Хто не знає правди - дурень,

А хто її не хоче знати - злочинець.

Бертольд Брехт

Виступи і публікації екс-керівника адміністрації Президента, екс-віце Прем'єр-міністра з гуманітарних питань, міністра освіти й науки, професора й доктора історичних наук Дмитра Табачника збурили не лише "свідомістів" (у термінах Д Т), а й кожну порядну людину. Реакцію на його публікацію в газеті "Кіевскій телеграфъ" за 25-31 січня 2008 р. (№ 3) (назва якої вже деклярує українофобію й плазування перед царатом, що нещадно нищив українську мову й культуру) подав В. Цибулько: "Геббельс, Дуґін, Табачник…" ("Україна молода", № 19, 30 січня 2008 р.). Вона стосується переважно політичних аспектів цієї публікації. Проте не можна обійти науковости, моралі й етики.

Дискусіям властива гострота, проте є певні рамці культури й фактів.

Про факти. Знання історії доктор одноіменних наук виявив у передачі С. Шустера "Великі (українською "визначні") українці", проголосивши, що Грушевський народився не в Україні, а в Польщі. Але ж добре знано, що Холм був українським містом від заснування Данилом Галицьким до 1945 року, коли Сталін віддав Холм і Перемишль Польщі, а українців з цих реґіонів було примусово виселено.

Про згадану публікацію. Автор твердить, що всі імперські держави від Римської до Російської об'єднували нацменшини бюрократичним апаратом, податками й ін. "…не вмешиваясь в их религиозные, языковые и культурные традиции". Факти свідчать про інше. Рим не забороняв мов нацменшин і толерував чужі реліґії (окрім, до речі, християнства, що відбито в документах і в художніх творах). Проте державна мова була латина й усі громадяни, та й не громадяни, Рима від сенаторів до рабів мусіли (добровільно) її знати. Отже, як наслідувати Рим, то кожний мешканець України мусить володіти українською. А про Росію чути подібне від доктора просто ганьба. Не лічитимемо численні акти заборони української мови. Їх наведено в наукових працях і підручниках. Хіба доктор їх не знає? До речі, й литовську мову забороняли в Росії. Заборони мов нацменшин не було в жадній країні, крім Росії й Румунії (теж щодо української). Та й реліґійна толерантність улюбленій Д Т Росії не була властива. В Росії не чіпали мусульман, буддистів, католиків і протестантів. Але для хрещення язичників уживали таких гуманних заходів, як закопування живцем. Київську митрополію змусили відійти від Константинопольського патріярхату й долучитися до Московського (що сам утворився ґвалтовно). Й греко-католицьку церкву зліквідували в Царстві Польськім. Вивчайте історію, докторе, хоч би й російську. Та й українську не завадило б - полікувала б дещо світогляд у "шорах".

Щодо етнічної одности білорусів, росіян та українців, то це від імперського й комуністичного лукавого. Етнографії й антропології не торкатимемо, то тема окрема. Але й історія (наука, а не служниця) теж дещо знає. Зокрема, що московити (яких згодом звано росіянами) є нащадки захоплених русами угро-фінських племен. Слов'янська компонента в російськім етносі мізерна: лише князі й дружинники. А згодом і дружинники були угро-фіни. Київські ж князі, як усі поляни, розмовляли українською. Про це писав визначний російський історик академік Імператорської академії В. О. Ключевський. Визнання зверхности Золотої Орди влило татарську компоненту в московську верхівку (романови, годунови й багато ін. є нашадки християнізованих татар) й у формування тоталітарного менталітету. Про ріжницю ж менталітетів українців і росіян можна дізнатися з праць М. Костомарова й А. Пипіна.

Про Галичину. Непристойні словеса, що Д Т виплескує на Галичину й галичан залишаться на його ніби інтеліґентськім і ніби науковім сумлінні. Відомо ж бо всім, хто просто цікавиться історією, що Галичина стала душею України в ХІХ столітті після заборони українського книговидання й українських шкіл у Росії, що, за словами Д Т, не втручалася "в их религиозные, языковые и культурные традиции". У ХУІІ столітті її душею була Київщина, раніше - Острожчина. Через нищення української культури в Росії саме Галичина, що перебувала в складі Австро-Угорщини, стала душею нації. Тут українську мову, як і всіх нацменшин, не забороняли. В Галичині видавали українську літературу (зокрема, авторів з під-Російської України), були українські школи, діяли "Просвіта", Наукове товариство ім. Т. Шевченка. І тут українці, не зраджуючи народові, досягали висот у світовій науці (О. Барвінський, І. Борковський, Я. Окуневський, І. Пулюй, І. Франко, багато інших), культурі тощо. До відома доктора, перший міністер охорони здоров'я в світі (Австро-Угорщина перша створила таке міністерство) був українець Іван Горбачевський. До речі, член ВУАН (для доктора - Всеукраїнська академія наук, яку 1936 року перейменували на АН УСРР, а за рік - на АН УРСР). Щодо того ж, що Галичина "поставляла конюхов, лакеев и горничных гарнизонным офицерам австрийского кайзера", то й Великоросія так само постачала такі кадри офіцерам Його Імператорської Величности. А щодо "министров и фельдмаршалов ко двору русского царя", то їх постачали лише зрадники українського народу, бо жадний український патріот не міг досягти в Росії того, чого досягав у Австро-Угорщині.

Що стосується питання, хто чиї квартири займав у Львові, та й не тільки у Львові, нехай доктор поцікавиться цим по 1939 році, коли майже всю невинищену фізично українську інтеліґенцію Львова було депортовано "в места не столь отдаленные".

Усе це свідчить про "компетентність" Д Т в питаннях історії, яка більше скидається на свідоме спотворення фактів у розрахунку, що більшість читачів і слухачів цього не знають. У будь-якім разі такому "политикові й ученому" не віритимуть.

Про гідність. Як ти гідна людина, не впевнена в якихось фактах, то не будеш їх вигадувати й не будеш уживати образливих висловів на адресу будь-кого з опонентів. Не кажучи вже про Голову Держави. Не цитуватимемо, бо гидко.

Жадна порядна людина не радітиме з того, що за радянської влади, яка катастрофічно винищила українську інтеліґенцію й виморила голодом мільйони селян, "приезжая в города, украиноязычное… сельское население чувствовало свою ущербность по сравнению с говорящими на литературном русском языке". Навпаки, співчуватиме українському народові й сприятиме подоланню наслідків цієї трагедії. І про яку літературну мову йдеться? Мову доктора вельми складно сприйняти за таку.

Не розводитимемося про "маниакальную украинофобию" автора. Вона бринить у кожнім слові. Він переймається "маниакальной русофобией". Що ж то таке? Українці відживляють свою мову й певні, що Україна має мати одну державну мову - українську? Цікаво, яка ксенофобія керувала ізраїльтянами, що відроджували івріт у своїй державі? Не мають русофобії українські патріоти. Російська мова в Україні панує. Проте на здоровий глузд усі громадяни України мають знати українську. Чи знає доктор країну, де б людність не знала державної мови? Навіть за відсутности обмежень на мови меншин. А от спротив українській мові - маніякальне україножерство. В Росії українофобія буяє. Погроми українських бібліотек і просвітницьких установ у Росії, навіть убивства активистів - що це? Як боротися з реальними ксенофобіями, то з усіма, а не вибірково. І не вигадувати, чого немає. В Україні найпоширеніша ксенофобія є українофобія. Ії адепти є й між функціонерів і науковців. Це - тяжкий спадок царату й комуністичної влади, який слід здолати передовсім.

А де обіцяне новою владою об'єднання України? Чи не на основі українофобії вона заміряється її об'єднати? Українофобію роздмухують ті, що нездатні запропонувати жадного позитиву й використовують ненависть до мови й НАТО неосвічених і задурених людей. Ми не називаємо їх "ограниченными", як то робить Д Т. І виховання не дозволяє, і неправда це. Саме освіта й незалежна преса мають подолати ці хворобливі явища. Якби російськомовні громадяни України знали українську так, як українськомовні російську, провокованого поділу б не було. І українці не почувалися б у власній державі гнобленими.

Не треба пересмикувати факти, цитуючи ніби першого Президента (насправді - співголову Руху, що знов доводить "компетентність" доктора), що в Україні росіянам має житися краще ніж в Росії, а юдеям краще, ніж в Ізраїлі. Що має на меті ця цитата? Що українці в Україні, на рідній землі, мають жити гірше ніж будь-хто будь-де?

Кримінальна відповідальність за заперечення голодомору доцільна, хоч її бояться україножери, що радіють знищенню мільйонів селян - годувальників народу. Багато країн мають кримінальну відповідальність (і дуже жорстоку) за заперечення голокосту. Чи доктор вважає, що обрані мають право, а інші - ні? Доктор Ґебельс сором'язливо тулиться в кутку…

Не дивно, що Д Т вивершує статтю закликом до розколу України. Мовляв, не впорається Партія реґіонів, знайдеться інша. Повище в статті він юроди справляв з приводу чехословацького та югославського сценаріїв "развода". Цілком зрозуміло, що з такими політиками, професорами, докторами і полковниками жаден чехословацький сценарій не пройде. Радше пропихатиметься російський. Бо Д Т працює на Росію, що розв'язує проблеми "развода" як у Чечні, Абхазії, Південній Осетії. А дружба з Росією, що така мила деяким гуманітаріям, має бути дружбою народів, втіленою в приязні стосунки конкретних живих людей, а не задоволенням імперських амбіцій її окремих проводирів.

А новопризначений міністр освіти й науки утривалює україножерську діяльність всупереч заявам, що політична думка - це одне, а практична діяльність - інше: увів фактичну необов'язковість іспитів на знання української мови за зовнішнього незалежного оцінювання й можливість вимагати складання іспитів на мовах меншин. Чи є таке у світі? Знання державної мови є обов'язкове в усіх країнах. А хто у школі не спромігся вивчити українську - розумово відсталий і не має діставати вищої освіти. І патякання, що він десь потім її вивчить (хіба на пенсії?) може тільки насмішити. Хіба араби, яких дуже багато в Европі, вимагають подібних преференцій? Отож бо.

Про ріжномовні кантони Швайцарії україножери багато говорять, але приховують, що будь-який швайцарець, переїхавши до іншого кантону, мусить вивчити його мову. Тобто, там мови рівні. А в нас упосліджується саме державна мова. Щодо Европейської Хартії захисту мінорних мов (але не мов нацменшин), з якою так носяться україножери, то вона не стосується мов колишніх метрополій, не має перешкоджати розвитку державних мов і захищає мови автохтонної для певної території людности, якій загрожує зникнення. За цією Хартією в Україні мають захищати саме українську мову.

Отже, на нищення української мови доктор Д Т попрацював чи не більше, ніж колись царський міністер Валуєв. За того не вбивали за українську мову. Д Т ж ближчий до своїх однодумців-большевиків, які просто знищували українських патріотів і найталановитіших митців. Тому й радіє, що в Україні вони залишили тільки "тонкий шар україномовної інтелігенції".

В інтерв'ю на Першім національнім телеканалі він "ничтоже сумяшеся" заявив, що українська мова непридатна для використання в науці й що українська наукова термінологія відсутня. Вона невідома лише деяким докторам і міністрам, які вдають, що не знають про знищення ідейними попередниками Д Т Інституту української наукової мови 1928 року, що був зібрав усі попередні здобутки в цій ділянці й розробив засади новітньої української наукової термінології, видав низку термінологічних словників. Та й за часи поновленої державности видано низку українських термінологічних словників, включно з тлумачними. І міністер, що є ніби міністром не лише освіти, але й науки, мав би то знати. Прикро, що ніхто з науковців і журналістів не нагадав про це доктору.

Слід сказати й про відновлення Д Т додаткових іспитів у вишах поза зовнішнім незалежним оцінюванням. Це поновлює корупційні умови, які значною мірою було знищено запровадженням зовнішнього незалежного оцінювання. Та й урахування середнього балу шкільного атестату за наших реалій є джерело корупції.

Дехто з виборців цього року повірив обіцянкам теперішньої влади. Включно з обіцянкою об'єднати Україну. Новий міністер освіти і науки переконливо доводить навпачне.

Зі заповзятістю, що заслуговує пристойнішого застосовання, доктор стає на герць супроти Героїв України, ратуючи поряд з тим про залучення до української історії Ольвійських і Херсонеських греків і Скіфського царства IV-VI ст. до н. е. (так і сказано!). Проте нації, що шанує себе, чужого не треба. З нас цілком досить правдиво українських історичних діячів.

Водночас він твердить, що "А те вооруженные формирования, которые создавались из местных граждан на оккупированных территориях, - это коллаборационисты". Якось ніяково і образливо стає, зокрема, за Сидора Артемовича Ковпака, який, головуючи колись у Верховній Раді, напевно, не допустив би подібних "фахівців" до Уряду й на гарматний постріл.

Байки про готовість вибачитися перед галичанами є нице блюзнірство. Наклепи такого штибу не виникають припадком. І пояснення, що міністер має право на приватну політичну думку та ще й зі запевненням дотримання законів Держави, нарід якої безсоромно обливає брудом нісенітниць, є вочевидь ознакою роздвоєння особистости, себто шизофренії, нехай політичної, як хочете.

Юрій БЕЗДРОБНИЙ,

Володимир КОЗИРСЬКИЙ,

Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ