ВИРОК
Міжнародного громадського суду у справі
по звинуваченню Kомпартії у злочинах на території України та проти українців
з 07.11.2001 року по 07.11.2002.р. розглянув справу по звинуваченню Kомпартії у злочинах на території України та проти українців.
Міжнародний громадський суд у складі:
Гуменюк Віктор ОУН-Руху м. Москви Голова
Стасів Люба УРП "Собор" член суду
Шипілов Леонтій Молодіжний Націоналістичний Конгрес член суду
Шевченко Олександр Гельсінкі-90 член суду
Солонець Олександр ВО "Тризуб" ім. С. Бандери член суду
Мартинюк В'ячеслав Центр національного відродження
ім. С. Бандери член суду
Рослик Сергій Братство ОУН - УПА член суду
Таужнянський Сергій Київська рада об'єднань громадян член суду
Сторона громадського обвинувачення оргкомітету в ході судового розгляду справи звинуватила Компартію в наступному:
- Перш за все, на думку обвинувача, злочин полягає в тому, що ідеологія комунізму та її носіїв РСДРП(б), ВКП(б), КПРС - КПУ (далі під загальною назвою - Компартія) є і залишається злочинною відносно людства і людяності.
- Суть ідеології названих комуністичних організацій полягає в виправданні загарбницької імперіалістичної політики Росії.
- Мета політики Компартії - розширення Російської імперії на все більшу і більшу частину земної кулі, встановлення на завойованих територіях тоталітарного режиму.
- Методи діяльності КПРС: експансіоністські, терористичні, мілітаристичні , расистські, шовіністичні та інші.
РОЗДІЛИ ОБВИНУВАЧЕННЯ:
БОЛЬШЕВИЦЬКА ТЕОРІЯ МАСОВОГО ТЕРОРУ
Комуністична ідеологія в антилюдському трактуванні була сформована К. Марксом і Ф. Енгельсом, але вся її злочинна суть і антинародність була продемонстрована на практиці Леніним-Ульяновим, Сталіним-Джугашвіллі та іншими провідниками СССР.
Комуністична влада завжди засновувалася на насильстві. На початку 1918 року большевицькі лідери розробили докладно обґрунтовану схему превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував решту. Протягом всього існування комуністичного режиму - з 1917 й до 1991 року різні форми терору й тероризму від крайньої форми насильства - масового терору й до терору індивідуального були в СССР одним з головних важелів державного управління. І большевицький терор, і масові репресії як породження марксизму-ленінізму пройшли декілька періодів розвитку. Форми, темпи й характер їхнього застосування змінювалися, але головні цілі комуністичного терору лишались постійні й незмінні. Большевики широко застосовували ідеологічний, фінансовий, індивідуальний та інші види терору.
Ленін є попередником Сталіна-Джугашвіллі.
Сучасна історіографія визначає тенденцію максимально локалізувати усі злочини большевизму, зв'язавши їх з особою однієї людини, - Сталіна. Але, якщо розташувати епізоди терору, грабунку народу у хронологічній послідовності, виявиться, що прямим його попередником був В. Ленін.
Більш доцільним бажано вживати форми - "комуністичні репресії", "комуністичний терор", "комуністична система", бо ставлення большевицької влади до окремо взятої людини й ставлення до всього суспільства - що наприкінці 1917-го року, що на початку 1941-го, що за М. Хрущова та Л.Брежнєва, - було однакове й не залежало від особи диктатора. Терор і тероризм лежали у самій природі комунізму.
Як запевняли большевики, у розв'язаному терорі винні самі жертви цього терору. Якби Леніну ніхто не опирався, то й терору б не було. Насправді терор почався ще до того, як почався широкий опір, і був цей терор аґресивний, а не захисний. Коли б Ленін не хотів ні опору, ні терору, він ішов би до влади іншим шляхом - разом із радами, соціалістами та Установчими зборами. "Але це, - писав один із теоретиків НТС Б.С.Пушкарьов, - був би не Ленін".
У Леніна була мета - захопити владу не лише над Росією, а й над усім світом. Цьому він присвятив все своє життя. Для досягнення своєї мети він не перебирав методами, а діяв за принципом: "мета виправдовує засоби". Саме такий підхід і був покладений в основу побудови нової комуністичної ідеології.
При чому єдиноправильним і найбільш ефективним методом досягнення мети, було насильство. "на Россию мне наплевать, ибо я большевик!... Допустимо и возможно, что погибнет и 90% населения, чтобы оставшимся в живых 10% удалось дожить до всемирной революции и до социализма". В.Ленін (И. Быков А.Л. Такой неизвестний Ленін. - Луганськ, 1999.- ст.- 25.) При чому насильство було направлено не тільки проти ворогів, а мало направлення проти майже 80 % населення Російської імперії:
"...Господствующий пролетариат в первую фазу своего господства имеет против себя:
1) ...паразитические слои - бывшие помещики, буржуа, предприниматели, торговые капиталисты, спекулянты, биржевики,
2) ...крупные бюрократы, генералы, архиереи,
3) ...предприниматели, организаторы и директора трестов и синдикатов, "деляги" промышленного мира, крупнейшие инженеры,
4) ...квалифицированная бюрократия, штатская, военная и духовная,
5) ...техническая интеллигенция и интеллигенция вообще, (инженеры, техники, агрономы, зоотехники, врачи, профессора, адвокаты, журналисты, учительство и т.д.,
6) ...офицерство,
7) ...крупное зажиточное крестьянство,
8) ...средняя, а отчасти и мелкая городская буржуазия (кустари, ремесленники, портные, парикмахеры,
9) ...духовенство, даже неквалифицированное".
"...Принуждение, однако, не ограничивается рамками прежде господствующих классов. Оно переносится и на самих трудящихся и на сам правящий класс и на массы среднего и отчасти даже бедного крестьянства, имеющего чувство собственника".
"Все эти слои, классы и группы ведут активную борьбу против пролетариата".
"Эти атаки нужно отбить, врага дезорганизовать и подавить и т.д.". "...Все это может сделать концентрированное насилие, принуждение.... Принуждение является абсолютной и повелительной необходимостью". "...Пролетарское принуждение во всех своих формах, начиная от расстрелов и кончая трудовой повинностью, является, как парадоксально это не звучит, - методом выработки коммунистического человечества из человеческого материала капиталистической эпохи".
"Бывшая буржуазия, пораженная, разбитая, смирившаяся, обнищавшая - приучившаяся к физическому труду, духовно перерабатывается и перевоспитывается. Часть ее гибнет в гражданской войне, но та часть, которая выживает, представляет уже иную социальную категорию. И интеллигенция тоже. Крестьянство втягивается в общее русло и перевоспитывается медленно, но верно. Сам пролетариат точно также "переделывает свою собственную природу". Таким образом, люди становятся другими.
Таким образом, внешнее государственное принуждение - "концентрированное насилие" является... "абсолютно необходимым для перевоспитания этих слоев, превращения их просто в "общественных работников типа "зомби". (Бухарин Н. Экономика переходного периода).
В Ульянівських розстрілах простежується системність, нав'язувана реґіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації.
Крім системності, ще однією особливістю совєтської пенітенціарної системи була її плановість.
З часів правління Леніна простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року писав голові Нижегородського губсовдепа Г.Ф.Федорову: "У Нижньому, явно, готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів (Вас, Маркіна та ін.), провести негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, що споюють солдатів, колишніх офіцерів тощо".
Подібно до ідеї трійок, у суто "Ленінську" пору історії виникла й ідея лімітів. 10 серпня 1918 року В.Ленін писав Цюрупі: "Я пропоную "заложників" не взяти, а призначити поіменно за волостями". У розвиненому вигляді зустрічаємо цю ідею в історії з висилкою нелояльних вчених і літераторів. Збереглися списки "кандидатів на висилку" з Москви, Петрограда та України. Довідки ("висилається", "на свободі", "утримується під вартою", "заслання відмінено", "порушена справа" тощо) зроблено тут, як видно з доповідної Г.Яґоди-Ієгуди, за вказівкою Леніна. Підписали списки Л.Каменев-Розенфельд, Д.Курський та І.Уншліхт. За ініціативою В.Леніна таку ефективну форму масового терору проти населення, як розкладки, було запроваджено для рекрутування заложників і викачування хліба.
Відомі записи із сталінського блокнота, зроблені 3 травня 1933 року на нараді постійного представництва ОҐПУ. Там розглядалося питання про "додаткове виселення" т. зв. куркулів на Північ і до Сибіру. Як видно з цих записів, ідея лімітів застосовувалась у системі державного управління СРСР задовго до Великого Терору 1937-38 років і навіть до 1 грудня 1934 року:
"Укр.[аїна] 145 тис.
Півн.[ічний] К.[авказ] 71 тис.
Моск.[овська] обл.[асть] 58 тис.
Ленінгр.[адська] обл.[асть] 44 тис.
Зах.[ідна] обл.[асть] 23 тис.
Урал 50 тис.
ЦЧО 34 тис.
Закавказзя 23 тис."
Репресіями большевики керували так, як керували промисловістю або взагалі народним господарством. Там і тут большевики здійснювали планове господарство. Оповідаючи, як окремим республікам і областям доводилося виконувати "ліміти", Є.Ґінзбурґ стверджувала: "Як у будь-якій кампанії, як, скажімо, при хлібозаготівлях або постачанні молока".
Прямим витвором В.Леніна і його близьких соратників були й концентраційні табори. Їхній початок датується теж не кінцем тридцятих, а найпершими роками існування цієї влади. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.І.Калініна видав декрет "Про табори примусових робіт", що узаконив впровадження табірної системи й примусової праці. Того року було створено концтабір у Києві. "Соловецький табір примусових робіт особливого призначення" (СЛОН ОҐПУ) утворено за постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.
Як свідчив П.А.Судоплатов (агент-терорист ОГПУ-КГБ), 1921 року, тобто теж ще за В.Леніна (правдоподібно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали "спеціальним кабінетом" і "лабораторією-Х". Саме тут виробляли отрути, які широко використовували у всіляких терактах.
Таким чином, ніхто інший, як саме В. Ленін разом зі своїми соратниками Бухаріним, Апфельбаумом-Зінов'євим, Сердловим, Розенфельдом-Каменєвим, Кагановичем, Бронштейном-Троцьким та іншими створив систему масового знищення, яку Сталін-Джугашвіллі отримав у спадок після правління В. Леніна відпрацьовану у практичній діяльності.
Інтернаціоналізм був фальшивим продуктом комуністичної ідеолоґії, який використовувався для російщення, часто фізичного винещення неросійських народів, позбавлення їх власної культури й духовности.
Мільйони людей були духовно скалічені назавжди. Вони сповідували терор і насилля як найкоротший і найсправедливіший шлях до всесвітнього комунізму, відтак і до земного раю. Ідеолоґія освячувала вбивство, терор як "справедливое дело", роблячи з убивць будівників майбутнього комуністичного суспільства.
Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику більшовиків, цю політику можна звести до двох головних напрямків:
1) формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль "будівника комунізму", а відповідно,
2) відбракування й ліквідація тієї частини населення, яка для цього не підходила. Для майбутнього суспільства ці люди вважалися шкідливими, і теорія прирікала їх на ліквідацію.
БОЛЬШЕВИЦЬКІ ПРОВІДНИКИ.
Аналіз керівників і основних провідників большевицької влади на початку її становлення, в період проведення найжорстокіших, і найбезглуздіших репресій щодо народів колишньої Російської імперії, особливо щодо українців, вражає однорідністю національного складу большевицької верхівки.
Не зважаючи на те, що в Російській імперії чисельність єврейського населення складала всього 1,1 відсотка від усього населення Російської імперії, чисельність євреїв у складі керівних орґанів в совєтської влади після жовтневого заколоту складала:
в ленінському "Совнаркоме" - 77,2 відсотка,
в "Наркомвоенморе" - 76,6 відсотка,
в "Наркоминделе" - 81,2 відсотка,
в "Наркомфине" - 80 відсотків,
в "Наркомюсте" - 95 відсотків,
в "Наркомпросе" - 79,2 відсотка,
в "Наркомате соцобеспечения" - 100 відсотків,
в "Наркомате труда" - 87,5 відсотка.
В терористичних, репресивних та каральних органах НКВД, включно з московською та петроградською ЧК, - 67 відсотків! А у складі вищого керівництва Управління концтаборів Особого призначення ОҐПУ, Услон, Гулаг та ін., євреї складали майже всі 100 відсотків - Ягода-Ієґуда, Берман, Фірін, Коган, Раппопорт, Френкель та ін.
В ЦК большевиків з 12 членів 9 були євреї, тобто 75 відсотків. А в цілому з усього керівного складу партійних та совєтських органів вищої влади в 1917-1921 рр. 545 осіб - євреї складали 447 осіб, або 82 відсотка. Серед даного представництва майже не було робітників чи селян. Усі вони - так званні "професійні революціонери", "революційна інтеліґенція", вихідці з так званної міської дрібної буржуазії.
Ударною силою цих керівників "робітничої революції" були військовополонені німці, полоненні угорці, австріці, найманці-китайці, які особливо активно діяли на території України, і яким платили за "інтернаціоналізм" награбованим золотом. До цього кістяку долучались люмпен-пролетарі, практично - босяцька зграя, кримінальні злочинці усіх пошибів.
Встановлюючи "новий порядок", проливаючи ріки крові большевицькі керівники займались тотальним грабунком.
Весною 1921 року в американській ґазеті "Нью-Йорк Таймс" було повідомлено, що тільки у 1920 році на особисті рахунки "вождей" Совєтскої Росії в закордонні банки надійшли:
від Троцкого-Бронштейна - 11 мільйонів долларів тілько в один американський банк и 90 мільйонів швейцарских франків у Швейцарський банк;
від Зиновьева-Апфельбаума - 80 мільйонів франків у Швейцарський банк;
від Урицького - 85 млн. франків у Швейцарський банк;
від Дзержинского - 80 млн. франків у Швейцарський банк;
від В. Леніна 75 млн. франків у Швейцарський банк;
від Ганецкого - 60 млн. франків у Швейцарський банк.
Пізніше та ж газета в номері від 23 серпня 1921 року повідомила додатково, що за перше півріччя 1921 року банк "Кун, Лейба і К°", який в свій час фінансував жовтневий заколот, отримав від Совєтів золота на суму 108 млн. 290 тисяч долларів. Особистий рахунок Троцкого-Бронштейна в 2-х американських банках виріс до 80 млн. долларів. Сам В. Ленін традиційно зберігав свої багатомільйонні "збереження" тільки у Швейцарському банку.
Газета "Нью-Йорк Джеральд Трібьюн" в номері від 24 січня 1921 року присвятила статтю щодо пограбування і вивезення капіталів большевицькими вожаками за кордон: "...Схоже, що большевицька революція, яка проходить в Росії є насправді ґіґантською фінансовою операцією, ціль якої - перемістити величезні грошові кошти з під російського контролю під контроль європейських та американських банків. Істинна причина подібних дій, очевидно, відома тільки у Кремлі. Але вже зараз можна сказати з впевненністю: які б войовничі промови про світову большевицьку революцію з неминучим крахом капіталізму не оголошувались містером Леніним і К°, вони, можливо самі цього не усвідомлюючи, роблять усе для того, щоби на довгі роки забезпечити процвітання і стрімкий ріст нашої економіки та стабільність доллара."
Англійська газета "Ґардіан" в березні 1923 року писала: "...Лихоманка на світових біржах, викликана різким падінням цін на золото, пов'язується спеціалістами з надходженнями на світовий ринок великих партій цього металу з Росії. Партію большевиків, правлячу зараз в цій нещасній країні, цілком можливо назвати "партією жовтого диявола".
ЗАВДАННЯ ІДЕОЛОГІЧНИХ МЕТОДІВ ТА ЇХ ЗЛОЧИННИЙ ХАРАКТЕР.
Завдання полягає у розпалюванні світової революції, і через неї завоювання влади над усіма народами світу. Проводилось це, окрім відвертих военних кампаній і на рівні ідеологічному, зокрема в навіюванні людям думки про те, що об'єктивний світ розвивається в напрямку росту великих націй та асиміляції і зникнення малих. Про те, що згодом на земній кулі буде не тисячі мов, а тільки десять-п'ятнадцять. Відповідно, прогресивною формою державного існування народів будуть великі держави, а малі є гальмом історичного прогресу, тому повинні зникнути. Компартія російську націю відносила до числа великих і перспективних, а українську і всі інші нації СССР - до безперспективних і приречених на зникнення. Хто намагався захищати право своєї нації на існування, той був затаврований реакціонером і буржуазним націоналістом.
Ця ідеологія є злочинною, бо виправдовувала русифікацію та поступове знищення поневолених націй, тобто позбавляла їх права на самовизначення. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало норми Статуту ООН і Статті 1, п.1 «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» від 19.12.1966р.
Ідеологія Компартії злочинна тим, що обґрунтовувала ліквідацію демократії і встановлення в суспільстві комуністичної диктатури. В.Ленін говорив: «Ми над «чистою» демократією глузуємо... Революційна доцільність вище формального демократизму».
Ідеологія Компартії - це ідеологія нацьковування одних класів на інших, бідних проти багатих, атеїстів проти віруючих, розпалювання смертельної ворожнечі серед різних суспільних верств для ослаблення націй зсередини та їхнього поневолення. "Советская власть в деревне "Свою теорію "експропріації експропріаторів" комуністи трансформували в злочинне гасло «грабуй награбоване». Це гасло узаконило грабіжництво, штовхнувши на грабежі величезну кількість покидьків суспільства і справило згубний вплив на моральність всього населення.
Ідеологія Компартії злочинна тому, що обґрунтовувала свій державний статус забороною релігій і усіх некомуністичних ідеологій, позбавляючи цим самим громадян України можливостей для всебічного духовного розвитку, чим завдала непоправної шкоди кільком поколінням українців. Цей злочин є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушував ст. 2 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 року, ст.ст. 9, 10 Європейскої конвенції з прав людини 04.11.1950 р та ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 19.12.1966 року.
ЗЛОЧИННА СУТНІСТЬ КОМУНІСТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ МЕТОДІВ
Злочинність ідеології Компартія підтверджують наступні дії, спрямовані на ліквідацію демократії та встановлення диктатури як засобу збереження старої Російської імперії під новою назвою СССР.
Окупувавши Україну, Компартія поширила на нашу територію дію Декрету РНК «О печати» від 09.11.1917 р., і тим самим позбавила українців свободи слова та друку. Це порушення є триваючим і таким, що на протязі свого здійснення порушувало Загальну декларацію прав людини, яка встановлює свободу слова та друку органічним правом людини, яке не може бути обмежено.
Злочином Компартії проти демократії було прийняття РНК Декрету від 07.12.1917р. "Про ліквідацію суду присяжних та запровадження революційних трибуналів", тобто знищення третьої гілки влади, і таким чином, узаконення беззаконня.
Прагнучи до необмеженої диктатури, більшовики 19.01.1918 року Декретом ВЦВК ліквідували в Росії парламентаризм. Ведене в практичну дію поняття диктатури пролетаріату, як вищої форми організації державної влади.
Після захоплення України комуністи поширили дію цього декрету і на Україну, ліквідувавши український парламент, чим порушили 4-у Гаазьку конвенцію 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Згідно статті 43 згаданої Конвенції окупаційна влада зобов'язана поважати чинні в країні закони.
05.09.1918р. большевицька влада видала Декрет "Про червоний терор", яким злочинній комуністичній ідеології було надано форму закону, і, у такий спосіб, терор став законним методом державного керування суспільством, що є порушенням Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року та Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року.
МЕХАНІЗМ МАСОВОГО ТЕРОРУ ТА КОНТРОЛЬ ЗА НАСЕЛЕННЯМ КРАЇНИ.
Як найефективніший метод примушення до покори усього населення, не тільки щодо так званих класових ворогів, большевики-ленінці використовували тотальний контроль, голод, злидні. "Этот жесточайший контроль над "богатыми и интеллигентиками" нужно обязательно распространить и на большинство трудящихся, рабочих и крестьян". (Ленін В.И., Полн. Собр. Соч. - М, 1974).
"...Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность в руках государства, в руках полновластных Советов, является самым могучим средством учета и контроля и принуждения к труду, посильнее законов Конвента и его гильотины". (Ленін В.И., Полн. Собр. Соч. - М, 1974).
"Нам надо не только запугать капиталистов, чтобы они и не думали об активном сопротивлении, но нам надо сломать и пассивное сопротивление, еще более опасное и вредное сопротивление. И мы имеем средство для этого... Это средство - хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность. И строжайший учет каждого грамма произведенного продовольствия и его распределение". (Ленін В.И., Полн. Собр. Соч. - М, 1974).
Ленін поставив за ціль зконцентрувати в своїх руках увесь хліб, усі продукти, потім розподіляти ці продукти так, щоби за хлібну картку голодна і знедолена людина погодилась виконувати все що їй накажуть.
Умови життя, що були створені большевицьким режимом відповідали поставленій меті - тотальному контролю за людиною: "...Для нас не представляется безусловной необходимостью, чтобы регистрировать всех представителей трудового народа, чтобы уследить за их запасами денежных знаков или за их потреблением, потому что условия жизни обрекают громадное большинство на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие бы то ни было запасы, кроме самых скудных.
Поэтому задача превращается в установление строжайшей трудовой дисциплины. Надеяться, что при нарушении трудовой дисциплины в этом помогут несколько декретов нелепо, как если бы пытаться призывами придать бодрости духа и трудоспособность человеку, которого избили до полусмерти".
За нарушение трудовой дисциплины нужно карать строжайшим образом, как за уголовное преступление, вплоть до тюрьмы, и вести жесточайшее беспрекословное подчинение массы трудящихся воле одного лица - своего руководителя, как диктатора."
Необходимо ввести в полном объеме железный контроль и полный учет каждого грамма и каждой штуки всего, что производится в стране, держать это в своих руках, а потом распределять по своему усмотрению... "Потому, что, распределяя его (продовольствие) мы будем господствовать над всеми областями труда"...
Благодаря такому контролю и распределению нужно держать в подчинении и в трудовой повинности всех без исключения живущих в стране граждан, поголовно все население страны, чтобы все подчинялись единой воле, как один человек."
(Ленін В.И, Полн. Собр. Соч. - М, 1974).
Для здійснення поставлених цілей окремо було створено всеосяжну інформаційну систему із використанням методів обліку, анкетування та паспортизації. Мова йде про облік неблагонадійних, дані про яких класифікувалися за розділами («УКР. КР», «укр. к.р. громадськість», «російська інтелігенція», «ПСР») і категоріями (наприклад, «актив»). Такі обліки проводились у різних відділах ГПУ-НКВД, а дані про це збирались в ОСВ (обліково-статистичному відділі).
Стеження за людністю.
Для здійснення поставлених цілей, на початку, методами обліку, анкетування, паспортизації й переписів населення протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. У сукупності держава отримала досить повну характеристику населення.
Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спецслужб. Арешти проводилися на основі саме цієї інформації, яку збирали невтомні "бійці невидимого фронту".
Під керівництвом Ленін чекісти почали формувати справи-формуляри ("досьє"). 4 вересня 1922 року в Ґорках у Ленін-а побував Дзержинський. Наступного дня він записав у щоденнику директиви свого шефа, що стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон: "Необхідно виробити план, постійно кореґуючи його й доповнюючи. Треба всю інтеліґенцію розбити за групами. Десь так:
1)Белетристи,
2)Публіцисти й політики,
3)Економісти (тут необхідні підгрупи):
а) фінансисти;
б) паливники;
в) транспортники;
г) торгівля;
д) кооперація і т.і.
4)Техніки (тут також підгрупи):
а) інженери;
б) агрономи;
в) лікарі;
г) генштабісти тощо.
5)Професори й викладачі і т.п.
Відомості повинні збиратися в усіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтеліґенції. На кожного інтеліґента повинна бути справа; кожну групу й підгрупу компетентні товариші повинні висвітлювати всебічно [...]. Треба пам'ятати, що завданням нашого відділу повинне бути [...] внесення в їхні [спеців] ряди розкладу, а також висування тих, хто готовий без обмовок підтримати совєцьку владу".
Маємо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 30-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв"язку з фактичною поведінкою окремих осіб, що належали до запланованої до вилучення категорії.
Спираючись на матеріали суспільного облікування, Політбюро ЦК ВКП(б) у Москві одне за іншим приймало чергові політичні рішення, спрямовані проти кожної наступної соціальної групи. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту - руками НКВД - ліквідували. Ці ключові рішення конкретизувались у рішеннях Раднаркому чи ВЦВК, після чого вони проходили всією вертикаллю. Їх дублювали у Політбюро союзних республік, в Україні відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД. У засобах масової інформації та іншими каналами провадилася серйозна політична кампанія. Це стосується всіх заходів щодо змін у складі населення.
Мережею державного шпигунства було обплутано всю територію СРСР і до певної міри увесь світ. Не обмежуючись кадрами спецслужб, для ґарантії влада утворювала деякі допоміжні мережі. Методами застрашення й підкупу населенню нав'язувалося донощицтво. Допоміжні мережі являли собою члени творчих союзів, співробітники ідеологічних інститутів. Стоячи на своєму посту, кожен з них робив свій внесок у спільну справу.
Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двірники. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи "управдомів" як понятих була знов майже обов"язкова.
На селі однією з гілок реальної влади були сількори (сільські кореспонденти).
Так провели через м"ясорубку усі соціальні класи, включаючи пролетаріат, усі соціальні групи, винищуючи кращих із кращих.
Гасло знищення розумілося в усій нещадній і лютій нагоді цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер".
Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер".
Характерною прикметою часу було занесення того чи іншого села на т.зв. чорну дошку "за злісний саботаж хлібозаготівель". 6 грудня 1932 року Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли рішення занести на чорну дошку кілька сіл - по два на Дніпропетровську, Харківську та Одеську області. Це означало - "припинити довіз товарів до цього села, припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов"язань, перевірити та очистити через органи РСІ кооперативний і державний апарат від чужих і ворожих елементів і перевірити, очистити колгоспи цього села, вилучивши контрреволюційні елементи - організаторів зриву хлібозаготівель".
Коли внаслідок голоду утворився "дефіцит робочої сили", Політбюро ЦК КП(б)У прийняло серію постанов про організацію переселення на Україну з областей РСФСР".
Простежуючи перебіг совєцьких репресій, ми переконуємося в глибокій точності того формулювання, яке московські чутки, за свідченням М.С.Восленського, приписали персонально Каґановичу: "Ми знімаємо людей шарами".
Як довів О.Хлевнюк, з особливо таємних постанов Політбюра ЦК ВКП(б), що проходили під грифом "окрема папка", випливає однозначний висновок: "[...] так званий "1937 рік" був зовсім не серією стихійних і непродуманих арештів і розстрілів (як здавалось раніше), але в основному єдиною, організованою у всесоюзному масштабі операцією".
Терор проводився не лише на догоду доґмі, він мав також і велике практичне значення. Ведення репресій було тісно пов'язане із завданнями планового народного господарства. У 1930-32 роках Політбюро ЦК КПУ давало у ЦК ВКП(б) кількісні заявки на заслання розкуркулених. У центрі ці показники зіставляли з даними про "місткість" трудових резервів у північних реґіонах, необхідних для "будов комунізму". Як ствердив російський еміґрант В.Жирмонт (1949), якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з"ясується, що арешти були нічим іншим, як ловитвою рабів для господарського використання майже безкоштовної робочої сили: "Якщо зіставити криву піднесення індустрії з кривою масових арештів, вони зійшлися б у всіх своїх точках: кожний новий "-буд", кожний новий "комбінат", кожна нова "магістраль" - породжували нові арешти й заслання".
"Розвиваючи й збагачуючи" Ленінські настанови, органи держбезпеки "неухильно" дотримувались їх протягом всієї своєї історії. Під час Великого терору Ленінські розкладки перетворились на "план" з "ворогів народу", себто ліміти, що визначали для кожної республіки та області плани арештів з подальшим розстрілом чи визначенням строку.
Якщо "згори" було встановлено "план із ворогів народу", - то на місцях виступали із зустрічними пропозиціями. 5 вересня, 29 вересня й 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УСРР Ізраїль Леплевський тричі звертався до НКВД СРСР з проханням про додаткові ліміти. Союзний наркомат підтримав ці клопотання. Ліміти були збільшені: за першою категорією до 26150 осіб, за другою - до 37800, разом - до 63950, тобто втричі більше, ніж передбачалося спочатку.
ПРАВО НА СЛУЖБІ ІДЕОЛОГІЇ
Принцип абсолютного верховенства загальносоюзних законодавчих актів, закріплений у Конституції, відкрив шлях практично повному ігноруванню інтересів республіки з боку центра, а суверенітет України на багато десятиліть продовжував бути порожньою фразою.
XVI конференція ВКП (б) у квітні 1929 р. схвалила, а V з'їзд Рад СССР через місяць затвердив перший п'ятилітній план розвитку народного господарства країни. Аналогічні документи були прийняті II Всеукраїнською конференцією КП(б)У та XI Усеукраїнським з'їздом Рад (грудень 1929р.). Почалася авантюристична політика "великого стрибка" в економіці, спрямована в першу чергу на повну ліквідацію НЕПу.
Черговою накалою жорстоких репресій проти народу стала політика ліквідації куркульства як класу, підкріплена, природньо, цілою серією законодавчих актів. Кримінальний кодекс УССР, починаючи з 1930 р. і до прийняття третьої Конституції республіки, був доповнений майже 60 новими статтями.
У карній політиці по ліквідації куркульства, вираженої у відповідних нормативних актах, чітко проглядаються кілька сфер карального впливу на найбільш заможну частину селянства республіки:
а) утримання домашньої худоби і коней;
б) стягнення податків, зборів і виконання інших повинностей;
в) обмеження в області торгівлі;
г) захист сільських активістів і представників влади;
д) висилка і заслання розкуркулених і їхніх родин.
Якщо ж заможні селяни не виконували за рішенням райвиконкомів вимог по поліпшенню тваринництва, то вони притягувалися до кримінальної відповідальності ще і по статті за злісне відмову від виконання повинностей, втрачали усе своє майно, а їхні родини виселялися за межі села.
З 1932 р. у КК УРСР була введена норма, що збільшувала термін позбавлення волі до трьох років за систематичне злочинно-недбале поводження з кіньми чи втрату значної кількості останніх. Але справжнього "апогею" досягло карне законодавство України в цій області трохи пізніше. Постановою ВУЦИК від 21 грудня 1932 р. "з метою подолання куркульського опору" знищення навіть одного власного коня одноосібником каралося позбавленням волі до п'яти років, а в колгоспі - до 10 років з конфіскацією майна. За розкрадання ж коней в установах і організаціях усуспільненого сектора винні підлягали розстрілу з конфіскацією всього майна.
У КК УРСР вводилася одна із самих жорстких норм в історії совєтського законодавства, що стала "підставою" для жорстоких репресій стосовно десятків тисяч безневинних людей. Мається на увазі кримінальна відповідальність членів родини зрадника-військовослужбовця у випадку його втечі чи перельоту за кордон.
Повнолітні родичі, якщо вони чим-небудь сприяли вчиненій зраді, чи тій, яка готувалась, чи хоча б знали про неї, але не донесли про це до відома влади, позбавлялися волі на термін від 5 до 10 років з конфіскацією всього майна. У віддалені місця Сибіру підлягали засланню на п'ять років усі неповнолітні члени родини зрадника, що проживали разом з ним чи знаходилися на його утриманні.
Додаткові статті КК УРСР про зраду Батьківщини до того ж мали і зворотню силу.
Гарантії прав особистості в карному судочинстві значною мірою ліквідувалися.
Влітку і восени 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняв ряд актів, що відносяться до сфери трудового права. Мова йде про укази "Про перехід на восьмигодинний робітник день, семиденний робочий тиждень і забороні самовільного полишення робітниками та службовціями підприємств і установ", "Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинотракторних станціях" і "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, що служать і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ в інші". Ці акти були спрямовані на зміцнення трудової дисципліни. Але, з іншого боку, вони грубо зневажали права людини, гідність особистості, приносили людей у жертву державній командно-адміністративній системі.
Великий простір для терору відкривали статті: 2252 і 3152 в КПК УРСР 1927 р., що з'явилися в 1937 р. Перша з них передбачала, що обвинувальний акт по справах про контрреволюційне шкідництво і диверсії вручається обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді. Відповідно до другої не допускалося касаційне оскарження вироків по справах, передбаченим статтями 547 і 549 Кримінального кодексу УРСР. Вироки про вищу міру покарання (розстрілі) по цих справах повинні були проводитися у виконання негайно по відхиленні клопотань засуджених про помилування. Такі доповнення вносилися у виконання постанови ЦИК СРСР від 14 вересня 1937 р. З огляду на, що обвинувачення в диверсіях і шкідництві були дуже розповсюдженими, тлумачилися поширено, нові статті УПК зіграли трагічну роль у долях тисяч людей. Нагадаємо, що одночасно продовжувала діяти і постанова Президії ЦИК СРСР від 1 грудня 1934 р.
У 1939 р. скасовувалося умовно-дострокове звільнення з таборів, що робило положення незаконно репресованих зовсім безвихідним. Майже не застосовувалася амністія.
Скільки людей загубив комунізм в СРСР за всі роки його панування? Французький історик Стефан Куртуа, а за ним німці Стефан Кройцбергер, Інго Маннтойфель та Ютта Унзер схиляються до числа - більше 100 мільйонів душ.
Пануючи протягом кількох десятиріч у такий спосіб, влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції.
Всі ці дії комуністичних органів підпадають під ознаки злочину проти людства, а саме ст. 6 п. "с" Статуту Міжнародного військового трибуналу "вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів" і за Міжнародною конвенцію 9 грудня 1948 року "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього" трактується як геноцид.
Таким чином комуністична ідеологія нічим не відрізняється від нацистської. Остання ставила своєю метою знищення інших рас та націй за що була піддана засудженню міжнародним нюрнберзьким трибуналом. Комуністична ідеологія ставила за мету знищення суспільних класів та груп, не обминала при цьому і націй за що має бути засуджена як на національному, так і на міжнародному рівні.
В процесі судового засідання громадським обвинуваченням були викладені наступні факти злочинної діяльності прокомуністичних утворень на території України та проти українців:
ЗАХОПЛЕННЯ БОЛЬШЕВИКАМИ УКРАЇНИ.
1. Перший похід большевиків Росії на Україну.
17 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії в порядку підготовки війни проти України пред'явила уряду України ультиматум «Про визнання Радою Народних Комісарів Росії Української Народної республіки та про пред'явлення Центральній Раді ультиматуму за її контрреволюційну діяльність». Даний ультиматум є грубим втручанням у внутрішні справи України, він означав початок першої військової агресії проти України, що є порушенням права кожної нації на самовизначення. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало п. "а" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
22 грудня до Харкова прибули російські червоногвардійські загони на чолі з Ховріним і Сіверсом, які почали роззброювати українські військові підрозділи Центральної Ради і масово розстрілювати харків'ян, що є прямим порушенням ст. 4 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 5 (13) жовтня 1907 року, яка встановлює гуманне ставлення до військовополонених: "до військовополонених належить ставитися гуманно. Все що належить їм особисто, за винятком зброї, коней, військових документів, є їхньою особистою власністю. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало пп. "в", "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людяності), а саме, порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, введення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузде руйнування міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
Просування большевицьких військ супроводжувалось масовими розстрілами українців, інтелігенції, духовенства. Червоний терор і масові розстріли стали повсякденним звичайним явищем, що є порушенням пп. "б", "в", "г", "д" ч. 1 ст. 23 Конвенції про закони та звичаї війни та пп. "в", "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людяності), а саме порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
Після кількаденних бомбардувань з важких гармат, навіть снарядами з отруйними газами, Києва, московські большевики 26 січня ввірвалися в місто. За декілька тижнів було розстріляно без суду і слідства біля 5 тис. киян - ці дії є порушенням ст.ст. 25, 26 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, які встановлюють, що "забороняється атакувати чи бомбардувати, будь - яким способом незахищені міста, селища або будівлі. Начальник військ, що нападає, перед тим як почати бомбардування, за винятком випадків атак відкритою силою, має зробити все, що від нього залежить, для попередження про це влади" та ст. 28 вказаної Конвенції, якою "забороняється віддавати місто на розграбування, навіть взяте приступом" та пп. "в", "с" ст. 6 Статуту міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людства), а саме порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, а також порушенням Декларації про відміну використання вибухових та запальних куль 1868 року.
Після підписання Брестського миру большевики змушені були покинути територію України, але в той же час використали відтягнутий ними час виводу своїх військ для пограбування української власності. Зокрема вивозився хліб, цукор, вугілля, обладнання великих промислових заводів, всі матеріальні та культурні цінності, що стали потім чомусь "достоянием великой русской культуры", це є порушенням ст. 46 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, про те, що "приватна власність не підлягає конфіскації", ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни, яка встановлює, що "пограбування в будь - якій формі забороняється", ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни яка вказує, що "власність громад, установ церковних, благодійних і освітніх, художніх і наукових, навіть та, що належить державі, прирівнюється до приватної власності і не може бути конфіскована". Цей злочин має рецидивний характер, оскільки вчинявся з боку Компартії по відношенню до України неодноразово.
9-10 грудня 1918 року комуністично-більшовицький режим Росії розв'язав другий військовий похід проти України, що підпадає під кваліфікацію п. "а" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Протягом січня 1919 року значна частина території України вже контролювалась Червоною армією, а з 3 січня в Харкові функціонував Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з перших засідань якого вказувалось, що він "створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить всі розпорядження та накази ЦК РКП(б) безумовно." Декретом від 6 січня було затверджено офіційну назву совєтської держави в Україні - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а декретом від 29 січня Тимчасовий Уряд реорганізовано в Раду Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР). Ці зміни були санкціоновані так званим третім Всеукраїнським з'їздом Рад (березень 1919 року). Таким чином, встановилась аналогічна Совєтській Росії структура влади, яку було псевдозаконодавчо легітимізовано прийняттям першої Конституції УСРР у березні 1919 року, яка повністю повторювала Конституцію РСФРР, що є порушенням ст. 43 Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, "з фактичним переходом влади з рук законного уряду до захопившого територію неприятеля, останній зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів для того щоб, наскільки це можливо, відновити та забезпечити громадський порядок та суспільне життя, поважаючи існуючі в країні закони, крім випадків коли до цього були перешкоди".
3. Третій похід большевиків Росії на Україну.
7.11.1919 року - комуністи розв'язали третю агресивну війну проти України, що підпадає під кваліфікацію п. "а" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Під час проведення агресивних воєн були створенні терористичні організації у вигляді регулярних військ червоної армії, ЧК. Військове командування Червоної армії (ЧА) грубо порушувало закони і звичаї війни:
У 1920 році Червона армія підійшла до міста Борисполя і запропонувала його оборонцям здатися. Загін української армії відмовився. ЧА захопила місто і розстріляла кожного десятого цивільного мешканця міста! Ці дії підпадають під кваліфікацію п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти людяності), вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
22.11.1921 р. у с. Базар ЧА взяла в полон 359 українських військових серед яких було і багато поранених, і запропонувала їм перейти на службу до комуністів. Вони відмовилися, за що були розстріляні. Тим самим ЧА, будучи органом Компартії, вчинила злочин, передбачений п. "в", ч. 1, ст. 23 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 5 (18) жовтня 1907 року, яким забороняється "вбивати ворога, який склав зброю, не має засобів до оборони і безумовно здався" та ч. 2 ст. 23 яка не дозволяє "вимагати від військовополонених брати участь в військових діях проти своєї країни".
Діяльність большевиків на території України була спрямована на тотальне знищення українського населення, є злочином триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушував природне право людини на життя, а в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього такі дії кваліфікуються як геноцид проти окремої етнічної групи.
За період 1921-22 pp. після поразки армії Української Народної Республіки, російські комуністи в місті Вінниці розстріляли понад 10 тисяч керівників, офіцерів і солдатів УНР за участь у національно-визвольній війні. Це є порушенням п. "а" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру) а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Розв'язання масового та індивідуального терору щодо українського населення, провідників української держави є геноцидом проти всього українського народу і передбачає кримінальну відповідальність у відповідності з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
30.12.1922 року - оформлення окупації України комуністичною Росією у формі створення так званого Союзу РСР (без ратифікації договору Верховною Радою України).
Усі вищевказані війни мають ознаки неспровокованих агресивних воєн, які Компартія планувала, готувала і здійснювала в різний час з агресивною метою, носять загарбницький неоколоніалістичний характер, велися антилюдськими методами, тобто є злочинами, передбаченими п. «а» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Війна, яку розв'язали російські більшовики проти УНР була неоколоніалістичною війною соціалістичного типу за збереження "єдиної і неділимої Росії". Такі дії носять антилюдський характер і у відповідності з п. "а" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу кваліфікуються як злочин проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи заговорі направлення на здійснення будь - якого з перелічених дій.
Прагнучи необмеженої диктатури, більшовики 19.01.1918 року Декретом ВЦВК ліквідували парламентаризм в Росії. Після захоплення України комуністи розповсюдили дію цього декрету і на Україну, ліквідувавши український парламент, що є порушенням 4-ї Гаагзької конвенції 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Відповідно до ст.43 даної Конвенції "з фактичним переходом влади з рук законного уряду до захопившого територію неприятеля, останній зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів для того щоб, наскільки це можливо, відновити та забезпечити громадський порядок та суспільне життя, поважаючи існуючі в країні закони, крім випадків коли до цього були перешкоди".
Масові репресії, терор і розстріли були постійним супутником більшовицького режиму в Україні, спрямовані в першу чергу проти учасників національно-визвольного руху, опозиційних партій і національного духовенства. Ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п "с", ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу кваліфікуються, як злочин проти людства.
Надхненником і організатором терору та репресій було партійне керівництво ВКП(б), а їх виконавцем - армія, каральні, місцеві та партійні державні органи.
Результатом розв'язаної большевиками Росії агресивної війни проти України - була анексія українських земель, ліквідація незалежної Української держави, створення аналогічного з Російським' тоталітарного режиму і на території України.
Дані війни, що супроводжувались вбивствами мирного населення, руйнацією міст, пограбуванням культурних та духовних цінностей були роз'язані московськими большевиками, стали причиною подальших злочинів проти населення України, а саме:
ЛІНҐВОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В СССР.
Більшовики, закріпивши свою окупаційну владу в Україні, одразу ж розпочали здійснювати політику лінґвоциду проти українського народу як програму, спрямовану на остаточне духовне, а згодом і фізичне знищення української нації.
На початку 20-х років комуністи проголосили курс на так звану "українізацію". Ця акція носила двоякий характер: з одного боку, зміцненням української мови влада намагалась заручитись підтримкою широких верств українського населення, а з іншого боку, визначались найбільш послідовні виконавці цієї політики з метою їх подальшого фізичного знищення. Таким чином влада намагалась ліквідувати найбільш свідомих українців. У відповідності з нормами міжнародного права дії, спрямовані на повне чи часткове фізичне знищення будь-якої етнічної групи, є геноцидом. Ці дії визнаються злочинними пп. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:
а) вбивство членів такої групи;
б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;
в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.
Після ліквідації державного суверенітету України український народ переведений в розряд національної меншини. Вже наприкінці 20-х років набирає обертів большевицька репресивна машина нищення національних кадрів. Українські державні, політичні, громадські діячі, які не були обділені національним почуттям і в міру своїх можливостей дбали про розвиток рідної мови й культури, були кинуті за ґрати за безпідставним звинуваченням, де почасти знаходили свою смерть.
Це є підтверженням того, що з самого початку свого становлення більшовицька влада проводила політику, спрямовану на знищення українців як нації і ці дії підлягають кримінальному переслідуванню у відповідности з пп. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а саме:
а) вбивство членів такої групи;
б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;
в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.
І вже протягом 30-х років за допомогою розгорнутої політики русифікації репресивно-каральні органи визначали ворожих до влади людей. Ті, хто чинили опір владі, відкрито чи приховано, виступали проти об'єднання націй в "единый советский народ", зазнали знищення.
Більшовики, втілюючи у життя політику, спрямовану на злиття націй, ліквідацію культурної та мовної різноманітности, вчиняли незаконні щодо українців дії.
Вже у 30-х роках катастрофічно зменшився обсяг підготовки та видання словників, художніх творів українською мовою; було проведено примусове зближення української правопису з російським; з бібліотек вилучались підручники та наукові видання, які замінили на відповідні російські; зумисно змінювався український викладацький склад ВНЗ на якісно нижчий за професійною підготовкою.
Все це є порушенням прав національних меншин, однією з яких в СССР був український народ, та суперечить окремим положенням міжнародного звичаєвого права. Цє є злочином триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушував норми закріплені в Декларації про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних та мовних меншин, а саме п. 2 ст. 4 її, який наголошує, що: "Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволяють особам, що належать до меншин, виражати свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї" та п. 3 ст. 4 " Держави вживають відповідних заходів на те, щоб меншини мали належні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання своїй рідній мові".
Згодом, для досягнення своєї мети, комуністи катострофічно зменшили кількість українськіх шкіл, середньо-спеціальних, вищих навчальних закладів.
Загальновідомим є той факт, що українцю протягом всього його життя прищеплювалась аксіома про невідворотність злиття народів, бідність української мови, мови нібито неграмотних, "непролетарських" людей. Особа, яка не бажала зрікатися своєї мови і переходити на російську, зазнавала всіляких переслідувань, звинувачувалась в "українському буржуазному націоналізмі" і згодом за свої переконання опинялася у в'язниці. Це є порушенням норм Конвенції про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконання.
ЗЛОЧИНИ БОЛЬШЕВИКІВ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.
У відповідності з большевицькою ідеологією, церковні структури витіснялись з усіх сфер народного життя.
Трагедія голодоморів 1921-22 та 1932-33 років сприймалися вождями жовтневого перевороту як одна з чудових нагод обмежити вплив церкви на народні маси, позбавити її матеріальних багатств, акумульованих церквою за століття свого розвитку.
Інструкції Народного комісаріату Юстиції забороняли релігійним організаціям займатись благодійницькою діяльністю, в тому числі і на користь голодуючих. Це засвідчує антилюдський характер окупаційної влади. У січні 1922 року Президія ВЦВК прийняла постанову "Про ліквідацію церковного майна", яку підтвердили низкою інших постанов. І хоча православна церква не заперечувала проти пожертвування тих церковних предметів, які не мали богослужбового призначення, вилучення церковних речей набуло тотального характеру: забирали всі цінні речі, в тому числі і єдиноможливі для здійснення богослужіння, що є порушенням ч. 1 ст. 46 Конвенції про закони та звичаї війни, яка зобов'язує окупаційні війська поважати реліґійні переконання й відправлення реліґійних обрядів, та ст. 47 "Пограбування безумовно, забороняється", ст. 56 "Власність громад, установ церковних, благодійних і освітніх, художніх і наукових, навіть ті, що належать державі, прирівнюються до приватної власности. Будь-яке захоплення, знищення або пошкодження таких установ, історичних пам'яток, художніх і наукових витворів забороняється і підлягає переслідуванню".
Большевики під прикриттям голоду реалізували одну з форм боротьби проти могутньої на той час православної церкви. Так, багато відібраних речей передали губернським музеям, а головне, селянам заборонили здавати зерно в обмін на цінності, що в умовах різкої нестачі хліба й заявах уряду про допомогу голодуючим виглядало нелогічним.
Під час здійснення цієї програми влада вдалася до масового знищення священиків та парафіян, які проявляли свою жертовність справі захисту Церкви. Грабунок перетворився на розбій - тисячі людей знищували при безпосередній обороні церкви, ще тисячі за т. зв. "контрреволюційні дії" в органах ревзаконності. Тільки за травень 1922 року влада розстріляла 2372 особи, абсолютну більшість із яких - за перешкоди у пограбуванні храмів.
Таким чином, це була спланована акція винищення українського духовенства, що є порушенням п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу і кваліфікується як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв'язку з іншим злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу незалежно від того, чи є ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони здійснені або ні.
Тисячі селянських виступів проти відвертого пограбування храмів змусило владу змінити тактику знищення Церкви.
Православну церкву вирішили розкласти зсередини шляхом підтримки т. зв. прогресивної частини церковників й утиску "реакційників". Влада з метою підірвати у народу довіру до священиків і недопущення покращення рівня освіти священнослужителів забороняла церкві відкривати душпастирські курси, не кажучи вже про семінарії, заборонила випуск релігійної періодики.
Згодом православну церкву було повністю підпорядковано большевикам, що відкрило шлях до монополії на владу, до панування в усіх сферах життя суспільства і кожної людини.
Влада нищила все пов'язане з церквою. Шаленим темпом руйнувалися церкви, нерідко справжні святині українського народу. Це є порушенням п. 2 ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни: " Будь - якие зумисне захоплення, знищення та пошкодження власності церковних, благодійних, освітніх установ, історичних пам'яток, витворів мистецтв забороняється і повинні підлягати переслідуванню."
В 1944 році з приходом большевиків на Західну України розпочалися репресії проти Української греко-католицької церкви. Митрополитів і більшість єпископів було заарештовано і звинувачено у зраді Батьківщині. В березні 1946 року в атмосфері тотального терору і страху комуністи організували Львівський Собор. Його рішення про скасування Берестейської унії було відпрацьовано і узгоджено не в церковних колах, а в державних інстанціях.
І в цей раз на розпуску церкви влада не зупинилась і розпочала широкомасштабні репресії проти священників і мирян УГКЦ, що порушує пп. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього, яка під геноцидом розуміє будь-які дії, спрямовані на знищення повністю чи частково будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, через:
а) Вбивства членів такої групи;
в) Завдання серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членів такої групи;
с) Умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення.
На початку 50-х років державний механізм з "викорчовування" реліґії запрацював з новою силою. Почалася чергова хвиля антицерковної істерії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності - закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масового економічного, політичного й морального тиску, дискримінації духовенства та віруючих, що є порушенням ст. 9 Європейської конвенції про захист людини та основних свобод від 4 липня 1950 року та ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконання, що закріплює "кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати свою релігію і виражати переконання як одноосібно, так і з іншими особами, публічно або приватним порядком відправляти релігійний культ, виконувати релігійні та ритуальні обряди".
Особлива увага надавалась здійсненню заходів для припинення паломництва до "святих місць" (і знищення самих цих місць), це є безперечним порушенням ст. 9 Європейської конвенції про захист людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року та ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконань".
Наприкінці 80 - х років 20 століття було розпочато процес реабілітації українських греко - католицьких та автокефальних церков.
В порушення Гельсінської угоди 1975 року цього не було зроблено одразу після її підписання, за якою СССР брав на себе зобов'язання по забезпеченню в країні дотримання таких основоположних прав людини як свобода думки, совісті, релігії та переконань. Відтак в СССР навіть після підписання цього документу проводились переслідування за релігійні переконання.
ПОГРАБУВАННЯ МОСКОВСЬКИМ РЕЖИМОМ
УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
Одним з трагічних наслідків панування над Україною злочинного московсько-більшовицького режиму стало розграбування національно-культурної спадщини українського народу. Його масштаби мали катастрофічний характер, а результати відчуваються й зараз - в Незалежній Українській Державі. Адже культурні цінності, набуті впродовж століть, є єдиними і неповторними, кожна їх втрата лишає по собі незагоювані рани на тілі української культури. І ці втрати вже неможливо відшкодувати.
Українські культурні втрати в період визвольних змагань (1917-1921)
Відомі численні факти знищення та розграбування культурних цінностей військовими формуваннями, які підлягали уряду Радянської Росії
В квітні 1918р. нарком фінансів Радянської України В.Межлаук завантажив у Харкові два вагони з банківськими паперами, виробами із золота та срібла, іншими коштовностями і причепивши їх до бронепоїзда, з боями прорвався до Москви. За вивіз цих багатств він отримав особисту подяку від В.І.Леніна.
У прифронтових районах на території України діяв Циркуляр номер 79 Всеросійської Надзвичайної Комісії, підготовлений на початку листопада 1918 року і адресований усім губернським та повітовим відділам "ВЦК". Циркуляр зобов'язував вживати рішучих заходів щодо художньо-історичних цінностей, їх конфіскації і вивезення. Є дані про вивезення тисяч ювелірних виробів з Чернігова на підставі цього документу. На Волині 13-й червоноармійський полк вивіз культурні цінності (книги з бібліотеки, колекцію порцеляни) з Левківського маєтку графа Нірода.
У 1919 році спеціальні емісари з Москви - Арсеньєв і Мамуровський - двічі надсилалися Наркоматом освіти РРФСР до Харкова з дорученням відшукати бібліотеку президента Синоду, президента Слов'яно-Греко-Латинської академії в Москві, відомого церковного діяча Стефана Яворського.Ця бібліотека складалася з книг ХV-ХVІІ ст. і займала шосте місце в Росії по своєму значенню. Вона зберігалася в Харківській духовній семінарії і з початком більшовицького наступу на Україну була схована. В червні 1919 року в підземеллях Покровського монастиря, за інформацією одного зі співробітників губнаросвіти московські емісари знайшли не лише бібліотеку, а й евакуйовані в 1915 році до Харкова з Житомира скарби Волинського сховища. За офіційною версією було знайдено 26 ящиків із золотими та срібними потирами, кубками, тарелями, хрестами, іконами в дорогоцінних окладах, євангеліями в золочених оправах, прикрашених коштовними каменями, книги та рукописи ХV-ХVШ ст. Є всі підстави стверджувати, що при евакуації радянських установ з Харкова в 1919 році значна частина цінностей була вивезена до Росії. Зокрема, на це вказує звіт наркомату освіти РРФСР за червень-липень 1919 року, в якому наводився короткий опис частини виявлених скарбів. Київські мистецтвознавці, вказують на те, що відомий знавець мистецтва та музейних фондів П.Жовтовський бачив свого часу речі з Волині в одному з російських музеїв.
Вище перелічені дії є фактами зумисного знищення, пограбування на користь Росії культурних цінностей, що знаходились на території України, чи належали українцям. ст. 46 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни про те, що "приватна власність не підлягає конфіскації", ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни, яка встановлює, що "пограбування в будь - якій формі забороняється", ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року: "власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх та наукових, хоч і ті, що належать державі, прирівнюється до приватної власності. Будь - яке умисне захоплення, знищення або пошкодження подібних установ, історичних пам'яток художніх та наукових витворів забороняється та підлягає переслідуванню".
Втрати культурних цінностей України у совєтський час (1922-1991).
Формальне проголошення СРСР як рівноправного союзу радянських республік не змінило взаємовідносин центру та периферії, які зберегли свій імперський характер. У радянський період процес масового вивезення історичних та культурних цінностей з України не лише не припинився, а й набув ще більш відвертого. Розкрадання відбувалось різними шляхами і під різними приводами.
Культурні цінності, втрачені Україною, можна класифікувати за часом і способами їх вилучення:
а) культурні цінності, примусово вилучені за рішеннями керівних органів большевицької партії з українських церков, монастирів, музеїв, архівів та бібліотек, у приватних осіб, в ході масових кампаній 20-х - 30-х років;
б) культурні цінності, вилучені з українських сховищ за наказами центральних партійних та всесоюзних відомств на підставі відомчих наказів та директив;
в) культурні цінності, що надсилалися до музеїв та інших закладів Москви й Ленінграду (сьогоднішній Санкт-Петербург) на тимчасове зберігання у зв'язку з проведенням виставок або з метою реставрації і досі не повернутих в Україну законним власникам;
г) культурні цінності, вивезені з території України різного роду археологічними, археографічними та іншими науковими експедиціями центральних всесоюзних (як правило московських та ленінградських) установ;
д) скарби, знайдені на території України і вилучені до Державного сховища цінностей у Москві ("Гохран");
е) культурні цінності, вивезені з території України в евакуацію під час другої світової війни і не повернуті українським власникам;
є) культурні цінності, награбовані на території України під час другої світової війни нацистською Німеччиною та її союзниками і реституйовані в СССР, але не повернуті до України.
Масові кампанії по вилученню з українських церков та музеїв, архівів, бібліотек, у приватних осіб історичних та культурних цінностей, які відбувалися протягом 20-30-х років, мали фатальні наслідки для української культури.
На початку березня 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив постанову "Про передачу церковного майна у фонд допомоги голодуючим", а ЦК КП (б)У на місцях - циркулярного листа, в яких вимагалось застосовувати найрішучіших заходів для вилучення церковного майна. Скрізь створювалися спеціальні комісії з цих питань.
Протягом 1922 року з церков України було вилучено 2850 пудів 30 фунтів срібла, 3 пуди і 2 фунти золота, 1397 каратів і 13 золотників коштовного каміння, а протягом року в 1048 церквах, 81 костелі, 188 синагогах та 22 монастирях Подільської губернії забрали тисячі виробів із срібла загальною вагою біля 130 пудів (понад 2 тонни). Серед інших речей у звіті місцевої комісії про свою здобич фігурував золотий хрест, прикрашений 20-ма рубінами.
Разом з численними пам'ятками, вилученими з Новгород-Сіверського, Спасо-Преображенського монастирів, був срібний ковчег ХІІІ ст., який вважався однією з головних реліквій храму, що потрапила до нього з Константинополя. З церковних ризниць Чернігівських храмів, більшість з яких була збудована в ХІ-ХІ 11 ст., забрали ряд унікальних виробів із срібла періоду Київської Русі, старовинні Євангелії.
Усі вилучені в Україні цінності потрапляли до Державного сховища цінностей Радянської Росії. Спеціальна Комісія Наркомату освіти РРФСР, яка понад дев'ять місяців оглядала зібрані скарби, відібрала до Збройної палати Московського Кремля біля 10000 предметів загальною вагою в 400 пудів. Лише вкрай незначну частину вивезеного з України культурного скарбу вдалося порятувати українським вченим-патріотам Д.Шербаківському та А.Середі, які домоглися повернення понад 3000 виробів (34 ящики).
Тяжкі наслідки для культурної спадщини України мало організоване вилучення історичних та мистецьких цінностей з метою їх продажу за кордон.
В січні 1928 року РНК СРСР та РНК РРФСР ухвалили рішення про посилення експорту антикварних речей, на підставі якого Всесоюзне об'єднання "Антикваріат" організувало безпрецедентне в історії цивілізації вилучення музейних цінностей та їх продаж з 30 аукціонів творів мистецтва і пам"яток старовини на Заході. Загалом, в довоєнний час було реалізовано понад 6 тисяч тонн пам'яток, які збувалися за безцінь - було одержано доходу лише на суму 18 мільйонів карбованців. Чимало сучасних приватних колекцій, відомих багатством своїх збірок на Заході, збагатилися саме в той час.
Однак не всі вилучені культурні цінності були продані. Чимало з них, пролежали в сховищах Держхрану. Передавалися до музеїв, Москви та Ленінграду, інших міст Росії замість того, щоб повертатися до українських музеїв.
Лише протягом 1951-1977 років з України вивезли понад 3000 фондів обсягом 80000 справ. За даними українських архівістів, вивезення архівів продовжувалося включно до 1991 року, в тому числі навіть після оголошення Декларації про державний суверенітет України (архіви пов"язані з боротьбою большевицького уряду проти ОУН-УПА).
Одним з напрямків пограбування культурної спадщини України стали всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані в тимчасове користування, автоматично лишалися у фондах центральних музеїв.
Окремо слід вказати на безконтрольний та безперешкодний вивіз археологічних, археографічних та етнографічних матеріалів з України різного роду експедиціям, що працювали на її території від Всесоюзних відомств та інститутів. Матеріали розкопок античних колоній на Півдні України, скіфські старожитності, пам'ятки передфракійського часу на території Закарпаття, давньослов'янські та давньоруські пам'ятки Києва, Галича, Володимир-Волинського щороку вивозилися з України протягом десятиріч. Один з останніх прикладів - вивезення до Ермітажу в 1981-1982 роках з розкопок античного міста Німфей унікальних фресок із зображенням типів старовинних кораблів та іншими сюжетами. Нині вони експонуються за кордоном як власність Ермітажу, практично весь античний відділ якого грунтується на українських матеріалах (розкопки в Криму, на Керченському півострові, Миколаївщині, Херсонщині). Окремий зал експозиції Ермітажу займають матеріали з розкопок пам'яток передфракійського часу на території Закарпатської області протягом останніх 1980-х, 1990-х років. За даними завідуючої відділом Інституту археології Національної Академії наук України С.О.Біляєвої перелік вивезених до Росії колекцій сягає 750 назв і займає обсяг 400 сторінок машинопису.
Цілеспрямовано працювали на теренах України археографічні експедиції московських та Ленінградських установ.
Одним з каналів вивезення за межі України культурних цінностей до Москви було вилучення до Державного сховища цінностей Міністерства фінансів СРСР скарбів та цінного конфіскованого майна, або майна, власники якого були невідомі. Таке вилучення здійснювалося на підставі інструкцій Міністерства фінансів СРСР.
Велика частина пам'яток культури опинилася в зоні окупації союзників. Особливо значним центром їх концентрації виявився замок Хохштадт на півдні Німеччини. Виявлені скарби концентрувалися у так званих "збірних пунктах", серед яких добре відомий мюнхенський, і на підставі системи стандартних запитів поверталися попереднім власникам. Виявлені вченими документи засвічують, що таким шляхом до Радянського Союзу протягом 1945-1948 років було передано кілька сот тисяч одиниць культурних цінностей. За даними науковців, українські культурні скарби складали майже третину з півмільйона предметів, які в період 1945-1948 років були передані з американської окупаційної зони до СРСР. Із загальної кількості 534 тис. 120 одиниць цінностей 167 тис. 717 походили з Києва. Це величезна кількість музейних експонатів - живопис, ікони, малюнки, стародруки, кераміка, тканини, зброя, нумізматика, архівні матеріали, книги. Наводяться дані, згідно з якими понад 350 тис. переданих до СРСР експонатів походили з України. Але десятки тисяч пам'яток українських музеїв таємно було перевезено до російських сховищ. Переважна більшість з них досі перебуває на території Росії.
Дана злочинна діяльність мала триваючий характер і порушувала такі норми міжнародного та вітчизняного права:
1. Перша та Друга Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, що затвердили Положення про закони та звичаї сухопутної війни. Зокрема, ст. 42, ст. 47, ст. 56. ст. 46 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року про те, що "приватна власність не підлягає конфіскації", ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року, яка встановлює, що "пограбування в будь - якій формі забороняється", ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року: "власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх та наукових, хоч і ті, що належать державі, прирівнюється до приватної власності. Будь - яке умисне захоплення, знищення або пошкодження подібних установ, історичних пам'яток художніх та наукових витворів забороняється та підлягає переслідуванню".
2. Договір про захист художників, наукових закладів та історичних пам'яток 1935 року, а саме ст. 1 "Історичні пам'ятки, музеї, наукові, художні, навчальні й культурні заклади розглядатимуться як нейтральні та як такі користуватимуться повагою і захистом з боку воюючих сторін.
Такою ж повагою і захистом користуватиметься персонал вищезазначених закладів.
Така ж повага і захист надаватимуться історичним пам'яткам, музеям, науковим, художнім, навчальним закладам як у дні миру, так і під час війни."
Ст. 2 "Нейтралітет, захист і повага до пам'яток і закладів, згаданих у попередній статті, визнаватимуться на всій території, що знаходиться під юрисдикцією кожної з Держав, які підписали або приєдналися до Договору, без жодної дискримінації зазначених пам'яток та інститутів, хоч би до якої країни вони належали."
3. Декларація від 5 січня 1943 року про повернення пограбованого нацистською Німеччиною та її союзниками майна під час другої світової війни.
4. Конвенція про захист культурних цінностей у випадку військового конфлікту 1954 року, а саме: ст. 4 "Договірні Сторони зобов'язуються поважати культурні цінності, що знаходяться на їх власній території, а також на території інших договірних Сторін, забороняючи використовувати ці цінності, будівлі з метою, що можуть призвести до руйнування або пошкодження таких цінностей у випадку військового конфлікту."
5. Конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності 1970р.
6. Ухвали, розпорядження та накази органів законодавчої та виконавчої влади українських урядів доби 1917-21 рр., спрямовані на захист національних культурних цінностей, в тому числі Української Центральної Ради та Генерального секретаріату, Міністерства освіти УНР, Української Держави. Порушено було також і декрети, ухвалені маріонетковим більшовицьким урядом так званої Радянської України, зокрема декрет РНР УСРР від 01.04.1919 р. "Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату природи", затверджене постановою ВУЦВК та РНР УРСР (п.2"а"), п.2 "к", п.2 "н", п. 11, п.21.
7. Закон УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978р, а саме: ст. 5 "Продаж, дарування або інше відчуження пам'яток історії та культури допускається з обов'язковим попереднім повідомленням державних органів охорони пам'яток...
ст. 20 "Пам'ятки історії та культури використовуються в цілях розвитку науки, народної освіти і культури, патріотичного, ідейно-морального, інтернаціонального та естетичного виховання.
Використання пам'яток історії та культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає шкоди схоронності пам'яток і не порушує їх історико-художньої цінності..."
Ст. 26 "Якщо громадянин не забезпечує схоронності належної йому пам'ятки історії та культури, цю пам'ятку відповідно до статті 136 Цивільного кодексу може бути вилучено в судовому порядку з відповідним відшкодуванням...
Ст. 34 "Знесення, переміщення, зміна нерухомих пам'яток історії та культури забороняються. Відповідно до Закону СРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" виняток з цього правила може допускатися лише з особливого в кожному окремому випадку дозволу Ради Міністрів СРСР - щодо пам'яток загальносоюзного значення, Ради Міністрів Української РСР - щодо пам'яток республіканського і місцевого значення.
Підприємство, організація, установа, які дістали такий дозвіл, при здійсненні знесення, переміщення або зміни пам'ятки зобов'язані забезпечити додержання умов, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а відповідний державний орган охорони пам'яток зобов'язаний провести роботи по науковому вивченню і фіксації пам'ятки..."
8. Низку постанов уряду УРСР, ухвалених протягом 1943-1991 рр. стосовно охорони та збереження культурних цінностей, пам'яток історії та культури України.
Висновок: Створена в Україні система влади, на чолі якої була Компартія України, як складова частина РКП, згодом ВКП(б) та КПРС, несе відповідальність за розграбування культурних цінностей українського народу.
ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ МУЗЕЙНИКІВ.
Докладно дослідивши вищевказані злочинні дії проти певного соціального прошарку населення (а саме, проти музейників) доходимо висновку, що такії дії є кримінально переслідуваними у відповідності до ст. п. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про попередження злочину ґеноциду та покарання за нього, яка під ґеноцидом розуміє будь - які дії, спрямовані на знищення повністю чи частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, через:
а) Вбивства членів такої групи;
в) Завдання серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членів такої групи;
с) Умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення.
Висновок: Створена в Україні система влади, на чолі якої була Компартія України, як складова частина РКП, згодом ВКП(б) та КПРС, несе відповідальність за розграбування культурних цінностей українського народу.
ЗЛОЧИНИ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Голод 1921-23рр.
Незважаючи на знищення українських регулярних військ, вся територія України в двадцятому році була охоплена вогниками повстань та стихійних протестів проти пануваня окупаційної московської влади в Україні. Особливо большевицьку владу не сприймало українське селянство, бо їхня ідеологія була загрозою існуванню такої верстви як селяни.
В зв'язку з цим большевики почали застовувати нечуване за своїм розмахом та жорстокістю зброю масового знищення - голодомор.
З метою економічного пограбування України та нещадного визиску на користь московщини большевицьким режимом була введена "продразверстка". Це була запланована передумова майбутнього голодомору.
Під приводом забезпечення своєї армії продукцією совєтська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування у селян шляхом реквізиції. Внаслідок проведення так званої економічної політика большевиків посівні площі в Україні катастрофічно скоротилися. Влада робила все, щоб через створення штучного голоду, була реальна можливість позбутися такого небажаного для большевиків елементу як селянство.
Норми продовольчого податку зумисно встановлювалися на порядок вище реальних можливостей села. Метою цих дій було:
1. визиск українського населення на користь большевицької влади;
2. жорстоке придушення будь-яких проявів невдоволення чи протесту з боку селянства для усунення небажаних елементів на селі і наведення "революційного порядку".
У районах збройного опору українців активно використовувалися червоноармійські частини, керовані В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком та ін. Сприяли звірячим вбивствам українських селян і частини особливого призначення (ЧОН), які складалися із спеціально підібраних у Московщині закоренілих злочинців. Таким чином влада домагалась своєї мети звичним для себе методом знищення непокірних. За міжнародним звичаєвим правом знищення цивільного населення на окупованих територіях є найтяжчим злочином.
Інститут "Отвєтчіков".
На середину 1921 року для большевицького керівництва УССР стало зрозумілим: спроби розгромити селянський повстанський рух із допомогою армійських операцій, терору та економічних поступок провалились. У зв'язку з цим виник задум покінчити з повстанцями руками українського селянина. Задум викристалізувався в директиву постійної наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УССР № 639 від 22 серпня 1921 р.: "Вместо круговой поруки должен быть введен институт ответчиков, т.е. в деревне должно быть отмечено известное количество лиц, на которых советская власть должна наложить ряд обязательств по борьбе с бандитизмом".
МЕТА - РОЗКОЛ СЕЛЯНСЬКОЇ МАСИ
Головне - розколоти селянську масу, поділивши її на повстанців і "отвєтчіков"-комнезаможів, зіштовхнути між собою, внести в їхні лави громадянську війну, примусити взаємознищувати себе:
"4. Вообще иметь в виду, что главной целью создания института ответчиков является отнюдь не немедленный разгром бандитизма путём репрессий (что не допустимо), а внесение раздора и расслоения в селе, создание атмосферы, когда бандит будет бояться, что его выдадут, ответчик, опасаясь репрессий, будет при случае выдавать бандитов, а, затем, опасаясь мести с их стороны, может быть использован как старательный осведомитель.
7. Раздачей конфискованного имущества из штрафов незаможним і мерами политического воздействия следует создавать в селе обстановку, когда бандиты и ответчики будут бояться доносов с их стороны. Незаможные же будут заинтересованны в выдаче тех и других".
6. Вообще рекомендуется путем террора ставить ответчиков в такие условия, чтобы они становились открытыми врагами бандитов, тогда и уволившись за заслуги от ответственности, они останутся осведомителями і помощниками Соввласти в борьбе с бандитами из страха мести со стороны последних".
Виняток було зроблено лише для представників однієї нації. Секретним циркуляром усім губернським військовим нарадам пропонувалося "предписать вашим местным органам, чтоби при назначении ответчиков они избегали зачислять в таковые лиц еврейской национальности".
Таким чином дії комуністичної влади можна визнати як такі, що підпадають під дію п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу і кваліфікуються як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв'язку з іншим злочином.
Виконання злочинних наказів партійного керівництва дало можливість для численних зловживань владою та посадовим становищем, привласненню майна громадян (шляхом вимагань, розбою, примушувань до дачі хабарів, шахрайств) та роздмухування національної та соціальної ворожнечі. За своїм характером цей злочин є триваючим і таким, що спричинив непоправні наслідки.
ГОЛОД 1932-1933
1. Вірогідність факту голоду
Голод 1932-1933 р. в Україні - історичний факт, підтвердженням якого є численні опубліковані архівні матеріали, широка науково-популярна література (близько 10 тис. назв), матеріали наукових конференцій і багаточисельні спогади жертв голодомору.
2. Походження голоду
Архівні джерела (опубліковані і ті, що зберігаються в архівах України, Росії і деяких європейських країн) - мають незаперечні докази штучного походження голоду в Україні. Основними причинами голодомору були: суцільна колективізація селянських господарств, антилюдська і фіскальна політика пограбування чи розкуркулювання українських селян, тотальні хлібозаготівлі за принципом продрозкладки із використанням репресивних засобів, свідоме та тривале позбавлення селян продовольчих засобів до існування, масові репресії проти дорослого чоловічого населення українського села.
а) Суцільна колективізація
Запланована і здійснена комуністичним тоталітарним режимом суцільна колективізація зруйнувала і фактично знищила 4,6 млн. селянських господарств в Україні, завдала катастрофічної шкоди сільському господарству республіки, безоплатно і назавжди відняла насильницьким способом 36 млн. десятин селянських земель, усуспільнила в колгоспах робочу і продуктивну худобу, що знаходилася раніше в одноосібному користуванні селян, поголів'я якої скоротилося в 2 рази, а в подвірному користуванні колгоспників у 7-8 разів. Величезна кількість худоби загинула в зимові місяці в непристосованих для нього колгоспних хлівах, через відсутність кормів. Тільки взимку 1933 р. падіж худоби складав від 42% до 75% на сході України.
б) Колгоспи
Колгоспи, за задумом Сталіна, повинні були стати фабриками зерновиробництва. У 1934р. в Україні існувало 24 тис. колгоспів, що об'єднали 4 млн. селянських господарств, позбавивши їх землі і власності. Навесні 1932р. третина колгоспів, а навесні 1933р. біля половини колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали їм натуральної і грошової оплати за зароблені трудодні, позбавивши в такий спосіб 6-9 млн. осіб засобів до існування. Заборону на видачу хліба колгоспникам ініціював совєтський уряд. У 1932р. колгоспам дозволяв здійснювати оплату праці тільки після виконання державного плану заготівель (Див.: постанова РНК УРСР "Про заходи для посилення хлібозаготівель" від 20 листопада 1932 р. Правління колгоспів, щоб виконати плани, навмисне скорочували кількість вироблених колгоспниками трудоднів, які підлягали б оплаті. У липні 1933 р. В.Одінцов (нарком землеробства УРСР) інформував генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і голову уряду УРСР В.Чубаря про те, що, відповідно до телеграми Сталіна і Молотова він направив проект постанови ЦК і РНК "Про порядок видачі хлібних авансів у колгоспах із врожаю 1933 року на внутрішньоколгоспні потреби", у якому категорично заборонялося витрачати хліб на громадське харчування під час польових робіт. Колгоспники повинні були брати власний хліб на роботу. У цьому проекті міститься факт свідомого наміру позбавити селян харчування, що доводить злочинне ставлення комуністичного режиму до українського народу. Політбюро ЦК ВКП(б) на засіданні 10 січня 1934 р. констатувало факти несплати трудоднів членам родин, які померли, або батька чи матері, які працювали в колгоспі.
в) Розкуркулення
Політика розкуркулення, здійснена комуністичним режимом в Україні, мала антиукраїнський, винятково грабіжницький фіскальний характер. Її натхненником була ВКП(б) на чолі зі Сталіним. Саме він закликав на XVI з'їзді партії в червні 1930 року "заарештовувати і висилати десятки і сотні тисяч куркулів". Розкуркулювання зазнали 200 тисяч селянських господарств України.
г) Хлібозаготівля
Вона була головною причиною масового голодомору в українських селах. Хліб вилучали в селян насильно, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів: конфіскацію майна та житла; штраф у п'ятикратному розмірі у порівнянні до обсягу хлібозаготівель; арешт; вирок суду за ст. 57, 8 КК УРСР 1927 р. "Хлібні штрафи" були смертним вироком для селян, бо їхнє виконання остаточно знищувало продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч людей на голодну смерть.
Політбюро ЦК ВКП(б), незважаючи на масовий голод у селі, вирішило посилити режим хлібозаготівлі. Уряд УРСР одержав завдання з Москви - заготувати 434 млн. пудів хліба, потім його знизили до 356 млн. пудів, але воно було нездійсненним... (Комуніст, 10 липня 1932 р.). Для його виконання були створені "надзвичайні заготівельні комісії", наділені необмеженими правами і повноваженнями. В Україні таку комісію очолив Молотов. Вона приступила до викачки хліба 22 жовтня 1932 року. Колгоспам заборонили всяку торгівлю хлібом, а в області і райони були відряджені члени ЦК КП(б)У для контролю за хлібозаготівлями.
д) Масове позбавлення селян хліба і продовольства
20 листопада 1932 року Раднарком УРСР ухвалив постанову "Про заходи для посилення хлібозаготівель", пункти якого свідчать про навмисне створення умов, які призвели до важких наслідків і спричинили масову смертність сільського населення. Раднарком УРСР поставив за обов'язок місцевим органам влади:
"1. Заборонити усяке використання створених у колгоспах натуральних фондів тим колгоспам, які незадовільно виконують план хлібозаготівлі.
2 . З оголошенням цієї постанови призупинити видачу будь-яких натуральних авансів у всіх колгоспах, які незадовільно виконують плани хлібозаготівлі.
3 . Колгоспи, які незадовільно виконують план хлібозаготівлі і видали натуральні аванси хліба на трудодні в порядку громадського харчування... повинні негайно організувати повернення незаконно розданого хліба для того, щоб направити його на виконання плану хлібозаготівлі.
4 . Зобов'язати РВК негайно організувати вилучення в окремих колгоспників і одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах і радгоспах під час збирання, обмолоту, перевезення хліба... Причому, вилучати хліб необхідно в першу чергу у всяких ледарів, хапуг, які не мають трудоднів, але мають запаси хліба".
Колгоспи, які не виконували плану хлібозаготівлі, обкладали 15-кратним натуральним штрафом здачі м'яса. Виконуючи цю постанову, Наркомюст УРСР 25 листопада 1932 р., наказав прокурорам усіх рівнів "забезпечити ефективні репресії в цих справах для того, щоб вони могли дати перелом і рішуче усунути всі елементи, які зривають виконання плану хлібозаготівлі".
є) "Чорні дошки": терор голодом
Для посилення темпів та збільшення обсягу хлібозаготівлі РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили фіскальну і злочинну за своєю суттю постанову "Про занесення на "чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю" від 6 грудня 1932 р. До них застосовували такі міри:
1. Негайно зупинити завезення товарів, цілком зупинити кооперативну і державну торгівлю на місці та вивезти із відповідних кооперативних і державних магазинів усі наявні товари.
2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і для одноосібників.
3. Заборонити всяке кредитування, зробити термінове вилучення кредитів і всіх інших фінансових зобов'язань.
4. Перевірити та очистити колгоспи цих сіл, вилучаючи контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівлі".
Постанову про так звані "чорні дошки" застосовували практично у всіх колгоспах України, наражаючи таким чином на голодну смерть сотні тисяч селян. Це є порушенням п. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:
а) вбивство членів такої групи;
б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;
в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.
У 1932 р. загальний збір хліба в Україні становив 12,8 млн. тонн, при цьому було вивезено з України 7 млн. тонн, що позначилося катастрофічно на всіх галузях сільського господарства республіки. У 1933 р. зібрали 22,6 млн. тонн, а заготували 4,8 млн. тонн. Колгоспи зібрали 9,2 млн. тонн хліба, заготівля в одноосібному секторі складала 75% їхнього валового збору. Після виконання колгоспами та одноосібниками плану заготівель, у них не залишилося зерна для посіву, для прогодування сімей та худоби.
3. Територія і тривалість голоду
Голод почався фактично пізньої осені 1931 року, про що свідчать архівні документи. У 1932-1933 pp. голодомор охопив практично всі регіони Української РСР, в тому числі і 10 районів Молдавської АРСР, яка перебували у складі України. Терор голодом продовжувався на протязі 22-х місяців, а його катастрофічні наслідки продовжували даватися взнаки і в 1934 році, коли колгоспники помирали від тифу, кишкових отруєнь, - хвороб, викликаних тривалим виснаженням організму. Голод супроводжувався розладами людської психіки, що проявлялися в масових випадках канібалізму, трупоїдства, вживання в їжу людського м'яса та м'яса здохлих тварин, про що свідчать архівні документи, і селянські листи, звернені до ЦК ВКП(б).
4. Репресії проти голодних
З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних завдань ЦВК і РНК СРСР прийняли 7 серпня 1932 року постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", якою дозволили застосовувати вищу міру покарання - розстріл із конфіскацією майна або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна. Ця постанова породила масовий терор проти селян, яких засуджували до розстрілу за те, що вони рятувалися від голодної смерті, зриваючи колоски на власних та колгоспних полях (ЦДАВОВУ, ф. 24, оп. 138, арк. 81, а. 20-23). Наприклад, у період весняної посівної кампанії 1933 р. в Донбасі засудженими виявилися 15166 чол.
5. Кількість жертв голодомору
В історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору в Україні - від 6 до 11 млн. чоловік.
Всі ці факти, як усі разом, так і більшість окремо - підтверджують факт злочину ґеноциду українського народу, який був викликаний етнічними, політичними чинниками, і не мав економічного підґрунтя.
Це є порушенням п. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:
а) вбивство членів такої групи;
б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;
в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.
МІЛІТАРИЗАЦІЯ НІМЕЧЧИНИ.
Різними шляхами Сталін та Гітлер йшли назустріч один одному - Гітлеру потрібна була російська сировина, Сталіну - німецька технологія.
Сталін першим відчув технологічний голод, тому-то перед тим як сісти за стіл переговорів із Ріббентропом Молотов висунув вимогу - насамперед підписання господарського договору. Що й було здійснено 19 серпня 1939 р.
Взаємною торгівлею, спільними діями проти Польщі совєтсько-німецьке співробітництво не обмежувалося. Пакт і договір про дружбу й кордон регламентували ще й воєнно-стратегічне співробітництво. Так, Німеччина цілковито підтримала СССР у його розбійницькій війні проти Фінляндії, а СССР надав послуги Німеччині в організації на території Мурманської області спеціальної военно-морської бази "База-Норд", що обслуговувала німецькі підводні човни під час кампанії проти Норвегії. Це були ті самі човни, що 1939 - 1941 рр. розстрілювали британські конвої у Північній Атлантиці. У тому ж Мурманську німецькі кораблі переховувалися від англійських торпедоносців, поповнювали свої запаси, води, продовольства, зброї, ремонтувалися. Особливо дошкуляв англійським кораблям рейдер "Бремен", що також базувався в районі Мурманська.
Цей економічний договір, а також інші, що були підписані згодом, сприяв озброєнню вермахту, що є порушенням Версальського договору 1919 року, за яким Німеччині заборонялось мати важку артилерію, танки, підводні човни та військову авіацію, а відтак і порушенням п. "а" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
ЗЛОЧИНИ КОМУНІЗМУ ПЕРІОДУ ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
1. Організація, спільно з гітлерівціми, комуністичною владою СССР ІІ Світової війни.
23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова - Рібентропа, додатком до якого були секретні протоколи. За ними був проведений поділ українських земель, які входили станом на 1939 рік до складу Польщі, що їх мали зайняти нацисти та комуністи. Також Червона Армія мала допомогти Вермахту окупувати Польщу.
1 вересня Вермахт почав агресивну війну проти Польщі, а 17 вересня Червона Армія розпочала бойові дії проти Польщі зі свого боку, виконуючи секретну угоду про розподіл сфер впливу в Європі. Під час польської компанії Вермахт і Червона армія проводили спільні бойові операції. Наприклад, по захопленню Бреста.
Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні-дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. совєтські війська перейшли польський кордон.
Таким чином Совєтський Союз разом зі своїм спільником - нацистською Німечинною розв'язав агресивну війну проти Польші і такі дії у відповідності до Статуту Міжнародного Військового Трибуналу кваліфікуються як злочин проти миру, а саме: "планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи заговорі направлення на здійснення будь - якого з перелічених дій."
Переважна більшість території Західньої України увійшла у межі- СССР, але, бажаючи добитись контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УССР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. В результаті ці українські етнічні території (близько 16 тис. кв. км. з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Але Сталін був задоволений, про що красномовно свідчить його тріумфальний підпис (довжиною 58 сантиметрів) на карті -додатку до тексту протоколу.
Таким чином західноукраїнські землі були приєднані до СССР шляхом анексії.
Процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинились у складі УССР, не одномірний, а навпаки - багатопляновий. При його розгляді і аналізі варто мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїпські землі формально увійшли до складу УССР, фактично на практиці відбувалась інкорпорація, тобто "входження до складу" СССР. Передування рішення Верховної Ради Совєтського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України красномовно підтверджує цю думку. Таким чином, розбіжності у термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави - України чи Совєтського Союзу - фактично опинились західноукраїнські землі.
Отже СССР з метою захоплення все нових і нових територій, розв'язує агресивну війну проти Польської держави в процесі війни було взято в полон, а згодом ростріляно декілька тисяч польських військовополонених, що є порушенням п. "а" та "в" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу, а саме: вбивства, застосування тортур, увід у рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю.
2. Масові репресії на окупованих територіях, що їх за спільною угодою планово проводили НКВД та гестапо.
На окупованих теритоторіях НКВД - гестапо здійснювались масові репресії та розстріли української і польської інтелігенції, державних службовців, військових, духовенства. У березні 1940 року на спільному симпозіумі гестапо-НКВД сторони обмінялися списками осіб які підлягали знищенню та обговорювали подальшу долю польських військовополонених. Навесні і влітку цими службами, на території Польщі була проведена "Акція АБ", в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури, мистецтва. Також за спільною угодою відбулась передача СС і гестапо 800 німецьких та австрійських антифашистів, що спочатку переховувалися в СССР, а потім стали мешканцями ГУЛАГу.
Треба відзначити, що під час цих спільних "акцій" радянські карателі діяли набагато маштабніше ніж німці. За нещодавно розсекречених матеріалів "Особой папки" дізнаємось, що в "комитете государственной безопасности при совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетние дела и другие материалы на расстреляных в том же году пленных и интернированых офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21857 человек, из них: в Катынском лесу Смоленская область 4421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3820 человек и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Беларуссии. Вся операция по ликвидации указаных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года."
Дії більшості засуджених до страти кваліфікувались за статтею діючого на той час Кримінального кодексу СССР як "Зрада Батьківщини", однак населення окупованих територій не можна було вважати громадянами Радянського Союзу , оскільки приєднання західноукраїнських територій відбулося насильницьким шляхом, в односторонньму порядку і в загальному носило фіктивний характер. В той же час мирне населення , яке з приходом неприятеля взяло в руки зброю, не можна розглядати як зрадників країни-завойовника.
Вказані злочини Компартії підлягають відповідальності згідно п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу і кваліфікується як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв'язку з іншим злочином.
До літа 1941 року радянські органи передали в Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них - членів сімей заарештованих в СССР та розстріляних німецьких комуністів, а також німецьких робітників, які в роки економічної кризи на Заході перебралися до "країни рад". Більшість з них нацисти відправили до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СССР осіб, яких розшукував НКВС. Це співробітництво відбувалося під гаслом "дружби народов, сцементированой кровью".
Кривава дружба закінчилася 22 червня 1941 року, коли гітлерівська Німеччина напала на СССР.
3. Репресії комуністичного режиму на Західній Україні 1939-40 рр.
Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тис. сімейств, а також тисячі біженців. Про маштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному. В Західній Україні в 1939-1941 роках було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб, що, в основному, передбачало виселення за межі України без права повернення або на тривалий строк.
В порушення ст. 102 Конституції СССР, згідно якої правосуддя мало б здійснюватися виключно судами, депортація проводилася за рішеннями органів НКВД та вироками позасудових органів ("трійок"). Таким чином державні органи Компартії порушували навіть власне законодавство, не кажучи вже про норми міжнародного права.
4. Масові розстріли у прикордонних в'язницях СРСР 1941 року.
Водночас із поширенням репресій на території Галичини було створено широку мережу в'язниць. Додатково було відкрито 25 в'язниць і дві внутрішні тюремні камери, які протягом короткого часу були переповнені. Встановлених лімітів ніколи не дотримувалися і вже невдовзі камери були настільки переповнені, що люди були змушені спати стоячи. В'язниці перебували в антисанітарному стані, в них час від часу спалахували епідемічні захворювання. За результатами перевірки НКВС 1941 року у найбільш незадовільному стані перебували в'язниці західних областей України, де у камерах в'язнів були розміщені металеві печі з виводом паливних отворів усередину камер.
Під час відступу радянських військ під натиском військ Вермахту без вироку суду репресивні органи держбезпеки масово розстрілювали в'язнів, що були зараховані до "ворогів народу".
У відповідності із наказами працівників НКДБ у в'язницях Львівської області було розстріляно 2464 в'язні, звільнено 808 в'язнів, переважно звинувачуваних у побутових злочинах. У двох в'язницях Дрогобицької області, у містах Самбір і Стрий розстріляний 1101 в'язень; у в'язницях Станіславської області розстріляно 1000 в'язнів, міста Луцька - 2000, у Ковелі - 194, у Дубно - 260; із Чорткова було евакуйовано 954 в'язні, по дорозі розстріляно 123, а у місті Умані - 767 в'язнів; у Перемишльській в'язниці розстріляно 267 в'язнів.
Такі дії, що були вчинені за наказом радянського керівництва, є нічим іншим як масові вбивства, що здійснювались в порушення загальної процедури кримінального судочинства, з перевищенням владних повноважень та порушенням основних прав людини, а також статті 102 Конституції СССР 1936 року за якою "правосуддя в совєтському союзі здійснюється виключно судами." Такі дії кваліфікуються згідно п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв'язку з іншим злочином.
ПРОВОКАЦІЇ СОВЄТСЬКИМИ ПАРТИЗАНСЬКИМИ З'ЄДНАННЯМИ ТА СПЕЦЗАГОНАМИ НКВД ПРОТИ МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ.
В 1942 році за наказом Й. Сталіна був організований радянськимй партизанський рух про завдання якого так розповсюджувався полковник радянської армії Соколов, а генерал Пономаренко затверджував: "... в январе 1943 года передислоцировать украинские партизанские отряды с територии РСФСР и БССР на Украину; проведение ряда мероприятий по разложению полиции и "националистических" формирований противника на територии УССР".
Подальші "бойові успіхи" партизанської дивізії передбачали суто поліційно-каральні акції над мирним населенням Західної України. Це засвідчують архівні документи. Зокрема, 15 лютого 1949 року тодішній прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Кошарський надіслав на адресу секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова доповідну записку за № 4\001345 "Про факти грубого порушення соціалістичної законності в діяльності так званих провокативних груп МГБ". Ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п "с", ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу повинні кваліфікуватись, як злочин проти людства.?
Загони НКВС-МДБ здійснювали масові депортації мирного населення Західної України в глибинні райони радянської імперії протягом 1944-1953 років
ГОЛОД 1946-1947 років В УКРАЇНІ.
Голод 1946-1947 рр. був викликаний непосильними планами хлібозаготівель для понищеного і виснаженого ІІ Світовою війною українського села. Ціною узаконеного пограбування села, коштом його трудівників, поповнювалися держрезерви продовольства, збільшувався його експорт, надходження від якого спрямовувалися на розвиток військово-промислового комплексу для зміцнення країн "соціалістичної співдружності" і майбутніх союзників. Післявоєнна трагедія стала наслідком політики верхівки тоталітарної імперії, що прагнула будь-якою ціною продовжити почату в 30-их роках індустріалізацію - для створення потужного військово-промислового комплексу. Комуністичний режим планово конфісковував у українських селян хліб для продажу за кордон. За 1946-1947 роки в країни Західньої Европи (Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін.) з СССР було експортовано 2,5 млн. тонн зерна. Міністр заготівель СССР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу:
"Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. тонн зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. тонн, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні сягає одного мільйона тонн".
Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони Московської імперії. Україна була головним постачальником зерна для м. Ленінграда (нині-Санкт-Петербург), ряду областей РСФСР, овочів - для Москви.
На 1946 рік було заплановано зібрати з України 340 млн. пудів хліба, але вже у липні 1946р. план було підвищено 23 областям: Запорізькій, Сталінській (нині-Донецька), Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та ін.
У містах пайкового хліба було позбавлено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській (нині-Волгоградській), Одеській областях. Партійна совєтська псевдоеліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.
Аналіз документів дає підстави стверджувати, що в Україні під час голодомору 1946-47 рр. Загинуло понад мільйон українців, переважно селян.
Це свідчить про те, що післявоєнний людомор в Україні, як і голодомор 1932-1933 рр., був свідомо організованим геноцидом українського народу комуністичною партією. Це є порушенням пп. "а", "в", "с" ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:
а) вбивство членів такої групи;
б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;
в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.
Голодомор, орґанізований московською тоталітарною імперією шляхом злочинної партійно-державної політики СССР щодо селян, перетворених на кріпаків, іґнорування життєвих інтересів населення України, був черговою акцією ґеноциду й етноциду. Розгорнувши у тоталітарній державі шалену боротьбу проти всього національного, боячись вільних республік, прагнення й боротьби українського народу за незалежність, верховна влада СССР на чолі зі Сталіним спиралася на масові репресії і терор. Мовлячи в доповіді на XX з'їзді КПСС про виселення з рідних місць цілих народів, М.Хрущов зазначив, що "...українці уникли цієї долі тому, що їх було надто багато і нікуди було вислати. А то б (Сталін) і їх виселив". Владою людомор замовчувався, був суворою державною таємницею.
ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ КУБАНІ.
Протягом всього періоду перебування більшовиків при владі прослідковується чітка тенденція фізичного знищення реальних та уявних ворогів режиму.
Через м'ясорубку терору один за другим було планомірно пропущено усі класи, усі соціальні групи з яких складалося населення. Перманентна "чистка" стала звичайним явищем радянської дійсності.
Але в історії СССР було кілька дуже визначних масових операцій, коли влада очищала від «потенційно небезпечних елементів» цілі краї, області і республіки.
До так званих небезпечних елементів каральними органами застосовувалась спрощена система правосуддя. Для розгляду кримінальних справ відносно неблагонадійних осіб створювалися спеціальні колегіальні органи - «трійки», що і вирішували долю обвинуваченого. Такий орган як "трійка", що складався, як правило, з представника місцевого осередку компартії, представників місцевого НКВД, та прокуратури був уповноважений здійснювати "правосуддя" є незаконним, оскільки був організований і діяв в порушення загальновизнаного принципу поділу влад, навіть, більш того, ст. 102 Конституції СССР, відповідно до якої: "єдиним органом, що здійснює правосуддя в державі є суд."
Такі міри покарання як: виселення, ув'язнення та розстріли призначалися співробітниками ГПУ без будь - яких навіть формальних судових засідань: людей просто вивозили в степ і там розстрілювали.
Таким чином порушувалися основні положення діючого Кримінального Кодексу про невинність особи доти, доки її вина не буде встановлена і доведена в судовому порядку. Дії співробітників ГПУ мають кваліфікуватися, як зловживання посадовим становищем, організація і проведення масових вбивств та незаконне позбавлення волі.
Саме такими визначальним ознаками характеризується чистка на Кубані. Кубанською операцією керувала виїзна окрема оперативна інспекція ОҐПУ, що складалась із вищих чинів УГБ. Проводили операцію силами Північно-Кавказького крайового управління ОГПУ, підсиленого спеціальними оперативними загонами, сформованими в інших місцевостях Європейської частини СССР із внутрішніх військ ОГПУ. Для проведення кубанської операції до місцевих сил ОГПУ на території краю додатково підтягли ще 22 спецоперзагони (спеціальні оперативні загони) по 300-400 осіб, себто близько 8 тисяч відбірних і добре озброєних солдатів ОГПУ.
Таким чином чистка на Кубані зачепила майже 1, 5 мільйони осіб. При цьому біля однієї чверті цієї кількості були розстріляні, а решту вислано з Кубані на Північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.
Такі дії є порушенням не тільки норм міжнародного право, а саме п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти людяності), вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, а й норм національного права: Конституції, Кримінального кодексу та Кримінально-процесуального кодексу СССР, що були чинні на той час.
ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ.
Усіма засобами, аж до терористичних актів, большевики постійно боролися проти еміґрації. Боролися як масово, засадничо, проти еміґрації як такої, так і індивідуально, проти окремих осіб. Здається, ідеалом тодішніх большевицьких лідерів, тим ідеалом, якого вони прагнули досягти, була цілковита, тотальна її ліквідація.
Узагальнюючи, можемо сказати, що ті еміґранти, хто повертався на Батьківщину, або ті українці-галичани, що переїздили до СРСР на постійне проживання, були вже приречені й підпадали під арешт під час відповідних кампаній. Ще у травні 1920 року, після розриву Галицької Армії з більшовиками, як свідчив Іван Кревецький, у Києві настали «поголовні арешти галичан (між ними й мене)». На початку двадцятих років емігранти з Галичини знов потрапили під пильний погляд ЦК КП(б)У.
Дмитро Соловей зробив дуже важливе спостереження: «Слід зауважити також, що після 1933 року зникла вся галицька інтеліґенція, що її перед тим була досить велика кількість в УРСР. Галичан після самогубства Скрипника виловлено і відтранспортовано з України до різних концентраційних таборів в СССР, незалежно від того, чи були вони членами КП(б)У, чи ні, й незалежно від того, де вони жили». Вирушаючи 24 травня 1934 року після слідства у пересильну тюрму, Йосип Гірняк опинився в людному колі земляків-галичан: «Від них я дізнався, що вони належать до великої групи членів КПЗУ, яка має собою представляти терористичну організацію УВО в лавах комуністичної партії Західної України. З їх слів виходило, що камери переповнені галицькими комуністами на чолі з цілим передостаннім і останнім Політбюрами».
Першою серйозною акцією, спрямованою на ліквідацію політичної еміґрації, стало «зміновіхівство» (збірник «Смена вех» з"явився у Празі у липні 1921 року). Звернені обличчям до червоної Москви, професори Ю.В.Ключніков, Н.В.Устрялов, Ю.Н.Потєхін та інші закликали еміґрацію до «переоцінки цінностей». Виїжджаючи до СССР, новоспечені колаборанти деморалізували й розкладали громаду, що лишалась на Заході. Це було в сутому інтересі большевиків. Після того, як росіяни створили прецедент (спроба Винниченка була явно невдала), їхніми шляхами рушили українці. Перші повернулись есери. У різні роки виїхали до СССР, були репресовані і здебільшого загинули.
Бували періоди, коли прагнення поглинути й перетравити всю еміґрацію виявлялось у большевиків особливо гостро. Якщо була така можливість, вони намагалися запобігти самому її формуванню. Дбаючи про репатріацію, СРСР перешкоджав самому утворенню «третьої хвилі», і ще на Ялтинській конференції, де розходилося про новий поділ світу, Сталін заклав у домовлености з аліянтами вимогу повернення колишніх громадян до СРСР. За даними генерала Ґолікова, головного совєтського уповноваженого у справах репатріації, від закінчення війни до 1 вересня 1946 року, отже, протягом перших 16-ти місяців миру до СССР було репатрійовано 5 115 709 осіб, з чого 2 886 157 із совєтської зони Німеччини й Австрії та 2 229 552 із західних зон обох цих країн.
ПРИДУШЕННЯ ПОВСТАНЬ У СОВЄТСЬКИХ ТАБОРАХ
Совєтські концентраційні табори можна вважати повноправним спадкоємцем царських таборів, які протягом довгої класової боротьби впровадження ідей комунізму дещо еволюціонізували. Користуючись переконанням, що з розстріляного нічого не візьмеш, а живі, заслані на примусову працю додають чималу користь большевицькій державі, влада вирішила використовувати в'язнів як дарову робочу силу для усіляких грандіозних будов.
Основним поставником робочої сили були, створені в 1934 році, "особиє совєщанія НКВД", які мали право без суду і без присутності обвинуваченого давати свої вироки на ув'язнення в концтаборах. Що є порушенням діючого в той час Кримінально - процесуального кодексу СССР, за яким присутність на судовому процесі підсуднього є обов'язковою. Протягом всього існування "особого совєщанія" воно було головним поставником дарової робочої сили концтаборів СССР, засудивши мільйони невинних людей до ув'язнення на 5 років. Коли ж термін ув'язнення закінчувався, "особоє совєщаніє" мало право знову засудити і ухвалювати додаткові 5 років таборів. І так до нескінченності. З 1936 року воно отримало право засуджувати до 25 років таборів і навіть на смерть. Вказане право надавалось не на основі Конституції чи інших законодавчих актів, а на підставі таємних приписів керівництва НКВД, що було безперечним порушенням основ чинного законодавства. Отже, ув'язнення невинних людей є не просто судовими помилками окремо взятих посадовців, а спланованою державною політикою, що передбачала засудження дедалі більшої кількості людей для отримання безплатної робочої сили.
Звичайним явищем в таборах було застосування до політичних в'язнів тортур. Такі засоби впливу застосовувалися тільки до осіб засуджених за політичними статтями. Дані факти є порушенням ст. 6 Мінімальних правил поводження з в'язнями, за якою встановлюється, що дискримінація за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, сімейного становища або соціального стану неприпустима.
Спали в'язні максимум 6 годин на добу, а працювали 14 годин і більше. З численних свідчень та архівних документів ми дізнаємось, що засуджених годували в десятки разів гірше ніж собак охорони таборів. Так, відомий факт встановлення для в'язів періодичності вживання м'яса два рази на тиждень по 10 грам на людину, в той час як собаки їли по 500 грам щодня. Доходимо висновку, що влада не тільки не виконувала зобов'язання взяті перед Лігою Націй в 1934 році під час ухвалення Мінімальних правил поводження з в'язнями, а й порушувала основоположні, базові принципи цього міжнародного акту.
Як наслідок нелюдського поводження з засудженими виникали постійні повстання.
Проводячи масові засудження повсталих до розстрілу керівники таборів порушували ст. 102 Конституції СССР (в редакції 1936 року) за яким єдиним органом, що здійснює правосуддя є суд, і таким чином здійснювали масові вбивства, також ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п "с", ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу повинні кваліфікуватись, як злочин проти людяності.
Таким чином, коли дотримання основних прав людини не могло бути забезпечено силою закону, особа змушена була вдатися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення.
Всі повстання придушувалися з особливою жорстокістю, з численними порушеннями "социалистической законности". Повстанців, без всебічного і об'єктивного дослідження обставин, які змусили їх стати до виступу, повторно засуджували до тривалих строків ув'язнення, а то й просто розстрілювали, чим порушувалися основні принципи здійснення правосуддя: встановлення винності або невинності особи та призначення покарання. Отже, мало місце самовільне присвоєння повноважень суду рядом посадових осіб та проведення масових вбивств за політичними мотивами, що є порушення п. "с" ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу, а саме проведення: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСИНСЬКА ГРУПА
Ідеологічне протистояння СССР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосуванння в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, примусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціально-економічним ладом, до порозуміння і відпруження (dytant). Чверть століття тому, 1 серпня 1975 року, 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, підписали Угоду в столиці Фінляндії Гельсінкі.
Гельсінкським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СССР, незважаючи на статус члена-засновника ООН, до уваги не бралася). Крім того, СССР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі з Заходом, якому явно програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. В обмін на це СССР зобов'язався дотримуватися гуманітарної частини (так званої "третьої корзини") Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Основні вартості, які включила ідеологія гельсінкського процесу в гуманітарній сфері - це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та захист прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку (1). Прикінцевим актом НБС передчабалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обгрунтовані претензї інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.
Підписуючи Гельсінкський акт, брєжнівське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але політичні обставини середини 70-х років змушували тоталітарний радянський режим грати на міжнародній арені роль такого собі респектабельно-демократичного. Відтепер же його демагогія про "втручання у внутрішні справи СССР", коли мова йшла про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.
Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацєю прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніальноі системи нагадала світові про існування поневоленої Росією України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством.
Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію до засобів масової інформації та урядам держав - учасниць гельсінкського процесу.
Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльності буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Формулювання документів Гельсінкської групи були дуже обережні, цілі - елементарні.
Не всі правозахисники збиралися вести політичну діяльність, але вони стали домагатися такого права для кожного громадянина, включаючи право створювати політичні організації альтернативні КПРС. Люди зрозуміли, що тільки в державі, де дотримуються політичні свободи, громадяни можуть ефективно захистити і свої економічні інтереси.
Гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70-80-х роках найстійкішим.
У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складаються честь народу), це був також далекогдяний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськості на стан з правами людини в Україні і з її допомогою тиснути на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади.
Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи.
Досвід життя в умовах колоніального безправ'я і тотального беззаконня привів українських правозахисників до принципового переконання, що свобода можлива тільки там, де панує закон.
Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Андрія Сахарова в Москві оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод - через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. Так КГБ - жартує М.Руденко - відсалютував на честь створення УГГ (25, 26).
Були проведені превентивні обшуки 23 - 24 грудня 1976 року, які проводились без відповідних санкцій прокуратури.
Середовище Української Гельсінкської Групи виявилися досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні доньки й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС його "бойовий авангард" - КГБ - були розгублені. Адже хотілося зберегти "людське обличчя" перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів - арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.
5 лютого 1977 року за гратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Гінзбурга, Української - Миколи Руденка і Литовської - Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС). Це є порушенням ст. 159 Кримінально - процесуального кодексу СССР.
Більшість судових засідань проводилось в закритому режимі, що є порушенням ст. 10 Загальної декларації з прав людини, "Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом" та ст. 20 Кримінально - процесуального кодексу УРСР про гласність судового розгляду.
Отже, стає зрозуміло, що з підписанням СССР Гельсінської угоди змін на краще в галузі дотримання прав людини так і не відбулося. В основному порушувався 7 Розділ Гельсінської угоди вказаної угоди, якою встановлювалося, що держави - учасниці будуть поважати основні права і свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.
ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Місцевість, яка постраждала від катастрофи, становить 1/12 частку всієї території України. Небезпечний рівень радіоактивного забруднення в Україні спостерігається на площі понад 50 тис, км, а також у значній частині районів Білорусі та Росії, що прилягають до ЧАЕС.
Від аварії на ЧАЕС постраждали в нашій державі 3,2 млн. чоловік, у тому числі понад 1 млн. дітей. Було евакуйовано 76 населених пунктів з кількістю мешканців в 91 тис. чоловік. До зони безумовного (обов'язкового) відселення потрапили 92, а до зони гарантованого державою добровільного відселення - 835 населених пунктів. Під постійним і посиленим радіоекологічним контролем перебувають 1288 населених пунктів. Люди, які опинилися в зоні впливу руйнівних наслідків аварії, пережили й переживають особисту трагедію. Стан їхнього здоров'я невпинно погіршується.
Головною причиною катастрофи була командно-адміністративна система в СССР, що породжувала зловживання владою центральних управлінських структур, безвідповідальність найвищих посадових осіб, які адміністративно тиснули на республіканські партійні й державні органи з метою розміщення станції не де-небудь, а поруч зі столицею України.
Центральними органами влади робилося все для того, щоб позбавити світову громадськість правдивої інформації про катастрофу. Переважна більшість документів, що публікуються, мали грифи "таємно", "цілком таємно", "окрема папка". Лише на початку 90-х років розпочалося поступове розсекречення матеріалів, що дало змогу запровадити їх до наукового вжитку. Правдива інформація про радіаційний стан після катастрофи ретельно приховувалася від журналістів, урядів інших держав, представників Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), широкої світової громадськості.
ПРИЧЕТНІСТЬ КПСС-КПУ ДО ГКЧП
Для доказу прямої, безпосередньої причетності тодішньої комуністичної влади до "Государственного Комитета с Чрезвичайних Ситуаций" (надалі ГКЧП) слід розглянути три документи, які є ключовими й вирішальними при доведенні злочинів комуністів в останні роки існування Советского Союзу.
Документ № 1
Звернення КПУ до Перших Секретарів Кримського рескома, обкомів, Київського горкома Компартії України:
"У зв'язку з введенням у країні надзвичайного стану важливим завданням парткомів є допомога Державному комітету з надзвичайного стану в СССР. У всій практичній діяльності необхідно керуватися Конституцією і Законами СССР, документами виданими ДКНС, секретаріат ЦК КПУ радить: оперативно орієнтувати партійний актив, нар. депутатів, керівників підприємств, колгоспів, совгоспів, організацій і закладів на необхідність забеспечити скрізь спокій, твердий конституційний лад і дисципліну, чітку, неперевну роботу всіх підприємств, організацій, від яких залежить життєдіяльність суспільства.
В цій ситуації важливе значення має протистояння екстремістським настроям, недопуск будь-яких протизаконних дій, які можуть викликати безлад, громадську непокору, привести до кровопролиття. Будь-які демонстрації, мітинги, маніфестації, забастовки не повинні мати місце."
Частина 2 № 11 / Ц
"Необхідно широко пояснювати трудящим положення Закон СРСР від 20 березня 1990 року. "Про правовий режим надзвичайного стану", відповідно з яким органи державної влади й управління можуть, в залежності від конкретної ситуації, пристосувати цілком строгі міри для забеспечення порядку й спокою в тих чи інших регіонах. Не можна допустити, щоб десь у республіці екстремістські, безвідповідальні елементи своїми несвідомими діями змусили Збройні сили, органи внутрішніх справ і державної безпеки застосувати ці міри. Особливо важливо недопустити провокаційні дії серед молоді. Виняткове значення у нинішньому стані має забеспечення у всіх ланках чіткого виробничого ритму, організоване завершення збору врожаю і проведення заготівель зерна й іншої сільськогосподарської продукції, мобілізація для цього всіх сил і ресурсів , підготовка виробничих і побутових обєктів до роботи у зимових умовах, рішуче протистояння будь-яким злочинним проявам.
У всій роботі необхідно виходити з того, що сьогодні провідним питання є збереження СРСР, укріплення братерських звязків з усіма народами нашої країни. Від цього залежить доля не тільки нашої союзної держави, але й кожної республіки, кожної радянської людини. Будь-які дії, спрямовані на підрив Союзу, порушення советських законів, прояви регіонального егоїзму повинні каратися."
Частина 3 Закінчення № 12 / Ц
"Слід згуртувати всі патріотичні сили, які виступають за збереження єдності і цілості СССР, тісно співробітничати з радами, комсомолом, профспілками, жіночими, ветеранськими й іншими масовими організаціями. Зорієнтуйте керівників ЗМІ на необхідність утримування від публікацій будь-яких матеріалів, які можуть дестабілізувати ситуацію, секретаріат ЦК КПУ звертає увагу на те, що прийняті керівництвом країни для стабілізації ситуації й виходу з кризи міри відповідають настроям трудящих й відповідні з принциповою позицією Компартії України. Для вашого відома повідомляємо, що Кабміном УРСР сьогодні будуть дані вказівки місцевим Радянським органам про порядок застосування окремих положень Закону СРСР «Про правовий режим надзвичайного стану». Просимо забеспечити цілодобове чергування в партійних комітетах секретарів, відповідальних працівників й оперативно інформувати ЦК КПУ про стан на місцях".
[секретаріат ЦК КПУ; 19 серпня 1991 року]
З цього документа бачимо КПСС-КПУ як безпосереднього організатора даного перевороту. Цікаві докази (з документу):
- ·Будь-які прояви "братерських народів" на шляху до владної державності згадується як протизаконні дії та "екстремістські настрої";
- ·Цікавим виглядає навіщо "укріплення братерських зв'язків з усіма народами нашої країни "? Хіба для того, щоб продовжити існування єдиної колоніальної Совєтської імперії;
- ·Підкреслюється недопущення провокаційних дій саме серед молоді. Чому? Бо молодь є головною рушійною силою повалення ладу;
- ·КПУ називає патріотичними тих, хто виступає за збереження СССР, а, отже, за збереження статусу-республік колоній у складі Совєтської імперії;
- ·Тиск КПУ на ЗМІ, пропаганда, агітація КПУ, заборона ЗМІ висвітлювати реальний стан речей.
Документ № 2
Лист-пояснення Вдоровуна Р.С. Голові комісії по перевірці причетності органів влади до подій, що мали місце 19-21 серпня 1991 року [дата: 31. 01. 1992 р.; лист підписаний]
На задані мені питання пояснюю, що 20 серпня 1991 року мені була подана для ознайомлення шифротелеграма МВС СССР, в якій був викладений наказ Міністра МВС СРСР від 19. 08. 91 р. № 066 "Про заходи по посиленню охорони громадського порядку і безпеки в умовах надзвичайного стану (положення)". На телеграмі була резолюція начальника УВД полковника міліції Пакопова М.Д., точного змісту якої я не пам'ятаю. Ознайомившись із телеграмою та резолюцією, я розписався на першій сторінці. Пред'явлена мені для впізнання шифротелеграма з текстом згаданого наказу не є тією, з якою я знайомився 20. 08. 91 р., оскільки на ній відсутній мій підпис.
ДІЯЛЬНІСТЬ КОМУНІСТІВ В НОВІТНІЙ ЧАС
Після проголошення незалежності Компартія совєтського ґатунку в Україні була заборонена Указом Президії Верховної Ради УРСР за відверто ворожі дії щодо української державности, які виявилися в активній підтримці КПУ УССР антидержавного заколоту у Москві, ҐКЧП (ДКНС).
30 серпня 1991 року Компартія була заборонена через активну протидію бажанню колишніх народів СССР утворити свої держави. ҐКЧП у своїх документах прямо вказував на насильницьке придушення масових акцій народів, що бажали утвердити національні самостійні незалежні держави. Протиправні дії комуністів були відповідно оцінені, і, Указом Президії Верховної Ради України "Про заборону діяльности Компартії України", відповідно до ч.2 ст.7 та, керуючись п.6 ст. 106 Конституції України, діяльність Компартії України було заборонено.
В преамбулі до Акту проголошення незалежности України зазначена одна з причин проголошення, а саме «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991р…». Перший документ незалежної України вказує на небезпеку, яку несе комуністична партія. Підтримавши заколот, метою якого було відвернення від курсу реформ, посилення центральної влади, ліквідація незалежницьких тенденцій, які наростали у колишніх республіках СССР, і зокрема в Україні, КПУ поставила себе за межі правового поля України.
Незважаючи на дію Указу Президії Верховної Ради 1991 року, в 1993 році комуністи провели відновлювальний з'їзд. Мінюст не зареєстрував дану партію, і тоді комуністи вдалися до відвертого підлогу. Вони змінили деякі деталі статуту і подали його начебто як новий, не провівши нового з'їзду. Було зареєстровано КПУ, яка має за основу своєї програми програму КПСС, яка таким чином відновила свою злочинну діяльність у новій формі на теренах України (ст.172 ККУ в редакції 1960р.). Підтвердженням того є програма КПУ, прийнята ІІ (ХХХ) з'їздом Компартії від 12.03.95 року, де зазначається: "виступивши як ідейна і організаційна спадкоємиця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 року", КПУ підтверджує, що "теоретичною та ідеологічною основою Компартії України є вчення Маркса-Енгельса-Леніна".
"Комуністична партія в Україні бере свій початок у створеній В.І. Леніним партії більшовиків, яка ввібрала в себе все найкраще із світової революційної теорії й практики…" "Ми відкидаємо заклики від кого вони б не виходили, розірвати з марксизмом-ленінізмом" (програма КПУ від 12 березня 1995 року). Тобто, за статутом і програмою КПУ повністю ототожнює себе з марксистською партією революційного типу, що на практиці керується революційною теорією Маркса-Енгельса-Леніна про класову боротьбу.
Наслідком застосування комуністичної ідеолоґії на теренах колишньої Московської імперії була загибель близько 100 млн. людей. Дана ідеологія є людиноненависницькою і протиприродною. Нинішні комуністи цю ідеологію залишають на озброєнні. "В разработке своей политики и практической деятельности партия руководствуется научным социализмом, учением Маркса-Энгельса-Леніна", а у Маркса щодо практичних методів боротьби зазначено абсолютно чітко: "Коли прийде наш час, ми не будемо прикривати тероризм лицемірними фразами" (К.Маркс, т.6, стор.548).
Повне іґнорування свободи слова, віросповідання, совісти, права на життя, особисту недоторканість та особисту приватну власність, права Нації мати свою державу - ось загальний перелік прав, які захищаються Розділом ІІ Конституції України, Законами України "Про власність", "Про свободу совісті та релігійні організації", Загальною Декларацією прав людини від 10 грудня 1948р., Міжнародними Пактами 1976 р., але їх принципово відкидають всі різновиди колишньої КПСС на терені України, утвердженої на кістках і крові Українського Народу московським шовіністичним елементом.
Наведені факти діяльности КПУ є безсумнівним порушенням ст.37 Конституції України, яка передбачає: "Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі яких спрямовані на
- ·ліквідацію незалежности України;
- ·заміну конституційного ладу насильницьким шляхом ;
- ·порушення суверенітету і територіяльної цілісности держави;
- ·підрив її безпеки;
- ·незаконне захоплення державної влади;
- ·пропаганду війни, насильства;
- ·розпалювання міжетнічної, расової, реліґійної ворожнечі;
- ·посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, ЗАБОРОНЯЮТЬСЯ."
Комуністична партія в Україні має бути заборонена на підставі більшости з наведених вище пунктів.
Главные цели Компартии Украины на нынешнем этапе: (тези з програми та статут КПУ від 12.03.1995 року)
На втором этапе, после восстановления власти трудящихся в форме Советов депутатов трудящихся - ликвидируются последствия контрреволюции, обеспечивается политическая и экономическая стабильность, восстанавливаются основы социализма, утверждается ведущая роль социалистических форм хозяйствования.
Коммунистическая партия Украины берет свое начало в созданной В.И. Лениным партии большевиков, которая вобрала в себя все лучшее из мировой революционной теории и практики, положила начало новому этапу в развитии российского и Международного рабочего движения, в истории нашей страны. Деятельность Ленінской партии привела к коренным изменениям в исторических судьбах нескольких поколений советских людей, оказала мощное влияние на развитие мировой истории.
По новому стоит для Компартии, как оппозиционной политической силы, и вопрос о власти, об отношении к государству. Сегодня государство, политику которого определяют представители криминально-компрадорского капитала, объективно противостоит трудовому народу, выразителем интересов которого считает себя наша партия. Відповідно і комуністи, виходячи з цього постулату, протистоять існуючій Українській державі, саме протистоять державі, а не є опозицією до існуючого режиму.
Компартия добивается установления политической власти трудящихся, борется за коренное изменение политического курса, используя в этих целях самые разнообразные средства и методы.
Діяльність Комуністичної партії України суперечить:
- Статтям Розділу ІІ Конституції України;
- Загальній Декларації прав людини;
- ст.1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права;
- ст.1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права;
- Законам України: "Про власність", "Про свободу совісти та релігійні організації";
- дії членів КПУ підпадають під ознаки злочинів, передбачених статтями Кримінального Кодексу України:
1. Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади
2. Стаття 110. Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України
3. Стаття 113. Диверсія
4.Стаття 115. Умисне вбивство
5 Стаття 120. Доведення до самогубства
6. Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження
7. Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження
8. Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження
9. Стаття 126. Побої і мордування
10. Стаття 127. Катування
14. Стаття 129. Погроза вбивством
15. Стаття 135. Залишення в небезпеці
16. Стаття 136. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.
17. Стаття 142. Незаконне проведення дослідів над людиною
18. Стаття 146. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини
19. Стаття 147. Захоплення заручників
20. Стаття 151. Незаконне поміщення в психіатричний заклад
21. Стаття 152. Згвалтування
22. Стаття 153. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом
23. Стаття 154. Примушування до вступу в статевий зв'язок
24. Стаття 157. Перешкоджання здійсненню виборчого права
25. Стаття 158. Неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів
26. Стаття 159. Порушення таємниці голосування
27. Стаття 160. Порушення законодавства про референдум
28. Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії
29. Стаття 162. Порушення недоторканності житла
30. Стаття 163. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер
31. Стаття 170. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій
32. Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів
33. Стаття 172. Грубе порушення законодавства про працю
34. Стаття 174. Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку
35. Стаття 175. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат
36. Стаття 178. Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків
37. Стаття 179. Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь
38. Стаття 180. Перешкоджання здійсненню релігійного обряду
39. Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя
40. Стаття 183. Порушення права на отримання освіти
41. Стаття 186. Грабіж
42. Стаття 187. Розбій
43. Стаття 189. Вимагання
44. Стаття 190. Шахрайство
45. Стаття 191. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем
46. Стаття 192. Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.
47. Стаття 193. Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї
48. Стаття 194. Умисне знищення або пошкодження майна
49. Стаття 195. Погроза знищення майна
50. Стаття 255. Створення злочинної організації
51.Стаття 257. Бандитизм
52. Стаття 258. Терористичний акт
53. Стаття 293. Групове порушення громадського порядку
54. Стаття 294. Масові заворушення
55. Стаття 295. Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку
56. Стаття 298. Нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури
57. Стаття 338. Наруга над державними символами
58. Стаття 340. Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій
59. Стаття 341. Захоплення державних або громадських будівель чи споруд
60. Стаття 343. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу
61. Стаття 350. Погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок
62. Стаття 353. Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи
63. Стаття 356. Самоправство
64. Стаття 359. Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації
65. Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем
66. Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень
67. Стаття 366. Службове підроблення
68. Стаття 368. Одержання хабара
69. Стаття 369. Давання хабара
70. Стаття 370. Провокація хабара
71. Стаття 371. Завідомо незаконні затримання, привід або арешт
72. Стаття 372. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності
73. Стаття 373. Примушування давати показання
74. Стаття 374. Порушення права на захист
75. Стаття 375. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови
76. Стаття 376. Втручання в діяльність судових органів
77. Стаття 436. Пропаганда війни
78. Стаття 437. Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни
79. Стаття 438. Порушення законів та звичаїв війни
80. Стаття 442. Геноцид
ГРОМАДСЬКИЙ СУД З ОЦІНКИ ЗЛОЧИНІВ КОМПАРТІЇ
НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ТА ПРОТИ УКРАЇНЦІВ
ПОСТАНОВИВ:
1. Визнати доведеними факти злочинів на території України та проти українського народу, що містять ознаки ГЕНОЦИДУ, які вчиняли комуністична партія з періоду її заснування і до сьогодення під різними назвами, а саме РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ та створені нею військові та каральні організації, а саме - ЧЕРВОНА АРМІЯ - СОВЄТСЬКА АРМІЯ, ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, МВД, ПРОКУРАТУРА, СУДИ ТА ПОЗАСУДОВІ ОРГАНИ (ТРІЙКИ, "СМЕРШ").
2. Компартія з періоду її заснування і портягом усього існування совєтської влади під різними назвами, а саме: РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ та створені нею військові і каральні організації, а саме: - ЧЕРВОНА АРМІЯ - СОВЄТСЬКА АРМІЯ, ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, МВД, ПРОКУРАТУРА, СУДИ ТА ПОЗАСУДОВІ ОРГАНИ (ТРІЙКИ, "СМЕРШ" ) - винна у:
- посяганні на територіальну цілісність і недоторканість України;
- військовій анексії українських територій;
- Порушенні п. "а" "в" "с" ст. 6 Міжнародного військового трибуналу, а саме злочини проти миру, військові злочини, злочину проти людяності.
- проведенні каральних, репресивних, терористичних акцій по відношенню до українців та злочинів на території окупованих земель України;
- проведення планової політики індивідуального терору щодо провідників української нації, видатних діячів науки, культури, освіти;
- проведення планової політики масового терору на території України та проти українців за її межами;
- проведенні дій, що підпадають під означення ГЕНОЦИД;
- пограбування матеріальних, культурних, духовних цінностей, що проводились на території України та проти українців;
- у порушенні прав людини як свобода думки, совісті, релігії та переконань.
3. Визнати Комуністичну партію України, як правонаступницю РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ винною у вчинені злочинів на території України та проти українців.
4. Звернутись до відповідних державних органів України з вимогою почати процес про примусовий розпуск (ліквідацію) Комуністичної партії України на підставі проголошеного нею правонаступництва злочинних орґанізацій РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ, та за вчинення дій у період незалежності України, передбачених ст. 37 Конституції України та ст. 4 Закону України "Про об'єднання громадян" відповідно до ст.ст. 25 і 32 Закону України "Про об'єднання громадян".
5. Визнати неможливим застосування строку давності щодо злочинів, що містять ознаки геноциду, етноциду, військових злочинів та злочинів проти миру, проти людяності, що були здійсненні компартією, та створеними нею організаціями на території України та проти українців за її межами.
6. Звернутись до відповідних державних органів з вимогою порушення кримінальних справ проти посадових осіб, та членів злочинних організацій, а саме: РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ та створених нею військових та каральних організацій, а саме: ЧЕРВОНА АРМІЯ - СОВЄТСЬКА АРМІЯ, ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, МВД, ПРОКУРАТУРА, СУДИ ТА ПОЗАСУДОВІ ОРГАНИ (ТРІЙКИ, "СМЕРШ"), що причетні до злочинів проти українців та на території України.
7. Звернутись до міжнародних організацій та інших держав з вимогою сприяти видачі осіб, що причетні до злочинів на території України та проти українців.
8. Вимагати від відповідних державних органів України звернутись до міжнародних організацій та інших держав з вимогою сприяти видачі осіб, що причетні до злочинів на території України та злочинів проти українців з подальшим проведенням державних процесів над злочинцями.
9. Визнати факти масового пограбування населення під час окупації України керівництвом та членами РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ та створеними ними військовими та каральними організаціями, а саме - ЧЕРВОНА АРМІЯ, ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, МВД, ПРОКУРАТУРА, СУДИ ТА ПОЗАСУДОВІ ОРГАНИ (ТРІЙКИ, "СМЕРШ"), під час проведення каральних, репресивних, терористичних акцій на території окупованих земель України та у відношенні до українців, під час проведення дій, що підпадають під ознаки ГЕНОЦИД.
10. Визнати факти масового пограбування матеріальних, культурних, духовних цінностей, що проводились на території України та проти українців керівництвом та членами РСДРП-РСДРП(б)-ВКПБ-КПБ(у)-КПСС-КПУ та створеними ними військовими та каральними організаціями, а саме: ЧЕРВОНА АРМІЯ, ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, МВД, ПРОКУРАТУРА, СУДИ ТА ПОЗАСУДОВІ ОРГАНИ (ТРІЙКИ, "СМЕРШ"), масове знищення, пошкодження, грабунок особистого майна, власності підприємств, установ, організацій різних форм власності, культових споруд.
11. Вимагати від відповідних державних органів України повернення або відшкодування за знищене під час приходу до влади та керівництва компартії майно власникам, у випадку їх відсутності - правонаступникам.
12. Звернутись до державних органів Російської Федерації як правонаступниці СССР про відшкодування збитків завданих Україні та українцям при:
- завоюванні Української Народної Республіки;
- проведенні каральних, репресивних, терористичних акцій по відношенню до українців та злочинів на території окупованих земель України;
- проведенні дій, що підпадають під ознаки ГЕНОЦИД;
- пограбування матеріальних, культурних, духовних цінностей, що проводились на території України та проти українців.
13. Звернутись до відповідних державних органів України з вимогою звернення до державних органів Російської Федерації як правонаступниці СССР про відшкодування збитків завданих при:
- завоюванні Української Народної Республіки;
- проведенні каральних, репресивних, терористичних акцій по відношенню до українців та злочинів на території окупованих земель України;
- проведенні дій, що підпадають під ознаки ГЕНОЦИД;
пограбування матеріальних, культурних, духовних цінностей, що проводились на території України та проти українців.
14. Звернутися до держаних орґанів влади з вимогою вжити заходів по поверненню незаконно вивезених за час правління комуністичного режиму з України коштів.
15. Визнати осіб, що чинили опір окупації України, репресіям, проведенню каральних, репресивних, терористичних акцій по відношенню до українців та злочинів на території окупованих земель України; проведенню дій, що підпадають під ознаки ГЕНОЦИД; пограбуванню матеріальних, культурних, духовних цінностей, що проводились на території України та проти українців.
- Вояків УНР, ЗУНР, Закарпатської України;
- Повстанців-отаманів і воїнів їхніх повстанчих загонів 20-30-х рр. ХХ ст.;
- Вояків ОУН-УПА
воюючою стороною за волю і незалежність України.
16. Вимагати від відповідних державних органів України почати процес реабілітації осіб, що чинили спротив загарбницьким війнам проти України, а саме:
- Вояків УНР, ЗУНР, Закарпатської України;
- Повстанців-отаманів і воїнів їхніх повстанчих загонів 20-30-х рр. ХХ ст.;
- Вояків ОУН-УПА.
17. Вимагати від відповідних державних органів скасувати пенсії ветеранів ЧК-НКВД, МГБ-КГБ, ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ, інші персональні пенсії колишніх функціонерів колоніальних органів та КПСС-КПУ, припинити витрати на їх соціальне забезпечення.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
