Хіба міг гадати славетний архітектор Беретті, лаштуючи на живописній київській горі красиву споруду інституту шляхетних дівчат, що його мистецький витвір спіткає неймовірно трагічна доля? Хіба міг він гадати, що під склепінням цих високих залів, де лунала класична музика і кружляла в танці юність, після 1917 року поселиться кривава катівська зграя?

Так, після більшовицького перевороту 1917 року репресивні органи - ЧК, ДПУ, НКВС, міняючи лише вивіски на цій світлій споруді по вулиці Інститутській, 5, чинили криваві звірячі акції проти всього народу України. Замість балів шляхетних дівчат тут відбувалися п'яні оргії катів, які тут же катували, стріляли в глибоких підвалах так званих "ворогів народу": професуру, письменників, художників, священиків, студентів, керівників-господарників, робітників, селян і всіх мислячих людей. В цьому палаці стріляли і дострілювали, катували і добивали інтелект України. Стіни були забризкані кров'ю, кров стікала струмками по кам'яній підлозі в підвалах.

Назва - Жовтневий палац - цілком відповідала змісту пролетарської революції: нищити все і вся. Крізь криваве пекло допитів, катувань, розстрілів пройшли когорти мислячих, чесних, нескорених громадян України, які були небезпечними для більшовицького тоталітаризму вже навіть тим, що розуміли, хто є хто і в яких брудних злочинних руках опинилася доля народу. В глибоких "цілком таємних" сейфах репресивної машини приховуються й досі конкретні цифри про кількість закатованих саме тут, у Жовтневому палаці, та прізвища тих, чиї трупи таємно вантажівками в нічний час вивозили до ям у Биківнянському лісі.

2002_08_31_03_01.jpg

Та немає нічого таємного, що не стало б відомим. Випадково вцілілі жертви, свідки мордувань і смертей, очевидці відкритих німцями кадебістських підвалів восени 1941 року, родичі закатованих допомогли висвітлити таємницю Жовтневого палацу.

Як розповіли свідки, палац, крім офіційних входів і виходів, мав ще підземний тунель, що виходив десь унизу під горою. Непривітні металеві ворота відчинялися лише вночі, коли "спали" сусіди, - і катівська "продукція" скидалася у закриті брезентом вантажівки.

Восени 1941 року, після серії вибухів у спорудах на Хрещатику, німецькі окупанти також облюбували чудовий палац під адміністративні апартаменти. Для цього все очищали, відчинили підвали, заповнені вщерть скривавленими трупами, що вже розклалися. Кияни мали страшну нагоду побачити "роботу" радянських катів. В останні дні панування очманілі від страху енкавеесівці стріляли ув'язнених, виконуючи накази, й скидали у наспіх викопану біля палацу яму.

2002_08_31_03_02.jpg

Німецькі власті оголосили, щоб люди приходили впізнавати трупи своїх рідних, розстріляних енкавеесівцями перед відступом радянських військ. Прийшло багато киян - знаходили й ховали своїх. Миттє­во сивіли люди. Закінчився черговий етап Голгофи народу України.

На жаль, палац зазнав бомбардування в 1943 році при звільненні Києва радянською армією, тож на кілька років став на ремонт. Все робилося, як при будівництві особливо таємного об'єкта: до реставраційних робіт допускалися лише фахівці, перевірені спецслужбами. Те, що вони бачили в палаці, вразило серце не одного з них. Спеціальна підписка про нерозголошення таємниці десятки років сковувала їхні уста: за розголошення - смертна кара. І лише в 1990 році дехто розповів про побачене під час першопрохідних робіт на реставрації Жовтневого палацу. Вони описали тонкощі пристосувань технічно-інженерного характеру для повної ізоляції жертви під час катувань і розстрілу. Підлоги в підвалах бетонні, похилі до центру з отвором посередині для стоку води, щоб шлангами від стін змивати кров. Виконавці реставраційних робіт ще бачили настінні сліди прощальних слів, а то й проклять катам, написані жертвами в передсмертні хвилини. Вони їх читали крадькома, озираючись, чи ніхто не помітив з їхнього боку "порушення суворої державної таємниці".

2002_08_31_03_03.jpg

Отже, свідки подали конкретні неспростовні факти. Необхідне ще додаткове вивчення судово-експертними фахівцями свідчень, робота в донині засекречених архівах. Це конче потрібно для ведення справи за фактом злочину. Подаємо окремі свідчення громадян України:

Павликовський Мирослав Владиславович, 1933 року народження, мешкає в Києві. Батько його, професор Павликовський Владислав, був заарештований у 1937 році. Утримувався у Жовтневому палаці. Туди ходила його мати, але нічого не могла дізнатися. Там батька було розстріляно як польського шпигуна (про це стало відомо синові після реабілітації батька). Коли німецькі окупанти захопили Київ, то, розчищаючи двір палацу, зібрали й розвішали між деревами на мотузках одяг розстріляних. Ходив туди і Мирослав з матір'ю. Трупа батькового не знайшли. Бачили, як інші сім'ї знаходили рештки одягу своїх рідних.

2002_08_31_03_04.jpg

Собкевич Микола Петрович, 1924 року народження, живе в Києві. У 1957-1958 pp. працював начальником дільниці на відбудові Жовтневого палацу, зруйнованого під час війни. У підвалі палацу знаходили купи обгорілих людських кісток, які будівельники виносили ношами, а потім вивозили згідно з вказівкою на звалище. Робітники розбирали також ретельно закладені цеглою входи до сусідніх підвалів під Жовтневим палацом, де теж натрапляли на людські кістяки, на кістки. Тут було багато тісних камер із залізними дверима, що зачинялися герметично за допомогою гумових прокладок. Увечері в таку камеру заганяли в'язня, а на ранок витягали труп. Так пояснив будівельникам один з робітників, який до війни працював у Жовтневому палаці. (Ці свідчення задокументовані у фільмі режисера Р. Р. Єфименка "Биківня - Голгофа України". Зйомки велися на тлі Жовтневого палацу 05.09. 1990р.).

Костенко Анатоль Ілліч, 1908 року народження, письменник, живе в Києві. Розповів, що був репресований у 1937 році, утримували й допитували його у Жовтневому палаці. Відбував 10 років ув'язнення на Колимі, а потім ще додатково заслання на Далекому Сході. У 1955-му реабілітований і повернувся до творчої праці.

Мороз-Стрілець Тамара - дружина письменника Григорія Косинки. Свідчить, що її чоловіка було заарештовано і розстріляно у Жовтневому палаці в 1934 році.

Козюра Микола Леонтійович, 1904 року народження. В 1937 році працював електриком у підвалах Жовтневого палацу і бачив приміщення, де розстрілювали людей. Там були сліди крові й їдкий запах бойні. Все життя він боявся, що його ось-ось заарештують як небезпечного для катів свідка. На схилі життя у 1990 році дав свої свідчення.

Момолан Георгій, у 1966 році працював у Жовтневому палаці інструктором відділу науково-технічної пропаганди. Завгоспом у цьому палаці з 1958 року працював майор у відставці Реснянський Яким Кузьмович. Одного разу, розповів Г. Момолан, проходячи з завгоспом напівтемним коридором, почув від нього: "...в цій кімнаті розстріляли видатних діячів України, в тому числі..." Сказано було це тихо, і оповідач озирався, боячись свідків, - добряче далися взнаки попередження мовчати. Реснянський назвав тоді декілька прізвищ людей з високого державного і партійного керівництва, яких було розстріляно в цій кімнаті. Момолан уважно оглядав незвичне приміщення без вікон, до якого вели круті сходи. Мабуть, жертва йшла першою, а за нею... лунав безжальний постріл, і жертва, стікаючи кров'ю, звалювалася зі сходів на бетонну підлогу.

Моісеєнко, 85 років. 22 червня 1991 року виступав на Конгресі ре­пресованих українців у м. Києві в Будинку кіно. У своєму виступі з три­буни Конгресу сказав, що був заарештований і утримувався у Жовт­невому палаці ще у 1927 році. Він постійно чув крики катованих, а вночі, як їх розстрілювали, то вмикали двигуни, які ревли і заглушали крики в'язнів та постріли. Він був засуджений до розстрілу, що потім замінили десятирічним ув'язненням на Соловках, де натерпівся лиха, але за­лишився живий.

Лисенко Борис Олексійович, живе в м. Києві. Він знає шофера, який до війни возив трупи розстріляних із Жовтневого палацу у Биківнянський ліс.

Калоша Олександр Андрійович, 1924 року народження, на жаль помер у грудні 1990 року. Розповів, що його двоюрідний брат до війни працював шофером і возив (під страхом арешту) трупи розстріляних із Жовтневого палацу в Биківнянський ліс за "зелений паркан". Після рейсу їхав на озеро в Дарниці і відмивав кузов вантажівки від крові. Рейси ви­конував уночі, а вдень відпочивав. Це свідчення може підтвердити племі­нник покійного - Калоша Анатолій Якович, 1951 року народження.

Довгань Борис Степанович, скульптор, живе в Києві. У 1967 році віз на таксі у виставочний павільйон біля Жовтневого палацу свою роботу. Шофер таксі, літня вже людина, на під'їзді до Жовтневого палацу розповів йому таке: до війни він теж працював на таксі і, проїжджаючи тут, змушений був загальмувати, бо від Жовтневого палацу від'їжджала вантажівка в супроводі міліцейської машини. Раптом подув сильний вітер і відхилив край брезенту, яким була прикрита вантажівка. Очам відкрився повний кузов трупів. Від жаху він зупинив таксі, злякавшись, що його заберуть як небезпечного свідка. Але його охорона не помітила, брезент знову впав на своє місце, закривши страшне видовище. Машина з трупами попрямувала вгору через Печерськ до Дніпра. Водій таксі швиденько втік від проклятого палацу.

Вечерськнй Василь Прокопович, художник. У 1952 році студентом працював на відбудові Жовтневого палацу. В той час там працював дідок, який розповідав потай, що в підвалах палацу було повно набитих "ворогів народу", кістки яких вони вивозили на смітники. Він показував їм, молодим хлопцям, кімнату, де розстрілювали людей. Стіни були всуціль побиті кулями. Дідок бачив і таке: засуджених стріляли в потилицю, коли вони піднімалися у вантажівку - тоді не треба було вантажити трупи. Старий дуже просив нікому про це не розповідати. За даними, які має Василь Вечерський, у Жовтневому палаці був розстріляний також художник Микола Івасюк - автор картини "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ". Йому говорили й про те, що там були розстріляні художники "бойчукісти" - Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр та інші.

Цирпіш Василь Іванович, 1907 року народження. Живе в Київській області. 10 травня 1990 року, виступаючи на мітингу-реквіємі на Биківнянських могилах, розповів, що він ще в 1927 році був заарештований і утримувався в казематах Жовтневого палацу. Там піддавався тортурам і був засуджений до розстрілу, що потім замінили десятирічною каторгою на Соловках. У Соловецьких таборах він випадково зустрів одного з охоронників, який раніше працював у Жовтневому палаці. Охоронник йому, Цирпішу, сказав: "Я тебе впізнав і дивуюся, що ти лишився живим. Ті, хто потрапляє до Жовтневого палацу, звідти вже живими не виходять". "Вічне прокляття катам!" - так закінчив свій виступ 85-річний колишній в'язень сталінського Гулагу.

Без відповідних архівних досліджень важко назвати кількість закатованих і розстріляних у Жовтневому палаці. Але немає сумніву, що вона близька до числа тих, що в лісових могильниках під Биківнею.

Кияни старшого віку пам'ятають своїх рідних, сусідів, друзів, які зникли до війни у зловісних "чорних воронах", що під прикриттям ночі звозили свої жертви до Жовтневого палацу. Кількох хотілось би тут назвати: Макар Русанівський - декан філологічного факультету КДУ, Максим Нагорний - вчений секретар Інституту фольклору АН УРСР, молоді талановиті студенти та аспіранти, зокрема з педінституту: Ольга Клименко, Володя Чудновський, Дем'ян Буркот. Світлий шлях у науку більшовицька влада замінила на чорні підвали Жовтневого палацу, а далі... ями у Биківнянському лісі або Соловки.

2002_08_31_03_05.jpg

Жовтневий палац був штабом червоних катів для всієї України. У цьому палаці поклали свої буйні голови її найбільш визначні діячі, найсвідоміші сини і доньки. Сюди на допити і катування звозили найбільш небезпечних "ворогів народу" з усієї України. Така доля спіткала і вчителя з Хмельниччини, палкого українського патріота Пилипа Лещенка. Покликана долею, його дочка, письменниця Мирослава Пилипівна Лещенко доклала чималих зусиль для становлення з товариства "Меморіал", для висвітлення Биківнянської трагедії, для з'ясування долі свого батька. Але скільки потрібно докласти ще зусиль, щоб вивчити усі обставини цих злочинів та назвати усіх поіменно - і закатованих, і їхніх катів!?

Одним із етапів розкриття правди про Биківню була вимога в громадськості про створення в приміщенні Жовтневого палацу Музею злочинів більшовизму в Україні. Просили невелике приміщення (хоч одну кімнату) в підвалі. Не дали! Колишня партноменклатура, яка і зараз при владі, та дирекція палацу відповіли, що репресій у Жовтневому палаці не було - то вигадка екстремістів. Щоб якось увічнити пам'ять про чорні роки більшовицького свавілля, патріоти привезли з Биківнянського лісу урну з землею з могил закатованих, закопали її під стінами Жовтневого палацу і накрили камінною плитою з написом. Через деякий час зникли і плита, і урна!!! Більшовицькі нащадки - сучасні комуністи - пильно оберігають "святість" своїх попередників.

Але активісти товариства "Меморіал" не вгамовувалися і продовжували боротися, аби не згинула правда про Жовтневий палац. 16 лютого 1992 року з Биківнянських могил було привезено тритонну брилу граніту кривавого кольору і знову поставлено під стіною палацу. Учинили й напис: "Жертвам тоталітарного режиму від товариства "Меморіал". На відкритті були присутні Народні депутати України, сотні громадян. Виступив представник уряду В. В. Дурдинець. Нарешті домоглися "узаконення" цієї акції Київською міською Радою. Стоїть уже кілька років у центрі Києва під стінами зловісного палацу важка камінна брила, кладуть до неї квіти... Люди чекають (і вимагають), коли ж влада незалежної України прийме рішення про влаштування в Жовтневому палаці Музею історії тоталітаризму в Україні або ж простіше Музею злочинів більшовизму. Віримо, час прийде і пам'ять закатованих постукає в серця тих, хто усвідомить трагедію, що назавжди забрала з України багато мільйонів громадян. Цим геноцидом було обезглавлено український народ.

Меморіальний комплекс має бути!

Демократична громадськість України, ініціатори й активісти вивчення Биківнянської трагедії переслідували мету не тільки утвердити правду про події далеких років, а й спорудити на могилах достойний меморіальний комплекс. Впорядкування Биківнянського поховання у 1987-1988 pp., за вказівкою Уряду, Міністерством внутрішніх справ УРСР мало за мету глибоко й надійно приховати правду.

Під час цього упорядкування в лісі посеред території колишнього "зеленого паркану" було викопано велику глибоку яму, в яку без відповідного дослідження скинуто всі останки загиблих - черепи, кістяки, кістки, рештки одягу, взуття, що валялися у лісі на кількох гектарах. Засипану яму облицювали гранітними брилами, посередині встановили важкий гранітний куб розміром 2x2x2 метри вагою понад 20 тонн з написом "Вічна пам'ять" і "Тут поховано жертви німецько-фашистських загарбників". Загальний розмір могили 12 на 24 метри вже сам про себе говорить. Той, хто упорядковував, сховав у ту могилу все, що хотів.

А 6 травня 1988 року відбулося утаємничене (без запрошень і оголошень про подію) відкриття цього сфальсифікованого монумента. На могилі з'явилася і незрозуміла цифра 6329 похованих. Звідки вона виникла? З якої "стелі" її взято? Адже досліджень кількості похованих ніхто не провадив. Та якщо це з документів - опублікуйте джерело, дайте ще комусь це побачити...

2002_08_31_03_06.jpg

У березні 1989 року визнано, що тут поховані жертви сталінізму, а в липні збито за вимогою громадськості сфальсифікований напис. І після цього сім років - 1989-1995 pp. - серед Биківнянського лісу сиротливо стояла ця анонімна могила з написом "Вічна пам'ять". Кому? Чому? Люди не заспокоювалися. До Київської адміністрації було подано чимало пропозицій про створення належного меморіального комплексу загиблим. Проблема обговорювалася в пресі. Проводилося кілька конкурсів на кращий проект меморіального комплексу. Але за ці роки так нічого і не було зроблено.

Ішов час. Ентузіасти Биківнянської справи взяли на себе клопіт щодо впорядкування могил. Знаходили спонсорів, спільників і робили в лісі те, що могли. Почали із встановлення хреста на могилі. Місцева військова частина (майор Сербін) виготовила великий дубовий хрест, якого і було встановлено на могилі 10 травня 1990 року бригадою добровольців, яку зібрав Микола Лисенко. 12 травня того ж року, під час проведення третього (від 1988 року) Поминального дня, хрест було освячено. Він і зараз стоїть у лісі над ямами з останками закатованих.

На заклик "Меморіалу Київщини", Народного Руху, Київського товариства політв'язнів та жертв політичних репресій, інших організації щороку в Биківнянському лісі на могилах організовуються Поминальні дні для вшанування пам'яті загиблих. Ці дні перетворюються у великі громадсько-політичні акції протесту проти діяльності комуністичної партії, що гальмує державний розвиток України. Учасники Поминальних днів, віддаючи належне пам'яті загиблим, вимагають від влади створення достойного Меморіального комплексу жертвам тоталітаризму, розповсюджують друковані матеріали, приймають звернення, збирають підписи. Активісти "Меморіалу Київщини" ведуть збір відомостей про похованих у Биківнянських могилах, укладають "Книгу пам'яті" загиблих. Ці дні перетворюються у громадсько-політичний рух за створення Меморіального комплексу жертвам більшовицьких репресій.

Оскільки державні діячі не поспішали з будівництвом Меморіального комплексу, громадськість продовжувала ці роботи на свій розсуд. Одночасно з дубовим хрестом було поставлено "верстові" смугасті дубові стовпи з намальованими на них хрестами по дорозі від Чернігівського шосе до могил (близько одного кілометра).

У червні 1990 року робітники одного з підприємств м. Броварів встановили на узбіччі Чернігівського шосе півторатонну панель з написом великими літерами "Могили репресованих - 1 км." Навкруги посадили калину та квіти. Побачивши на узбіччі шосе такий вказівник, проїжджі стали частіше завертати до Биківнянського лісу. Лягають квіти на могили, палають свічки, розносять правду про Биківнянську трагедію. Організаторами цієї роботи стали броварський будівельник Павло Покрасьон та Микола Лисенко.

Члени товариства "Небайдужі", очолюваного мешканцем Биківні Віктором Черіньком, зробили багато для встановлення істини про Биківнянські поховання (пошуки свідків, робота з кореспондентами то­що) і для впорядкування могил. За допомогою спонсорів встановили в межах колишньої зони "зеленого паркану" великий камінь з пам'ятним написом. Спорудили також три великі альтанки для поминальних обрядів, поставили дубові лави для відпочинку.

Навкруги могил дітьми та онуками репресованих посаджено багато кущів червоної калини як символ пролитої їхніми батьками й дідами крові. Поруч споруджено збірну із гранітних блоків пам'ятну стелу, яку допоміг добути й встановити колишній військовий комісар м. Броварів полковник В. Поліщук. Зроблено також фрагмент огорожі - колишнього "зеленого паркану" з колючим дротом. Неподалік могили виготовлено та встановлено великих розмірів бетонну облицьовану плитками вазу для покладання квітів. Встановлено стенди для розміщення меморіальних табличок. Виконано й інші роботи, аби увесь Биківнянський ліс навколо поховань мав меморіальний вигляд.

У такий спосіб народ зберігав і увічнював світлу пам'ять про патріотів України, творив свій Меморіальний комплекс жертвам більшовицьких репресій. Одночасно не припинялись клопотання гро­мадськості перед державними органами про продовження будівництва об'єктів Меморіального комплексу за державний кошт.

1994 року громадськість разом з керівництвом Інституту історії НАН України звернулись до адміністрації Президента України з пропозиціями про першочергові заходи для створення Меморіаль­ного комплексу в Биківнянському лісі. Зміст цих пропозицій полягав у тому, щоб до 50-річчя Перемоги (до 9 травня 1993 року) виконати на Биківнянських могилах певний обсяг робіт для їх упорядкування. Пропонувалося поставити на могилі значних розмірів кам'яний хрест, поруч із центральним каменем (замість дерев'яного). Вибити на камені правдивий напис, збудувати каплицю, реконструювати ворота до колишньої зони смерті, а також відновити фрагмент "зеленого паркану".

Пропонувалося біля шосе на в'їзді до меморіального комплексу зробити пам'ятну художньо оформлену стелу, інформаційний стенд, альтанку, кіоск для продажу сувенірів та проспектів про Биківню, криницю та інші побутові об'єкти, впорядкувати й належним чином оформити дорогу через ліс до поховань, щоб людина, проходячи той кілометр шляху, відчула весь трагізм минулих подій, підготувалася до зустрічі з Меморіальним комплексом. Пропонувалося також видати нарешті книжку про Биківнянську трагедію та включити цей Меморіальний комплекс до туристичного маршруту.

Адміністрація Президента зреагувала на ці пропозиції досить швидко. Вже 11 серпня 1994 року Президент України Л. Д. Кучма підписав розпорядження, текст якого подаємо.

2002_08_31_03_07.jpg

РОЗПОРЯДЖЕННЯ

Президента України

Про заходи щодо вшанування пам'яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня.

З метою глибокого і всебічного дослідження трагічних сторінок історії України, відновлення історичної правди і справедливості, увічнення імен загиблих постановляю:

1. Підтримати ініціативу наукової громадськості Академії наук України щодо вшанування пам'яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня (м. Київ).

2. Кабінету Міністрів України:

- розробити за участю Академії наук України і у місячний строк затвер­дити заходи щодо вшанування пам'яті жертв політичних репресій, похо­ваних у селищі Биківня;

- внести в установленому порядку пропозиції щодо оголошення у 1994- 1995 роках відкритого міжнародного конкурсу на спорудження меморі­ального комплексу з відповідною музейною експозицією у селищі Биківня;

- здійснити матеріально-технічне забезпечення заходів щодо вшану­вання пам'яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня.

м. Київ Президент України

Л. Кучма

11 серпня 1994 року

На виконання розпорядження Президента у досить короткий термін було виконано комплекс робіт з опорядження Биківнянського меморіалу. Роботи велися на високому мистецькому рівні. Майстерність, лаконізм та глибина змісту відчуваються в кожному об'єкті меморіалу, починаючи від скульптури виснаженого інтелігента-табірника в окулярах при в'їзді до лісу та зловісної цифри "1937", до великих брил граніту, покладених уздовж дороги скорботи по лісу до могил. Верстові смугасті стовпи, що ведуть все далі у ліс, чорні хрести, мов птахи підбиті, що вже ніколи не злетять у небесну блакить. І, нарешті, головна Братська могила. Вирішення просте, але скільки в ньому трагізму! - величезний мідний хрест на 20-тонній брилі граніту.

Тепер кожна небайдужа людина повинна хоч раз відвідати ці могили, поглядом зміряти площу, де лежать трупи невинно убієнних, впасти на коліна і подумати: "Що ж трапилося з нами у цьому страшному 20-му столітті? Як сталося, що вбивали і таємно заривали людей тільки за те, що вони просто були люди, а не тварини? Адже тварин не знищували! Звідки, чому і для чого ця червона чи коричнева чума на планеті? Яке "світле майбутнє" можна збудувати на трупах тисяч невинних жертв?" Питань безліч, відповідь одна: станьмо свідомими громадянами України! Від нашої свідомості залежить наша доля!

Відкриття Биківнянського меморіального комплексу відбулося 30 квітня 1994 року. Тодішній мер Києва п. Л. Косаківський зробив відкриття тихенько, ніби боявся розголосу таємниці Биківнянського лісу. Вранці було привезено на автобусі кілька десятків киян, "тихенько" окропили хреста та й подалися назад. Чому ж до цього часу номенкла­тура боїться торкатися цієї теми?

А був же розроблений достойний сценарій відкриття. Передбачалося запросити якомога більше киян, мешканців Биківні, Броварів, а також свідків злочинів більшовицького НКВС, колишніх репресованих. Тільки колишніх репресованих і тепер реабілітованих разом із сім'ями у Києві кілька тисяч. Хай би прийшли сюди і сучасні керівники компартії - нащадки й продовжувачі справи попередників із КПРС, хай би пояснили, як узгоджується сучасна боротьба комуністів за права людини та майбутнє з тим, що робили їхні попередники та вчителі протягом сімдесяти років свого панування.

Биківнянський меморіальний комплекс своєю наявністю немовби створює у суспільстві правове поле, яке вимагає суворого дотримання норм. Конституції нашої держави - України.

Биківнянський меморіальний комплекс повинен стати невід'ємною частиною Музею тоталітаризму та туристичного маршруту. Людина, яка відвідає такий музей, а також проще від Бабиного Яру, Лук'янівської в'язниці, Жовтневого палацу й аж до Биківнянського комплексу, неодмінно скаже: "Ніколи більше не допустимо до влади ні більшовизму, ні фашизму!"

Доля однієї родини

Київ 30-х років XX ст., мабуть, був найбільш стероризованим державним терором, найбільш заляканим містом у всій радянській імперії. Сюди у 1934 році переїхав з Харкова Уряд Української Респуб­ліки, перебазувалися численні загони могутньої репресивної машини.

Вбивство в Ленінграді 1 грудня 1934 року Сергія Кірова, найвірогіднішого претендента на пост Генсека, а відтак і конкурента Сталіна, дало новий привід для посилення жорстоких кривавих репресій проти всіх, хто розумів антинародну, антидержавну суть більшовицької верхівки.

Вночі вулицями Києва гасали "чорні ворони". Озброєні енкавеесівці вдиралися до квартир, проводили обшуки і забирали свою жертву "на кілька днів для перевірки". З тих пір людина зникала назавжди, без суду і слідства каралася на смерть. Кожного ранку по місту повзли чутки: забрали..., забрали... А заарештованих, було тисячі й тисячі. То ж місто жило тільки жахливими чутками. Кривавий терор сталінської системи досягав апогею.

В цей час жила в Києві по вул. III Інтернаціоналу, 39 в передмісті Дарниця велика родина Луковських - вихідців із Литви. Господар Йосип Іванович, 1892 року народження, його дружина Юзефа та їхні чотири сини - Анатолій 1912 р., Жан 1920 p., Генріх 1923 р. та наймолодший Артур 1928 p. народження. Йосип Іванович, будівельник за фахом, працював начальником виробничої дільниці на будівництві шляхів. Жили тихо й скромно, в політику не втручалися. Ніхто не передчував нещастя.

Вночі 4 грудня 1937 року до Луковських вдерлися озброєні енкавеесівці, і все пішло за добре відпрацьованим сценарієм: доскональний трус, прибиті горем батьки (бо розуміли, до чого це), перелякані діти. Через кілька годин трусу Йосипу Івановичу сказали "одягатися". Коли найменший, дев'ятирічний Артур, кинувся до батька, між ними став багнет енкавеесівця з попередженням "нельзя". Це була остання хвилина, коли діти бачили свого батька. Узятий "на несколько дней для выяснения" він зник назавжди, як і тисячі йому подібних.

Важко уявити, що робили з в'язнем кати-енкавеесівці, цей "орден мечоносців компартії", за висловом Сталіна. Вони доводили арешто­ваного до божевілля, і тоді невинна людина, аби позбавитися допитів, а може й життя, власноруч підписувала протокол допиту зі звинуваченням себе у найтяжчих злочинах і стверджувала собі смертний вирок.

Найвірогідніший шлях Йосипа Луковського - це тортури у колишньому Жовтневому палаці м. Києва - головній катівні НКВС у ті часи. Там майстри своєї справи уміли вибивати зізнання від своїх жертв. Майже десять місяців безперервного жаху - моральних і фізичних катувань - і Йосип Луковський підписав те, що від нього вимагали - "польський шпигун". Винесений вирок Київської обласної трійки - розстріляти був виконаний вже наступного дня, 21 вересня 1938 року. Звичайно ж, вкинутий в штабелі закривавлених трупів, разом з іншими цієї ж ночі він був вивезений до Биківнянського лісу і таємно заритий у зоні "зеленого паркану". Йосип Луковський розділив долю багатьох тисяч своїх братів і сестер, що лягли без прізвища, без номера у глибокі траншеї.

На посивілу від горя Юзефу Луковську та її синів лягло тавро "членів родини ворога народу". Це в будь-який час могло спричинити адміністративну висилку на Північ або до Сибіру, а, можливо, й ув'язнення до десяти років.

Розв'язана Гітлером війна із Сталіним за світове панування й переділ світу принесла родині Луковських нові страждання, як і всьому світові. Троє старших синів - Анатолій, Жан і Генріх - у перші дні війни були мобілізовані захищати російську імперію. Захищати той режим, який згубив безневинного батька. Вони чесно боролися проти німецьких фашистів.

Прихід німецько-фашистських військ в Київ і окупація України в 1941 році додала Луковським горя. 1942 року малолітнього Артура Луковського окупанти вивозять до трудового табору в Німеччину, де він провів три роки в рабській праці, аж до кінця війни. Після закінчення війни опинився в таборі для переміщених осіб. Підтримував листування з матір'ю, яка під час війни переїхала до сестер у Польщу. В 1949 році син і мати об'єдналися. Артур наймається водієм до британської армії і 54-річна мати їде за сином. Вони опиняються в Шотландії.

В Шотландії Артур пробує розпочати який-небудь свій бізнес, але йому радять переїхати до США. Він чує багато розповідей про до­ступність бізнесової справи в Америці, про пільги, про сприяння й при­ймає рішення. З двадцятьма доларами в кишені Артут ступає в 1954 році на землю Сполучених Штатів. Було йому 27 років. Він почав свій новий життєвий шлях без знання мови, без знайомств, без коштів.

Працював вантажником, потім мив посуд у ресторані. Добропорядність, наполегливість і відповідальність Артура сподобалися власникові ресторану, і через три місяці він призначає його менеджером. Робота пішла краще, клієнтура задоволена, прибутки зростають. Чесна наполеглива праця створює Артуру імідж, і господар ресторану бере його співвласником. А невдовзі Артур відкрив свій власний ресторан "Гамбургер Арт" неподалік від Чикаго. Ресторан давав прибуток.

У 1979 році Артур Луковський мав уже капітал п'ятсот тисяч до­ларів. Він іде на ризик. Продає свій процвітаючий ресторан і всі гроші вкладає в нове підприємство - швидку, десятихвилинну заміну мастил в автомашині. Такий перший пункт він відкрив в м.Гайленд в штаті Індіана. До 1986 року компанія Луковського стала найприбутковішою в сфері швидкого автосервісу США. Фірму було розширено, і тепер до її складу входить 56 пунктів сервісу. Ще декілька будується.

Наполегливою творчою діяльністю Артур Луковський довів, що не в більшовицькій імперії, а в країнах вільного світу із здоровою ринковою економікою можна досягти успіху для себе і суспільства.

Розпад кривавої більшовицької системи, її крах, утворення Незалежної Української держави дали можливість Артуру Луковському приїхати в Україну та розпочати пошук слідів свого батька. Перші відомості про нього він отримав ще у 1989 році, через 52 роки після арешту. Довідка з архіву стверджує: "Луковський Йосип Іванович, 1892 р. народ. Місце народження - Литва, Акмянський район, с. Кліколян. Заарештований 04.12.1937 р. Управлінням Держбезпеки НКВС УРСР. Засуджений до розстрілу 20.09.1938 р. за постановою трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР за ст. 54-6 КК УРСР - зрада Батьківщині та шпигунство. Вирок виконано 21.09.1938 р. Місце похо­вання - відомості відсутні. Директор архіву (підпис)".

Скупі рядки цього документа переконали Артура Луковського, що його батько похований у Биківнянських могилах. Довідався він також і про те, що в цих могилах похована величезна кількість патріотів України і що це найбільший могильник більшовицького терору в Україні. Одночасно з цим Артур Луковський пересвідчився, що це місце масових поховань замовчується і цілий світ нічого не знає про історію Биківнянської трагедії. Артур справедливо вважає, що синівський обов'язок вимагає від нього зробити все, аби розповісти світу про Биківню як Голгофу народу України. І Артур Луковський починає діяти. Кожного року, починаючи з 1989-го, приїздить Артур до Києва, щоб відвідати могилу батька, і не тільки покласти квіти і поставити свічку, але й провести важливі заходи з висвітлення злочинної діяльності компартії в Україні. Артур Луковський завжди приїздив в Україну з громадянами США та інших держав, показував їм Київ та знайомив з історією Биківнянських поховань. Перші публікації Артура Луковського про трагічну загибель свого батька та про місце його поховання з'явилися в американській пресі ще в 1990-1991 pp.

У вересні 1994 року Артур Луковський приїздив до Києва із своїм старшим сином (35 років), також Артуром. З участю "Меморіалу Київщини" та Київського товариства політв'язнів і жертв репресій була проведена широкомасштабна акція вшанування пам'яті батька й діда. На Биківнянську братську могилу лягли вінки із тисячі троянд, відбулися виступи-спогади, знято фільми про цю подію. Українське телебачення, радіо, преса привернули увагу широкої громадськості України до проблем Биківні. Стрічка про цю подію також демонструвалася по телебаченню США, про це писала американська преса.

30 квітня 1995 року Артур Луковський був присутній на відкритті Меморіалу в Биківнянському лісі, спорудженого за розпорядженням Пре­зидента України Леоніда Кучми. Про цю подію на кошти Луковського було замовлено сорок копій відеофільму і розіслано їх у різні країни світу, щоб ознайомити світову громадськість та привернути її увагу.

Новий приїзд в Україну Артура Луковського в 1996 році було приурочено до поминального дня на Биківнянських могилах - 11 травня. Можливо, головною подією дня була Панахида-реквієм за участю священиків і Київського симфонічного хору та оркестру, заснованого відомим американським диригентом Роджером Г. Макмеріном у 1993 році в Києві.

Вперше Р. Г. Макмерін диригував у Києві в 1992 році під час першої презентації "Месії" Генделя. Його оркестровий репертуар складається з творів Барбера, Чайковського, Бетховена, Римського-Корсакова, Аарона Копленда і Берліоза.

11 травня також виступав народний хор під керівництвом Заслуженого працівника культури України Володимира Конощенка, заснований при птахофабриці "Київська".

Декілька тисяч присутніх на Биківнянських могилах - колишні політв'язні-жертви репресій, вдови, діти і онуки репресованих, гро­мадськість прийняли ухвалу, в якій звернулися до Уряду України з такими пропозиціями:

1. Оголосити другу (або третю) неділю травня Всеукраїнським Днем Скорботи в пам'ять жертв тоталітарного режиму. Цей день відзначати на всій території України, в місцях поховань жертв тоталітаризму. Затвер­дити порядок ритуальних заходів, у яких би брали участь найвищі поса­дові особи держави, державні діячі України. Головні заходи з нагоди Дня Скорботи проводити на Биківнянських могилах.

2. Продовжити юридичне розслідування злочинів Биківнянської справи. Опублікувати архівні дані про осіб, похованих у Биківнянському лісі.

3. Створити Державну Надзвичайну Комісію для розслідування усіх злочинів більшовицького режиму КПРС-КПУ в Україні.

4. Відкрити в колишньому Жовтневому палаці м. Києва - головній катівні НКВС - Національний музей Пам'яті жертв тоталітарного режиму.

13 травня 1996 року, також заходами Артура Луковського, в Республіканському Будинку органної та камерної музики відбувся концерт-реквієм, присвячений пам'яті "Йосипа Івановича Луковського і сотень тисяч невинно вбитих, ...усім тим, хто невинно постраждав в часи сталінських репресій". Київським симфонічним хором та оркестром, що прекрасно виконав "Реквієм" В. Моцарта, диригував знову Роджер Г. Макмерін. На цьому незабутньому вечорі була розповсюджена серед слухачів програма концерту з портретом батька, а в кінці вечора Артур Луковський зробив коротку заяву. Він закликав присутніх засудити ідею тоталітаризму на планеті і взяти участь у створенні у Вашингтоні Меморіалу та Музею Антикомунізму. Подаємо рядки із заяви:

"Вічна пам'ять жертвам! Ні - тоталітаризму на планеті! В історії розвитку людства XX століття відзначилося найбільш трагічни­ми подіями. Прихід до влади німецького фашизму та червоного більшовизму, боротьба цих двох систем за світове панування принесли населенню нашої планети незліченні біди.

Побудова утопічного "світлого майбутнього" людства перетворилася на практиці у суцільне жахіття комуністичного терору - нескінченні війни, депортації народів, голодомори, заслання та вбивства мільйонів ні в чому не винних людей.

За даними багатьох дослідників, за 70 років комуністичних диктатур у багатьох країнах світу було знищено понад 100 млн. чоловік, Біля чверті цієї кількості припадає на Україну, яку московські комуноімперіалісти завжди розглядали як головного ворога свого безроздільного панування.

Найбільшим пам'ятником жертвам комуністичного тоталітаризму в Україні є Биківнянські могили, де поховані десятки тисяч кращих синів і дочок народу України і де за розпорядженням Президента України Л. Кучми створено меморіал загиблим.

Однією із жертв, похованих там, є Йосип Іванович Луковський - чесна працьовита людина, який потрапив у списки "ворогів народу" і був розстріляний 21 вересня 1938 року.

Я, Артур Луковський, докладаю великих зусиль до увічнення пам'яті жертв політичних репресій в Україні та за її межами.

Девіз концерту-реквієму "Вічна пам'ять загиблим. Ні - відродженню тоталітаризму на планеті!"

Це слова болю й вболівання, пам'яті, а також свідчення про благородну й безкорисливу Артурову діяльність. І ми сподіваємося, що вона буде продовжуватися, скільки вистачить сили у Артура Луковського.

Завершимо розповідь про родину Луковських тим, що дружина Йосипа Івановича - Юзефа - разом із сином Артуром проживала у США. Мріяла все життя про відвідання Києва, де жили її сини Жан та Анатолій, онуки. У 60-х роках відвідала Польщу, де жили її сестри. Але побоялася приїхати до Києва, налякана нехтуванням Прав Людини в Україні. Сини Анатолій та Жан билися з фашизмом на фронті. Потім жили в Києві. Анатолій помер 1976, а Жан 1982 року.

До своєї громадської діяльності Артур Луковський залучив племінницю Ганну, дочку Жану, яка живе в Києві.

Карби страждань

Покоління українців, яке дожило до кінця XX століття, щасливе, що є свідком і учасником відродження незалежної Української Держави. Із півтисячолітнього мороку, гноблення, нищення постав, мов фенікс, ук­раїнський народ. Жертовна боротьба багатьох поколінь дала нарешті результати. Люди старшого покоління, які провели своє життя в країні розвинутого соціалізму під кривавою диктатурою компартії, мають святий обов'язок сказати молодому поколінню правду про минуле. Сказати, довести, показати увесь жах кривавої комуністичної диктатури, щоби вирвати з рук новоявлених комуністичних лідерів, "вболівальників" за долю українського народу, їхні брехливі гасла, зняти з цих "вовків" овечу шкуру.

Московські комуністичні лідери, створюючи радянську імперію, з перших днів після більшовицького перевороту 1917 року дуже пильно стежили за подіями в Україні. Вони добре знали, що Україна складала основу могутньої Радянської імперії. Без використання величезного економічного, військового, духовного потенціалу Мазепинської України годі було й думати про "блискучі успіхи" Петра І в створенні та розбудові агресивної Московської імперії.

На початку XX ст. Україна, маючи третину населення та до 20 відсотків продуктивних земель, виробляла 50-60% валового національного продукту імперії. Працьовитий український народ давав половину валового збору зерна та 70-80% металу, вугілля, руди, металевих виробів. Ось чому кремлівські людожери не раз підкреслювали: "Доля революції і комуністичної влади вирішується на Україні!". Ось чому вони зробили все, щоби потопити в крові героїчну боротьбу українського народу за свою волю у 1917 - 1921 роках. Ось чому вони боялися нових спалахів народної боротьби і завжди розглядали Україну як ворога номер один у своїх планах досягти світового панува­ння. Не тільки слідкували, але й навербували тут найбільше яничарів та "донощиків", поселили тут найбільше московського пролетарського "свідомого" елементу та дали в їхні руки усю повноту влади.

Московський комуністичний імперіалізм визискував свою колонію Україну методично і послідовно, знищував неугодних, грабував матеріальні і духовні багатства, нищив культуру, провадив політику "русифікації", збиваючи усю людність в одну череду під назвою "совєтскій народ". Ось тільки деякі "етапи большого путі", яким пройшла Україна в "братской сємьє" під "мудрим" керівництвом ленінсько-сталінсько-брежнєвської компартії.

1917-1922рр.

Збройне придушення національно-визвольних змагань, масова реквізиція хліба та інших продуктів, бо кремлівські вожді Ленін і Троцький безперервно волали "революція в опасності, хлєба, хлєба!" Українських жерств було тоді 1,5 - 2 млн. чоловік.

1921 - 1922 рр.

Голод, що забрав, за даними досліджень, 2 - 3 млн. людей. Жертви валялись на вулицях, і в той же час сотні і тисячі ешелонів з награбованою українською пшеницею вивозили з України. Одночасно відбувалися погроми і пограбування багатих українських церков та винищення українських духовних пастирів.

1923-1928рр.

Коротка передишка - НЕП дала можливість українському народу підняти свою економіку до рівня 1913 року. Наповнювались засіки України для нового грабунку. Короткий період "українізації" закінчився масовим погромом українських національних кадрів.

1929 -1931рр.

З року "великого перелому", оголошеного "великим" Сталіним, почався шалений наступ на "контрреволюційне українське селянство", що чинило опір масовій суцільній "колективізації". Поголовні арешти, "розкуркулення", депортації людей на Північ, у Сибір, Далекий Схід, Казахстан. Втрати - близько 4 млн. чоловік.

1932 - 1934 pp.

Жахливий голодомор-геноцид, спланований і організований кремлів­ськими верховодами. Голодомор як засіб виморити українських селян, заселити їхню землю чужинцями, упокорити вцілілих, зламати їхню волю, загнати в колгоспи, зробити безправними кріпаками. Десятки найавторитетніших дослідників називають страшні цифри жертв голодомору - від 7 до 10 млн. чол.

Кінець 20-х - 30-ті pp.

Розгул "червоного терору", масове нищення української інтелігенції - духовного кістяка української нації, військових кадрів, селян, робітників. Всіх, хто виявив своє незадоволення політикою "ума, чєсті і совєсті нашей епохі", було закатовано і вбито або ж вивезено в концтабори і знищено там голодомором і тяжкою каторжною працею. Втрати України 4 - 5 млн. так званих "ворогів народу".

1936-1941рр.

Кривава вакханалія, що пізніше дістала назву "Биківнянська трагедія", - фрагмент із "великої" історії комуністів, вартістю приблизно у 150 тисяч людських життів. Трагедія, яка і спонукала до написання цієї книжки. Ця історія повинна допомогти засудити ідеологію комуністичної партії як на Україні,.так і в усьому світі.

1941 - 1945 pp.

Нові жертви України в страшній війні, розв'язаній двома дикта­турами - Сталіна та Гітлера - за світове панування. За офіційними даними "Книги Пам'яті", вони становлять 7,5 млн. громадян. Правда, невідомо, коли будуть підраховані втрати цивільного населення .

1946 - 1947 pp.

Новий голод на Україні, жертв близько 1 млн. Допомога населення Західної України голодуючим наддніпрянцям. Продовження геноциду на Західній Україні, адже кляті "бандеровци" не погодилися зі встановленням там радянського "раю" і 10 років (1943 - 1953 pp.) вели боротьбу на смерть з комуністами. Винищено, загнано в концтабори та депортовано ще близько 2 млн. впертих "західняків".

1948-1953 pp.

Триває жорстока сталінсько-беріївська вакханалія. Спроба вивезти всіх українців у Сибір не вдалася, бо забракло залізничних вагонів. Смерть тирана Сталіна 5 березня 1953 року.

1954-1964рр.

Хрущовська "відлига", перші спроби розкрити криваві злочини комуністичної системи.

1965-1980рр.

Брежнєвсько-андропівсько-черненківські судилища українських дисидентів-націоналістів, заслання, табори, психушки.

1985-1990 pp.

Спроба компартії під керівництвом М. Горбачова врятувати тоталітарний режим реформами зверху.

Підводячи сумні підсумки 70-річного кривавого шляху під проводом комуністів по цих "етапах большого путі", маємо назвати хоч приблизно кількість знищених на Україні людей - близько 25 - 28 млн. чоловік!!! Багато дослідників вважають, що без комуністичного панування Україна зараз би мала не 52, а близько 80 мільйонів населення. Кількість жертв по всій радянській імперії, за даними різних дослідників, (в тому числі Д. Волкогонова, проф. Курганова та інших, сягає цифри 110-140 млн. (Див. табл. 1).

Вигубивши мільйони людей, зруйнувавши економіку і культуру десятків країн і сотень народів, залишивши по собі матеріальну і духовну руїну, комунізм логічно зазнав краху в усьому світі. І тут згадуються пророкування одного з ватажків світового комуністичного руху Льва Троцького (Бронштейна). Втікши від Сталіна і спостерігаючи із Туреччини за практичною побудовою соціалізму в СРСР, він писав: "Політичне банкрутство Сталіна буде найстрашнішим в історії." До цих слів треба додати: політичне банкрутство не тільки Сталіна, але й усієї комуністичної системи.

З поданого аналізу логічно постає питання: на що розраховують сучасні комуністи, вперто продовжуючи свою діяльність в ім'я маячної утопічної ідеї побудови комунізму? На малосвідомих та малозабезпе­чених громадян, яких вони знову дурять обіцянками "райського" життя у майбутньому та добробуту вже зараз? Марна справа! Люди вже їхню школу "проходили", а історія весь час рухається вперед.

Оглянувши кривавий шлях комуністичного режиму в Україні та висвітливши Биківнянську трагедію як складову частину цього шляху, відзначимо, що Биківнянські могили є найбільшим могильником, віднайденим в Україні. Тому вважаємо за необхідне продовжити в Биківні роботи над спорудженням Всеукраїнського меморіалу жертв комуністичних репресій та щорічно проводити тут головні заходи із вшанування пам'яті загиблих.

Перегортаючи сторінки української історії, дивуєшся колосальній життєздатності української нації, яка, незважаючи на півтисячолітнє нищення, вела безперервну знекровлюючу боротьбу за своє місце під сонцем. І все ж, попри колосальні втрати своїх кращих синів і дочок, український народ вистояв і виборов свою незалежну державу. Приклад унікальний в історії людства!

Головної мети досягнуто - вільна Україна є! І завжди буде. Допоки світить сонце, буде Україна і буде Правда на землі!

ЖЕРТВИ НАРОДІВ СРСР

в млн. чол.

За даними

проф. Курганова

За іншими даними

ВІЙНИ

Громадянська війна 1917 - 1921 pp.

3,0

3,0

Війна проти Фінляндії в 1918 р.

0,05

0,05

Війна проти Прибалтійських країн

1,11

1,11

Польщі в 1920 р.

0,6

0,6

Грузії в 1921 - 1922рр.

0,02

0,02

з Японією в 1928-1931 pp.

0,03

0,03

проти Польщі в 1939 р.

0,003

0,003

Фінляндії в 1939 - 1940 pp.

0,4

0,4

з фашистською Німеччиною 1941 - 1945 pp.

20,0

36,0*

з Японією в 1945 р.

1,2

1,2

Померло інвалідів ВВВ в 1945 - 1950 pp.

8,0

8,0

Війна в Афганістані 1979 - 1988 pp.

0,03

0,03

Всього втрачено у війнах ТЕРОР І ГОЛОД

34,443

50,443

Червоний терор 1917 - 1923 pp.

2,0

2,0

У тому числі:

- академіки, професори, письменники, художники, вчителі, студенти

0,16

0,16

- фабриканти, торгівці, чиновники

0,17

0,17

- поліцейські, жандарми, офіцери

0,05

0,05

- духовенство

0,34

0,34

- селяни та робітники

1,0

1,0

Перший голод 1921 - 1922 pp.

6,0

6,0

Друга хвиля червоного терору 1928 - 1932 pp.

2,0

2,0

Голодомор 1930 - 1933 pp.

7,0

25,0

Убиті "куркулі"

0,75

0,75

Третій червоний терор 1933 - 1937 pp.

1,06

1,06

"Єжовщина" 1937 - 1938 pp. в т. ч. вбито членів ВКП(б)

0,635 0,34

0,635 0,34

Чистка Червоної армії

0,03

0,13

Знищено в передвоєнний та повоєнний час (1939 - 1953 pp.)

2,7

2,7

Померло в концтаборах

10,0

18,0

Всього знищено

32,175

58,275

Загальні втрати

(заокруглено)

66,618 67млн. чол.

108,718 109 млн. чол.

* Разом з цивільним населенням та військовополоненими, що не повернулися

Мирослава ЛЕЩЕНКО

НЕЛЕГКО ВІДКРИВАЄТЬСЯ МИНУЛЕ

Арешт

Лихо спіткало нашу сім'ю в 1937-му. Мій батько Лещенко Пилип Петрович (нар. 1890 р. в с. Володарка на Київщині) на той час працював вчителем мови та літератури в с. Михайлівці Красилівського району на Хмельниччині. Мама вже не вчителювала, хворіла на туберкульоз. Мені було 14 років. Як старшій, доводилося піклуватися про менших двох братів. Сім'я жила дружно. Найдорожчим скарбом була багатюща бібліотека. Все інше скромне, ніякої розкоші.

Батька називали енциклопедистом. Його ерудиція відповідала цьому. Він мав дві освіти: Київське військово-медичне училище і Київський університет св. Володимира. Володів вільно кількома іноземними мовами, а метою було - підняття престижу рідної української мови, загнаної протягом століть у глухий кут. Чудово співав.

Мама - вихованка Київської приватної гімназії Титаренко, інтелігентна, музично освічена, учасниця аматорських вистав, дитячих розваг.

То ж природно, що довкола нашої сім'ї завжди концентрувалися культурно-освітні та громадські справи. І це привертало увагу ГПУ-НКВС. Так, у 1924 році, після виступу тата на учительській конференції та його розмов з колегами хтось зробив донос, що Лещенко веде шкідливу буржуазно-націоналістичну лінію щодо української мови. І довелося нашій сім'ї переїжджати з району в район, щоб зійти з очей ГПУ. Але вони йшли слідом, перепочинок був коротким. 1931 року батька (тоді директора школи в Антонінському р-ні) ув'язнили в Ямпільську в'язницю, звинувативши в організації т. зв. "волинки" - і селянського бунту проти радвлади. Проте він зумів через кілька місяців вийти на волю. І знову - переїзд в інше місце. Була спроба перебратися сім'єю нелегально через кордон. Я пам'ятаю, як ми кудись їхали вночі підводою під холодним осіннім дощем. Мої братики спали на сіні під і рядном, а я не могла зрозуміти, куди ми їдемо, і визирала в темряву. Мама плакала, тато її заспокоював. Довго стояли під дощем серед якихось чагарів. Але перевізник тієї ночі не прибув, і ми повернулися назад. -

"Опікування" весь час посилювалося. Татові заборонили "посідати керівні пости" в ідеологічному світі. Адже черговий донос на нього був за постановку п'єс Миколи Куліша, які, за оцінкою донощика, є дискредитацією радвлади. Досьє на батька розбухало, і переїзди не врятували.

Тато, як журналіст у минулому, влаштувався 1933 року в редакцію райгазети в м. Антоніни. Це був рік голодомору. Пухлі люди вмирали на вулицях містечка. Якось сталася жахлива подія: на очах людей труповози вхопили збожеволілого від голоду юнака і вкинули до гарби з мерцями та й повезли закопувати до скотомогильника за містом. Про це розповіли в редакції, і батько негайно підготував матеріал до газети... В той же день його було увільнено з роботи. Ми залишилися без крихти хліба. Їли тільки сироватку, яку нам, дітям, наливала крадькома добросердна жінка з молочарні. Мама, квола, хвора, зняла коронки з зубів і виміняла за них кілька кілограмів борошна та крупів, чим і врятувала сім'ю від голодної смерті.

Батько знайшов місце роботи в школі у сусідньому Красилівському районі в с. Михайлівцях. Шляхом домовленості з мешканцем села Черняком купив на виплату у нього півхати (дві кімнати) і на "сімейній раді" вирішили вже нікуди не переїжджати. Мали гарний сад, город і всяку живність. Це вже необхідно було для хворої матері.

Однак і тут спокою не було. Часто викликали в район на допити в НКВС. Мене тато брав у супровід, і я іноді по кілька годин блукала в скверику навпроти зловісного будинку, чекаючи на тата. Він виходив звідти сіро-чорний, а одного разу навіть із великим синцем під оком. Поступово він мене готував до найстрашнішого: на випадок арешту я маю стати главою сім'ї в час його відсутності (отже, про розстріл він, бідолашний, не гадав).

Батько давав відповідні настанови, поради щодо хворої мами і менших братів. Повіз мене до Києва на два дні, познайомив з деким із своїх друзів-журналістів та науковців з тим, щоб вони в крайній потребі подали мені руку. Фактично він ніби прощався з ними назавжди. Та поїздка була для мене в майбутньому рятівною: зустрівшись з Ольгою Косач-Кривинюк (сестра Лесі Українки) та Агатангелом Кримським, я мала велику моральну підтримку в студентські роки.

31 липня 1937 року тата заарештовано. Під час арешту в хаті зробили погромний трус. Нас, дітей, вигнали геть на вулицю. Ми з братами Тарасом і Гаєм сиділа під яблунею в саду півтори-дві години, а тоді я послала Тараса довідатися, що там діється. Він вибіг назад переляканий і ледве проказав: "Ідіть попрощатися, тато кличе". Ми щодуху вбігли в хату і остовпіли від скоєного: перевернуті речі, розкидані книги й папери, прямо посеред кімнати на підлозі непритомна мати, і вже тата ведуть до дверей, взявши міцно попід руки. На ходу поцілувавши нас, він попросив дозволу надати допомогу знепритомнілій дружині, однак не дозволили і повели до машини, що стояла біля воріт. Тато лише гукнув: "Мирославцю, будь мужня і мудра". Щось ще казав, але "емка" рушила. Коли машина повернула за ріг, ми вбігли в хату. Мама вже сиділа на підлозі, а поруч з нею валялися мій саморобний мольберт, папір 4 шкільні акварельні фарби. Мені не хотілося їх бачити.

А трапилося таке. Саме того фатального дня в нашому квітник зацвіла червона жоржина. Квітка була такого великого розміру, що зачарувалася, вхопила свій похватний мольберт і взялася замальовувати Однак приїзд енкавеесівців усе обірвав, і на все життя червона жоржин посіяла страх... І ще в снах тато не раз приходив із такою квіткою. То мій перший вірш був про неї:

Сьогодні хтось рідний приходив вночі,

Схиливсь наді мною, ласкаво всміхавсь,

Скривавлену квітку тримав на плечі.

І - диво! - мелодія з квітки неслась.

Дивився на квітку і мовив мені: -

Ця квітка зростає в шаленій борні,

Де полум'я жертви людської горить

І смерть на хоробрих чатує щомить...

Далі вже й не пам'ятаю, але надто багато я імпровізувала в свої 14 років. Духом я, мабуть, була гарібальдійкою. Та арешт батька обламав мої крила.

Через днів 2-3 я з братом Тарасом пішла до райвідділу НКВС запитати де тато. Однак нас звідти так погнали, що ми зрозуміли марність будь-яких розпитувань: мене лише грубо облаяли, а 12-річного Тараса так турнули межи плечі, що він упав. Я ледве втрималася, щоб не відповісти катам тим же.

Адмінвислання "сім'ї ворога народу"

Наприкінці серпня, тобто через місяць після арешту батька, ми одержали поштою маленького листа: "Дорога Тіночко й діти! я живий їжу маю. То ж пришліть мені бандеролькою пару білизни, шкарпетки зубну щітку й мило. Обов'язково вкладіть туди кілька слів, як ви там Тіно! Продайте моє зимове пальто, костюм, взуття та інші мої речі. Щоб забезпечити закінчення 10 класу Славці! Прощавайте! Моя адреса: Вінниця, тюрма, СК 30".

Що означало це все - збагнула тільки мама, бо невтішно плакала, а ми це сприйняли, як радісну звістку. А невдовзі нас було викинуто із хати. Ніхто нас не приймав, бо все населення боялося впустити навіть на ніч родину "ворога народу". Першу ніч ночували під деревом. Але знайшлася безстрашна добра душа - молода вдова Зінька, яка прийшла вранці і забрала нас у свою убогу хатину.

Я закінчила 10-й клас Красилівської середньої школи. Була завжди пригнічена: від мене настійно вимагали зректися на зборах батька - "ворога народу". Я цього не зробила. То ж, коли виписувалося свідоцтво про закінчення школи, всі оцінки мені знизили на один бал. Однак педколектив заступився за мене.

Удар за ударом падали вже й на мене. Так, я влаштувалася на роботу в райзаготконтору учнем в бухгалтерію, щоб мати хоч на хліб для сім'ї. Моєю роботою дуже задоволений був старенький бухгалтер. Я вже сподівалася одержати першу зарплату. Раптом мене викликав начальник і зарепетував: "Ти приховала, що дочка ворога народу, щоб шкодити нам. Геть звідси!" Після його "забирайся" я так і пішла без зарплати.

В цей час гастролював у Красилові обласний комсомольський театр. Туди на конкурсній основі добирали молоде поповнення! Я пішла туди і - пройшла, одержавши найвищий бал з-поміж багатьох. Однак я була ще не повнолітня, тому не мала пашпорта. Зі мною до міліції пішов режисер театру Дунайський, але там той самий Волков, який заарештував батька, "мудро" порадив: зречися батька, а тоді хай хтось із акторів "усиновить" тебе і впише як дочку в свій пашпорт. Дунайський одразу погодився це зробити, але не погодилася я. І на цьому мій театральний дебют припинився. (А, до речі, брали мене на дві ролі: Мавки з "Лісової пісні" та Майки з "Платона Кречета", то ж так і зверталися жартома до мене актори під час репетицій: "Наша Мавко-Майко").

Акторська молодіжна сім'я дуже тепло ставилася до мене, це був ніби тихий інтелігентський виклик репресіям. Серед місцевих інтелігентів страх був тотальний, особливо після таврувальної статті в райгазеті, де кожному "ворогові народу" було фактично винесено вирок, серед них і "Лещенко П. П. - запеклий український буржуазний націоналіст". То ж почуття ізгоя я зазнала дуже рано - в свої 14 років.

Якось зненацька пізнього вечора загрюкав у двері голова сільради Якимчук, який теж брав участь в арешті батька, викликав маму і попередив, що наша сім'я в списку на адмінвиселення, то ж маму - в Сибір, а нас, дітей, розкидають нарізно по дитбудинках (а Славка, мабуть, теж у Сибір, разом з матір'ю...). Єдиний порятунок: щоб ми завтра до схід сонця вийшли з села і їхали куди очі бачать. Ми з мамою ще увечері позв'язували найнеобхідніше в клуночки, сяк-так передрімали і, перекинувши наш скарб через плече, вночі вирушили до станції на Красилів. Куди їхати?

Хвору маму вели попід руки, ледве вона додибала до залізниці. Взяли квиток до станції Вапнярка (там діяв тубсанаторій). Ховаючись від чергових, дочекались поїзда і почали ми свій "бомжівський" вояж. Скрізь, де ми зупинялися, нас проганяли (як потім з'ясувалося, був наказ ніде не давати притулку СВН). Голодні-холодні ми об'їхали пів-України, ночували на вокзалах, на стайнях, у скиртах. Зайшла холодна осінь 1938-го, і надію знайти місце, щоб осісти, ми втрачали. Нас врятували двоє стареньких у с. Шамраївка Сквирського району. Ці люди прийняли нас у комірчину, а я влаштувалася на цукрозавод. Цікаво, що тут участь у нашій долі взяв сам директор заводу Сальников, сибіряк. Він слухав моє прохання, схопивши голову руками, і прорік: "Иди в отдел кадров", написавши на заяві резолюцію "зачислить".

На заводі я зустріла чимало прихильників. Мене часто запрошували до гурту щось поїсти, навіть передавали шмат пирога чи хліба для матері й братів. А коли я почала виступати в заводському клубі на сцені (декламація, спектаклі, танці), то й зовсім стала "знаменитістю"...

1938 рік я працювала на заводі в робітничому колективі і була щаслива, що можу злиденно животіти разом із хворою мамою і молодшими братами. Звідси я знову написала свій запит до Сталіна і Калініна: "Що ж діється із моїм батьком?"

Відповідь одержала усну. Прибув на завод молодий начальник райвідділу НКВС Коляда, закликав до директорського кабінету і повідомив, що "Лещенко Пилип Петрович засуджений на 10 років із суворою ізоляцією та забороною листування". І все. Залишилося чекати і нікого не турбувати запитаннями...

Від заводу й одержала характерйстику-направлення для вступу до вузу. Спасибі директору Сальникову: написав було стільки добрих слів, що я, підбадьорена, поїхала до Києва, де й витримала конкурс і стала студенткою філологічного факультету Київського педінституту. Протягом навчання відчувала "недремне око" повсякчас. Провокаційні натяки і запитання доводилося чути не раз, але тут мене рятувала витримка і заглибленість у навчання, книги, конспекти. Так, якось в коридорі мене вхопив за pyкав старенької вишитої блузки горезвісний викладач - член партбюро Леонтій Скуратовський: "Ти Почему постоянно позоришь институт этой петлюровской тряпкой?" Я обережно вивела його руку." Пробачте, в мене нічого більше одягти". В цей час уже підійшло кілька студентів, і він люто відійшов. Розповіла про цей інцидент родичам, і мені негайно купили червону ситцеву сукню...

А мама з братами бідувала в селі, у комірчині, щомісяця "відмічалася" в сільраді. Таку умову поставили нам власті. В той час мене дуже підтримали морально листи чистого, благородного юнака Володимира Палагнюка, з яким мені випало грати в кількох виставах драмгуртка при Будинку культури в Красилові. Він присилав мені фото і листівки, підбадьорював щирими словами закоханого. Я нікому не довіряла своєї великої таємниці, мені здавалося, що й це я можу втратити, так як втратила батька. Лише подумки ділилася з Володимиром усім сокровенним і берегла, як скарб, його послання (і донині). Отже, були люди, які не корилися заборонам і жахам. Були!

Але я їх втрачала: Володимира десь замела хуртовина війни, а мама померла, як "бомж", у лікарні, залишивши нас трійко теж "бомженятами". В час навчання - гуртожиток чи квартира, в час канікул - по добрих людях, по родичах чи знайомих. Єдиною втіхою був театр (дивилась усе, особливо в театрі Івана Франка), можливість поринати в світ літератури, спілкування з цікавими людьми.

Не чекай, не прийде він довіку...

Це стало зрозумілим після реабілітації батька в 1957 році, коли я звернулася вже до КДБ УРСР із заявою щодо конкретної адреси його перебування. На цей раз мені призначено було розмову вже в республіканському будинку КДБ по вулиці Володимирській, 33. Прийняв мене кадебіст "в цивільному". Запросив сісти, щось довго шукав у шухляді, а тоді запитав:

- Вам уже известно о смерти отца?

- Ні, нічого, а хіба він помер? - запитала я. Він знову гортав якісь папірці і нарешті сказав:

- Умер Лещенко Филипп Петрович 27 мая 1943 года в лагере.

- Що з ним сталося?

- Болезнь сердца, коллапс.

Я заплакала, мені чиновник подав склянку з водою, яка стояла тут же (видно, сьогодні був "приймальний день", то не одного члена СВН заспокоювали водою).

- Скажіть, будь ласка, де саме помер мій батько? - незважаючи на горловий спазм, питала я далі.

- А зачем вам это?

- Я поїду туди. Якщо там сніг, вічні мерзлоти, то покидаю просто квіти...

- Место не известно. Да и вообще там их много. Вряд ли кто-то вам скажет. Лагерей ведь много...

На цьому розмова урвалася. Але я час від часу турбувала органи КДБ запитаннями про батька. Мені дуже важливо було побачити його справу - адже там мав бути слід тортурування. Я не повірила кадебістові.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ