Суд Історії

Володимир СВАТЕНКО

Псевдодискусійне запитання, відоме з часів комуністики, "Був чи не був голодомор в Україні 1932-33 року?" тепер остаточно вже знято з порядку денного і обговоренню не підлягає.

Так, масовий голодомор в Україні, створений штучно, був, що підтверджено вже й розсекреченими документами з державних архівів. Ще 1991 року тодішній ЦК КПУ визнав факт голодомоу й ухвалив рішення з цього питання. Та це "визнання" було про людське око. Воно обумовлене тимчасовим переляком після переможного наступу національно-демократичних сил, велінням часу.

У листопаді 2002 року Верховна Рада України прийняла Постанову про проведення в лютому 2003 року парламентських слухань у справі голодомору в Україні, влаштованого московськими зайдами в Україні все того ж 1932-33 року. Показовим є те, що жоден з депутатів-комуністів за прийняття цієї Постанови не проголосував, А тут ще ж проголосили так званий рік Росії в Україні - не до того, мовляв.

І в цьому теж простежується давня традиція комуністів не визнавати своїх злочинів перед власним народом, аби уникнути історичної відповідальности.

Традиція не визнавати факту голодомору в Україні була поширена не лише в колишньому Совєцькому Союзі, а й за кордоном. Завдяки фінансової підтримки Москвою тамтешніх кокуністичних чи там робітничих партій ця пропаґанда велася й ведеться в міру можливості люто й брехливо. Ще якихось два десятки років тому, попри жорстоку цензуру, в ґазетних кіосках, скажімо, того ж таки Харкова можна було вільно придбати англійські, французькі, канадські, американські та інші видання. Там можна було прочитати публікації з "правдивим" висвітленням радянської дійсности чужою мовою. І, не вдаючись до аналізу всього того, про що писалося послідовниками Жоржа Марше, Уільяма Галлахера, Уільяма Каштана чи Гесса Голла, все ж зупинімося на основному - всі компартійні ґазети заходу не визнавали голодомору в Україні, створеного штучно Москвою. Московські утриманці (а їх же утримували й за кошти мільйонів українців, замордованих отим голодомором) розмови про голод в Україні називали "проявами ворогів соціалізму".

Вгорі цієї публікації ми згадали про потужний наступ демократів першої хвилі кінця ХХ століття, коли день проголошення незалежності України сприймався як неминуча реальність, залишалось і далі напружувати зусилля, аби максимально скористатися історичним шансом. Ці шанси поставали безліччю різних складових, хай невеликих, але постійних щоденних завоювань.З часом ці малесенькі завоювання набували дедалі масштабнішого значіння.

Для прикладу повернемося до 1989 року, коли впала берлінська стіна, коли вслід за польською "Солідарністю" постав литовський "Саюдіс" та виник потужний національний рух за незалежність і в самій Украіні. Прибалти тоді радісно казали: "Нарешті слон підстрибнув".

Восени 1989 року в Харкові відбулась подія, що набула широкого розголосу в світовій пресі. В суботу 4 листопада демократичні сили Харкова на чолі з головою харківського відділення РУХУ Володимиром Пасічником провели мітинг під гаслом "День скорботи", присвячений вшануванню пам'яті загиблих під час голодомору в Україні 1932-33 року.

Цього дня було поставлено височенного хреста, витесаного з дерева тим таки В.Пасічником та його сином Степаном, у так званому Молодіжному парку неподалік кладовищенської Іоанно-Усікновенської церкви, яка стоїть там уже з півтора століття.

Від входу до Молодіжного парку до місця встановлення хреста того несли восьмеро чоловік. При вкопуванні його ледь не дійшло до бійки. Особливо коли перед очима офіцерів міліції з'явилися тоді ще не так звичні жовто-блакитні прапори. Майор міліції люто почав відбирати ті прапори. Та офіцер був непоказний на зріст. А йому перегородив дорогу дебелий солдат-українець.

Майор, певне, вже засвоїв науку, що з натовпом гратись небезпечно і тому відійшов від солдата й зайняв позицію стороннього спростерігача. А в цей час відбувалась панахида, яку відправляв отець Іван. Богослужіння велось літературною українською мовою, яку не так часто почуєш на Харківщині.

До молитов про закатованих українців отець Іван майстерно вплівтав заклики високого національно-патріотичного звучання, що складалося вражіння, ніби ми всі щойно повернулися з Колими, Пермі, Соловків чи з Сандормаху. Священик окропив та освятив не лише Хреста Голодомору, як тепер його називають, а й жовто-блакитні прапори і попередив, щоби нічия рука не наважилася на гріховне з грішних діло - спиляти чи вирити Хреста, бо тоді будуть прокляті всі рідні і всі покоління того, хто на це зважиться.

Хрест Голодомору в Молодіжному парку Харкова стоїть досьогодні на невисокій кам'яній подушці. Тут треба нагадати, що на Слобожанщині так і не знайшлося священика для відслуження панахиди, а згаданий отець Іван прибув спеціально для цієї відправи з так званої Правобережної України, де московської влади ніколи не визнавали.

Напевне у читача, надто ж молодої ґенерації, виникне запитання: а для чого, власне, ставити пам'ятного Хреста саме в Молодіжному парку, а не деінде? Відповідь дуже проста і досить складна. Річ у тому, що теоретики з комуністичною ідеологією намагалися витруювати з людської свідомості все, щоб хоч чимось нагадувало минуле українського народу, тим паче його історію і культуру.

Насправді бо на місці того так званого Молодіжного парку в Харкові був найстаріший цвинтар, де поховано цвіт української культури. Ціла плеяда вчених, акторів, письменників, художників і тому подібне. От і додумалися комунозвірі, аби молодь витанцьовувала на кістках своїх предків. На цвітові своєї нації.

У сьогоднішньому Харкові налічується близько сорока кладовищ, які в різні часи панування компартійців зрівняли з землею, а на тому для всх народів і цивілізацій святому місці посадили дерева і влаштували танцювальні майданчики та алеї для вигулу власних псів. Бо найдужче дратувало харківських компартійців наявність на тих цвинтарях хрестів. А більшість дат поховання якраз і збігалися з 1933 роком. Це було наочним нагадуванням живим про той зловісний 33-й.

Чимало харківців пам'ятають повідомлення в пресі про руйнування якимись вандалами нічної пори пам'ятників на могилах і що ці вандали були невловимими. Зате харківці могли бачити на занедбаному вкрай кладовищі купи каміння, битого мармуру й граніту, лабрадориту, що "таку роботу" можна виконувати тільки тракторами й екскаваторами. І люди розуміли, що цими "невловимими вандалами" були особи в цивільному, котрі золоті погони ховали в сейфах і шухлядах своїх диявольських кабінетів. А повідомлення в пресі було розраховане на простачків, аби відвернути увагу від справжніх злодіїв.

Тут слід зазначити, що крім так званих одноосібних могил на тому спаплюженому цвинтарі були ще й масові поховання. Такі могили чомусь стали називатись братськими, хоч лежали там люди різного віку й зовсім не були родичами. Їх зріднила земля. Колодязі, ями, канави, яри й цілі балки на Харківщини теж стали називатися "братськими". Людей підбирали мертвими й напівживими на вулицях першої столиці кривавої совдепівської України. Київ не має на собі гріха вважатися столицею голодомору в Україні. Але й там потерпали не менше як у Харкові. Сумнозвісний Бабин Яр ще за вісім років, як тут німці почали розстрілювати військовополонених червоноармійців, а разом і євреїв, став загальноукраїнською могилою. От тільки чому його вважають лише єврейською траґедією?

Сюди звозили тисячі пухлих і мертвих людей, підібраних на київських вулицях. Людей в основному української національності. Бо проти кого був задуманий голодомор 33-го, сьогодні вже не є таємницею. І якщо вже з вуст Президента держави висловлюється ініціатива про створення Всеукраїнського меморіалу жертвам голодомору-33, то достойнішого місця для цього, ніж Бабин Яр, годі й підшукати, оскільки жертви гітлерівців у 1941 році, то лише частка того, що там робили комуністи в 1933 році.

У самому ж Харкові найдостойнішим місцем для спорудження Меморіалу жертвам голодомору, звичайно, можна вважати те, що тепер цинічно називається Молодіжним парком. Тут ще за рік до проголошення Декларації про незалежність українські патріоти на чолі з поетом Володимиром Пасічником встановили Хреста Голодомору. І хоч карта поховань жертв голодомору на Харківщині має безмежну територію, однак поховання, спаплюжені комуністами в так званому Молодіжному парку, стануть об'єднуючим символом усього того, що зветься марксистсько-ленінською ідеологією з її людиножерською політикою.

Коли в п'ятдесятих роках минулого століття в Харкові було закладено на місці старого кладовища так званий парк імені Артема, то під час прокладання траншей для кабелів освітлення алей роторним екскаватором було викинуто на поверхню разом з ґрунтом гори людських черепів і купи кістяків, які ще не встигли зотліти . Було прислано цілий загін вояків, які все це прибрали й піддали спаленню у високотемпературних печах. Проте й нині на кістках наши рідних українців в тому парку імені Артема "веселится и ликует весь народ". Та час "лікованія" вже минає і настала пора глибокого прозріння й замислення над своїм минулим, сучасним і прийдешнім.

Ми не закликаємо до помсти тих, хто вчинив такі звірства, але забувати такі злодійства - це означає відчиняти двері для інших злодійств. А ми на це не маємо аж ніякого права. Ні забувати, ні прощати ми не можемо. Хай Бог їх покарає. Він - найбільший судія.

м.Харків