Роман Круцик

СТАЛІН, ГІТЛЕР ТА УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ.

Агресивно-завойовницька політика фашист­ських держав з одного боку лякала Сталіна, але одночасно і притягувала. Йому дуже хотілося взяти участь у майбутньому поділі Європи. Переможцем у цьому зростаючому конфлікті він усе ж вважав фашистський блок. Напевно, тільки цим можна по­яснити його запобігливу політику щодо фашист­ських агресорів. Економічна співпраця нацистської Німеччини і комуністичної Росії набирала бурхливих обертів і згодом переросла у тісну політичну та військову співпрацю двох диктаторів.

Напередодні підписання пакту, 19 серпня, в Берліні була укладена торгово-кредитна угода між СРСР і Німеччиною, яку підписали з боку СРСР – зам. торгпреда Бабарін і з боку Німеччини уповноважений німецького уряду – Шнуре. За цією угодою Німеччина надала СРСР кредит у розмірі 200 млн. німецьких марок для закупівлі протягом 2-х років німецьких товарів, а сааме, станків та іншого устаткування. СРСР за цією угодою і в той же термін поставляє Німеччині різних товарів і сировини на суму 180 млн. марок[1].

Вартість нового німецького кредиту для СРСР склала 5% річних, що значно менше від раніше наданих кредитів.

22 серпня 1939 р. газета «Правда» опублікувала повідомлення про підписання торгово-кредитного договору між СРСР і Німеччиною. В повідомленні вказувалось про приїзд до Москви німецького міністра іноземних справ для переговорів по укладанню пакту про ненапад.

Запобіглива політика Сталіна та щоденні дипломатичні переговори і призвели до знаменитого пакту Гітлер-Сталін, який знайшов своє вираження в договорі про ненапад між Німеч­чиною і Радянським Союзом 23 серпня 1939 р.[2].

«Открывшаяся после смещения Литвинова готовность со стороны Кремля приступить к переориентации своих отношений с Германией усилилась за последние несколько недель и дала мне возможность, после успешных приготовлений, отправить моего министра иностранных дел в Москву для заключения договора»….. «Пакт не ограничен условиями и включает в себя также обязательство консультироваться по всем вопросам, затрагывающим интереси России и Германии»[3].

Адольф Гитлер.

Телеграмою № 395 від 20 вересня 1939 р. посол Німеччини Шуленберг повідомляв в МІС Німеччини: «… Молотов дал понять, что первоначальное намерение, которое вынашивалось советским правительством и лично Сталиным, - допустить существование остатка Польши – тепер уступило место намерению разделить Польшу по линии Писса-Нарев-Висла-Сан. Советское правительство желает немедленно провести переговоры по этому вопросу и провести их в Москве»[4].

Диктатори ділили між собою награбоване. 25 вересня 1939 р посол Німеччини Шуленберг був викликаний у Кремль на зустріч з Сталіним, на якій Сталін заявив: «Советский Союз немедленно возьмется за решение проблемы прибалтийских государств в соответствии с протоколом от 23 августа»[5]. Вже 29 вересня у МосквІ був підписаний договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною.

Із листа Ріббентропа Молотову від 25 вересня 1939 р. «Господин председатель! имею честь подтвердить получение Вашого сегодняшнего письма, где Вы сообщаете мне следующее»: «… правительство СРСР заявляет, что оно готово в дополнение к тому количеству нефти, о котором уже было договорено ранее или о котором ведутся предварительные переговоры, поставить Германии дополнительное количество нефти соответотвующее годовой выработке нефти в районах Дрогобича и Борислава, с оговоркой, что половина этого количества будет поставляться Германии с нефтяных промыслов выше упомянутих нефтяных районов, а другая половина – с других нефтяных промыслов СРСР. СРСР согласится на германские поставки антрацита и стальных труб как компенсацію за эти дополнительные поставки нефти».

«От имени правительства Германской империи я принимаю это сообщение с удовольствием и согласием.                   фон Риббентроп»[6].

У цей час дедалі більшого ускладнення набувають між­народні відносини, у центрі цієї гри постає ук­раїнське питання. Воно виникає у найвіддаленішій області України, яка з 1921 р. входила до складу Чехо-Словацької республіки на правах автономної області під назвою «Карпатська Україна».

Падіння Чехо-Словаччини планувалось напе­ред. Карпатська Україна опинилась на пороховій бочці. У цій маленькій області зійшлись інтереси ба­гатьох європейських держав: Німеччини, Угорщини, Чехо-Словаччини, Польщі, Італії, Англії й Радянсько­го Союзу. Для цього невеличкого українського етно­су і його тодішнього керівництва виникло майже неможливе для вирішення питання – в кого шукати захисту? Возз'єднання з Радянською Україною було неможливим з багатьох причин. На першому плані була територіальна причина. Адже Закарпаття від Радянської України відділялось Галичиною, яка вхо­дила до складу Польщі. Але якби навіть Закарпаття межувало з УРСР, то добровільного возз'єднання не могло відбутись, бо закарпатці, що виросли в гор­нилі політичної боротьби в центрі Європи, усвідом­лювали, що знекровлена терором Велика Україна вже перетворена у рабську колонію Москви.

Не могло відбутись союзу і з Угорщиною, бо надто нестерпною була практика гноблення закар­патців мадярами. Найбільш ймовірне приєднання до Галичини не могло теж відбутись, бо ця майже семимільйонна територія України була не менш гноблена Польщею.

Доля Закарпаття повністю залежала від Гітлера, який у той час вже фактично був єдиним дикта­тором над усіма малими народами Східної Європи.

І ця 800-тисячна частинка українського народу могла зробити і зробила трагічний, але й героїчний крок, засвідчивши своє прагнення до незалежності. Таким кроком було проголошення Карпатської Ук­раїни незалежною республікою та вибори парла­менту на чолі з А. Волошиним.

Факт скликання першого сейму Карпатської Ук­раїни 12 лютого 1939 р., проголошення незалежнос­ті 15 березня 1939 р. й мовчазне ставлення до цьо­го факту Гітлера, Сталін сприйняв як грізний початок активної гітлерівської політики. Багато тодішніх західноєвропейських політиків зрозуміли, що Кар­патська Україна — це військовий плацдарм Гітлера для нападу на Радянську Україну та утворення бу­ферної зони фашистської Німеччини для майбутніх військових дій. Західні газети навперебій твердили про те, що Гітлер рухається на Радянську Україну, на Радянський Союз. Ці твердження підсилювались тим, що до кінця березня 1939 р. Гітлер подарував Карпатську Україну, яка проіснувала як держава всього два тижні, своїм мадярським союзникам. Ге­роїчний спротив закарпатців був доказом непохит­ної волі до національної незалежності та засвідчив усьому світу, що Україна в особі Закарпаття перша вступила у війну з фашизмом. Подіями в Закарпатті Сталін був приємно вражений і твердо вирішив для себе, що з Гітлером потрібно домовлятись.

У газеті «Правда» про Закарпаття було вміщено статтю Б. Ізакова «Кінець карпатської злобливої кузьки»[7]. У статті зловтішно писалось, що фінал Карпатської України свідчить про провал провокації, на яку «хотіли б штовхнути Німеччину англійські й французькі правлячі кола». Назву Карпатська Ук­раїна «Правда» взяла у презирливі лапки, і з того часу в московському політичному офіціозі Карпат­ську Україну стали називати «Карпатська Русь».

Сталін готував союз із Гітлером. Він хитро на­зивав Англію, Францію та Америку «паліями вій­ни», «...які звикли загрібати жар чужими руками». У статті вже згадуваного Б. Ізакова писалося, що Німеччиною керують люди з розумом, а не «лише божевільні», як у цьому переконують англо-французькі кола.

На XVIII з'їзді партії Сталін вирішив прозонду­вати ґрунт для змови з Гітлером. Його турбувала невирішена проблема Західної України, яка входи­ла до складу Польщі. Турбували його й розвинута в Галичині національно-визвольна ідея й організо­ване, принципово антирадянське, націоналістичне підпілля. Закарпаття й Галичина, політичні події, що там відбувалися, створювали очевидну загро­зу завоюванням Сталіна на етнічних землях при­гнобленої ним більшої частини України. На з'їзді він жаліє Німеччину, «яка серйозно постраждала в результаті Першої імперіалістичної війни і Версальського договору»[8]. Сталін підкреслив, що це було наслідком дій «плутократичних агресорів» — Англії, Франції і США. Він послужливо пояснював Гітлеру, що кінцева мета «плутократів» полягає в тому, щоб зіштовхнути Німеччину й СРСР у війні, а потім «ослабленим учасникам війни продиктува­ти свої умови».

Щоб попередити змову Гітлера зі Сталіним, Англія та Франція у квітні 1939 р. запро­шують СРСР розпочати переговори про укладан­ня військового союзу проти агресивних держав. Гітлер побачив у цьому велику небезпеку і теж зі свого боку почав шукати шляхи до змови зі Ста­ліним. А коли до Москви приїхали англійська, фран­цузька й польська військові місії, то граф Шуленбург, німецький посол у Москві, отримав вказівку розпочати переговори.

Політичні події розгорталися з блискавичною швидкістю. «Переговори з Англією, Францією і Польщею зайшли у глухий кут», — так висловив­ся у своєму відомому інтерв'ю К. Ворошилов[9]. До Москви прибуває міністр закордонних справ Німеччини фон Ріббентроп. 24 серпня 1939 р. «Правда» повідомляє про укладення німець­ко-радянського договору про ненапад.

Договір був підписаний 23 серпня, а 24 серпня 1939 р. Йоахім фон Ріббентроп зі своїм оточенням виїхав з Москви[10].

25 серпня 1939 р. опубліковано «Указ Президії Верховної Ради про скликання четвертої сесії Верховної Ради СРСР»[11]. В той же час американ­ська, англійська й польська військові місії покида­ють Москву.

У народів, що були під Москвою, вже згасла віра в СРСР як у країну співдружності рівних націй. Терор та відомі в ті часи гучно сфальсифіковані московські процеси вщент розбили комуністичну байку про рівність народів. Тому Сталін розумів, що у майбутніх сутичках при поділі Європи вели­ку й вирішальну роль відіграватиме національ­но-визвольна ідея. В СРСР починається велика ідеологічна підготовка до «визволення єдино­кровних братів» — українців і білорусів. Відомості про цю роботу різними засобами поширюються на територію Західної України і Білорусії. У тер­міновому порядку створюється видимість націо­нальних свобод в УРСР і БРСР. Несподівано в наукових колах України починають використо­вуватися праці, ще недавно переслідувані, М. Грушевського. А. Кримського, відомого у ціло­му світі, повертають, після вигнання і цькування, до академії. В той час дехто зі східноукраїнської інтелігенції рятував своє життя в Галичині. Мос­ковські фальсифікатори добре розуміли, що пом'якшене ставлення до всього українського відіграє велику роль у планах «визволення братів». М. Бажана, над яким роками висів «ка­раючий меч диктатури пролетаріату», нагород­жують орденом Леніна[12]. 2 квітня 1939 р. М. Ба­жану на зборах київської інтелігенції, на урядо­вому рівні, дозволяють зробити доповідь, і то ук­раїнською мовою, про підсумки роботи XVIII з'їзду ВКП(б). «Правда» від 3 квітня 1939 р. повідоми­ла ввесь світ, що безпартійний орденоносець М. Бажан робив таку важливу офіційну доповідь українською мовою. Це підкреслювало нібито довіру партії до інтелігенції, яку зацькувала і майже винищила в Україні комуністична дикта­тура. Зовсім несподівано у сталінській політиці народилась і почала утверджуватись нова «лібе­ральна» політика. Було призупинено зловмисне і планомірне засмічення літературної української мови русизмами. Всіх українських вчених, літе­раторів, митців і тих видатних людей, хто вцілів від терору, яких ще недавно цькували як націо­налістів, нагороджували орденами і медалями та виставляли в перші ряди. З цього часу зовсім змінюється тон радянської преси і тактика ра­дянської пропаганди. Зникають гасла боротьби з українськими націоналістами, мусується і розпа­люється ненависть до «польських панів», «ляхів».

По Україні прокочуються хвилі масових мітингів, на яких «клеймят позором» «троцькістів», «шпи­гунів», «ворогів народу», «агентів імперіалістич­ної буржуазії», але вже ніде не чути з уст як простих агітаторів, так і секретарів ЦК, про «українських буржуазних націоналістів»[13].

1 вересня 1939 р. на засіданні німецького Рейх­стагу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував німецько-ра­дянський договір про ненапад; і що він «може приєд­натися до кожного слова, яке сказав народний комі­сар із закордонних справ Молотов у зв'язку з цим»[14].

1 вересня 1939 р., після ратифікації договору у Москві й Берліні, Гітлер розпочав війну проти Польщі. «Правда» за 14 вересня 1939 р. у публіка­ції «Про внутрішні причини військової поразки Польщі» займає явно ворожу позицію до майже розгромленої Польщі, з якою СРСР навесні 1939 р. підписав договір про дружбу й добросусідські відносини[15].

Через дипломатичні представництва Москви і Берліну таємною перепискою узгоджується дата виступу Червоної армії для спільних дій проти Польщі.

ПОСОЛ ШУЛЕНБУРГ – В МИД ГЕРМАНИИ

Телеграмма

Москва, 10 сентября 1939 – 21 час. 40 мин.

Срочно!

Совершенно секретно! Телеграмма No 317 от 10 сентября

Дополнение к моей телеграмме No 310 от 9 сентября со ссылкой на сегодняшний телефонный разговор с имперским министром иностранных дел

На сегодняшней встрече в 16 часов Молотов изменил свое вчерашнее заявление, сказав, что советское правительство было застигнуто совершенно врасплох неожиданно быстрыми германскими военными успехами. Основываясь на нашем первом сообщении 1, Красная Армия рассчитывала на несколько недель, которые теперь сократились до нескольких дней. Советские военные власти оказались поэтому в трудном положении, так как, принимая во внимание местные обстоятельства, они требовали, по возможности, еще две-три недели для своих приготовлений. Уже было мобилизовано более трех миллионов человек.

Я очень подробно объяснил Молотову, насколько при таком положении дел важны быстрые действия Красной Армии.

Молотов повторил, что делается все возможное для ускорения событий. У меня создалось впечатление, что вчера Молотов обещал больше, чем от Красной Армии можно ожидать.

Затем Молотов подошел к политической стороне вопроса и заявил, что советское правительство намеревалось воспользоваться дальнейшим продвижением германских войск и заявить, что Польша разваливается на

куски и что вследствие этого Советский Союз должен прийти на помощь украинцам и белорусам, которым "угрожает" Германия. Этот предлог представит интервенцию Советского Союза благовидной в глазах масс и даст Советскому Союзу возможность не выглядеть агрессором.

Этот путь был Советскому Союзу перекрыт вчерашним сообщением ДНБ 2 о том, что, согласно заявлению генерал-полковника Браухича, ведение военных действий на германском восточном фронте уже не является необходимым. Сообщение создавало впечатление, что германо-польское перемирие неизбежно. Если, однако, Германия заключит перемирие, Советский Союз не может начинать "новую войну".

Я заявил, что я не знаком с этим сообщением, которое не может соответствовать действительности; я немедленно сделаю запрос.

Шуленбург[16]

ПОСОЛ ШУЛЕНБУРГ – В МИД ГЕРМАНИИ

Телеграмма

Москва, 14 сентября 1939 -- 18 час. 00 мин.

Срочно!

Совершенно секретно!

Телеграмма No 350 от 14 сентября

На Вашу телеграмму No 336 от 13 сентября

Молотов вызвал меня сегодня в 16 часов и заявил, что Красная Армия достигла состояния готовности скорее, чем это ожидалось. Советские действия поэтому могут начаться раньше указанного им [Молотовым] во время последней беседы срока (см. мою телеграмму No 317 от 10 сентября). Учитывая политическую мотивировку советской акции (падение Польши и защита русских "меньшинств"), [Советам] было бы крайне важно не начинать действовать до того, как падет административный центр Польши – Варшава. Молотов поэтому просит, чтобы ему как можно более точно сообщили, когда можно рассчитывать на захват Варшавы.

Пожалуйста, пришлите инструкции.

Я хотел бы обратить Ваше внимание на сегодняшнюю статью в "Правде", переданную ДНБ, к которой завтра прибавится аналогичная статья в "Известиях". Эти статьи содержат упомянутую Молотовым политическую мотивировку советской интервенции.

Шуленбург[17]

17 вересня 1939 р., В. Молотов по радіо оголосив усьому світу, що «радянський уряд не може більше нейтрально ста­витись до становища, яке склалося», що він «віддав розпорядження головнокомандувачу Чер­воної армії» дати наказ військам перейти кордон й «узяти під свій захист життя й майно населення Західної України і Західної Білорусії». Через п'ять днів після удару Червоної армії в спину стікаючій кров'ю Польщі з'являється німецько-радянське комюніке від 22 вересня, яким встановлюється де­маркаційна лінія між обома державами[18]. Ще 19 ве­ресня 1939 р. у німецькій і радянській пресі з'яви­лося німецько-радянське комюніке від 18 вересня 1939 р., в якому говорилось: «Щоб запобігти поширенню різноманітних необґрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, які діють у Польщі, уряд СРСР і уряд Німеччини заявляють, що дії цих військ не мають ніякої мети, яка ішла б врозріз з інтересами Німеччини і Радянського Союзу й суперечила духу і букві пакту про ненапад, укладеного між Німеччиною й СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоб відновити в Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави»[19].

28 вересня 1939 р. у Москві Молотов і Ріббентроп підписали «Німецько-радянський договір про дружбу й кордони між СРСР і Німеччиною»[20]. 30 вересня, перебуваючи у Москві, міністр закордонних справ Німеччини фон Ріббентроп зробив таку заяву: «Моє перебування в Москві, на жаль, було знову коротким, надто коротким. Наступного разу я сподіваюсь побути тут довше. Одначе ми добре використали ці два дні. Було з'ясовано таке:

Німецько-радянська дружба тепер вста­новлена остаточно;

1. Обидві сторони не допустять втручання третіх держав у східноєвропейські питання;

2. Обидві держави бажають, щоб мир було від­новлено й щоб Англія та Франція припинили без­глузду та безперспектитвну війну проти Німеччини;

4. Якщо, проте, у цих країнах гору візьмуть палії війни, то Німеччина й СРСР знають, як на це відповісти»[21].

У відповідь на заяву Ріббентропа Молотов на позачерговій п'ятій сесії Верховної Ради СРСР у до­повіді «Про зовнішню політику СРСР» заявив: «Віднині формула «агресор» дотична не до фа­шистської Німеччини, а до Англії, Франції та інших держав, які ведуть імперіалістичну війну проти Німеччини», що в цій війні англійський та французь­кий уряди, проводячи «ідеологічну війну» проти гітлеризму, тягнуть людство до часів середньовіччя; що «не тільки абсурдно, але й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму»[22].

Кінець 1939 та майже весь 1940 р. йде активна економічна співпраця СРСР і Німеччини та реалізація положень пакту Молотова-Рібентропа та секретних протоколів до нього.

11 лютого 1940 р. У Москві було підписано Німецько-радянська торгова угода. Секретним листом від 26 лютого уповноважений німецького уряду – Шнуре повідомляв свій уряд про хід переговорів і підписанні угоди. Як зазначається у повідомленні переговори були важкими в них брав участь сам Сталін:

«У відповідності з угодою Радянський Союз протягом перших 12 місяців здійснить поставки сировини на суму 500 млн. марок. Додатково за цей же період часу СРСР постачатиме сировину за рахунок кредитної угоди від 19 серпня 1939 р. на суму у 100 млн. марок

Найбільш важливою сировиною являється:

1000 000 тон кормових злаків і стручкових плодів на суму 120 млн. марок;

900 000 тон нафти на суму 115 млн. марок;

100 000 тон бавовни на суму 90 млн. марок;

500 000 тон фосфатів;

100 000 тон хромової руди;

500 000 тон залізної руди;

2400 кг. платини, а також марганцева руда, метали, ліс та інша сировина»[23].

За угодою поставки Радянського Союзу за перший рік виконання угоди мали складати суму у 650 млн. марок. Окрім того уповноважений німецького уряду – Шнуре повідомляв, що СРСР надає Німеччині право транзиту із Румунії, Ірану, Афганістану та країн Далекого Сходу через територію СРСР. В число Радянських поставок Німеччині в перших 18 місяців входили поставки: 11000 тон міді, 3000 тон нікелю, 950 тон олова,, 500 тон молібдену, 500 тон вольфраму, 40 тонкобольту.   При укладені договору Радянський Союз висловив готовність бути закупивельником металів і сировини в третіх країнах[24]. Це означало, що Радянський Союз таємно буде здійснювати закупки для Німеччини в країнах що відмовлялись продавати товари Німеччині. Ці товари і сировина на радянських кораблях перевозились в порти СРСР а потім залізницями доставляв в Німеччину. Таким чином СРСР з одного боку безперешкодно закупляв для Німеччини товари в таких країнах, як США, а з другого боку – успішно підривав встановлену Великобританією антинімецьку блокаду.

В листопаді 1940 р. в Берлін для переговорів прибув Молотов. Він вимагав згоди Німеччини: на захоплення Фінляндії, яка відстояла свою незалежність під час зимової війни 1939-1940 рр., на окупацію СРСР Болгарії, на будівництво бази для сухопутних і військово-морських сил СРСР в районі Босфора і Дарданел і навіть, при відповідних умовах, на спільну італійсько-радянську війну із Туреччиною. Крім того, радянський уряд наполягав, щоб Японія відмовилась від нафтових і вугільних концесій на північному Сахаліні.

Переговори були важкими. У відповідь Гітлер запропонував СРСР приєднатись до Троїстого пакту Німеччини, Італії і Японії, підписаного у Берліні 27 вересня 1940 р. Проект цього документу з двома секретними протоколами був підготовлений німцями та мав довгий перелік агресивних намірів СРСР і Німеччини[25].

Вимога Радянського уряду поступитися Фінляндією, Болгарією і базами в Босфорі і Дарданелах була Гітлером проігнорована. В вечері 15 листопада 1940 р. Молотов запросив до себе німецького посла Шеленберга і дав відповідь на пропозицію Гітлера, щодо приєднання СРСР до пакту трьох держав. Радянський уряд був готовий «підписати проект пакту чотирьох держав про політичну співпрацю та економічну взаємодопомогу», але з важливими і серйозними поправками. Окрім вимог, вже проігнорованих Гітлером, СРСР вимагав включити території на південь від Батумі і Баку в бік Персидської затоки до територіального впливу СРСР. Радянський уряд також наполягав на приєднанні Туреччини до пакту чотирьох держав, а в разі відмови, «Італія і СРСР разом» на основі нової окремої угоди мали б застосувати проти Туреччини «військові і дипломатичні санкції»[26].

Гітлер пропонував до пакту чотирьох держав підписати 2 секретних протоколи. Сталін запропонував 5 секретних протоколів: третій – щодо Фінляндії; четвертий – щодо Японії; і п’ятий щодо Болгарії. Гітлер відхилив вимоги Сталіна від 25 листопада 1940 р. і 18 грудня підписав секретну директиву № 21, план «Барбароса» про початок війни з СРСР. Радянсько- німецькі відносини зайшли в глухий кут. Німецькі війська стояли у Фінляндії, Болгарії і Румунії, тобто, в зонах, які Сталін вважав своїми[27].

Як стверджують військові аналітики, Гітлер ще не був готовий до війни з СРСР. В 1938-1939 фінансовому році Німеччина витрачала на озброєння стільки скільки Англія – 15% свого національного прибутку. Гітлер не хотів озброюватись за рахунок власного народу, це привело б до зменшення його популярності. СРСР в третій п’ятирічці (1938-1942 рр) виділяв на озброєння 26,4 % бюджетних асигнувань. Суми асигнувань з року в рік зростали. В 1940 р було витрачено 32,6% бюджетних коштів, на 1941 р. було заплановано виділити 43,4 %[28]

Ось як нарешті відкрилось справжнє обличчя двох тоталітарних режимів, які спільно готували і розпочинали Другу світову війну. Швидкість і без­конфліктність полагодження всіх суперечливих питань між СРСР і Німеччиною свідчать про реалі­зацію завчасно придуманого ними плану. Але у кожного партнера існували ще й свої потаємні плани, які врешті і призвели до конфлікту 22 черв­ня 1941 р. Як згодом писали відомі європейські політики, Сталін, як і всі диктатори, переоцінив се­бе, а Гітлер дуже добре використав Сталіна в гос­подарському і політичному відношенні і вирішив задіяти таємний план «Барбароса»[29].