(Київ-Соловки-Медвежегорськ-Київ)

Як Катерина II, Ленін і Сталін "українізували" Соловки
На землі більшовицьких злочинів

Більшовицька держава СРСР, утворена в результаті жовтневого перевороту 1917 року, упродовж усього свого існування завдала неймовірно багато горя, сліз і крові як українському народові, так і поневоленим народам колишньої Російської імперії. У всесвітній історії, мабуть, нема періоду так жахливо закривавленого десятками мільйонів катованих жертв. Більшовики спромоглися перевершити всіх Калігул і Неронів разом узятих. Для тих, хто думав, не так, як було прописано апологетами комуністичного раю, облаштовувались ГУЛАГи. Спочатку на Соловках, а потім на безкрайніх просторах Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу… Відтепер щороку на початку серпня (саме цього місяця почалася сумнозвісна "велика єжовська чистка") у Карелії і на Соловках, рясно политих кров'ю безневинних людей, відбуваються жалобні заходи, відправляється панахида. Цього року там побувала й українська делегація товариства "Меморіал" у складі представників Києва, Рівненщини, Львівщини (усього 47 осіб). Автор цих рядків разом з іншими українцями віддав данину пам'яті нашим землякам, яких чимало було закатовано на далекій похмурій Півночі. Про землю, на якій чинились криваві злочини, наша розповідь.

Монастир серед моря

1429 року благочестивий інок Савватій установив на безлюдних Соловецьких островах Білого моря хрест і побудував тут усамітнену келію. Через кілька років св.Зосіма збудував тут церкву Преображення Господнього. Поступово на цих землях став розбудовуватися й монастир. Перші ченці жили одним серцем, однією душею. У них нічого не було власного, усе було спільним. Хіба могли вона тоді знати, скільки поневірянь, горя і крові буде на Соловках!
Нововведення Патріарха Нікона, прийняте Собором у середині XVII століття, призвело до розколу православ'я. 1676 року монастир підступно захопили прихильники Ніконовської реформи. Щоб не пролити крові (це суперечить християнству), ченців живими потопили в ополонках, прорубаних в озері поблизу монастиря. Відтоді озеро зветься Святим…
Катерина II, остаточно приєднавши північні острови до Росії, почала висилати туди людей, особливо небезпечних для імперії. Українізація ж Соловків почалася 1776 року, коли сюди на "смирение" та ж сама Катерина II, зруйнувавши Запорозьку Січ, запроторила останнього кошового отамана Петра Калнишевського. У кам'яному мішку Соловецького монастиря він прожив 25 років! Лише двічі на рік по великих релігійних святах випускали з напівтемної келії ув'язненого, щоб той помолився в церкві.
Коли 1801 року цар Олександр I помилував і випустив на світ Божий 110-літнього Калнишевського, той осліп від денного світла. Як чернець прожив тут ще два роки і помер. Зберігся й надгробок на його могилі, але самої могили не знайдете: коли більшовики нищили монастир, то ліквідували й чернечий цвинтар.
Утім, за царського режиму в Соловках відбували ув'язнення лише близько 350 осіб. А 1903 року на прохання братії тюрму взагалі закрили, щоб не "порушувати святість і добре ім'я Божої обителі". Але нікому невдогад було тоді, що чекає монастир через 17 років.

В'язні "ленінського призову"

Відразу ж після утвердження диктаторського режиму більшовиків почалась і боротьба проти інакодумства та релігії. 1920 року Соловецький монастир було закрито, а ченців вислано. Тоді ж тут з'явилися й перші політичні в'язні. Спочатку їх було лише кілька сотень. Це були білогвардійці й відверті противники революції. А після 1922 року, коли в країні заборонили всі партії, окрім більшовицької, сюди потрапляють меншовики, есери, анархісти. В основному - молоді люди, які брали активну участь у лютневій революції 1917 року.
Нагляд над засланцями тоді був досить ліберальним. Вони могли організовувати бесіди, диспути, отримувати газети, журнали, листуватися й отримувати тричі на тиждень пошту. Ув'язнені мали змогу зустрічатися рідними, отримувати від них передачі. Навіть могли цілодобово гуляти навколо зони. Політичних в'язнів, до речі, не заставляли рубати дрова, носити воду чи прибирати приміщення. Вони вільно могли кататися на човнах по місцевих озерах і каналах та співати революційні пісні.
Однак таке привільне життя тривало недовго. Постановою Ради Народніх комісарів у жовтні 1923 року на островах архіпелагу створюється Соловецький табір особливого призначення (російською абревіатурою СЛОН), який безпосередньо підпорядковувався ОГПУ. Режим у засланців стає значно суворішим й жорстокішим. 1924 року тут відбувся перший розстріл. За те, що політ в'язні не підкорилися варті й вийшли з бараку після дев'ятої вечора, по них відкрили вогонь. Шістьох було вбито, кількох поранено.
На місці захоронення перших жертв поставили камінь, де викарбували імена загиблих. Але в тридцяті роки камінь розбили кувалдами, а його уламки викинули в озеро.

"Країна мук" і Максим Горький

Отже, слідом за контрреволюціонерами і білогвардійцями сюди починають везти "куркулів", також звинувачених у "шпигунстві", "троцкізмі", "диверсійній діяльності", "шкідництві", "націоналізмі"… Виселяли на Соловки й кримінальників, але їх за весь час було не більш як 20 відсотків.
Усіх ув'язнених розміщували просто в храмах і чернечих келіях. Наглядачами ж призначали чекістів, які на службі проштрафилися, вони були особливо злими й жорстокими.
Для перших поселенців СЛОНа ще не придумали продуктивних занять, тому їх працю інакше, як знущанням не назвеш. Наприклад, їх заставляли носити воду з однієї ополонки до іншої, або перекидати сміття з місця на місце. Ті, хто відмовлявся це робити, мусили бігати навколо стовбура ялин аж доти, поки не падали від безсилля.
Але від 1926 року працю в'язнів почали активно використовувати. Мешканці цієї "країни мук" працювали на лісозаготівлях, торфорозробках, прокладали залізничні колії, будували сумнозвісний Біломорсько-Балтійський канал. Наприкінці 1923 року на Соловках було 2,5 тисячі в'язнів, а 1928-го - вже 22 тисячі. Серед них - багато жінок, були навіть діти. Це безпритульні й підлітки, які крали колоски в колгоспі, щоб не померти з голоду.
Розповідають, що коли 1929 року М.Горький відвідав Соловки, щоб побачити, як перевиховують "ворогів народу", його повели до дитячого барака. Дітей перед цим причепурили і дали в руки газети. Один хлопчик тримав газету перевернутою. Горький підійшов, поправив газету й довго розмовляв з ним. Коли письменник вийшов з бараку, у нього котились сльози. А дитину невдовзі після від'їзду пролетарського письменника розстріляли за те, що наговорила багато такого, про що не слід було казати. Горький написав статтю на замовлення Кремля "Новые Соловки", де, звісно, не було й крихти правди. Але він чудово розумів, що перед ним на острові було розіграно дешеву виставу.

Українізація №2

На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Після вбивства Кірова,1 грудня 1934 року, Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову, за якою на все слідство по звинуваченні в тероризмі або його підготовці відводилося 10 діб.
Участь захисника, прокурора, та й самого звинувачуваного, оскарження вироку та клопотання про помилування не предбачалися, а сам вирок виконувався негайно після його винесення. Уже через три дні після вбивства Кірова газета "Правда" повідомила про викриття "терористів". Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема української, яка, за висловом Сталіна, "не заслуговує довіри". Перші смертні вироки винесено ще у грудні. Були розстріляні українські письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван Крушельницький, Кость Буревій та інші. "Українізація" республіки захлинулася в крові. Наївні її провідники, які посміли уявити український варіант комунізму, пішли "українізувати" Соловки та Сибір.
Починалася епоха великого терору. За офіційними даними в Україні 1935 року було заарештовано 24934 особи, 1936-го - 15717, жахливого 1937-го - 159573! Далі статистика така: 1938 року - 108006, 1939-го - 12000 і 1940-го - близько 50 тисяч. Як бачимо, українці користувалися "особливою увагою" репресивних органів. А на Соловках майже кожен наш земляк прибув з тавром "буржуазний націоналіст". Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя жити в тодішній комуністичній імперії, але все ж ніхто не пам'ятає, щоб у концтаборах сидів хоча б один "російський буржуазний націоналіст".

Ізолятор у храмі

За переказами, саме тут, на крутому кам'янистому Секірському пагорбі Савватій і Зосима, встановили хрест і збудували першу келію. У пам'ять про засновників монастиря ченці звели тут церкву Вознесіння Господнього, де безбожники-більшовики й обладнали соловецький штрафний ізолятор. Звідси майже ніхто живим не виходив. Сюди потрапляли ті, хто з якоїсь причини спізнився на роботу, хто не міг виконати трудову норму, хто наважувався зробити зауваження табірному начальству, або ті, хто молився. Потрапляли сюди і втікачі, але то були кримінальники, бо політв'язнів розстрілювали на місці.
У штрафників забирали документи, гроші, якщо такі були, роздягали до нижньої білизни і стусанами заганяли до храму, поділеного дерев'яними перегородками на камери. Після того, як двері зачинялися, лунав голос вартового: "Всем по местам, разговаривать запрещается".
Годували ув'язнених так, щоб ті швидше сконали. Добова пайка складалася із 400 грамів хліба, миски баланди з гнилих оселедців і кружки окропу. Взимку приміщення опалювалося за допомогою невеличкої пічки "буржуйки", котра лише трохи прогрівала приміщення. Підлога ж завжди була вкрита інієм. Щоб зігрітися, люди спали один на одному. Якщо в центрі було трохи тепло, то внизу людина могла або замерзнути, або задихнутися.
Штрафників використовували на найтяжчих роботах. Як правило, працювали на лісозаготівлях у бригадах з трьох осіб. Їм потрібно було зрубати десять дерев, повністю очистити їх від гілок і сучків, розпиляти і по пояс у снігу перетягнути деревину до дороги. Не було легше і на торфорозробках: ломом розбивали лід і лопатою виймали з землі торф. Норми були неймовірними. Звичайно, така праця була до снаги лише сильним і здоровим. Тож навесні тут знаходили багато трупів замерзлих людей.
Тих, хто не міг працювати в лісі, били сучковатою палицею. А влітку ставили на "комарики": людину вели до болота, повністю роздягали, і все його тіло обліплювала сіра хмара комарів. Часто таку екзекуцію не витримували й охоронці ув'язнених, адже комарі залазили і під їхній одяг.
Найпоширенішим катуванням у штрафному ізоляторі було посадити ув'язненого на жердину. Якщо чоловік не витримував кількагодинного сидіння на ній, його "нагороджували" стусанами і садовили знову. Якщо ж людина падала, до її рук чи ніг прив'язували баласт і спускали з пагорба. Біля його підніжжя це вже було криваве місиво.
Жорстокі екзекуції в ізоляторі часто закінчувалися розстрілами. Хворих і тих, хто вже не міг працювати, сталінські кати заставляли пити свою сечу. Просто в алтарі храму було влаштовано парашу й віруючих, які відмовлялися в святому місці справляти нужду, розстрілювали.
Мета репресивної сталінської машини була зрозумілою: людину треба або зламати, або знищити. Згодом на горищі соловецького храму було знайдено велику кількість листів, написаних в'язнями. Звичайно, їх ніхто й ніколи не збирався відсилати. В одному з них є такі рядки: "Люди, будьте милосердними. Не вбивайте одне одного."

Місце розстрілу - Сандармох

Щороку чисельність в'язнів у Соловецькому концтаборі, та й інших таборах, зростала і вони були не в змозі утримувати таку велику кількість засуджених. Виникає необхідність їх "почистити". Досвід такої "чистки" вже був: 1929 року за втечу в'язня на Соловках в одну ніч було розстріляно майже 200 осіб.
Велика ж "чистка" розпочалася за наказом НКВС СРСР 5 серпня 1937 року й тривала майже два роки. Із Соловків до Кремля було надіслано донос, що начебто в концтаборі діє українська фашистська організація націоналістів. І жорстокість режиму тут досягла апогею. Концтабір СЛОН було переобладнано в тюрму особливого призначення - СТОН. Усіх засуджених за 58 статтею (ворог народу) вирішено було знищити. Особлива трійка УНКВС Ленінградської області присудила 1825 соловецьких в'язнів до розстрілу. Їх чекало урочище із страхітливою назвою - Сандармох. У перекладі з карельської це означає мокрий пісок. Узагалі ґрунт на півночі кам'янистий, навкруги валуни, а тут, в урочищі Сандармох поблизу містечка Медвежегорськ, можна легко копати. Тож обрали НКВДисти цю місцевість не випадково: тут 1937-1938 років вони проводили масштабні розстріли "ворогів народу", яких набралось аж на десять тисяч. У Сандармоху знайшли свій останній притулок і в'язні Соловків. Їх на баржах переправляли до станції Кемь, далі поїздом до Медвежегорська. Потім приречених роздягали до спідньої білизни, зв'язували по двоє (щоб не втекли) і таким чином зимової північної осені везли до урочища.
За п'ять днів (27 жовтня 1, 2, 3 і 4 листопада) капітан держбезпеки М.Матвеєв разом з помічником УНКВС Аферовим розстріляли 111 соловецьких в'язнів. Ще 509 етапованих із Соловків розстріляв у Ленінграді ст.лейтенант Полікарпов. Решту 198 стратив майор держбезпеки Антонов безпосередньо на Соловках.
Серед розстріляних у Сандармоху цвіт української інтелігенції - Лесь Курбас і Микола Куліш, Микола Зеров і Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний і Мирослав Ірчан, Валерій Поліщук і Олекса Слісаренко, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і міністр фінансів УРСР Михайло Полоз. Загалом за ці дні тут було страчено майже двісті українців, найкращих діячів нашого відродження.
Агонія терору виходила за межі людської уяви. Під кривавим сталінським сонцем "тюрма народів" відзначала 20-ті роковини жовтневої революції. За останніми архівними даними, СРСР у 1937-1938 років було розстріляно 681692 особи…

Член Київського товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса
Фото автора Київ-Соловки-Медвежегорськ-Київ
"Вечірній Київ"