіб управління. Першим, до речі, це зрозумів Л.Берія. Він пішов шляхом лібералізації, щоб випередити суперників, але не встиг. Політичний капітал на ліквідації ГУЛАГу здобув М.Хрущов. А тоталітарний лад і далі зберігався десятиліттями. Виховані радянською владою з жовтенят і піонерів та "оброблені" сталінськими репресіями, люди не прагнули реальної демократії.

Тоталітарна держава мала справу тільки з окремими дисидентами. Згадаймо Українську робітничо-селянську спілку, яка діяла у Зхідній Україні в 1958-1961 рр. Вона активно агітувала за здобуття незалежності України на підставі статті 14 Конституції УРСР і статті 17 Конституції СРСР, які надавали кожній союзній респуьліці право виходу з СРСР. Наскільки це право відбивало реальність, лідерові спілки, випускникові юридичного факультету МДУ Левкові Лук'яненку пощастило дізнатися у камері смертників.

Навіть у перші роки перебудови переважна більшість радянських людей перебувала у стані політичної летаргії. Згадаймо ситуацію в країні після публікації листа Н.Андрєєвої в газеті "Советская Россия". Всі принишкли, чекаючи наступних подій… Коли ж гласність виявилася справжньою, в суспільстві почалися бурхливі процеси, які завершилися розпадом СРСР. Цей розпад, знову ж таки, мав цілком легітимний характер: союзні республіки одна за одною приймали декларації про державний суверенітет, спираючись на відповідні норми радянських конституцій.

Після 1953 року геноцид українського народу припинився, але етноцид тривав. За переписом 1989 року, за межами України, але в рамках СРСР проживало майже 7 млн. українців, тобто 15% їх загальносоюзної кількості. Однак насправді, за оцінками демографів, кількість українців в інших республіках Радянського Союзу перевищувала два десятки мільйонів, просто вони вже не називали себе українцями. По-державному організоване асимілювання давалося взнаки.

Навіть у самій Україні між переписами 1970 і 1979 рр. чисельність українців зросла на 1205 тисяч, а чисельність росіян - на 1346 тисяч осіб. Де, в якій незалежній країні було б можливо таке, щоб десять років підряд приріст корінного населення був меншим в абсолютному вираженні, ніж приріст національних меншин?

Як і фізичний геноцид, агресивна русифікація мала свої політичні причини. Швидке зростання мусульманського населення в союзних республіках і в деяких автономіях Російської Федерації призводило до зменшення частки росіян у складі населення СРСР. За переписом 1979 року, вона скоротилася до 52,9%. Перепис 1989 року показав, що в загальносоюзному населенні залишилося 50,8% росіян. Перетворення неросіян у чисельно переважаюче населення стало справою найближчого майбутнього. Стурбоване цим компартійно-радянське керівництво бачило тільки один шлях до віддалення такої загрози - асиміляцію українців і білорусів…

За указом Президента України з 1999 року остання субота листопада відзначається як День скорботи і пам'яті жертв голодомору-геноциду 1932-33 рр. в Україні. Цього року ми вшановуємо й пам'ять жертв масових репресій.

Громадські організації звернулися до Леоніда Кучми з пропозицією провести в День скорботи і пам'яті жертв голодомору міжнародну наукову конференцію "Геноцид українського народу: історична пам'ять та політико-правова оцінка". І вона відбулася в Інституті історії НАНУ. Нині перед дослідниками стоїть завдання узагальнення результатів багаторічної роботи, яка ведеться у науково-дослідних інститутах і у вищих навчальних закладах України щодо теми геноциду українського народу. Ще й досі результати цієї роботи не потрапили в поле зору широкої громадськості, яка стурбована нагальними проблемами поточного життя. Але нерідко суто історичні проблеми мають колосальне значення для сьогодення. Наш гіркий історичний досвід свідчить, що головне - це державна незалежність. Не можна залежати від політичних рішень, які приймаються за межами держави, це небезпечно.

Станіслав Кульчицький,
доктор історичних наук, професор